Реферат на тему:
Проблеми фінансування освітньої системи України
Згідно із Законом України “Про освіту” в редакції Закону України від 23
березня 1996 року № 100/96-ВР „Про внесення змін і доповнень до Закону
Української РСР ”Про освіту” право громадян на отримання освіти
забезпечується перш за все розгалуженою мережею закладів освіти, їх
відкритим характером та різними формами навчання.[1 ].
Законодавство України визнає дошкільну освіту первинним елементом
загальної структури освіти в державі. Водночас, цей рівень освіти
законодавчо не визначається як обов’язковий і надається дитині за
бажанням батьків. Тим самим фактично знімається питання про державні
гарантії дошкільної освіти, створюються передумови щодо позбавлення
окремої категорії дітей підготовки до навчання в школі.
Кількісні показники, що характеризують мережу та контингент дошкільних
навчальних закладів, мають стійку тенденцію до зниження. Протягом
1990–2000 рр. мережа дошкільних закладів скоротилася на третину (33,5
%); чисельність дітей, які відвідують дошкільні заклади, – на 40,1 %,
показник охоплення дітей дошкільного віку зменшився з 57 % у 1990 році
до 37 % на початок 2001 року [2].
Відповідно до законодавства України професійно-технічні навчальні
заклади (ПТНЗ) є складовою системи освіти, яка забезпечує первинну
професійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації
робітників [3]. Як свідчать статистичні дані [4], кількісні показники
мережі професійно-технічної освіти мають помітну тенденцію до зниження.
Показник чисельності учнів ПТНЗ з розрахунку на 10 000 населення у
2000/2001 навчальному році становив 106 проти 125 у 1991/1992
навчальному році, а кількість навчальних закладів у 2000–2001
навчальному році зменшилась на 24 % порівняно з 1991/1992 навчальним
роком.
Законодавство України гарантує права громадян на отримання вищої освіти,
у т. ч. безоплатне – в державних і комунальних вищих навчальних закладах
на конкурсній основі [5]. Вища освіта побудована за ступеневим принципом
(базова вища освіта та повна вища освіта) і забезпечується вищими
навчальними закладами I – IV рівня акредитації. До І–ІІ рівня вищих
навчальних закладів належать технікуми, училища, коледжі, а до ІІІ–ІV –
інститути, консерваторії, академії, університети.
У 2001/2002 навчальному році показник чисельності студентів, які
навчаються у мережі вузів І–ІІ рівня акредитації, з розрахунку на 10 000
населення скоротився порівняно з 1991/1992 навчальним роком з 142 до
115, а кількість навчальних закладів відповідно зменшилася на 10 %.
Кількісні показники, що характеризують розвиток мережі та контингент
освітніх закладів ІІІ–ІV рівнів акредитації, мають загалом стійку
тенденцію до зростання. Порівняно з 1990/1991 навчальним роком кількість
вузів зросла більш ніж удвічі (із 149 до 318), чисельність студентів –
майже в 1,8 раза (з 881,3 тис. до 1548 тис.) [6]. Проте позитивні зміни
в діяльності вищих навчальних закладів освіти, на жаль, не можуть
задовольняти, оскільки вони значною мірою свідчать про стійку тенденцію
скорочення частки студентів, які отримують освіту за рахунок державного
бюджету. Отже, з кожним роком загострюється проблема доступності
освітніх послуг для значної кількості громадян.
Як свідчить проведений аналіз, скорочення мережі дошкільної освіти, ПТНЗ
та ріст чисельності студентів в освітніх закладах ІІІ–ІV рівнів
акредитації зумовлений рядом чинників соціально-економічного характеру
і, перш за все, недостатнім бюджетним фінансуванням. Скорочення обсягів
фінансування освіти за рахунок державних коштів на сучасному етапі
розвитку суспільства призвело до того, що держава не забезпечує вільного
рівноправного доступу громадян до якісної освіти. Проте саме доступність
і якість освіти визначають ефективність освітньої політики демократичної
держави і, в кінцевому результаті, – рівні її інтелектуального
потенціалу, якості та професійної мобільності трудових ресурсів.
Виходячи з такого розуміння пріоритетності завдань освітньої системи
України, мета цієї роботи – з’ясувати причини зміцнення тенденцій щодо
збільшення кількості студентів, які навчаються в державних навчальних
закладах, за рахунок коштів фізичних та юридичних осіб і вплив
фінансових чинників на доступність вищої освіти, а також виявити
протиріччя нормативно-правових актів, що регулюють фінансове
забезпечення навчальних закладів, а за результатами дослідження зробити
висновки та пропозиції, які можуть зупинити розвиток несприятливих
тенденцій (принаймні мінімізувати їх), сприяти покращанню ситуації у цій
сфері.
Рівень доступності освіти визначається двома показниками: фізичною
доступністю закладів освіти та фінансовою доступністю освітніх послуг
для більшості громадян. При підвищенні ступеня освітнього рівня
першорядного значення все більше набуває значимості фінансовий чинник.
Так, динаміка розподілу джерел фінансування свідчить, що наявна стала
тенденція до скорочення частки студентів, які отримують повну вищу
освіту за кошти державного бюджету або галузевих міністерств і відомств.
Загалом, у 2001/2002 навчальному році за кошти державного бюджету у
вузах вищих рівнів акредитації навчалися 42,6 % студентів (порівняно з
48,3 % у 2000/2001 навчальному році); місцевих бюджетів – 0,8 %
(порівняно з 0,5 %); галузевих міністерств і відомств – 1 % (порівняно з
1,2 %); за кошти юридичних і фізичних осіб – 55,6 % (порівняно з 50,0 %)
[7].
Вартість навчання у вищому навчальному закладі залежить, перш за все,
від престижності, місця розташування вузу та від спеціальності і має
досить широкий діапазон: від 16 230 грн. (3 000 дол. США) за рік в
Інституті міжнародних відносин при Київському національному університеті
ім. Т. Шевченка до близько 2 500 грн. (470 дол. США), наприклад, на
факультеті природничих наук у Донецькому державному університеті або
економічному факультеті Університету „Львівська політехніка” [8].
На перший погляд, ситуація цілком відповідає світовим стандартам: існує
ринок освітніх послуг різної вартості, на якому відповідно до
платоспроможності кожен громадянин може щось придбати. Вартість навчання
в американському вузі середнього рейтингу складає 12–14 тис. дол. США,
що відповідає 5–6 середньомісячним зарплатам у США [9 ]. Середньомісячна
заробітна плата в Україні за січень-березень 2003 року становила 350
грн. [1 0]. Отже, вартість навчання в розмірі 2 500 грн. дорівнює семи
середньомісячним зарплатам в Україні, що приблизно відповідає стандарту
США, за винятком тієї обставини, що середня зарплата в Україні є меншою,
ніж прожитковий мінімум працюючої особи, встановлений на 2003 рік у
розмірі 365 грн. [1 1]. Крім вартості навчання, студенти (їх батьки)
оплачують харчування, проживання в гуртожитку, за власні кошти купують
підручники, письмове приладдя тощо.
Таким чином, проблема полягає не в платній освіті та її поширенні, а в
ступені відповідності середньої вартості освітніх послуг середній
заробітній платі громадян. У ситуації, що склалася в Україні, платна
освіта дітей із малозабезпечених сімей повинна супроводжуватися
одночасним впровадженням кредитування, практики надання грантів та інших
форм підтримки щодо отримання вищої освіти зазначеної групи молоді.
Однак цього не сталося. Впровадження з 1999/2000 навчального року
кредитування освіти в обсязі 5 млн грн. не має ніякого суттєвого впливу
на ситуацію. Так, у 2000/2001 навчальному році кредити отримали 2 000
студентів – приблизно 1/100 частка прийнятих на денну форму навчання
[1 2]. Як свідчать цифри, практика надання грантів не досить поширена.
У 2002/2003 навчальному році ситуація не зазнає кардинальних змін: дещо
збільшено освітнє кредитування, але водночас відбувається подальше
розширення платного навчання в системі вищої освіти.
Отже, внаслідок низького рівня доходів населення та неспроможності
держави адекватно відреагувати на зростання в суспільстві диспропорцій
між освітніми потребами та фінансовими можливостями громадян в Україні
поступово зміцнюється тенденція обмеження доступності вищої освіти не
лише в недержавних, але й у державних вищих навчальних закладах.
Найбільше ці тенденції позначаються на двох соціальних групах: сільській
молоді та молоді з малозабезпечених сімей.
Для визначення ставлення населення до проблем української освіти
соціологічною службою Центру імені Разумкова в 2002 році було проведено
соціологічне дослідження. Висновки громадян щодо змін у системі освіти в
Україні за роки незалежності невтішні. Більше половини опитаних (54,7 %)
переконані, що за цей час система освіти погіршилася, і лише кожен
дев’ятий (11,1 %) – що покращилася [1 3].
Викликає занепокоєння ситуація із забезпеченням реалізації права
громадян України на якісну освіту, на рівний доступ до національної
культурної спадщини, надбань людства. Все більш помітними стають
зростання соціальної та територіальної нерівності в цій сфері,
розшарування населення за ознакою доступу до освіти, що спричиняє
соціальну нестабільність українського суспільства.
Переважну частку (70,8 %) загальної кількості вузів вищих рівнів
акредитації в Україні становлять державні (225 одиниць). У складі
державних вузів: 57 академій, 106 університетів, 60 інститутів, дві
консерваторії. У державних вузах навчаються 1402,1 тисяч студентів, або
90,6 % від загальної кількості студентів. Підпорядкування державних
вузів є децентралізованим. Міністерству освіти і науки України
підпорядковані лише 115 (51 %) вузів ІІІ–ІV рівнів акредитації.
Кількість вузів недержавної форми власності становить 93 одиниці, що
складає 29,2 % загальної кількості. Серед недержавних вузів – п’ять
академій, вісім університетів, 80 інститутів; у них навчаються 145,9
тисяч студентів, або 9,4 % від загальної кількості студентів вузів
ІІІ–ІV рівнів акредитації. В Україні досить велика кількість
університетів, що перевищує показники окремих розвинених держав з
усталеною системою вищої освіти. Так, у Франції нараховується 83
університети; в Канаді – 96 [1 4]. У Польщі при приблизно такій же, як і
в Україні, кількості вузів, є лише 15 університетів [1 5].
Підготовка фахівців закладами освіти здійснюється не тільки за рахунок
коштів Державного бюджету України, коштів фізичних та юридичних осіб, а
й за рахунок місцевих бюджетів, а також коштів відповідних галузей.
Наприклад, Міністерство освіти і науки України при загальній чисельності
контингенту студентів вищих навчальних закладів 1291,2 тисяч (за даними
Держкомстатистики України за 2001 рік) здійснює фінансування за такими
джерелами (структура фінансування показана на рис. 1):
Рис. 1. Структура контингенту студентів системи Міністерства освіти і
науки України за джерелами фінансування у 2001 році
Отже, в Україні поступово зміцнюється тенденція збільшення кількості
студентів, які навчаються в державних вузах за рахунок коштів фізичних
та юридичних осіб. Головною причиною цього є низький рівень доходів
населення та неспроможності держави адекватно відреагувати на зростання
в суспільстві диспропорції між освітніми потребами та фінансовими
можливостями громадян.
Запобігти розвитку несприятливих тенденцій можна лише реальною зміною
пріоритетів державної політики – стосовно освіти загалом і її базових
ступенів зокрема. Якщо протягом наступних п’яти років не вдасться
відійти від принципу “залишкового” фінансування національної освіти, то
Україна може втратити наявний освітній потенціал і надовго опиниться на
узбіччі розвитку світової спільноти.
Крім того, в Україні не створена прозора система розподілу та
використання коштів на фінансування сфери освіти. Вибірковими
контрольно-ревізійними, контрольно-аналітичними та експертними
заходами, проведеними Рахунковою палатою, встановлено, що 11 вищими
навчальними закладами ІІІ–ІV рівнів акредитації від діяльності, що
здійснюється поза рахунками Держказначейства, у 2001 році отримано
доходів на суму 119 538,0 тис. грн., проведено касових видатків – 101
601,0 тис. гривень.
При цьому, із зазначених сум, порушуючи п. 13 Інструкції про порядок
складання за 2001 рік річних фінансових звітів установами та
організаціями, які отримують кошти державного та/або місцевих бюджетів,
затвердженої наказом Державного казначейства України від 27.12.2001 №
225, не враховано Міністерством освіти і науки України і не увійшло до
зведеного звіту (форма № 4-1) міністерства за 2001 рік по спеціальному
фонду бюджету з доходів 13 769,0 тис. грн., касових видатків – у сумі 12
905,0 тис. гривень.
Матеріали перевірок Рахункової палати свідчать про те, що окремі види
суспільних послуг, що надаються вищими закладами освіти як бюджетними
установами, можуть ефективніше надаватися саме на ринкових засадах, без
державного втручання у весь процес їх фінансування. Існує стабільний
попит юридичних і фізичних осіб на платні послуги, а їх замовники готові
за них заплатити власні кошти. Проте на сьогодні надання бюджетними
закладами освіти платних послуг, по суті, не створює їм додаткових
“дивідендів” та ніяк не закріплює їх самостійність, оскільки ці заклади
зобов’язані чітко виконувати норми бюджетного законодавства, бо у
протилежному випадку це буде бюджетним правопорушенням.
Окремо потрібно зупинитися на протиріччях нормативно-правових актів, які
регулюють фінансове забезпечення навчальних закладів. Згідно з частиною
третьою та п’ятою статті 63, статті 65 Закону України “Про вищу освіту”,
частиною восьмою статті 50 та статті 51 Закону України “Про
професійно-технічну освіту”, заклади державної та комунальної форм
власності мають право користуватися банківськими кредитами, надавати
фізичним та юридичним особам платні послуги у галузі вищої освіти,
самостійно розпоряджатися доходами та іншими надходженнями, одержаними
від надання цих послуг; право відкривати поточні та депозитні рахунки в
банках, право зберігати ці кошти на депозитних рахунках банків.
Проте окремі положення Бюджетного кодексу України, який регулює весь
бюджетний процес в Україні, вступають у протиріччя з Законами України
“Про вищу освіту”, “Про освіту”, “Про професійно-технічну освіту”.
Згідно з положеннями Бюджетного кодексу України державні навчальні
заклади:
– не мають права здійснювати запозичення у будь-якій формі або надавати
за рахунок бюджетних коштів позики юридичним і фізичним особам, крім
випадків, передбачених законом про Державний бюджет України (частина
третя статті 21 Кодексу);
– повинні складати кошторис, що є основним плановим документом бюджетної
установи, який надає повноваження щодо отримання доходів і здійснення
видатків, визначає обсяг і спрямування коштів для виконання бюджетною
установою своїх функцій та досягнення цілей, визначених на бюджетний
період відповідно до бюджетних призначень (частина друга статті 51
Кодексу);
– беруть бюджетні зобов’язання та здійснюють видатки тільки в межах
бюджетних асигнувань, встановлених кошторисами (частина п’ята статті 51
Кодексу);
– мають розрахунково-касове обслуговування в органах Державного
казначейства України (пункт 2 частини першої статті 48 Кодексу);
– ведуть бухгалтерський облік і складають звітність відповідно до правил
та форм, встановлених Державним казначейством України за погодженням з
Міністерством фінансів України (частина третя статті 56 та частина друга
статті 58 Кодексу).
Отже, норми Законів України “Про вищу освіту”, “Про професійно-технічну
освіту” не узгоджуються з нормами Бюджетного кодексу України щодо
порядку використання власних коштів державними закладами освіти,
здійснення ними банківських та інших розрахунково-касових операцій.
До того ж, згідно з Інструкцією Державного казначейства України про
відкриття реєстраційних рахунків органами Державного казначейства
України, від 09.04.97 № 32 зареєстрованою Міністерством юстиції України
12.05.97 за № 172/1976, яка поширюється на державні навчальні заклади,
казначейська система виконання державного бюджету передбачає
акумулювання всіх коштів державного бюджету на рахунках, що
відкриваються в установах банків на ім’я органів Державного казначейства
України.
Зазначені рахунки діють в єдиному режимі, створюючи загальнодержавну
систему єдиного казначейського рахунка. Органи Державного казначейства
України безпосередньо здійснюють платежі на користь суб’єктів
господарської діяльності, інших підприємств, організацій і установ, які
виконали роботи та (або) надали послуги розпорядникам бюджетних коштів.
Тобто норми Законів України ”Про вищу освіту” та ”Про
професійно-технічну освіту” у частині самостійного використання своїх
коштів і права відкривати поточні та депозитні рахунки в банках, право
збереження цих коштів на депозитних рахунках банків, право користуватися
банківськими кредитами, по суті, є формальними, оскільки під час
здійснення бюджетного процесу норми бюджетного законодавства мають
пріоритет над іншими нормами законодавства.
Підсумовуючи наведене, можна зробити висновок, що існуючий рівень
бюджетного фінансування освітньої галузі не задовольняє повною мірою
навіть поточні її потреби, не кажучи про її модернізацію і розвиток.
Освіта може бути визнана дійсним пріоритетом державної політики лише
через пріоритетність її державного фінансування. Необхідно запровадити
на законодавчому рівні прозорий механізм фінансування державних середніх
шкіл і вищих навчальних закладів за принципом виділення коштів з
розрахунку на одного учня і студента, які навчаються. З метою збереження
і розвитку інтелектуального потенціалу України необхідно відмовитися від
принципу “залишкового” фінансування освіти та неухильно виконувати
положення статті 61 Закону України ”Про освіту”, яка передбачає
фінансування сфери освіти в розмірі не нижче 10 % ВВП.
Нині все більше актуалізується проблема систематизації законодавства у
сфері освіти, розробки та прийняття не окремих законів, а єдиного
кодексу законів про освіту, що врегулював би весь комплекс освітніх
питань.
Не втрачає актуальності й питання про затвердження загальнодержавної
програми розвитку освіти, яке відповідно до статті 85 Конституції
України належить до компетенції саме Верховної Ради України. На нашу
думку, основу такої програми могли б скласти Національна доктрина
розвитку освіти в Україні та проект програми „Сім кроків для виходу з
кризи” (пріоритетні напрями розвитку освіти в Україні), розроблений
групою народних депутатів України.
Література:
1. Про внесення змін і доповнень до Закону Української РСР ”Про освіту”:
Закон України: від 23 березня 1996 р. № 100/96-ВР. – ст 3.1.
2. Статистичний щорічник України за 2000 рік. – Державний комітет
статистики України, 2001. – С. 436.
3. Про професійно-технічну освіту: Закон України від 10 лютого 1998 р. №
103/98-ВР. – ст. 3.
4. Статистичний щорічник України за 2000 рік. – С. 448.
5. Про вищу освіту: Закон України від 17 січня 2002 р. № 2984-ІІІ. – Ст.
4.
6. Освіта України. Інформаційно-аналітичний огляд. – С. 63, 85.
7. Основні показники діяльності вищих навчальних закладів України на
початок 2001/2002 н. р. // Статистичний бюллетень. – К.: Державний
комітет статистики, 2002. – С. 13.
8. Стоимость обучения в некоторых вузах для контрактников. – Деловая
столица, 2002. – 13 мая. – С. 27.
9. Старожицкая М. Магистр в законе. – Киевский телеграф, 2002. – 28
января. – С. 7.
10. Статистичний бюлетень за січень-березень 2002 року / Державний
комітет статистики. – К., 2002.
11. Про прожитковий мінімум на 2003 рік: Закон України від 28 листопада
2002 року № 247-IV.
12. Розраховано за виданням: Основні показники діяльності вищих
навчальних закладів України на початок 2001 / 2002 н.р. – С. 21.
13. Биченко А. Українська освіта очима українців // Національна безпека
і оборона. – 2002 – № 4. – С. 42.
14. http://www.profi –club.kiev.ua//cqilaticles/cataloque id = 37.
15. Edukacja w roku szkolnym 2000/2001. – //www.men.waw.pl.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
