Реферат на тему:
Фінансовий механізм екологічного регулювання як засіб реалізації
концепції сталого розвитку України
Сучасні процеси поширення та поглиблення екологічної кризи у світі
вимагають переоцінки традиційної моделі соціально-економічного розвитку.
Існуюча модель ставить за мету економічне зростання без обмежень
будь-якою ціною, не враховуючи те, до чого це може призвести і що
залишиться у спадок майбутнім поколінням. Внаслідок цього, і на
місцевому рівні, і в глобальному масштабі неухильно погіршується стан
довкілля, виснажуються природні ресурси, зростає бідність, деградують
усі сфери суспільного життя. Зокрема, екологічна ситуація, що склалася
на даний момент в Україні, вимагає перегляду пріоритетів розвитку,
оскільки високе антропогенне навантаження на навколишнє природне
середовище на всій території країни може обернутися екологічною
катастрофою. У зв’язку з цим концепція сталого розвитку є одним з
найважливіших наукових досягнень останніх десятиліть, що має постійно
зростаюче значення для управління природними і соціальними процесами як
у глобальному, так і в регіональному масштабах.
У проекті Концепції сталого розвитку України, розробленому за рішенням
Кабінету Міністрів України, охорона навколишнього природного середовища
та раціональне використання природних ресурсів є невід’ємними елементами
політики державного регулювання економіки. Головним засобом і фактором
реалізації концепції сталого розвитку повинен стати фінансовий механізм
екологічного регулювання.
Сьогодні є конкретні ознаки того, що переважна частина фінансових
інструментів екологічного регулювання, що використовуються в Україні
(платність природокористування, плата за забруднення навколишнього
природного середовища, система фондів охорони навколишнього природного
середовища тощо) – неефективні. Тому проблема їх удосконалення
залишається актуальною як з теоретичного, так і з практичного погляду.
Теоретичні основи сталого розвитку суспільних процесів та екологічного
регулювання економіки розроблені В.І. Вернадським, О.О. Веклич,
В.В.Волошиним, Є.В. Гірусовим, І.П. Герасимовим, В.С. Голубєвим,
М.А.Голубцем, К.Г. Гофманом, М.І. Долішнім, Б.М. Данилишиним,
С.І. Дорогунцовим, Л.Г. Мельником, В.Я. Шевчуком, Д.Х. Брунтланд,
Д. Кемберлендом, Ю. Одумом та ін. Проте багатогранність і складність
проблеми залишає достатньо місця для подальших досліджень.
Недостатня дослідженість даної проблеми в умовах трансформації економіки
України, необхідність наукового обґрунтування концепції сталого розвитку
та механізму його реалізації для оздоровлення навколишнього природного
середовища і досягнення соціально-економічного благополуччя обумовили
вибір теми, визначили мету, структуру та зміст статті.
Метою роботи є дослідження теоретичних засад концепції сталого розвитку
та фінансового механізму екологічного регулювання, як засобу її
реалізації.
Екологічно збалансований розвиток розглядається як процес гармонізації
продуктивних сил, збереження і відтворення цілісності навколишнього
природного середовища з метою задоволення життєвих потреб нинішнього і
майбутніх поколінь, як оптимізація відносин у системі
„людина-природа-господарство” передусім на користь людини і природи.
Значну роль у розробці концепції сталого розвитку відіграв світовий
самміт з питань екології та розвитку, що проводився у Ріо-де-Жанейро. На
ньому було розроблено і схвалено широку стратегію дій програму
„Порядок денний на ХХІ століття”. Це свідчить про міжнародне визнання
того факту, що захист навколишнього середовища і природних ресурсів
необхідно інтегрувати з соціально-економічними компонентами, включаючи
проблематику бідності і слаборозвиненості. Рішення світового самміту
Ріо-де-Жанейро-92 передбачали перехід до такої концепції розвитку, де
основними є баланс та інтеграція між економічними, екологічними та
соціальними потребами людства, з одного боку, та здатністю земних
ресурсів і екосистеми задовольняти нинішні та майбутні потреби з
іншого.
Конференція в Ріо знайшла продовження в цілому ряді міжнародних
конференцій і нарад, у тому числі в скликанні спеціальної сесії ООН у
вересні 2000 р., присвяченої ходу виконання цілей, поставлених у
„Порядку денному на XXI століття”. Повинна бути згадана також
конференція про зміну клімату в Кіото в грудні 1997 р., на якій був
прийнятий на основі консенсусу Кіотській протокол. Згідно з Протоколом,
промислово розвинені країни повинні скоротити свої загальні викиди
парникових газів до 2008–2012 рр. щонайменше на 5 % порівняно з рівнем
1990 р. Кіотській протокол набуває чинності через 90 днів після того, як
його ратифікує не менше 55 держав-сторін конвенції, у тому числі
розвинені країни, на частку яких доводиться як мінімум 55 % загальних
викидів діоксиду вуглецю цієї групи країн, що є особливо актуальним
унаслідок так званого „парникового ефекту”, який загрожує швидким
потеплінням клімату, особливо в Північній півкулі. „Рекомендації Кіото”
офіційно відмовилася виконувати країна, що дає 40 % світових викидів
вуглекислого газу – США, тому доля Кіотського протоколу довгий час
залишалася в руках Росії, яка ратифікувала його в 2004 р. і він почав
діяти 16 лютого 2005 р.
Пройшло більше ніж 10 років, а досконалої моделі сталого розвитку поки
що не розроблено, визначені лише загальні пріоритети, деякі принципи та
критерії її розповсюдження і функціонування. У розвинених країнах процес
переходу до сталого розвитку в основному відбувається шляхом переміщення
в малорозвинені країни галузей, які не вимагають висококваліфікованої
робочої сили і створюють велику кількість відходів на одиницю продукції;
структурної перебудови економіки за рахунок прискорення розвитку
високотехнологічних і маловідходних галузей; консервації власних
природних ресурсів, підвищення обмежень їх використання. Ці заходи не
вихід із ситуації, що склалася, і вони не призведуть до переходу
світової економіки до сталого розвитку.
Хоча Україна приєдналася в 1992 р. до рішення Конференції у
Ріо-де-Жанейро про створення національних програм сталого розвитку,
донині не затверджено концептуальних засад сталого розвитку. Проект було
розроблено в 2000 р. за підтримки ПРООН та Агенції США з міжнародного
розвитку, але він до цього часу законодавчо не оформлений. Хоча в
Україні не прийнята концепція. проте, це не означає, що наша держава не
потребує збалансованого еколого-економічного розвитку, навіть навпаки.
Проблема переходу до сталого розвитку особливо важлива, адже Україна
переживає еколого-економічну кризу.
Незважаючи на зростання ВВП, в Україні залишається екстенсивний тип
розвитку економіки, який призводить до нераціонального використання
природних ресурсів і деградації навколишнього природного середовища. Для
економіки характерними є глибинні диспропорції загальнодержавних і
регіональних економічних інтересів, невідповідність між розміщенням
природно-ресурсного і соціально-економічного потенціалу, зростаюча
науково-технічна і технологічна відсталість.
Постає проблема першочергово визначитися з поняттям сталого розвитку,
оскільки, незважаючи на вживаність цього поняття, воно немає
однозначного трактування, теорія сталого розвитку є предметом дискусій
на рівні урядів, неурядових і академічних кіл, широкої громадськості.
Так, учені з Лондонського центру еколого-економічних досліджень знайшли
та систематизували у сучасній літературі з даної проблематики більше
30-ти визначень сталого розвитку [1]. Не було запропоновано
науково-конструктивного трактування терміна „сталий розвиток” й на
конференції у Ріо. Подібні неконкретність і неоднозначність трактувань
призвели до розмитості і неефективності національних програм сталого
розвитку і, природно, не сприяють вирішенню кардинального завдання
сучасності – реальному переходу розвитку людства до керованого,
життєздатного.
Першим і найбільш розповсюдженим є визначення, подане в доповіді комісії
пані Брутланд „Наше спільне майбутнє” (1987): „Стійким є такий розвиток,
який задовольняє потреби нинішнього покоління, не перешкоджаючи
можливостям прийдешніх поколінь задовольняти свої власні потреби” [2].
Проте, відображаючи основний зміст, це визначення надто загальне, саме
тому воно постійно доповнюється і уточнюється.
Міжнародний інститут сталого розвитку (ІІСД, Вінніпег, Канада),
заснований в 1990 р., дає таке визначення терміна: „Сталий розвиток
означає об’єднання єдиного навколишнього природного середовища,
економічної ефективності і добробуту народів”[3].
Моїсеєв Н.Н. зазначає: „термін „сталий розвиток” необхідно розуміти як
розробку і реалізацію стратегії суспільства, дії якої забезпечують
можливість переходу біосфери і суспільства до стану рівноваги”[4]. Дещо
інше трактування цього терміна пропонує Коптюг В.А., який зазначає, що
„концепція сталого розвитку передбачає досягнення розумної
збалансованості соціально-економічного розвитку людства і збереження
навколишнього середовища, а також різке скорочення економічного
диспаритету між розвиненими країнами і тими, що розвиваються шляхом як
технологічного прогресу, так і раціоналізації споживання”[5].
У проекті Концепції сталого розвитку України застосовується таке
визначення: „сталий розвиток – це процес розбудови держави на основі
узгодження і гармонізації соціальної, економічної та екологічної
складових з метою задоволення потреб сучасних і майбутніх поколінь”[6].
Таке визначення сталого розвитку, на нашу думку, також є неповним, адже
розвиток суспільства не можна звести до розбудови держави, особливо в
аспекті майбутніх поколінь, хоча, безперечно, на сучасному етапі
розвитку людства держава є важливою інституцією. Зведення завдань
реалізації засад сталого розвитку тільки до розбудови держави, як
пропонується в концепції, – це шлях до авторитаризму.
Теоретичний аналіз трактувань поняття „сталий розвиток” дозволив прийти
до висновку, що найбільш адекватним є визначення
В.І. Данилова-Данильяна. На його думку, „сталий розвиток – це такий
розвиток, при якому не знищується його природна основа, умови життя, що
створюються, не призводять до деградації людини і соціально-деструктивні
процеси не розвиваються до масштабів, що загрожують безпеці людства”
[7]. Це визначення охоплює всі сфери суспільного життя, всі загрози
існуванню цивілізації і спрямоване на попередження небезпеки виживання
суспільства.
Попри всі розбіжності у трактуванні поняття сталого розвитку, які
сьогодні мають місце, існує певне загальне усвідомлення обов’язковості
трьох імперативів: екологічного, соціального і економічного. Зупинимось
більш детально на екологічному імперативі і зазначимо, що Н.Н. Моїсеєв
його визначив як „сукупність обмежень в активній діяльності людей,
порушення яких вже в найближче десятиліття може обернутися для людства
самими катастрофічними проблемами”[8, c. 77].
У контексті проблеми, яка досліджується, важливо розглянути поняття
„слабкої” та „сильної” сталості для більш детального аналізу сталого
розвитку. Розуміння „сильної” сталості базується на стабілізації або
зменшенні масштабів енергоспоживання, пріоритеті прямого
централізованого регулювання, жорсткому обмеженні споживання та ін. Що ж
до поняття „слабкої” сталості, то її основою виступає модифіковане
економічне зростання з урахуванням екологічних показників, широке
використання еколого-економічних інструментів (податків, зборів тощо),
зміна споживчої поведінки та ін. Не важко помітити, що за всіх
відмінностей обидва поняття протистоять техногенній концепції розвитку,
заснованій на необмеженому розвитку вільного ринку та орієнтованій на
безумовне економічне зростання, нещадну експлуатацію природних ресурсів,
максимізацію споживання тощо [9, c. 53]. Уже з наведеного концепція
сталого розвитку постає як багатогранне явище, кожна з наведених його
характеристик відображає окремі аспекти і заслуговує на пізнання.
Водночас, якщо спробувати з’ясувати його глибинні властивості, важливого
значення набуває теза: „якщо людство спробує загальмувати споживання
(енергії), то, йдучи всупереч законів еволюції, загине… Життя і соціум
на Землі з’явилися в ході закономірної еволюції у бік інтенсифікації
метаболізмів і круговоротів” [10, с. 98]. Поділяючи цю думку значимість
„сильної” сталості не можна визнати прийнятною. Вирішального значення
набувають характеристики „слабкої сталості”, що передбачає екологізацію
економіки та економічного розвитку через широке використання податкових
механізмів.
Забезпечення темпів економічного розвитку тягне за собою збільшення
масштабів енергоспоживання, адже „споживання енергії здійснюється в ході
господарської діяльності суспільства, кінцевим результатом якої є
створення ВВП”, тобто існує прямий зв’язок між споживанням енергії
ВВП [11].
Таким чином, надзвичайно важливими є заходи державної політики, що
сприяють економічному зростанню при одночасному зниженні навантаження на
навколишнє природне середовище. Для цього методологічно важливим є
обмеження позиції вирішення проблем власне природних ресурсів саме на
перших етапах природно-продуктового ланцюжка, боротьби із забрудненням
навколишнього середовища як наслідку економічного розвитку і переходу до
такої, коли необхідно досліджувати все народне господарство з позицій
екологізації економічного розвитку, зниження навантаження на навколишнє
природне середовище. Реальна екологізація економічного розвитку, перехід
від техногенного типу розвитку до стійкого дозволить зекономити і
вивільнити з виробничого процесу велику кількість природних ресурсів,
зменшити забруднення і відходи при збільшенні кінцевих результатів
(темпів росту ВВП).
У цьому контексті особливого значення набуває розробка фінансового
механізму екологічного регулювання, призначення якого полягає в
регулюванні діяльності суб’єктів ринку в напрямі зменшення негативного
антропогенного навантаження на навколишнє природне середовище через такі
фінансові інструменти, які б надавали переваги прогресивним технологіям
перед відсталими та шкідливими для зниження екологічного ризику,
визначити такі інструменти, які б спонукали підприємства працювати в
межах раціонального використання природних ресурсів, а також формувати
джерела фінансування природоохоронних заходів.
Аналіз попередніх досліджень, проведених у межах тематики економіки
природокористування, показує, що в них не приділяється достатня увага
визначенню фінансового механізму екологічного регулювання. У
нормативно-правових актах зустрічається лише економічний механізм
природокористування та природоохоронної діяльності, який визначається як
комплекс економічних заходів, що забезпечують охорону навколишнього
середовища і раціональне природокористування [12]. Окремі автори
виділяють еколого-економічний механізм природокористування [13] і
економічний механізм реалізації екологічної політики [14]. Веклич О.О.
виділяє фінансово-кредитний механізм регулювання природокористування як
структурну частину економічного механізму екологічного регулювання, який
вона ототожнює з економічним механізмом природокористування та
природоохоронної діяльності [15, c. 13–14]. У роботі Кашенко О.Л. [16,
с. 80] вживається термін фінансовий механізм забезпечення екологічного
розвитку, проте не наводиться його визначення.
Визначення фінансового механізму природокористування та природоохоронної
діяльності не відповідає механізму реалізації сталого розвитку. Адже
природокористування – це процес експлуатації природних благ з метою
задоволення матеріальних і культурних потреб суспільства [16, с. 80],
природоохоронна діяльність, в основному заснована на введенні заборон та
регламентації, а не на загальній раціоналізації природокористування
[17]. На нашу думку, більш повно розкриває сутність цієї економічної
категорії термін фінансовий механізм екологічного регулювання, зважаючи
на визначення регулювання як впливу на об’єкт управління з метою
досягнення стану його стійкості у разі виникнення відхилень від
графіків, планових завдань, визначених норм і нормативів, а стійкості як
звичайної динамічної рівноваги в період тривалого росту. Отже, якщо
об’єктом управління є еколого-економічна система, то екологічне
регулювання можна визначити як вплив на еколого-економічну систему з
метою досягнення стану екологічної рівноваги. При чому під екологічною
рівновагою ми будемо розуміти квазістійкий або квазістаціонарний стан
екологічних систем. Баланс змінених людиною компонентів, які формують
НПС, і природних умов, призводить до тривалого (умовно нескінченного)
існування даної екосистеми [18].
На нашу думку, недоцільно вживати термін фінансово-кредитний механізм,
оскільки кредит є складовою фінансів, а кредитна система, як складова
фінансового ринку, відноситься до фінансової системи [19; 20].
Враховуючи зауваження Василика О.Д. [21] щодо обов’язковості
законодавчого закріплення складових механізму та докази Онишко С.В. [7]
про системний характер фінансового механізму, можна дати своє визначення
фінансового механізму екологічного регулювання. Це система спеціально
розроблених і законодавчо закріплених у державі форм, методів,
інструментів і важелів створення і використання фінансових ресурсів з
метою досягнення екологічної рівноваги, еколого-економічної
збалансованості функціонування суспільного виробництва, раціонального
природокористування та зниження негативного антропогенного впливу на
НПС. У складі фінансового механізму екологічного регулювання, необхідно
виділити такі методи, інструменти та важелі, як:
– збори за спеціальне використання природних ресурсів;
– збір за забруднення навколишнього природного середовища;
– фінансові стимули, зокрема надання пільг при оподаткуванні на заходи,
пов’язані з оздоровленням та охороною навколишнього природного
середовища;
– фінансові санкції (штрафи за порушення природоохоронного
законодавства);
– система фінансування та кредитування природоохоронних заходів
(місцевий і державний бюджети, природоохоронні фонди, банки, кошти
підприємств і організацій, іноземні надходження, інвестиції);
– екологічне страхування.
Сутність будь-якої економічної категорії, у тому числі і фінансового
механізму, проявляється в її функціях. Функції показують, якими методами
реалізується економічна категорія (фінансовий механізм у нашому
випадку). Функціями фінансового механізму в науковій літературі
визначають фінансове забезпечення та фінансове регулювання економічних і
соціальних процесів у державі. Щодо функцій фінансового механізму
екологічного регулювання можна сказати, що це фінансове забезпечення
природоохоронних заходів і фінансове регулювання, раціонального
природокористування та зниження негативного антропогенного впливу на
навколишнє природне середовище.
Результати аналізу дозволяють зробити такі висновки:
1. Дослідження теоретичних засад концепції сталого розвитку дозволило
визначити поняття сталого розвитку як такого, при якому не знищується
його природна основа, умови життя, що створюються, не призводять до
деградації людини і соціально-деструктивні процеси не розвиваються до
масштабів, що загрожують безпеці людства. Це визначення охоплює всі
сфери суспільного життя, всі загрози існуванню цивілізації і спрямоване
на попередження небезпеки виживання суспільства.
2. У контексті досліджуваних понять „слабкої” та „сильної” сталості,
доведено необхідність прийняття за основу концепції „слабкої сталості”,
що передбачає екологізацію економіки та економічного розвитку через
широке використання податкових механізмів.
3. Приймаючи за основу національної концепції концепцію „слабкої
сталості”, постає питання про механізми її реалізації. Одним з них є
фінансовий механізм екологічного регулювання.
4. Фінансовий механізм екологічного регулювання можна визначити як
систему спеціально розроблених і законодавчо закріплених у державі форм,
методів, інструментів і важелів створення і використання фінансових
ресурсів з метою досягнення екологічної рівноваги, еколого-економічної
збалансованості функціонування суспільного виробництва, раціонального
природокористування та зниження негативного антропогенного впливу на
НПС. У складі фінансового механізму екологічного регулювання необхідно
виділити такі інструмен ти, як збори за спеціальне використання
природних ресурсів; збір за забруднення НПС; фінансові стимули, зокрема
надання пільг при оподаткуванні на заходи, пов’язані з оздоровленням та
охороною навколишнього природного середовища; фінансові санкції (штрафи
за порушення природоохоронного законодавства); система фінансування та
кредитування природоохоронних заходів (місцевий і державний бюджети,
природоохоронні фонди, банки, кошти підприємств і організацій, іноземні
надходження, інвестиції); екологічне страхування.
Література:
1. Pearce D., Markandya A., Barbier E. Blueprint for a Green Ekonomy. –
L.: Earthscan Publications Ltd., 1989. – XYI, 192 p.
2. Программа действий: Повестка дня ХХІ век и другие документы
конференции в Рио-де-Жанейро в популярном изложении. – Женева, 1993.
3. Pearce D., Markandya A., Barbier E. Blueprint for a Green Ekonomy. –
L.: Earthscan Publications Ltd., 1989. – XYI, 192 p.
4. Моисеев Н.Н. Быть или не быть… человечеству? – М., 1999. – 288 с.
5. Коптюг В.А. На пути к устойчивому развитию цивилизации // Свобод.
мысль. – 1992. – № 14. – С. 3–16.
6. Проект Концепції сталого розвитку України. [Електронний ресурс]. –
Режим доступу: Сайт Програми сприяння сталому розвитку:
http://www.undpsust.kiev.ua.
7. Данилов-Данильян В.И. Устойчивое развитие (теоретико-методологический
анализ). – [Электронный ресурс]. – Режим доступа: Открытая экономика.
Экспертный канал http://www.opec.ru/.
8. Александрович И.М., Шеулин А.С. Устойчивое инновационное развитие как
экологи-ческий императив // Устойчивое развитие. Наука и практика. –
2003. – № 3. – С. 79–82.
9. Голуб А.А., Струкова Е.Б. Экономика природных ресурсов: Учебное
пособие для вузов. – М.: Аспект Пресс, 1999. – 319 с.
10. Хайтун С.Д. Человечество на фоне универсальной эволюции: сценарии
энергетичес-кого будущего // Вопросы философии. – 2005. – № 11. – С.
90–105.
11. Илларионов А., Пивоварова Н. Экономические последствия ратификации
Российской Федерацией Киотского протокола // Вопросы экономики. – 2004.
– № 11.
12. Телиженко А.М. Экономика чистого воздуха: международное управление.
– Сумы: ИТД „Университетская книга“, 2001. – 326 с.
13. Міщенко В.С., Підкамінний І.М. Віртуалізація еколого-економічного
механізму природокористування. [Електронний ресурс]. Сайт Ради
національної безпеки і оборони. – http://dual.rainbow.gov.ua/
14. Синякевич І. Економічні інструменти екополітики: Економіка України.
– 1999. – № 10. – С. 78–83.
15. Веклич О.О. Економічний механізм екологічного регулювання в Україні.
– К.: Український інститут досліджень навколишнього середовища і
ресурсів, 2003. – 88 с.
16. Кашенко О.Л. Фінанси природокористування. – Суми: Видавництво
„Університетська книга”, 1999. – 421 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
