Реферат на тему:
Види та розміри покарання за злочини у сфері господарської діяльності:
системно-логічний аналіз
У боротьбі з економічною злочинністю на органи податкової служби,
відповідні підрозділи органів внутрішніх справ, Служби безпеки України,
Митної служби України та інших правоохоронних органів покладені
обов’язки щодо виявлення суспільно небезпечних діянь, розслідування
кримінальних справ, збору доказів, пред’явлення обвинувачення. Логічним
і необхідним етапом, який завершує роботу правоохоронних органів, є
розгляд кримінальних справ судом, постановляння вироку й призначення
покарання. Якщо ж, через ті чи інші причини, винній особі не
призначається покарання, а також коли вид та (або) розмір покарання не
відповідають суспільній небезпеці скоєного та особистості винного,
ефективність діяльності правоохоронних органів може бути значно знижена
і навіть зведена нанівець.
У зв’язку з викладеним важливо проаналізувати систему видів покарання,
передбачених Кримінальним законом, за економічні злочини, засади їх
призначення, можливості суду щодо індивідуалізації відповідальності
винних осіб, призначення справедливого покарання, яке адекватно
відображає суспільну небезпеку вчиненого.
Наразі такий аналіз фактично відсутній у роботах як вітчизняних вчених,
так і країн СНД. У загальному вигляді проблемі призначення покарання
присвячена значна кількість наукових праць фахівців у галузі
кримінального права, починаючи з робіт Ч. Беккаріа. Зокрема, слід
вказати роботи таких вітчизняних учених: М.І. Бажанова,
Л.В. Багрій-Шахматова, П.А. Вороб’я, О.Г. Фролової, а також М. Анселя,
З.А. Астемирова, І.М. Гальперина, І.І. Карпеця, О.А. Магомедова,
Т.О. Лесніевски-Костаревої та ін [1].
Натомість залишається недослідженою проблема застосування загальних
засад призначення покарання стосовно економічних злочинів і, особливо,
ролі обставин, що виключають можливість призначення певних видів
покарань. Наприклад, у підручниках по Загальній частині Кримінального
права лише згадується про наявність обставин, що виключають застосування
покарання, однак не наводиться їх аналіз [2].
Саме викладеними чинниками обумовлені цілі дослідження, окремі
результати якого наводяться в даній статті. Зокрема, автором поставлене
завдання проаналізувати санкції усіх норм розділу VII “Злочини у сфері
господарської діяльності” чинного Кримінального кодексу України (далі –
КК), виявити їх внутрішню логіку, а також зіставити з тими нормами
Загальної частини КК, які встановлюють загальні правила призначення
покарання. При цьому використовувалися в основному логічний,
систематичний і формально-юридичний методи дослідження.
Відповідно до ст. 65 КК суд призначає покарання:
1) у межах, установлених у санкції статті Особливої частини КК, що
передбачає відповідальність за вчинений злочин;
2) відповідно до положень Загальної частини КК;
3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та
обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.
Спочатку розглянемо, які саме межі мають санкції статей Особливої
частини КК за вчинення економічних злочинів.
Чинний Кримінальний кодекс України в розділі VII “Злочини у сфері
господарської діяльності”* містить 74 норми (тобто статей чи частин
статей), що передбачають кримінальну відповідальність за вчинення
економічних злочинів. Санкції зазначених норм вказують на види
покарання, які суд може призначити винним особам, а також встановлюють
межі розміру кожного з покарань.
Певний інтерес становить вибір законодавцем видів покарань, включених до
санкцій, а також розглядаються абсолютна та відносна частота, з якою
вони зустрічаються.
Всього у нормах розділу VII КК законодавець використав вісім різних
видів основного кримінального покарання – від найм’якшого з відомих
чинному Кримінальному закону (штраф) до найтяжчого (позбавлення волі на
певний строк). Тому на перший погляд суди мають достатньо можливостей
для індивідуалізації покарання, вибору його виду й розміру.
Однак аналіз показує, що найчастіше в 74 нормах розділу VII КК
використовується такий вид основного покарання, як штраф – у 42
санкціях. Далі йдуть:
– позбавлення волі на певний строк – у 38 санкціях;
– обмеження волі – у 34 санкціях;
– виправні роботи – у 17 санкціях;
– арешт – у 3 санкціях;
– громадські роботи – у 3 санкціях;
– позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною
діяльністю – у 3 санкціях.
Тобто в більшості випадків суди мають можливість при призначені
покарання за економічні злочини вибирати всього з трьох альтернативно
можливих видів покарання – штраф або позбавлення волі на певний строк,
або обмеження волі. Дуже мало норм даного розділу КК, які б у своїй
санкції не мала хоча б одного з цих видів покарання.
Значно рідше зустрічаються виправні роботи. Однак доцільність
використання даного виду покарання в санкціях і тих нечисленних норм, де
воно нині зустрічається, є доволі сумнівним. Після набуття в 2001 р.
чинності новим КК припинили своє існування виправні роботи, які
відбувалися в місцях, що визначаються органами виконання покарання. Нині
виправні роботи відбуваються винятково за місцем роботи засудженого. Це
має сенс у тих випадках, коли вчинений злочин ніяк не пов’язаний з
місцем роботи винної особи. Інша справа – економічні злочини. Мабуть,
немає потреби доводити, що порушення порядку зайняття господарською та
банківською діяльністю (ст. 202 КК), порушення законодавства про
бюджетну систему України (ст. 210 КК), ухилення від сплати податків,
зборів, інших обов’язкових платежів (ст. 212) та інші подібні злочини
найчастіше вчиняються службовими та іншими особами за місцем їх роботи з
використанням службових чи інших повноважень. Засудження їх до виправних
робіт, що відбуваються за місцем роботи, означає “освячений” вироком
суду дозвіл і надалі продовжувати працювати на тому місці, де був
скоєний злочин. За такої ситуації дуже важко розраховувати на досягнення
такої мети покарання, як спеціальна та загальна превенція.
Не менш цікаво проаналізувати те, які розміри покарання за економічні
злочини встановлені санкціями статей розділу VII КК. І в цьому аспекті
особливе місце займає штраф – він виявляється найбільш варіабельним
видом покарання. Зустрічаючись у 45 санкціях, штраф передбачений
законодавцем у 20 різних варіантах його розміру. Найменший розмір – до
50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян зустрічається у санкціях
чотирьох норм розділу VII КК.
Серед них звертає на себе увагу стаття 223 КК (“Порушення порядку
випуску (емісії) та обігу цінних паперів”), в якій, на нашу думку,
порушена логіка у визначенні законодавцем розмірів штрафу за частинами 1
і 2 статті. Дійсно, якщо максимальне покарання за частиною 1 ст. 223 КК
– виправні роботи на строк до двох років, то за частиною 2 ст. 223 КК
можливе призначення значно більш тяжкого покарання – обмеження волі на
строк до трьох років. З огляду на це слід визнати, що частина 2 ст. 223
КК передбачає відповідальність за більш тяжкий злочин. Це повинно бути
відображено в розмірах інших видів покарання, передбачених санкціями
даних норм. Однак чомусь покарання у вигляді штрафу має однаковий розмір
у санкціях як частини першої, так і частини другої ст. 223 КК – до
п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Найбільший розмір штрафу в санкціях норм даного розділу – це штраф від
двох до трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Він
встановлений санкціями ст. 220 КК (“Приховування стійкої фінансової
неспроможності”) і ч. 2 ст. 209-1 (“Умисне порушення вимог законодавства
про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних
злочинним шляхом”). Слід зазначити, що цей розмір штрафу є, по-перше,
найбільшим взагалі для усіх статей КК України і, по-друге, в санкціях
статей інших розділів Кодексу такий розмір штрафу не зустрічається.
Те, що найбільший розмір штрафу встановлений за економічні злочини,
виглядає цілком обґрунтованим і це обумовлено тим, що економічні злочини
спричиняють найбільшу матеріальну шкоду, що і повинно бути відображено в
санкціях, зокрема в розмірах штрафу. У той же час, важко пояснити, чому
найбільш високий розмір штрафу встановлений у санкціях саме ч. 2 ст.
209-1 і ст. 220 КК.
У теорії кримінального права загальновизнано, що відносна тяжкість
злочинів відображається в розмірах найбільш тяжкого виду покарання,
передбаченого санкціями відповідних статей Особливої частини КК.
Аналогічну позицію зайняв і законодавець, поклавши в основу класифікації
злочинів за ступенем тяжкості розмір покарання у вигляді позбавлення
волі (ст. 12 КК).
Проаналізувавши за цим критерієм ті норми розділу VII КК, які у санкціях
мають поряд зі штрафом такий вид покарання, як позбавлення волі, можна
зробити висновок, що найбільш тяжкими злочинами в цій групі є незаконне
виготовлення, зберігання, збут або транспортування з метою збуту
підакцизних товарів (ч. 2 ст. 204 КК) і незаконне виготовлення,
підроблення, використання або збут незаконно виготовлених, одержаних чи
підроблених марок акцизного збору чи контрольних марок (ч. 2 ст. 216).
Санкції цих норм передбачають максимальне покарання у вигляді
позбавлення волі на строк від трьох до п’яти років. У той же час,
розміри штрафів у санкціях цих норм значно менші, ніж у санкціях
вказаних вище (ч. 2 ст. 209-1 і ст. 220 КК). Тобто, якщо брати до уваги
розміри покарання у вигляді позбавлення волі, більш тяжкими є одні
злочини, а за розмірами штрафу “в лідерах” – зовсім інші. На нашу думку,
такий різнобій не нормальний і вимагає внесення законодавчих коректив у
санкції норм, що передбачають відповідальність за економічні злочини.
Якщо продовжити аналіз санкцій усіх норм даного розділу КК, які містять
покарання у вигляді позбавлення волі (а не тільки тих, що передбачають
одночасно і штраф), можна побачити, що найбільш тяжким економічним
злочином є злочин, передбачений ч. 3 ст. 209 КК – особливо
кваліфікований склад легалізації (відмивання) доходів, одержаних
злочинним шляхом. Санкція даної норми передбачає безальтернативно як
основне покарання позбавлення волі на строк від восьми до п’ятнадцяти
років.
Взагалі, позбавлення волі в санкціях статей даного розділу КК досить
часто передбачається безальтернативно (тобто без можливості суду обрати
інший вид покарання) – так побудовано 25 санкцій. Як правило,
безальтернативним є позбавлення волі, передбачене в санкціях норм щодо
кваліфікованих та особливо кваліфікованих складів злочинів. Серед них,
наприклад, ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових
платежів (ч. 3 ст. 212 КК), виготовлення, збут та використання
підроблених недержавних цінних паперів (ч. 3 ст. 224 КК), незаконні дії
щодо приватизаційних паперів (ч. 3 ст. 234 КК) тощо.
Наразі більш ретельний аналіз санкцій норм розділу VII КК свідчить про
те, що на практиці позбавлення волі може виявитися безальтернативним
покаранням і тоді, коли законодавець на це не розраховував. Тут ми
переходимо до вимоги ст. 65 КК призначати покарання не тільки у межах,
встановлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає
відповідальність за вчинений злочин, а й відповідно до положень
Загальної частини КК.
Річ у тому, що санкції ряду норм даного розділу КК містять як
альтернативи позбавленню волі покарання, які відповідно до норм
Загальної частини КК не можуть бути призначені деяким категоріям
суб’єктів даних відповідних злочинів. Так, у санкціях трьох норм (ч. 2
ст. 207, ч. 1 ст. 209 і ч. 2 ст. 210 КК) альтернативою позбавленню волі
вказано обмеження волі. При цьому, відповідно до ч. 3 ст. 61 КК,
обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і
жінок, які мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, які досягли
пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів
першої і другої групи. Тобто для цих осіб санкції ч. 2 ст. 207,
ч. 1 ст. 209 і ч. 2 ст. 210 КК виглядають як без-альтернативні – тільки
позбавлення волі.
Щодо цього необхідно зазначити, що наслідком такої ситуації є порушення
принципів гуманності та справедливості призначення кримінального
покарання. Дійсно, навряд чи можна погодитися з тим, що для найбільш
соціально вразливих груп громадян (вагітні жінки і жінки, які мають
дітей віком до чотирнадцяти років, особи пенсійного віку, інваліди)
вказані норми передбачають єдиний і найбільш тяжкий вид покарання –
позбавлення волі, в той час, коли інші особи можуть розраховувати на
застосування до них значно менш тяжкого покарання – обмеження волі.
Іншою, не менш неприйнятною ситуацією, є та, коли особливості
конструкції санкцій норм даного розділу Особливої частини КК в поєднанні
з деякими положеннями Загальної частини КК призводять до фактичної
безкарності вказаних вище осіб.
Йдеться про те, що неповнолітні, вагітні жінки і жінки, які мають дітей
віком до чотирнадцяти років, а також особи пенсійного віку,
військовослужбовці строкової служби та інваліди можуть спокійно і
безкарно вчиняти злочини, передбачені ч. 2 ст. 204 КК (зайняття
забороненими видами господарської діяльності), ст. 203-1 КК (порушення
законодавства, що регулює виробництво, експорт, імпорт дисків для
лазерних систем зчитування, експорт, імпорт обладнання чи сировини для
їх виробництва) і ч. 1 ст. 224 КК (виготовлення, збут та використання
підроблених недержавних цінних паперів)*. Санкції цих норм
безальтернативно містять покарання у вигляді обмеження волі. Як уже
зазначалося, цей вид покарання не дозволено застосовувати до вказаних
вище осіб. У таких випадках відповідно до ч.7 п.8 постанови Пленуму
Верховного Суду України ”Про практику призначення судами кримінального
покарання” від 24 жовтня 2003 р. № 7 суд за наявності до того підстав,
відповідно до ст. 7 Кримінально-процесуального кодексу України (далі –
КПК) повинен закрити справу і звільнити особу від кримінальної
відповідальності або постановити обвинувальний вирок і звільнити
засудженого від покарання [3]. Слід мати на увазі, що ст. 7 КПК
регламентує порядок звільнення від кримінальної відповідальності і від
покарання внаслідок зміни обстановки, внаслідок чого вчинене особою
діяння втратило суспільну небезпечність, або ця особа перестала бути
суспільно небезпечною. Тобто, якщо немає ніяких даних про таку зміну
обстановки, робота правоохоронних органів за кримінальними справами
стосовно відповідальності вказаних вище осіб за економічні злочини,
передбачені ч. 2 ст. 204, ст. 203-1 ч. 1 ст. 224 КК, взагалі опиняється
в глухому куті. З одного боку, через ч. 3 ст. 61 КК не можна постановити
вирок з призначенням покарання, а з іншого – відсутні підстави як для
постановляння вироку без призначення покарання, так і для закриття
справи. Залишається, мабуть, єдине – призупинити провадження по справі і
чекати, коли минуть передбачені ст. 49 КК два роки строку давності
притягнення до кримінальної відповідальності за ці злочини.
Проведений аналіз виявив системну неузгодженість між санкціями різних
статей розділу VII “Злочини у сфері господарської діяльності” Особливої
частини чинного КК, а також їх неузгодженість з окремими положеннями
Загальної частини КК. Однак, на жаль, останнім часом з’явилися випадки
неузгодженості між санкціями навіть усередині самих статей Особливої
частини КК.
Стаття 229 КК в редакції Закону України від 22 травня 2003 р.* має три
частини: частина перша – основний склад, друга – кваліфікований склад,
частина третя – особливо кваліфікований склад. Санкція частини першої
передбачає за незаконне використання знака для товарів і послуг,
фірмового найменування, кваліфікованого зазначення походження товару,
або інше умисне порушення права на ці об’єкти, якщо це завдало
матеріальної шкоди у великому розмірі, основне покарання штрафом від
двохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або
виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той
же строк.
Частина друга ст. 229 КК у свою чергу, враховуючи такі альтернативні
кваліфікуючі ознаки, як повторність, попередня змова групи осіб,
матеріальна шкода в особливо великому розмірі, встановлює за такі діяння
покарання штрафом від тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян, або виправними роботами на строк до двох років, або
позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.
Поки все виглядає логічним, таким, що відповідає теорії кримінального
права, загальним принципам побудови системи кримінальних покарань. Однак
будь-яка логіка зникає в конструкції санкції частини третьої ст. 229 КК.
Вона передбачає за дії, визначені частинами першою або другою цієї
статті, вчинені службовою особою з використанням службового становища
щодо підлеглої особи, покарання (основне) штрафом від п’ятисот до тисячі
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або арештом на строк до
шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років.
Як уже зазначалось, відносна тяжкість злочинів визначається за видом та
розміром най-більш тяжкого покарання. За частиною першою ст. 229 КК,
найбільш тяжке покарання – це позбавлення волі на строк до двох років,
за частиною другою – позбавлення волі на строк від двох до п’яти років,
за третьою – обмеження волі на строк до двох років. Таким чином,
необхідно визнати, що найменш тяжким злочином є злочин, передбачений
частиною третьою даної статті. Але ж ця частина передбачає всі
кваліфікуючі ознаки частини другої та додатково вказує на таку ознаку,
як використання службового становища щодо підлеглої особи. Тому, на нашу
думку, необхідно або вважати цю ознаку такою, що пом’якшує покарання (це
повністю суперечить теорії права, конструкції усіх інших норм і просто
здоровому глузду), або дійти висновку, що законодавцем допущена помилка.
На користь останнього свідчить те, що відповідно до п. 9 ч.1 ст. 67 КК
при призначенні покарання обставиною, що його обтяжує, визнається
вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи
іншій залежності від винного. Зрозуміло, що не може одна і та ж
обставина у Загальній частині КК (ст. 67) визнаватися такою, що обтяжує
покарання, а в Особливій частині КК (ст. 229) визнаватися такою, що
пом’якшує покарання.
Отже, система покарань за економічні злочини має ряд вад. Не повністю
витримується логіка застосування окремих видів покарання, зокрема є
прогалини та протиріччя між санкціями статей усередині розділу VII
“Злочини у сфері господарської діяльності” Особливої частини КК.
Зустрічаються навіть суперечності між санкціями у самих статтях (між її
частинами). Санкції статей вказаного розділу в деяких аспектах не
узгоджені з положеннями Загальної частини КК (зокрема, щодо виключення
застосування певних видів покарання до деяких категорій суб’єктів даних
злочинів). Все це не може не ускладнювати роботу правоохоронних органів
по боротьбі з економічною злочинністю і обумовлює нагальну потребу
удосконалення редакції відповідних статей КК. Це слід визначити напрямом
подальших розвідок за даною темою дослідження. Першим кроком може бути
підготовка узагальнення судової практики призначення покарання за
злочини у сфері господарської діяльності, наступним – підготовка
керівної постанови Пленуму Верховного Суду України.
Література:
1. Бажанов М.И. Назначение наказания по советскому уголовному праву.–
К.: Высшая школа, 1980. – 216 с.; Лесниевски-Костарева Т.А.
Дифференциация уголовной ответствен-ности. Теория и законодательная
практика. – М.: НОРМА, 1998. – 296 с.; Зубкова В.И. Уголовное наказание
и его социальная роль: теория и практика. – М.: НОРМА, 2002. – 304 с.
2. Кримінальне право України. Загальна частина: Підруч. для студентів
юрид. вузів і фак. / За ред. П.С. Матишевського та ін. – К.: Юрінком
Інтер, 1997. – 512 с.; Кримінальне право України: Загальна частина:
Підручник для студентів юрид. спец. вищ. закладів освіти / За ред.
професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – Київ – Харків:
Юрінком Інтер – Право, 2001. – 416 с.; Кримінальне право України:
Загальна частина: Підручник для юрид. вузів і фак./ За ред. проф. М.І.
Бажанова, В.В.Сташиса, В.Я. Тація. – Харків: Право, 1997. – 368 с.
3. Вісник Верховного Суду України. – 2003. – № 6. – С. 20.
* Незважаючи на чисельні достатньо обґрунтовані пропозиції
вчених-криміналістів щодо доцільності назви даного розділу ”Злочини у
сфері економіки” або ”Економічні злочини”, назва розділу залишалася
незмінною з часів КК Української СРСР 1960 р.
*Безумовно, вчинення деяких з цих злочинів окремими особами (наприклад,
заняття забороненими видами господарської діяльності
військовослужбовцями строкової служби) виглядає неможливим. Однак
вчинення інших – цілком реально (наприклад, збут та використання
підроблених недержавних цінних паперів інвалідами).
*Законом України від 22 травня 2003 р. змінена редакція ще однієї статті
КК – статті 176 ”Порушення авторського права і суміжних прав”,
конструкція санкції якої набула такої ж суперечності, як конструкція
статті 229 КК, що розглядається нижче.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
