Реферат на тему:
Забезпечення реалізації прав та свобод людини і громадянина:
адміністративно-правовий аспект
Прийняття Конституції України започаткувало якісно новий етап у
розвитку суспільства і держави. У статті 1 Конституції Україна
визначається як „демократична, соціальна, правова держава”. Становлення
такої держави передбачає принципово нову парадигму взаємовідносин між
державою та особою, в центрі якої – права, свободи та інтереси людини і
громадянина.
Ця ідея закріплена у статті 3 Конституції України: „Права і свободи
людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності
держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність”. Зміст
прав людини виявляється у співставленні їх з інтересами держави. Про
визнання загальнолюдських цінностей основою державотворення свідчить
проголошення у розділі 2 Конституції України широкого кола прав та
свобод людини і громадянина.
Але безпосереднє закріплення їх у Конституції „не знімає питання про
вдосконалення процедур і механізмів, покликаних захищати права та
свободи громадян, про створення розвиненої системи гарантій, за
допомогою яких реалізується це завдання” [8, С. 15].
Кожна держава повинна створювати відповідні умови для повноцінної
реалізації громадянами належних їм прав і свобод. Отже, велике значення
у забезпеченні прав і свобод належить юридичним гарантіям їх реалізації.
Важливими серед них є позасудові адміністративно-правові ґарантії, які
передбачають створення органами виконавчої влади необхідних правових,
організаційних і матеріальних умов для здійснення громадянами їх
конституційних прав і свобод. Адже система органів виконавчої влади,
власне, і створена та функціонує, щоб служити людям. Вони займаються
виконанням законів, втіленням їх у життя, наділені широкими
повноваженнями, пов’язаними безпосередньо із реалізацією прав і свобод
громадян.
Вагомим внеском у розробку цих проблем є теоретичні дослідження таких
вчених- правознавців: Авер’янова В., Бобрової Н., Бояринцевої М., Битяк
Ю., Вітрук Н., Голосніченко І., Заєць А., Коваль Л., Козлова Л.,
Лукашової О., Малеїн М., Матузова М., Недбайло П., Патюліна В.,
Рабіновича Л., Суворова Л., Левченко І.
Але ці дослідження не дають комплексного аналізу
адміністративно-правових гарантій забезпечення прав та свобод людини і
громадянина.
Окремі питання раніше вивчались через призму законодавства Радянського
Союзу і більшість зауважень та висновків втратили своє значення. Тому їх
дослідження є актуальним в умовах проведення адміністративної реформи в
Україні, яка викликала необхідність розробки нової концепції та
реформування підходів до забезпечення реалізації конституційних прав і
свобод людини та громадянина.
Саме гарантії прав та свобод визначають, як вони забезпечуються.
Під час науково-практичної конференції „Адміністративна реформа в
Україні: шлях до європейської інтеграції” (14–15 лютого 2003 р., м.
Київ) доктор юридичних наук, професор В. Авер’янов наголосив:
„Адміністративна реформа в Україні має на меті побудову такої системи
державного управління, яка відповідатиме стандартам демократичної,
соціальної, правової держави і має бути спрямована на служіння потребам
й інтересам людей, забезпечення ефективної реалізації прав і свобод
громадян, доступності і якості широкого кола державних і громадських
послуг населенню” [6, С.107].
Державний апарат управління потребує всебічної структурної і
функціональної перебудови для забезпечення належних результатів його
діяльності. При цьому необхідно враховувати те, що структурна
реорганізація органів виконавчої влади повинна проводитись обов’язково
за умов попереднього визначення реальної необхідності та напрямів зміни
функцій і компетенції, форм і методів діяльності.
Отже, актуальною є теоретична розробка цих питань з метою удосконалення
діючого законодавства, що регулює діяльність органів виконавчої влади в
Україні.
Визначальним та універсальним ґарантом прав і свобод громадян може бути
лише законодавство, зокрема, норми адміністративного права, які
приймаються у великій кількості органами виконавчої влади. Для того щоб
закони і підзаконні акти дійсно ґарантували права і свободи громадян, а
не перетворились в інструмент обмеження, звуження чи відміни прав і
свобод, Конституція України передбачає ряд положень, які є основою для
запобігання негативній правотворчості.
По-перше, в Конституції України відповідно до статті 22 конституційні
права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані, не допускається
звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. По-друге, їх обмеження
можливе лише у випадках, передбачених Конституцією, винятково з метою
охорони конституційного ладу, національної безпеки, забезпечення
громадського порядку, поваги прав і свобод інших громадян. По-третє,
визначено права і свободи громадян, які зовсім не підлягають обмеженню.
До них (стаття 64) відносять право на рівність громадян перед законом,
громадянство і його зміну, життя, повагу до гідності, свободу та
недоторканість, звернення до органів державної влади, житло, шлюб,
рівність дітей в їх правах, захист прав і свобод, відшкодування за
рахунок держави матеріальної та моральної шкоди, знання своїх прав і
обов’язків, незворотність дії законів, правову допомогу,
необов’язковість виконання явно злочинних розпоряджень чи наказів та
інші. По-четверте, будь-які нормативні акти не можуть застосовуватись,
якщо вони офіційно не опубліковані.
Зазначені конституційні положення створюють певні межі, юридичні
орієнтири для державних органів та їх посадових осіб, які реалізують
ґарантії прав і свобод громадян.
Дослідження ґарантій забезпечення має велике значення у процесі
розв’язання проблем щодо створення механізму їх реалізації.
Для визначення діяльності, спрямованої надати правам і свободам громадян
реального змісту, в юридичній літературі використовуються різні терміни:
„повага”, „визнання”, „дотримання”, „ґарантування”.
Але доцільно для характеристики діяльності державних органів, посадових
осіб щодо надання правам і свободам реального змісту використовувати
термін „забезпечення”. Він є найбільш об’ємним і охоплює такі поняття,
як „повага”, „визнання”, „дотримання”, а також „ґарантування”.
Термін „ґарантія” французького походження і перекладається як запорука,
умова, яка забезпечує що-небудь. Термін „ґарантія” тлумачиться в
літературі неоднозначно. На думку О.Ф. Скакун, „ґарантії” прав та свобод
людини і громадянина – це система соціально-економічних, моральних,
політичних, юридичних умов, засобів і способів, які забезпечують їх
фактичну реалізацію, охорону та надійний захист [7, С. 187].
Ґарантії, вважають М.А. Матузов і А.В. Малько, являють собою
соціально-політичне та юридичне явище, яке характеризує три моменти:
1) пізнавальний, який дозволяє розкрити предметні теоретичні знання про
об’єкт їх впливу, отримати практичні знання про соціальну і правову
політику держави;
2) ідеологічний, використовуваний політичною владою як засіб пропаганди
демократичних ідей у середині країни та за її межами;
3) практичний, що визначається як інструментарій юриспруденції,
передумова задоволення соціальних благ особи.
Іноді говориться про захист прав та свобод громадян, який поєднується з
їх охороною. Автори, які звертаються до поняття охорони прав, частіше
дискутують щодо його співвідношення з такими суміжними поняттями, як
захист та забезпечення прав і свобод. Так, А. Ларін вважав, що захист
виражається у протидії незаконним порушенням і обмеженням прав і свобод,
їх попередження, а також відшкодування заподіяної шкоди. Захист він
ототожнював з обороною, охороною, юридичною допомогою [5, С. 169].
Підкреслюється, що необхідність охорони (захисту) прав і свобод особи
виникає у випадках їх порушення, існування перешкод в їх використанні чи
спору про саме право [4, С. 39].
На відміну від такого розуміння охорони (захисту) прав автором
наведеного трактування, забезпечення прав розглядають як певну систему
їх ґарантування [4, С. 34].
Нікітін А.Ф. визнає гарантії прав і свобод як обов’язок держави захищати
людину, створювати правові, соціальні і культурні умови для реалізації
прав і свобод, діяльність міжнародних і державних організацій з захисту
прав людини.
На основі таких думок можна стверджувати, що, як загальне поняття,
ґарантії прав і свобод являють собою основні засоби, заходи, за
допомогою яких забезпечуються конституційні права та свободи громадян.
До ґарантій-умов відносяться політичні, економічні, ідеологічні
ґарантії. До ґарантій-засобів – юридичні ґарантії. До економічних –
належать система господарювання, вся сукупність багатств і фінансових
ресурсів держави. До політичних ґарантій – політична організація
суспільства, система організацій органів державної влади і громадських
організацій. Ідеологічними ґарантіями є загальний культурний рівень
населення і особливо рівень його правової культури. До юридичних
ґарантій відносяться такі, які забезпечують реалізацію і охорону прав і
свобод громадян правовими засобами (адміністративними, кримінальними,
цивільними).
Оскільки економічні, політичні та ідеологічні ґарантії є
ґарантіями-умовами, самі по собі вони не можуть самостійно забезпечити
таку реалізацію прав і свобод громадян, в якій зацікавлена держава і
окремі громадяни. Вони є передумовами реалізації. Але говорити про те,
що дані гарантії повністю не здатні забезпечувати права та свободи
громадян, не можна, оскільки це означає, що конституційні права та
свободи громадян, забезпечені соціально, але не конкретизовані в діючому
законодавстві, не можуть бути реалізовані, а це не відповідатиме
принципу реальності Конституції України як закону прямої дії. Тому
вирішальним для виділення вказаних ґарантій як ґарантій-умов є той факт,
що самі по собі вони безпосередньо не забезпечують законного і
обґрунтованого використання прав, не вимагають можливих зловживань і
порушень при їх здійсненні.
Юридичні ґарантії відносяться до ґарантій-засобів тому, що здатні
безпосередньо, оперативно і ефективно забезпечити реалізацію прав
громадян. Саме тому в юридичній літературі вони розглядаються як
конкретні, власне ґарантії-реалізації. Тобто, якщо право громадянина
порушено, то прямою причиною того є не соціально-економічні причини або
сфера ідеології, а відсутність чи недотримання установами,
організаціями, посадовими особами юридичних ґарантій його реалізації. А
якщо в конкретному випадку порушення прав посилаються на загальні
ґарантії, „то виникають абсурдні висновки про відсутність законності,
неефективності демократії, нереальності рівноправ’я і т.п.” [1, С. 30].
Економічні, політичні, ідеологічні, юридичні ґарантії взаємопов’язані
між собою і складають єдину систему, не зважаючи на вказані між ними
відмінності. Так, політичні ґарантії випливають із економічних,
ідеологічні – із політичних. Юридичні ґарантії лише тоді можуть бути
ефективними, коли вони відображають економічні, політичні, ідеологічні
процеси в суспільстві. Отже, ефект юридичних ґарантій прав і свобод
громадян у кінцевому рахунку обумовлюється всією системою ґарантування
прав та свобод людини і громадянина, основу яких становлять
конституційно-правові ґарантії.
Конституційно-правові ґарантії прав і свобод громадян, на нашу думку,
проявляються в межах правової держави, через її основоположні принципи:
верховенства права, реальності прав та свобод людини і громадянина,
соціального захисту і соціальної справедливості.
Розмежовуючи поняття захисту охорони прав, І.В. Ігонін [3, С. 13]
проводить порівняльний аналіз співвідношення їх змісту. На його думку,
охорона прав – це складова частина їх забезпечення, яка включає в себе
адекватне законодавче закріплення правомочності суб’єктів права,
процесуальний порядок реалізації правомочності.
Захист прав передбачає: заходи виявлення, запобігання, припинення
правопорушень, які посягають на права особистості; юридичну
відповідальність за їх скоєння; компенсаційно-відновлюючі заходи,
пов’язані з відшкодуванням майнової, моральної шкоди.
Система забезпечення прав і свобод громадян в Україні перебуває на
стадії розробки. Дієвість її повинна визначатися з погляду реальної
ефективності.
Проблема забезпечення прав і свобод громадян, надання їм реального
характеру належить не тільки до практичних. В умовах побудови правової
держави і розвитку громадянського суспільства важливим є створення
цілісної наукової концепції забезпечення прав і свобод громадян, що
включає широке коло теоретичних положень щодо поняття, суті та змісту
забезпечення прав і свобод громадян.
Література:
1. Боброва Н.А. Гарантии реализации государственно-правовых норм. –
Воронеж, 1984. – С. 30.
2. Витрук Н.В. Основы истории правового положения личности в
социалистическом обществе. – М., 1977. – С. 199.
3. Игонин С.В. Институт личной неприкосновенности работников
правоохранительных органов в законодательстве современной России:
Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – М., 2000. – С. 13.
4. Обеспечение и охрана прав и свобод личности в деятельности органов
внутренних дел Российской Федерации: Уч. пособие / Под ред.
И.П. Левченко, Л.К. Суворова. – М., 2000. – С. 39.
5. Общая теория прав человека / Под ред. Е.А. Лукашовой. – М., 1996. –
С. 169.
6. Полешко А. Хід адміністративної реформи в Україні // Право України. –
2003. – № 4. – С. 107.
7. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник: Пер. з рос. – Харків:
Консум, 2001. – С. 187.
8. Тацій В. Утвердження і забезпечення прав та свобод людини – головний
конституційний обов’язок демократичної, правової, соціальної держави //
Вісник Академії правових наук України. – 2000. – № 4.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
