.

Кримінально-процесуальні аспекти застосування конфіскації майна при розслідуванні злочинів (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
295 2986
Скачать документ

Реферат на тему:

Кримінально-процесуальні аспекти застосування конфіскації майна при
розслідуванні злочинів

Потреба в захисті прав і свобод людини та громадянина – це не примха, а
об’єктивна реальність сьогодення, особливо коли Україна заявила про
зближення та поступове приведення законодавства України у відповідність
з вимогами законодавства Європейського Союзу. Це, безумовно, стосується
і забезпечення надійного захисту власності, прав і свобод громадян при
застосуванні до них такого кримінального покарання, як конфіскація.

Дотримання вимог законодавства про конфіскацію майна як органами
досудового слідства, так і судами повинно забезпечити своєчасне,
справедливе та невідворотне застосування покарання до винних осіб за
вчинення тяжких і особливо тяжких корисливих злочинів.

Проведений нами аналіз практики застосування конфіскації майна показує,
що питома вага виконаних вироків у частині конфіскації майна рідко
перевищує 20–25 %. За даними Державної виконавчої служби України, у 2005
році фактично було виконано 3 618 виконавчих документів про конфіскацію
майна засуджених, або 24,4 % тих, що підлягали примусовому виконанню
[1]. Разом з тим, невиконання вироку в частині конфіскації майна є
невиконання покарання в цілому, а, як відомо, непокарання тільки сприяє
зростанню рівня злочинності.

Такий стан застосування конфіскації майна є наслідком недосконалості
чинного кримінального законодавства. Крім того, варто відзначити
непоодинокі випадки недопрацювання органами досудового слідства та
дізнання щодо забезпечення застосування конфіскації майна. Тому
дослідження проблем ефективності застосування конфіскації майна є
надзвичайно актуальним.

Проблеми сутності, підстави і мета застосування конфіскації майна були
об’єктом наукового аналізу в працях російських учених А. Бриліантова,
В. Веселової, І. Гальперіна, В. Дуюнова, А. Зубкова, А. Степаніщева,
В. Спасовича, А. Цветиновича, а також вітчизняних учених: Н. Бабича,
М. Бажанова, Ю. Бауліна, В. Борисова, Н. Гуторової, М. Коржанського та
інших.

Необхідно зазначити, що найчастіше проблеми застосування конфіскації
майна аналізувалися лише в межах дослідження проблем ефективності
кримінального покарання в цілому і зовсім недостатньо досліджувалися її
ефективність та процес застосування. Тому увазі читачів пропонується
авторське бачення шляхів удосконалення процесу застосування конфіскації
майна.

Термін „конфіскація” латинського походження (соnfiscatiо), у дослівному
перекладі означає вилучення чого-небудь у скарбницю. Як зазначено в
Юридичному словнику-довіднику [2], конфіскація – примусове безоплатне
вилучення в державну власність всього або частини майна, що є приватною
власністю особи, як санкція за скоєне правопорушення (злочин,
адміністративний проступок та ін.). Відповідно до ст. 59 Кримінального
кодексу України (далі – КК України) покарання у вигляді конфіскації
майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави
всього або частини майна, яке є особистою власністю засудженого, а також
належної йому частини в спільній власності. Конфіскація може звертатися
на будь-яке майно особи чи на які-небудь спеціальні предмети. Ця
обставина є підставою для виділення „загальної” і „спеціальної”
конфіскації. При „загальній конфіскації” законодавець спеціально не
визначає, яке саме майно може бути конфісковано. Визначено, що це може
бути будь-яке майно особи. Воно може бути вилучене цілком, чи частково,
можуть бути вилучені окремі речі за довільним, заздалегідь не визначеним
критерієм. Разом з тим, законодавець встановлює перелік майна, яке не
підлягає конфіскації. Але цей перелік визначає лише те майно, яке не
можна конфісковувати, а не те, що можна (додаток до КК України).

При „спеціальній конфіскації” – навпаки. Коло предметів, на які вона
може бути звернута, точно визначене. Як правило, це знаряддя і засоби
здійснення правопорушення, і майно, отримане протиправним шляхом. До
такого майна також відносяться грошові кошти, валютні цінності та інші
речі.

Загальна конфіскація, що найбільше обмежує права власності,
застосовується як санкція за вчинення злочину – найбільш суспільно
небезпечного правопорушення. І як будь-яке покарання, конфіскація являє
собою міру державного примусу, яка застосовується у визначених законом
цілях. У всіх інших випадках законодавець передбачає лише „спеціальну
конфіскацію”. Так, ст. 29 Кодексу України про адміністративні
правопорушення передбачає як адміністративне стягнення конфіскацію:
предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом
адміністративного правопорушення. Митний кодекс України також передбачає
з-поміж стягнень, що накладаються за порушення митних правил,
конфіскацію предметів і транспортних засобів, що є безпосередніми
об’єктами порушення митних правил.

З найдавніших часів і до сьогодення ставлення до застосування
конфіскації майна як заходу кримінально-правового впливу на осіб, які
вчинили правопорушення, є неоднозначним. Широке використання конфіскації
в політичних і фіскальних цілях призвело до того, що вона стала
вважатися одним із проявів феодальної сваволі. Такий захід
кримінально-правового впливу засудили Беккаріа, Монтеск’є, Руссо,
Морелі, Вольтер, Дідро. Квінтесенцію цих поглядів можна проілюструвати
наступними висловлюваннями.

Монтеск’є відзначав що, будь-яке покарання, не продиктоване крайньою
необхідністю, є актом насильства [3].

А. Кистяківський стверджував: „Конфіскація ніколи не була викликана
загальнодержавними інтересами і завжди підтримувалася жадібністю і
бажанням захоплення чужого майна. У різні часи донощики в Римі,
царедворці та фаворити самодержців, а не держава, як єдине, були
спадкоємцями конфіскованих маєтків. Таким чином, це покарання завжди
існувало і підтримувалося швидше несхвальними бажаннями небагатьох, ніж
загальнонародними інтересами всіх. Для того, хто страчений смертю, чи
засуджений на довічне позбавлення волі, конфіскація нічого не може
добавити”[4].

Конфіскація, призначувана для збагачення державної скарбниці (чи така,
яка має деяку фіскальну обумовленість), є, за словами І. Фойницького,
мірою, не сумісною з гідністю держави [5].

Крім того, за скасування конфіскації майна, як такого, що порушує
принцип справедливості, оскільки зачіпає майнові інтереси не тільки
засудженого, але й членів родини і може бути спрямована на майно,
здобуте законним шляхом, висловлювалися вчені-криміналісти М. Неклюдов,
М. Сергієвський, В. Спасович, М. Таганцев, О. Цветінович та ін.

Найбільш точно ці погляди відобразив В. Спасович: „Якщо злочинець
засуджений до страти чи до каторжних робіт безстроково (на невизначений
термін), то додана до його покарання конфіскація йому зовсім байдужа,
але його дружина і діти підуть світом жебракувати; їхнім майном
збагатилася держава, що має матеріальну вигоду з їх нещастя. Якщо вони
приховають чи сховають що-небудь з майна, яке підлягає конфіскації, то
держава повинна буде покарати їх за цю дію, досить виправдану в їх
безвихідному становищі, що навряд таке діяння справедливо вважати
кримінально злочинним. Якщо особа, до якої застосовується конфіскація,
залишається в живих і на волі, то це протистоїть правилам нинішньої
політики; позбавлений засобів існування, збіднілий і голодний, він може
легко стати дуже небезпечним ворогом суспільному порядку”[6].

Неспроможність цієї міри, „що йде у розріз з основними принципами права
власності” була визнана і Міністерством юстиції Росії у 1871 р. У
Карному кодексі Росії 1903 р. конфіскація майна передбачена не була, і з
введенням у 1904 році у дію окремих його частин, утратили силу положення
Укладення про покарання 1845 р., що передбачають конфіскацію майна.

Відновлення конфіскації майна відбулося після Жовтневої революції.

Прихильників збереження конфіскації майна менше. В. Дуюнов стверджує, що
„певні негативні властивості притаманні будь-якому кримінальному
покаранню, тому для її ліквідації аргументів недостатньо” [7]. На думку
В. Козирєвої, „зміст будь-якого покарання саме і полягає у позбавленні
або обмеженні законних прав і свобод людини”, тому „конфіскація доцільна
лише як факультативний, тобто додатковий вид покарання”[8].

Після Жовтневої революції в Україні була здійснена спроба відмінити
конфіскацію майна. Конституція Української Народної республіки (Статут
про державний устрій, права і вольности УНР) від 29 квітня 1918 року
проголошувала скасування смертної кари та конфіскації майна.

Так, у ст. 14 Розділу II „Права громадян України” говорилося:
„Громадянин УНР і ніхто інший на території її не може бути покараний
смертю, ані відданий яким-небудь карам по тілу, або іншим актам, які
принижують людську гідність, ані підпасти конфіскації майна, як карі
” [9].

Сьогодні Україна, яка задекларувала побудову правового суспільства з
ринковою економікою та зазначила в ст. 41 Конституції України [10] про
те, що „право приватної власності є непорушним”, загальна конфіскація
майна як вид покарання, на нашу думку, немає права на існування.
Українські вчені Н. Бабич [11], М. Бажанов [12], Н. Гуторова [13] вже
висловлювалися проти застосування загальної конфіскації майна як виду
додаткового покарання за вчинення злочину. На думку Н. Бабича, Н.
Гуторової за вчинення деяких майнових злочинів, замість застосування
конфіскації майна, з успіхом можна застосувати більш ефективне додаткове
покарання – штраф, оскільки для протидії майновим злочинам штраф є одним
з найефективніших видів покарання.

Проте пропозиція замінити в Україні конфіскацію майна покаранням у
вигляді штрафу має деякі істотні недоліки. Не завжди передбачений
законодавством розмір штрафу буде адекватний заподіяним матеріальним
збиткам. Тому практичному втіленню вищезазначених пропозицій повинні
передувати спеціальні наукові дослідження проблем ефективності штрафу.

Як зазначалося вище, питома вага виконаних вироків у частині конфіскації
майна, на нашу думку, дуже низька, а невиконання вироків робить
призначення зазначеного покарання формальним, таким, що не забезпечує
досягнення покладених на нього цілей і цим самим підриває авторитет
суду, сприяє формуванню у правопорушників і злочинців ілюзії
безкарності. Однією з причин невиконання вимог кримінального закону щодо
застосування конфіскації майна є суттєві упущення, що мають місце при
досудовому провадженні.

Зокрема, згідно з п. 2 ст. 125 Кримінально-процесуального кодексу
України (далі – КПК України) у справах про злочини, за які кримінальним
законом передбачено конфіскацію майна та конфіскацію предметів і знарядь
злочину, слідчий зобов’язаний вжити необхідних заходів до забезпечення
виконання вироку в частині можливої конфіскації майна, склавши про це
постанову. Стаття 126 КПК України визначає порядок забезпечення
цивільного позову і можливої конфіскації майна, що передбачає накладення
арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого чи підозрюваного
або осіб, які за законом несуть матеріальну відповідальність за дії
такої особи, де б ці вклади, цінності та інше майно не знаходилися, а
також шляхом вилучення майна, на яке накладено арешт.

Проведений нами аналіз судової практики дає підстави стверджувати, що
органи досудового слідства не завжди виконують вимоги вказаних статей
КПК України, так як цими статтями не встановлено строків накладення
арешту на вклади, цінності та інше майно підозрюваного чи обвинуваченого
шляхом складення відповідної постанови для забезпечення вироку в частині
можливої конфіскації.

У зв’язку з цим органами досудового слідства досить часто опис і арешт
майна з метою забезпечення можливої конфіскації проводиться неоперативно
або зовсім не проводиться, що, в свою чергу, надає можливість
обвинуваченим або їх родичам приховувати майно, яке підлягає опису. Як
наслідок, складають протоколи про відсутність такого майна і немає
можливості піддати винну особу належному покаранню та захистити інтереси
потерпілих чи держави.

Разом з тим зафіксовано випадки, коли органи досудового слідства
підходять до цього питання формально, складаючи в день винесення
відповідної постанови протокол про відсутність майна, що підлягає
арешту. При цьому органами досудового слідства і місцевими судами про
встановлення наявності через відповідні державні установи грошових
вкладів, цінностей, нерухомого майна, автотранспортних засобів,
приналежних підозрюваному, обвинуваченому чи засудженому, не
застосовуються або не перевіряються взагалі, крім місця проживання, а
якщо і перевіряються, то в справах немає даних про запити в банки,
нотаріальну контору, бюро технічної інвентаризації, ДАІ та інші установи
з цією метою. У свою чергу виявлено факти, коли протоколи опису та
арешту майна іноді складаються слідчим недбало, без зазначення
індивідуальних ознак майна, його оцінки, а це тягне за собою небезпеку
того, що зацікавлені особи мають змогу змінити властивості майна,
замінити цінні речі малоцінними та інше.

Із наведеного вище вбачається, що вищезазначені аспекти суттєво
ускладнюють виконання вироку щодо конфіскації майна. При цьому суди в
більшості випадків майже не реагують на зазначені факти шляхом винесення
окремих ухвал.

Усе вищевикладене викликає необхідність внесення змін до КПК України і
закріплення конкретного терміну, протягом якого необхідно вжити заходів
щодо встановлення наявності майна, яке підлягає конфіскації.

На нашу думку, такі постанови про накладення арешту на майно слід
складати негайно, безпосередньо після того, як особі пред’явлено
обвинувачення по справі, коли вже з очевидністю відомо про те, що за
законом, за яким пред’явлено обвинувачення, передбачена конфіскація.
Після цього необхідно вжити заходів до вилучення майна, на яке накладено
арешт і здійснити його опис.

Тому у ч. 2 ст. 125 КПК України „Обов’язок забезпечення цивільного
позову і передбаченої законом конфіскації майна” доцільно внести зміни,
якими закріпити термін щодо забезпечення конфіскації майна і викласти в
наступній редакції:

„У справах про злочини, за які законом передбачена конфіскація майна,
слідчий зобов’язаний негайно, після порушення кримінальної справи, вжити
необхідних заходів до забезпечення виконання вироку в частині можливої
конфіскації майна, склавши про це постанову”.

Прийняття зазначених змін до КПК України, на нашу думку, дозволить на
законодавчому рівні зобов’язати органи досудового слідства забезпечити
виконання вироку в частині конфіскації майна, що, в свою чергу,
забезпечить ефективний захист власності, прав і законних інтересів
громадян.

Реалізації положень щодо заміни „загальної конфіскації” майна на
„спеціальну”, а в деяких випадках, при вчиненні умисних майнових
злочинів – на штраф, повинні передувати спеціальні наукові дослідження
проблем ефективності штрафу.

Література:

1. Звіт про роботу органів державної виконавчої служби форми № 1.

2. Юридичний словник-довідник / За редакцією академіка НАН України
Ю.С. Шемшученка. – К.: Феміна, 1996.

3.Баккариа Ч. О преступлениях и наказаних. – М., 1995. – С. 69.

4. Кистяковский А.Ф. Элементарный учебник общего уголовного права: Часть
общая. – К., 1891. – 824 с.

5. Фойницкий И.Я. Учение о наказаниях в связи с тюрмоведением. – М.,
2000. – 464 с.

6. Спасович В. Учебник уголовного права: Т. 1. – СПб., 1863. – С. 277.

7. Дуюнов В.К. Дополнительные наказания по советскому уголовному праву:
Автор. дисс. … канд. юрид. наук. – М., 1985. – 20 с.

8. Козирєва В.П. Конфіскація майна: теорія і практика застосування //
Право України. – 2006. – № 1.

9. Конституційні акти України 1917–1920. – Київ: Філософська і
соціологічна думка, 1992. – 272 с.

10. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України
28 червня 1996 р. – К.: Преса України, 1997. – 80 с.

11. Бабич Н. Экономическая преступность: а если штрафом?.. // Финансовая
Украина. – 1996. – № 43.

12. Бажанов М.И. Наказание в проекте УК Украины // Проблеми законності.
– Вип. 38: Респ. міжвідомчий наук. зб. – Х., 1999. – С. 175.

13. Гуторова Н.О. Щодо ефективності застосування майнових покарань за
злочини проти державних фінансів // Підприємництво, господарство і
право. – 2003. – № 11.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020