.

Нормотворчість і кодифікація західноєвропейського права ХVІІІ – поч. ХІХ ст.: особливості прояву інтелектуальної традиції модерну (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
310 3655
Скачать документ

Реферат на тему:

Нормотворчість і кодифікація західноєвропейського права ХVІІІ – поч. ХІХ
ст.: особливості прояву інтелектуальної традиції модерну

У нинішній науковій юридичній літературі спостерігається інтерес до
аналізу права як культурного феномену. Досліджується вплив на розвиток
права культурного чинника, особливостей взаємозв’язку права та таких
складових культури, як релігія, філософія, наука, мова, аналізується
взаємозв’язок права та загального культурного рівня розвитку конкретного
суспільства (1(. У вітчизняній правничій та філософсько-правовій думці
ця проблематика розроблена поки що недостатньо, хоча актуальність таких
досліджень для сучасного українського суспільства є доволі значною – до
недавнього часу право у нас практикувалося як явище політичне,
інструмент примусу, зведена у закон воля пануючого класу.

У даній статті буде зроблено спробу проаналізувати вплив на розвиток
права інтелектуальної традиції епохи. Інтелектуальна традиція або стиль
мислення епохи – це синтез найрізноманітніших елементів: понять,
взірців, принципів, смислів, установок, стереотипів, значень, що
складають динамічну цілісність. Інтелектуальна традиція є складовою
культури певної епохи. Вона накладає свій відбиток на різні культурні
феномени, у т. ч. на право у всьому розмаїтті його форм буття: на
правничі теорії, нормотворчість, законодавство, судочинство,
правозастосування тощо. Саме цей аспект великої проблеми взаємозв’язку
права та культурного чинника у вітчизняній правовій та
філософсько-правовій думці поки що предметом дослідження не став, за
невеликим винятком (2(. Дана стаття присвячена аналізу специфіки прояву
інтелектуальної традиції в правовій реальності епохи модерну. Ця доба
відкрила нову сторінку в європейській історії, створила те культурне
підґрунтя, яке зумовило культуротворчі процеси постмодерної доби, в т.ч.
і в праві. Дослідження цього аспекту проблеми права як культурного явища
дозволить краще зрозуміти генезу та особливості окремих складових
правової реальності сьогодення.

Інтелектуальна традиція модерну пронизана декількома домінантами: перш
за все логоцентризмом, раціоналістичністю, яка буде, як виявиться далі,
гіпертрофована, натуралістично-об’єктивістською когнітивною домінантою,
фундаменталізмом мислення, універсалізмом, механістичністю тощо. (3(

Особливо інтенсивно раціоналістичність як домінуюча когнітивна домінанта
була розроблена в природно-правовій парадигмі цієї доби. Такі її риси,
як доцільність, логічність, систематичність, використання
раціоналістичної аргументації, аксіоми як способу мислення були
напрацьовані Г. Гроцієм, Т. Гоббсом, Дж. Локком, Ш. Монтеск’є, Х.
Вольфом та ін.

Дослідники зазначають, що раціоналістична традиція в стилі мислення
модерну, що успішно була втілена в природноправових концепціях, була
доповнена інформаційним чинником, що загалом і сприяло політичному
реформуванню політичного життя. До речі, саме цими чинниками
пояснюється, зокрема, розвиток законодавчої техніки в новоєвропейський
період історії. З появою книгодрукування, розвитком університетської
освіти, шкільництва, масовою грамотністю суспільства науковці пов’язують
появу законів та указів, що регулювали такі сфери життя, які раніше
ніколи владою не регулювалися. Ця нормотворчість була свідченням
наростання раціональної домінанти в суспільній свідомості, в
правосвідомості модерну зокрема. Поява нової системи кодифікації законів
також пояснюється значною мірою цими чинниками. З раціоналістичністю
тісно пов’язані такі риси, як прагнення мислення до універсалізму та
фундаментальність його – всі ці когнітивні характеристики простежуються
в нормотворчих і кодифікаційних процесах, особливо в ІІ пол. ХVІІІ ст. –
поч. ХІХ ст. У цю добу з’являються: Allgemeines Preussisches Landrecht
1794 р. (Всезагальне уложення для пруських земель), Code Civil
(Цивільний кодекс) 1804 р., Allgemeines Buergerliches Gezetzbuch 1811 р.
в Австрії. Плідно йде нормотворча робота – нормотворці переконані в
тому, що людина, будучи розумною від природи, отримавши розумні правила
поведінки (норми), матиме впорядковане, раціонально-влаштоване буття,
позбудеться того зла, яким переповнене її життя через недосконалості
роботи суспільних інститутів (4(.

Ідеї раціоналістичного природного права вплинули на розвиток цивільного
права, хоча воно реформувалося доволі повільно. Зокрема, під впливом
природно-правової традиції, що сформувались в епоху модерну, шлюб між
жінкою і чоловіком, який раніше вважався священним і непорушним, поволі
став розглядатися як договір, добровільно укладений сторонами, які за
певних обставин можуть його розірвати. У сфері державного права
поступово визнається принцип розподілу влади, який країни Європи кладуть
в основу свого конституційного розвитку.

Мислячі уми Європи раціонально обґрунтовують ідею шкідливості
зосередження усієї державної влади в руках монарха. Значно
раціональніше, тобто доцільніше, буде, якщо вона буде розосереджена
засобом поділу на три гілки і створена система рівноваги влад –
стверджує, напр., Ш. Монтеск’є (5, с. 187–318(. Цю ідею підтримують інші
мислителі-раціоналісти і політики тієї доби. Відбуваються зміни в
земельному праві – Франція першою стала на шлях знищення феодального
права. Ринкові відносини і ринкова ідеологія сприяли реалізації в
юридичній практиці буржуазного права власності, ідея якого була
обґрунтована в раціоналістичному природному праві, зокрема в концепції
суспільного договору.

Раціоналістична домінанта модерного стилю мислення вплинула на розвиток
кримінального права і процесу. Тут вона була поєднана з духом гуманізму,
що охоплював Європу модерної епохи. Чимало мислителів-просвітителів
виступили з критикою середньовічних катувань, що були у практиці
кримінального права. Зокрема, Ч. Беккаріа у фундаментальній праці „Про
злочини та покарання” раціональним шляхом обґрунтував їх неефективність,
і до кінця ХVІІІ ст. катування були викреслені в кримінальному процесі.
Ч. Беккаріа прагнув довести, виступаючи проти смертної кари, доцільність
раціоналізації погроз, залякування через введення пожиттєвих каторжних
робіт (6(. Цей мислитель виступив на захист особистого „Я” проти
свавілля судової влади, в добу, коли людське життя не важило нічого,
коли людину, як наприклад, у м. Галлє в Німеччині могли ще живцем
спалити на багатті, або без жодного суду стратити на гільйотині, як під
час французької революції.

Чимало зробили для реформування кримінально-процесуального права такі
мислителі-раціоналісти, як Філангері, Вольтер, І. Кант. Філангері,
наприклад, виступав з ідеєю виховного впливу на злочинця – ця ідея лягла
в основу сучасної теорії профілактики злочинів (7(. І. Кант,
використавши раціоналістичну аргументацію, довів невідворотність
покарання злочину в ім’я відновлення світової рівноваги. „Караючий закон
є категоричний імператив, – писав І. Кант. – Бо ж, якщо зникне
справедливість, життя людей на землі вже не буде мати ніякої цінності”
(8, с. 256(.

Усі названі вище мислителі відстоювали принцип рівності злочину і
покарання. Судова практика по кримінальних справах в Америці і Європі
ХІХ ст. ввібрала в себе ці просвітницькі ідеї і розвинула їх.

Незначний вплив раціоналістична домінанта мислення мала на
адміністративне право досліджуваного періоду. У країнах Західної Європи
подекуди аж до середини ХІХ ст. зберігались абсолютні монархії, які мали
розгалужений, раціонально-ієрархічно вибудований апарат, який підкорявся
королю. Цей апарат складали його піддані, які повинні були підкорятися
велінням зверху. Адміністративне право мало за мету не благо підданих, а
благо адміністрації. У літературі стверджується, що раціоналізований
апарат континентальних країн дуже важко пристосовувався до нових реалій
життя (9, с. 241(.

Ж.-Л. Бержель писав, що право – „це мистецтво, яке полягає в поліпшенні
соціальних відносин шляхом формулювання справедливих правил і їх
застосування в неупередженій манері, це мистецтво ще й тому, що право не
обмежується простим утвердженням правил, їх тлумаченням і розв’язанням
спірних ситуацій; завдання права полягає також в тому, щоб класифікувати
юридичні факти, конструювати теорії, розробляти принципи. Але для того,
щоб пояснити і задовольнити соціальні сподівання і відносини, право не
може залишитися осторонь від інших суспільних дисциплін, від філософії,
історії, соціології, економіки, антропології, політики” [10, с. 22].

Додамо до цієї цілком правильної думки, що право не може розвиватися
загалом поза інтелектуальною традицією свого часу, поза такою рисою, як
спадкоємність у культурному і в мислительно-теоретичному розвитку,
зокрема. Відповідний соціокультурний контекст створює відповідні
передумови, відповідне підґрунтя духовно-теоретичного аспекту, яке
спрямовує розвиток різних культурних елементів у відповідне русло,
конструює їх як змістовно, так і по формі. Вище було показано, як цьому
„конструюванню” були піддані юридичні концепції модерну та галузі права.
Вплинув стиль мислення модерну на законодавчу роботу і кодифікацію тієї
доби.

Раціоналістичність модерного мислення поширюється як метод на
законодавчу роботу. Зокрема, філософи права досліджуваного періоду
вимагають творення законів відповідно до вимог розуму. Уже у Ф. Бекона
зустрічаємо формулювання основних вимог, якими повинен керуватися
законодавець: закон має бути точним за змістом, тоді його можна вважати
добрим; він має відповідати формі держави, і він повинен народжувати у
громадян прагнення до доброчинства [1, с. 476–477]. Ш. Монтеск’є вимагає
від законодавця дотримання таких правил: однозначність слів закону, що
викликатиме у людей одні і ті ж поняття; не вдаватися в законах до
тонкощів, „бо закони призначені для людей посередніх, і утримують в собі
не мистецтво логіки, а здорові поняття батька сімейства”; якщо можна
обійтися у законодавчій роботі без винятків, обмежень і видозмінювань,
то це було дуже добре; не забороняти діяння, в яких немає нічого
поганого, тільки заради чогось більш досконалого: „Законам має бути
властива відома чистота. Будучи призначеними для покарання людського
зла, вони самі мають бути досконалими і непорочними,” – писав Ш.
Монтеск’є.

Поява в ряді країн Західної Європи в новоєвропейську добу кодифікованого
законодавства також пояснюється перш за все переконаністю тодішніх
представників влади в тому, що закони, виписані на засадах раціонального
методу та вимог природного права, будучи таким чином припасовані до
розумної та вільної природи людини, будуть дуже ефективним регулятором
суспільного життя. У добу модерну, особливо у XVIII ст. – в епоху
Просвітництва глибокою була віра в те, що кодифікація може бути
здійснена настільки ідеально, що судді достатньо буде в будь-якій
ситуації відкрити збірник законів, щоб побачити необхідний йому припис.
У цю епоху в європейському соціумі з’явилася ідея про залучення до
законодавчої роботи „просвітлених прошарків суспільства”, французьке
суспільство започаткувало обговорення законопроектів народом.

У ХVІІ ст. кодекси з’явилися в Данії (1683 р.) і Норвегії (1687 р.), в
Швеції та Фінляндії (в 1734 р.), в ХІХ і ХХ ст. кодифікація поширилася
на всі країни романо-германської сім’ї. У цю епоху поняттям „кодекс”
позначали компіляції, що претендували на виклад принципів загального
права (ius commune), що діяли в даній країні, але мали тенденцію до
універсального застосування [13, с. 81], що також є наслідком впливу
модерного стилю мислення з його раціоналістичною домінантою та тяжінням
до фундаменталізму та універсальності. Цей фундаменталізм та
універсалізм прийдуть у суперечність з глобальною тенденцією
націоналізації та культурації європейської історії в той період,
утворенням централізованих національних державних організмів, що
зумовить надалі відмову від формування принципів загального права.
„Співробітництво, що існує нині (наприклад, між скандинавськими
країнами), простіше здійснювати шляхом вироблення спеціальних законів,
аніж широких кодексів”, – пишуть Р. Давід та К. Жоффре-Спінозі [13, с.
82].

У добу Просвітництва вважалося, що раціонально мислячий законодавець,
тобто просвітлений монарх є ідеальним джерелом права. Але створювати
нове право було складно через традиційну правову практику, доктрини, що
зв’язувала суддів, які в свою чергу, будучи пов’язаними традиційним
правом, ставали перешкодою на шляху новому законодавству. Проте,
наприклад, у Прусії в 1746 році з’явився королівський припис провести
загальні реформи законів, що ґрунтуються на „природному розумі і на
правопорядку різних частин країни” [9, с. 243]. У кінці XVIII ст. у
Прусії з’явилося „Загальне уложення для прусських провінцій” – документ,
який, як вважають дослідники, став „результатом впливу на нього
природного права і епохи Просвітництва, особливо в питаннях систематики,
юридичної техніки і соціальної спрямованості” [9, с. 243]. Що стосується
соціальної спрямованості, то в даному випадку говориться про ідею
держави-благодійниці, яка, будучи представлена особою „філософа на
троні”, поширює свій вплив на все життя індивіда.

Уложенню, на думку фахівців, була властива зарегламентованість життя
суспільства – її можна пояснити некритичною вірою тодішніх пруських
законотворців у просвітлений розум. Намагання охопити раціональним
державницьким впливом усі суспільні відносини вилилося в дуже
громіздкий, велетенський за розмірами юридичний шедевр (19160
параграфів), в якому з „боязливою дотошністю уточняються всі деталі” [9,
с. 244]. Ця неповоротка, велетенських розмірів робота була закономірним
результатом законотворчості прусських юристів, які мали за мету
врегулювання суспільних відносин феодального станового пруського
суспільства, де кожний прошарок населення мав свій обсяг прав і свобод,
де існували привілеї для окремих прошарків та осіб, де не могло бути
однакового права для всіх, де існувала недовіра до підданих і плекалась
ідея „філософа на троні”.

Уложення стало результатом „надлишку” раціоналістичної домінанти в
інтелектуальній традиції модерну. У намаганні прусських юристів охопити
правовим регулюванням усе життя пересічних підданих простежується
механістичний підхід до людини, що також, як зазначалося вище, є рисою
модерного стилю мислення. Цей стиль мислення витіснив поняття цілі,
властиве середньовічному стилю, замінивши його поняттям механічної
причини [14, с. 156]. Людина в руслі цього принципу мислиться як
природний організм, наділений розумом, і включений у ланцюг природної
необхідності, підкорений жорстко законам природи. Взаємовідносини між
людьми здійснюється зовнішнім механічним способом і підкорені тим же
жорстким законам [15, с. 109]. Суспільний устрій також відбився в стилі
мислення, зверненого до природи. І суспільство, і природа в цьому стилі
постають як механічні структури, схожі на годинник [16]. Предтечею
такого погляду в філософсько-правовій думці Просвітництва був Т. Гоббс з
його славнозвісним Левіафаном [17]. Це суспільство у XVIII ст. уже
погодилося із Р. Декартом у тому, що людина повинна, з одного боку,
контролювати історію в усіх її формах, починаючи від будівництва міст,
державних інституцій і закінчуючи наукою, а з іншого – перетворитися в
„господаря і пана природи” [18].

Кодифікаційні роботи в Прусії спонукали до таких же перетворень у сфері
права і інші держави Європи. Зокрема, французькі знамениті п’ять
кодексів поч. ХІХ ст. були гідним аналогом пруському кодифікаційному
процесу.

К. Цвайгерт і Й. Кьотц слушно наголошують, що „для правових сімей
західних країн в значно більшій мірі, ніж ідеологія, стилеформуючими
чинниками служать історія, спосіб мислення і визначені правові
інститути” [19, с. 115]. Стосовно французького Цивільного кодексу, то є
чимало підстав стверджувати, що він став вираженням і певної ідеології,
і французької історії, і відповідного способу мислення, на чому
наголошують і авторитетні дослідники [20]. У його основі також лежала
віра у всесилля розуму, в те, що шляхом раціонального впорядкування
суспільних інститутів, зокрема права, шляхом всеохоплюючої і планомірної
систематизації можна створити фундамент для якісної перебудови
суспільства. На відміну від Прусії та Австрії, де кодекси були
декретовані просвітленими монархами, французький Цивільний кодекс був
створений буржуазією. Ідеалізм і раціоналізм модерного стилю мислення
були властиві і пруському укладу і австрійському цивільному укладу, але
в умовах феодально-станової монархії в обох країнах „навряд чи могли
дозріти передумови для розвитку лібералізму і свободи юридичної думки”
[19, с. 134] – творчий розвиток права на основі суддівської практики чи
наукової діяльності в цих країнах був неможливий. Французький Цивільний
кодекс був продуктом революційного духу епохи. Старий режим було
зруйновано, нова держава зреалізувала принцип формальної рівності.
Французи дуже добре поєднали в своєму Цивільному кодексі основоположні
ідеї духу часу – принципи свободи та рівності – з консерватизмом,
жорсткою інерцією традиційних правових інститутів. Французькі юристи, як
гідні представники своєї нації, нації великих раціоналістів і
систематизаторів, виявили почуття міри і велике вміння, шукаючи
об’єднуючі моменти між кутюмами і писаним правом. Порталі, один із
авторів Цивільного кодексу, наголошував, що було дуже непросто здійснити
„примирення” їх норми чи заміну норм однієї системи права нормами іншої,
не порушивши при цьому єдності створюваної системи і загального духу
[19, с. 135].

Французький Цивільний кодекс був би неможливий без ідеї кодифікації, що
була розвинена теорією природного права в історичному аспекті. В основі
кодексу лежать природноправові уявлення про існування самостійного,
незалежного від релігійної віри принципу природи, відповідно до якого
може бути побудована система правових норм, які, будучи вибудувані в
струнку систему, стануть підґрунтям раціонально влаштованого
високоморального суспільства. У міру закінчення роботи над Цивільним
кодексом вплив цих принципів на остаточний варіант кодексу ставав все
слабшим. Держрада виключила всі вступні тексти, керуючись практичними
мотивами. Виключена була, наприклад, вступна преамбула до „Цивільних
законів” такого змісту: „Існує універсальне і незмінне право, джерело
всіх позитивних законів: лише розум природи управляє людством”.

Раціоналізм як домінанта модерного стилю мислення простежується в мові і
в стилі Цивільного кодексу. Очевидність і ясність його формулювань,
лаконічність, пафос, відсутність відсилань до інших статей і спеціальних
юридично-технічних виразів дивували сучасників і сприяли популяризації
кодексу у Франції і поза нею. Відомо, що Стендаль читав окремі місця
кодексу для загострення „відчуття мови”.

Модерний стиль мислення характеризується і такою рисою, як
атомістичність, що проявилося у виділенні в будь-якому аналізованому
явищі окремих елементів і встановленні зв’язків між ними. Ця риса
проявилася не випадково, її витоки в епосі Відродження. Модерн цю рису
робить однією із домінуючих. Популярність атомізму була зумовлена
соціальними та культурно-історичними причинами: суспільство модерну все
більше атомізувалося, „атомізація” стала глобальною тенденцією його
розвитку [21, с. 17]. Руйнувалися феодально-общинні зв’язки, індивіди
виокремлювалися, усвідомлювали себе автономними особистостями, визрівала
індивідуалістична психологія. Принцип етичного індивідуалізму пронизував
стиль мислення новоєвропейця. Відповідно до цього принципу основними
елементами суспільного буття мислились самостійні індивіди. Прикметно,
що латинське „індивідуум” перекладається грецькою мовою як „атом”.
Атомізація новоєвропейського суспільства в епоху модерну, з одного боку,
мала наслідком деіндивідуалізацію особистості, що урівнювало її з іншими
індивідами не тільки в правах, але і в сутнісних характеристиках. З
іншого – стверджувалась самоцінність і унікальність людської особистості
і висока значимість її внутрішнього світу. Можливо, саме ця
амбівалентність привчила наукове мислення модерну, у т.ч. і юридичне,
утримувати рівновагу між загальним і частковим, вирізняти індивідуальні
об’єкти в загальних закономірностях, що стало однією із її
методологічних переваг.

Атомістичність мислення модерну тісно пов’язана з такою його установкою,
як прагматизм. Щодо природи він проявився у прагненні новоєвропейця
стати її володарем. У праві ця установка найкраще втілилася в концепції
природних прав людини і основоположному її праві – на приватну
власність.

Французький Цивільний кодекс відобразив всі ци риси модерного стилю
мислення. У своєму першопочатковому вигляді він і є кодексом буржуазії –
нового класу, що здомінував політично. Перед авторами кодексу при
створенні його стояв мислиннєвий образ французького буржуа –
людини-власника, самостійної, рішучої, розумної, відповідальної за свої
вчинки, освіченої в праві і в економіці. Основою існування суспільства,
що складається з таких людей, є індивідуальна свобода, її гарантії і
власність. Перша книга Кодексу „Особи” містить норми „про володіння
громадянськими правами” – ними наділений „кожний француз” [19, с. 142].
Друга книга Кодексу „Майно і різні види власності” містить насамперед
норми про власність, ділячи її на рухоме і нерухоме майно. У
зобов’язальному праві французький Цивільний кодекс закріпив принцип
свободи договорів. Кодекс секуляризував шлюбно-сімейні стосунки.

Саме в цю добу з’являються такі відомі юридичні документи, як „Білль про
права”, „Декларація прав людини і громадянина” та Конституція США. У них
звучать ідеї індивідуальної свободи та всезагальної рівності, тобто
амбівалентність стилю мислення модерну випукло відбивалася на змісті цих
шедеврів юридичної культури. Атомістичність як установка мислення
модерну властива майже всім прогресивним філософам права – вони
проявляють велику стурбованість природними правами людини, проголошують
їх невідчужуваність, перейняті ідеями свободи і всезагальної рівності,
стають на захист людини-індивідуума, стверджуючи і розвиваючи ідею
правової держави, де панував би правовий закон [22].

Узагальнюючи сказане вище, може констатувати наступне:

– правова реальність, як складова культури, є формою вираження
інтелектуальної традиції епохи; наступність є однією із особливостей
розвитку правової реальності;

– у правовій реальності епохи модерну, зокрема в нормотворчому процесі,
втілилися такі основні когнітивні домінанти, як: раціоналістичність,
недогматизм, атомістично-механістичне трактування людини та її буття,
монологізм мислення;

– у кодифікаційному процесі досліджуваної доби відобразилися такі
особливості інтелектуальної традиції як прагнення до універсалізму,
раціоналістичність, об’єктивізм, атомізм і механістичність у розумінні
суспільних відносин.

Зрозуміло, що досліджувана проблема є надто складною, щоб проаналізувати
її вичерпно в межах даної статті, а тому необхідне подальше вивчення
складного взаємозв’язку права та інтелектуальної традиції епохи,
поскільки це дозволить краще зрозуміти процес формування різних
елементів правової реальності сучасності.

Література

1. Кравченко С.П. Мова як фактор правоутворення та законотворення.
Автореф. дис. к. ю. н. – Одеса, 2000; Селіванов В.М. Право у дзеркалі
філософії // Проблеми філософії права. – Т.1. – 2003; Бандура О.О.
Філософія постмодерну і деякі проблеми правотворчості та
правозастосування//Науковий вісник НАВС України. – 2000. – № 2 та ін.

2. Козловський А.А. Право як пізнання. – Чернівці, 1999; Авраменко Л.В.
Наступність та запозичення в праві (загальтеорет. аспект): Автореф. дис…
к. ю. н. – Харків, 2000.

3. Голоскоков Л.В. Правовые доктрины: от древнего мира до информационной
эпохи. – М., 2003. Лук’янець В.С., Соболь О.М. Філософський постмодерн.
– К., 1998; Юревич А.А. Культурно-психологические основания научного
знания // Проблема знания в истории науки и культуры. – СПб., 2001;
Малько А.В., Михайлов А.Е., Невважай И.Д. Методологические основы
исследования правовой жизни общества // Правовая политика и правовая
жизнь. Академический и вузовский юридический журнал. – 2002. – № 3(8) та
ін.

4. Лук’янець В.С., Соболь О.М. Філософський постмодерн. К., 1998.

5. Монтескье Ш. О духе законов // Избранные произведения. – М., 1955.

6. Беккариа Ч. О преступлениях и наказаниях // Правовая мысль.
Антология. – М., 2003.

7. Бачинин В.А. Философия права и преступления. – Харьков, 1999.

8. Кант И. Метафизика нравов: Соч. – Т. 4. – Ч. 2. – М., 1963.

9. Аннерс Э. История европейского права. – М., 1996.

10. Бержель Ж.-Л. Общая теория права. – М., 2000.

11. Бэкон Ф. Великое восстановление наук: Соч. – Т. 1. – М., 1971.

12. Монтескье Ш. О духе законов. Избранные произведения. – М., 1955.

13. Рене Давид, К. Жоффре-Спинози. Основные правовые системы
современности. – М.,1999.

14. Юревич А.В. Культурно-психологические основания научного знания.
//Проблемы знания в истории культуры и науки. – СПб., 2001.

15. Косарева Л.М. Социокультурный генезис науки Нового времени. – М.,
1989.

16. Степин В.С. От классической к постнеклассической науке. /Изменения
оснований и ценностных ориентаций// Ценностные аспекты рзвития науки. –
М., 1990.

17. Гоббс Т. Левиафан. – М., 1936.

18. Декарт Р. Избранные произведения. – М., 1950.

19. Цвайгерт К., Кётц Х. Введение в сравнительное правоведение в сфере
часного права. – Т.1. – М., 1998.

20. Аннерс Э. Цит. вид.; Цвайгерт К., Кётц Х. Цит. вид. та ін.

21. Гайденко П. Эволюция понятия науки (ХVII–XVIII в.). – М., 1987.

22. Пейн Т. Права людини. – Львів, 2002; Джефферсон Т. Декларация
представителей Соединенных Штатов Америки. / Правовая мысль. Антология.
– М., 2003; Миль Дж. О свободе. / Правовая мысль. Антология. – М., 2003.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020