Реферат на тему:
Поділ влади та діяльність федеральних судів Сполучених штатів і судів
України
У класичному вигляді теорія поділу влади була розроблена мислителями
кінця XVII – початку XVIII ст. Вона одержала втілення в конституційному
законодавстві і державному будівництві практично усіх країн світу.
Сьогодні у світі практично немає жодної конституції, де б судовій владі
не приділялося спеціальної глави, у якій визначається її специфіка,
характер взаємин з іншими гілками влади, юридичні наслідки рішень, що
виносяться судом. Розсередження повноважень між гілками влади, як у
Сполучених Штатах так і в Україні, відіграє певну роль у житті громадян,
суспільства та держави. Сьогодні ця теорія є предметом вивчення,
оскільки змінюється співвідношення економічних і політичних сил у
суспільстві, рівень демократії, ускладнюється процес управління
державою.
У науковій літературі поставлена проблема частково розглядалася у працях
як українських та російських учених – С. Василюка, М. Кравчука,
С. Тимченко, М. Тесленко, В. Стефанюка, В. Шишкіна, М. Саликова,
В. Шумилова, С. Боботова, И. Жигачева та інших, так і американських –
В. Бернхема, Андерсона Барнетта та інших. Але дослідження цієї проблеми
продовжує залишатися актуальним. Як саме поділ влади впливає на
повноваження та дію судової влади у Сполучених Штатах та Україні, стало
метою цієї статті. Виникає необхідність всебічного наукового аналізу
впливу розподілу влади на судову владу, визначення основних тенденцій
взаємодій судової влади з законодавчою та виконавчою, а також аналізу
перевірки конституційності законів та визнання її значимості у системі
„стримань та противаг”.
Поділ влади й федералізм мають переваги в розосередженні повноважень між
окремими гілками державної структури США, бо вони роблять юридичну
систему комплексною. Вважається, що поділ влади у Сполучених Штатах
впливає на основу „юридичної сили”, яка використовується федеральними
судами, відповідно до ст. III Конституції. Судову владу США від імені
федерації здійснювали Верховний суд та нижчі суди, утворення яких було
віднесене Конституцією до компетенції Конгресу США. На першій сесії
Конгресу було прийнято закон про судоустрій 1789 р., який заснував
систему федеральних судів, діючу з деякими змінами і по цей час. Було
утворено три категорії федеральних судів – окружні, апеляційні та
Верховний суд США. На нижчому рівні знаходяться окружні федеральні суди
першої інстанції. Сьогодні існує 94 федеральних судових округи. Навіть у
кожному штаті є один окружний федеральний суд [1]. Апеляції, які
подавалися на рішення федеральних окружних судів першої інстанції,
направлялися до окружних федеральних апеляційних судів США. З них справи
можуть передаватися у Верховний суд США. Найвищим федеральним судом США
є Верховний, який складається з 9 суддів, один з яких визначається, як
Головний суддя. Процедура виборів членів Верховного суду є одним з
прикладів дії принципу поділу влади, який доповнюється системою
„стримань та противаг”. Президент призначає Верховного суддю та членів
Верховного суду за згодою Сенату пожиттєво. Велике значення цього
повноваження пояснюється тим значним впливом, який справляють рішення
суду на правну систему. Президент за Конституцією міг призначити лише
кваліфікованих суддів, а також не міг звільняти тих, з рішеннями яких
він не згоден. Тому ніхто не міг стати членом Верховного суду без
санкції верхньої палати Конгресу – Сенату, який у свою чергу не міг дати
відповідної санкції, не пересвідчившись у певній високій кваліфікації
кандидата. Міністерство юстиції координує процес вибору кандидатів у
федеральні суди, а сенатська комісія у справах судівництва проводить
слухання кожного кандидата і вносить свої рекомендації пленуму Сенату.
Федеральні судді після затвердження Сенатом залишаються на своїх посадах
на необмежений час. Але ні Президент, ні Конгрес не могли звільнити без
поважних причин суддю, призначенного на посаду члена Верховного суду, а
також не повинні були звертати увагу на політичні погляди представників
інших гілок влади.
Конституція відносить до компетенції федеральних судів справи, пов’язані
з застосуванням Конституції, федеральних законів та міжнародних
договорів, спори між двома штатами, а також спори, в яких однією
стороною є Сполучені Штати. Кожний рік у федеральних судах розглядається
більше ніж 70 тис. справ [2, с. 87]. До справ федеральних судів
відносяться спори, що стосуються цивільних і карних законів, схвалених
Конгресом. Федеральне законодавство охоплює такі справи, як
антитрестовські питання, робітничі відносини, прибуткові податки та
забезпечення громадянських прав. Крім того, федеральний суд розглядає
справи, в яких сума спору перевищує 50 000 доларів. Це так звана
„юрисдикція відмінностей”, згідно з якою справа розглядається
нейтральним федеральним судом. Деякі кримінальні справи визначаються
Конгресом як федеральні злочини і розглядаються тільки окружним
федеральним судом. Це, наприклад, пограбування банку або злочини,
пов’язані з наркотиками.
З 1803 р. по справі, яка розглядалася на чолі відомого судді Маршалла,
починається практика перевірки конституційності законів. Тлумачення
Конституції та перевірка конституційності того чи іншого законодавчого
акта здійснювалося Верховним судом США під час розгляду конкретних
судових справ. Першим прикладом застосування цього принципу було рішення
Верховного суду США у судовій справі Марбері проти Медисона (Marbury v.
Magison). Голова Верховного суду Маршалл зазначив: “Виключною справою і
обов’язком судової влади є тлумачення сутності закону. Ті, хто
застосовують загальне правило у конкретному випадку, повинні обов’язково
роз’яснити і витлумачити це правило. Якщо закони суперечать один одному,
суд повинен вирішити порядок застосування кожного з них” [3, с. 85].
Оскільки у праві США існує доктрина судового прецедента, то вказівка
Верховного суду на неконституційність будь-якого закону стає
обов’язковою для нижчих судів. Закон, який проголошено неконституційним,
стає недійсним (так зване „голе право”).
Багато федеральних законів, а також дій виконавчих органів, які
порушували Конституцію, було скасовано Верховним судом США. Наприклад, у
судовій справі Шектер Полтрі Корп проти Сполучених Штатів зазначено, що
законодавча влада надала Президентові право видавати закони для всіх
видів бізнесу для забезпечення чесної конкуренції. Але Верховний суд
заявив, що надання такого права Президентові суперечить концепції поділу
влади, бо тільки законодавча влада має право ухвалювати закони.
Відносини судової влади з виконавчою також демонструють дію системи
стримань і противаг. Президент не тільки має право укладати договори та
призначати федеральних суддів та інших урядовців США лише за згодою
Сенату, а й несе відповідальність згідно із статтею II Конституції, так
як він повинен здійснювати нагляд за точним дотриманням законів. Судова
влада не здійснює нагляд щодо зовнішньої політики, дій військових
урядовців і політичних питань, бо згідно з Конституцією ці справи
передаються на розгляд виконавчої влади. Але існують винятки у
військовій сфері. Суди можуть здійснювати перевірку та забезпечувати
дотримання військовими своїх норм, а також нагляд за конституційними
правами військових.
У внутрішніх справах судова влада має більше повноважень при визначенні
обмежень повноважень виконавчої влади, що підтверджує реальність дії
принципу поділу влади. Прикладом має стати „уотергейтська справа”, за
якою у 1974 р. Верховний суд при розгляді справи Президента Ніксона
проти США (United State v. Nixon) просив його передати магнітофонні
плівки із записами, як матеріал для звинувачення у кримінальній справі.
Таким чином, по цьому прецедентному рішенню була встановлена юрисдикція
Верховного суду щодо дій Президента США.
Верховний суд розглядає апеляції на рішення апеляційних судів з
будь-яких штатових верховних судів, а також має право визначати справи,
для розгляду яких потрібно звернутисядо суду з петицією, де зазначені
важливі причини оскарження. Справи в Верховний суд поступають у порядку
апеляції:
– від вищого суду штату, якщо той визнав федеральний закон
неконституційним або підтримав закон штату, незважаючи на докази про
порушення федерального закону чи Конституції;
– від федерального апеляційного суду, якщо закон штату або федеральний
закон визнаний неконституційним;
– від федерального окружного суду, якщо федеральний закон був визнаний
неконституційним і Сполучені Штати були одним з боків у судовому
процесі.
За прийняття справи для перегляду повинно проголосувати не менше 4
суддів. Федеральний апеляційний суд є останньою інстанцією для більшості
справ, але остаточним є рішення Верховного суду. Справи, які суд приймає
для перегляду, становлять лише невеличку частину та пов’язані з новими
та невирішеними проблемами федеральних законів, або з будь-якими
розбіжностями в апеляційних судах. Наприклад, у 1986 р. з 340 тис.
справ, прийнятих апеляційними судами, менше ніж 200 розглядалися у
Верховному суді [4, с. 102]. Так, повноваження судового перегляду надає
Верховному суду вирішальну роль у державній владі США. Даний суд має
право проголосити, що закон, ухвалений законодавчим органом, чи акт
Президента США або будь-якого керівника міністерств, є недійсним, якщо
вони суперечать Конституції. Якщо Верховний суд проголошує будь-який
закон неконституційним, то таке рішення може бути відмінено тільки новим
рішенням Верховного суду або прийняттям поправки до Конституції. Так, 7
із 26 поправок до Конституції відмінили рішення Верховного суду. В інших
випадках ці рішення остаточні.
На початку розвитку судового федералізму федеральна судова влада була
найслабшою із трьох гілок влади. Однак положення різко змінилося з
появою нового Верховного судді Джона Маршалла. За період з 1803 по 1835
рр. було прийнято більше 30 рішень питань конституційного
права [5, с. 40]. Цей період характеризується чіткою тенденцією до
посилення впливу федерального центру та розширення його повноважень.
Фактично усі справи, які стосувалися федеральних відносин вирішувалися
на користь федерального уряду. Фактично був знайдений механізм
реалізації принципу верховенства федерального законодавства, закладеного
у Конституції США. Наступний майже столітній період розвитку судового
федералізму увійшов у історію, як дуалістичний федералізм, сутність
якого полягає у тому, що управління на двох рівнях – союз та штати –
стає суверенним, незалежним у своїх повноваженнях. Кінець дуалістичному
федералізму був покладений „новим курсом” Ф.Д. Рузвельта, який у 1937 р.
провів реформування Верховного суду. З цього часу суд починає
підтримувати акти Президента, тобто визнавати їх конституційними. Саме
загальна тенденція централізації влади у країні відбилася і в судових
рішеннях. Одним із прикладів повинно стати визнання Верховним судом у
1937 р. конституційним Закону про соціальне забезпечення. Відбувалося
посилення федеральної влади за рахунок перегляду Верховним судом
багатьох рішень по справам часів дуалістичного федералізму. На початку
70-х рр. починає свій розвиток так званий новий судовий федералізм,
сутність якого полягає у зміні акцентів при розгляді справ, пов’язаних з
правами громадян, у бік переваги використання конституцій штатів. Як
стверджує американський учений В. Бернхем, порівнюючи „активність”
федерального суду в 60 і 70-х рр. XX ст., можна сьогодні констатувати
про зменшення його повноважень саме внаслідок поділу влади. Крім того,
на думку Верховногосуду, більшість повноважень федерального суду є
суперечливими. Верховний суд зазначає, що система нижчих федеральних
судів, паралельних судам штатів, є непотрібною і може сприяти
зловживанням [6, с. 36]. Обмеження „судових справ і спорів” у ст. III
стосується правомірності судового розгляду – чи повинен федеральний суд
розглядати спори. Вказана стаття стверджує, що федеральна судова влада
поширюється на „судові справи й спори”. Верховний суд ставить за мету
обмеження федеральних судів у проведенні традиційних судових процесів,
сторони яких висувають юридичні претензії і мають будь-який конкретний
інтерес у справі. Вказані обмежності не стосуються судів штатів.
Незалежність судівництва у США гарантується ст. III Конституції, яка
констатує: „ Судді як Верховного, так і нижчих судів зберігають свої
посади, поки до них немає претензій, і у визначені строки дістають за
свою службу винагороду, яка не може бути зменшена, поки вони перебувають
на посаді” [7, с. 68]. Згідно з цією статтею судді можуть бути усунуті з
посад лише за процедурою імпічменту, за яким Палата представників
висуває обвинувачення у зловживанні посадою, а судить Сенат. Однак за
200-річну історію США тільки 12 суддів були засуджені Сенатом, з яких
тільки 5 були засуджені та позбавлені звання судді. У 80-ті роки XX ст.
імпічмент був запроваджений проти трьох федеральних суддів за
зловживання посадою [8, с. 159]. Це є ще одним із доказів дії системи
стримань і противаг.
Федеральні суди, як і суди штатів, мають право створювати загальне
право та сприймаються як виконавці законодавчої функції, оскільки вони
створюють окремі поправки до закону. Федеральні суди відрізняються від
судів штату тим, що на повноваження федеральніх судів створювати
загальне право впливають принципи поділу влади й надання всіх
законодавчих повноважень Конгресу. Як зазначав Верховний суд в останніх
судових справах, процес створення загального права „включає балансування
конкуруючих інтересів, які в нашій демократичній системі є справою
обраних представників” [9, с. 36]. Федеральна судова законотворчість
здійснюється лише в тих сферах, де потребують захисту особливі
федеральні інтереси, а також у тих випадках, коли Конгрес уповноважує
застосувати силу закону. Створення федерального загального права
стосується справ, пов’язаних з власністю, правами й обов’язками уряду
Сполучених Штатів, з міжнародними спорами, справами адміралтейства, а
також тих випадків, коли Конгрес вважає необхідним створення загального
права чи заповнення прогалин у федеральному законодавстві. Конгрес,
приймаючи законодавчі акти, створює багато федеральних прав, не
закладаючи умов для їх реалізації. Федеральний суд не може створювати
таких умов без розпорядження Конргесу. Як зазначає Верховний суд, вільне
судове визначення засобів реалізації прав – це не тільки винятково
законодавча функція. Це дало б можливість федеральним судам розширювати
свою власну юрисдикцію, але такою функцією наділений лише Конгрес (ст.
III. Конституції).
Останнім часом можна констатувати про зростання федеральних
конституційних обмежень діяльності уряду майже у всіх правових сферах.
Верховний суд Сполучених Штатів не може вирішувати будь-якого питання
щодо законодавства штату, коли немає конфлікту з федеральним законом.
Все частіше звертаються до законів штату та практиці, заснованній на
конституції штату. Саме звернення до конституції штату вважається більш
ефективним у захисті населення. Навіть коли статті конституції штату
надають більшого захисту, ніж подібні статті Конституції США, Верховний
суд не має права їх відмінити, якщо вони не порушують федерального
закону. Так, остаточне рішення щодо прийняття свого закону має виносити
верховний суд даного штату.
Таким чином, з початку дії системи поділу влади і до сьогодні федеральна
судова влада США мала свої особливі тенденції розвитку. Якщо на початку
федеральна судова влада в особі Верховного суду займала менш активну
позицію, ніж законодавча та виконавча влади, то суттєві зміни відбулися
саме у так звану „епоху Маршалла” (тривала з 1803 по1835 рр.), коли було
знайдено механізм реалізації принципу верховенства федерального
законодавства. Чітко проявлялася тенденція до посилення впливу
федерального центру та розширення його повноважень. Це підтверджують
майже всі справи, які стосувалися федеральних відносин, бо вирішувалися
вони винятково на користь федерального уряду. На зміну прийшов столітній
період дуалістичного судового федералізму, який ґрунтувався на
дворівневому управлінні союзу та штатів, діючих незалежно один від
одного. Будь-які намагання федерального уряду регулювати проблеми, які
торкалися повноважень штатів, вважалися як втручання в їхні права.
Лише з „новим курсом” Ф. Рузвельта відбулися зміни у цій сфері відносин.
З 1937 р. розвивається тенденція до підтримки актів Президента та
визначення їх конституційними. Судова активність цьго часу була
обумовлена розширенням впливу федерального уряду. Крім того, було
скасовано аргумент про втручання у справи штатів, який панував у
попередній період. Але, незважаючи на різноманітні тенденції, юридична
сила рішень Верховного суду була і залишається досить високою та уступає
лише Конституції США. У сучасний період, на думку багатьох учених,
більшого вплаву знову зазнає тенденція централізіції федеральної влади
над дуалістичним федералізмом. Інші, навпаки, вважають послаблення
тенденції централізації федеральної влади. Але все це не заважає
зазначити, що судова влада є незалежною й самостійною у своїх здійсненях
саме за системою поділу влади у США. Тільки ця незалежність не є
абсолютною. Незважаючи на те, що всі гілки влади діють самостійно, кожна
з них може контролювати інші. Особливо це стосується конституційного
контролю, який дає можливість перевірки діяльності судової влади
законодавчою та виконавчою гілками влад.
На відміну від Сполучених Штатів в Україні реалізація принципу поділу
влади в Україні має незначний історичний розвиток. Але слід
констатувати, незважаючи на певні існуючі проблеми у системі судоустрою,
процес створення незалежної судової влади і її взаємозв’язок з
законодавчою і виконавчою гілками державної влади в Україні за достатньо
короткий час має певні позитивні результати.
Після проголошення незалежності України у 1990 році було зазначено, що
державна влада в Укаїні розподіляється на три самостійні і незалежні
гілки державної влади: законодавчу, виконавчу і судову. На
конституційному рівні це положення відображено у ст. 6 Конституції
України (1996 р.) [10, с. 141]. Поділ влади є однією з основних ознак
правової держави. Відповідно до ч. 3 ст. 124 Конституції України (VIII
розділ) органами, які здійснюють правосуддя в Україні і належать до
судової влади є Конституційний Суд України і суди загальної юрисдикції.
Між вказаними судами є чітке розмежування повноважень, що сприятиме
здійсненню конституційного контролю і правосуддя. Вперше Конституційному
Суду присвячено окремий ХІІ розділ у Конституції України. У зв’язку з
цим особливої уваги заслуговує конституційний контроль як функція
держави. Ці положення знайшли подальший розвиток у законодавстві про ці
органи (Закони України „ПроКонституційний Суд України” від 16 жовтня
1996 р. і „Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 р.).
Конституційна юрисдикція спрямована насамперед на вирішення питань
відповідності Конституції України (конституційності) законів та інших
правових актів; виявлення, констатацію і усунення їх невідповідності
Конституції. До того ж Конституційний Суд України є єдиним органом
конституційної юрисдикції.
Завданням судів загальної юрисдикції є забезпечення захисту прав і
свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних
осіб, суспільства, держави. Система цих судів будується за принципами
територіальності і спеціалізації.
Говорячи про розмежування компетенції між Конституційним Судом і судами
загальної юрисдикції, не можна забувати про можливість об’єднання їх
зусиль, спрямованих на захист єдиного правового простору України, який
базується на вищій юридичній силі Конституції України, її прямої дії.
Узгоджена і не суперечлива система законів і підзаконних актів як
органів законодавчої, так і виконавчої гілок влади потребує постійного
належного захисту. Тому Конституційний Суд України і система судів
загальної юрисдикції повинні координувати свої дії з метою захисту і
забезпечення єдності правового простору, впливу на стан правопорядку в
суспільстві.
Взаємодія судової з іншими гілками влади в Україні здійснюється на
основі вже згадуваного „механізму стримувань і противаг”.
Органи законодавчої влади впливають на суди, створюючи для їх
організації і діяльності нормативно-правову базу.
В Україні порядок діяльності судів з розгляду справ (зі здійснення
правосуддя) – процесуальне право – приймається органом законодавчої
влади (Верховною Радою України). Орган законодавчої влади разом з
Президентом України беруть участь у формуванні судової системи
професійними суддями. Але будучи призначеними на посаду органами
законодавчої влади, судді їм не підлеглі, і зазначені органи не мають
права контролювати законність вироків і інших судових рішень. Бюджет
судів приймається законодавчим органом.
У свою чергу судді Конституційного Суду України розглядають питання
(наглядають) про конституційність законів, прийнятих Верховною Радою,
які згодом можуть застосовуватися при розгляді справ.
Щодо взаємин з органами виконавчої влади, то суд може скасовувати
суперечливі Конституції і законам акти органів державного управління;
незаконні рішення адміністрацій підприємств, установ і організацій,
розглядати скарги громадян на незаконні дії органів державного
управління. Згідно з ст. 21 Закону України „Про судоустрій України”, в
Україні створюються адміністративні суди, що розглядають адміністративні
справи, пов’язані з правовідносинами в сфері державного управління і
місцевого самоврядування (справи адміністративної юрисдикції), тобто
вирішують питання законності дій і розпоряджень органів виконавчої влади
на місцях і органів місцевого самоврядування [11].
Водночас виконавча гілка влади може впливати на судову владу. Так, суди
загальної юрисдикції утворюються і ліквідуються Президентом України за
поданням міністра юстиції України, узгодженим з Головою Верховного Суду
України чи головою відповідного вищого спеціалізованого суду.
Міністерство юстиції України (орган виконавчої влади) здійснює
організацію судових рішень через систему органів державної виконавчої
служби.
Таким чином, при розподілі влади слід говорити про самостійність окремих
гілок влади, а не про їхню автономність. Забезпечення інтересів держави
досягається не відособленністю гілок влади, не їхнім протистоянням, і не
їхньою конфронтацією, а тісним взаємним співробітництвом, точним
виконанням кожною своїх функцій. Всі гілки влади мають потребу одна в
одній, створюють закінчену єдність.
Слід погодитися з тим, що сьогодні в Україні судова влада перебуває в
процесі становлення, однак вона вже має достатню самостійність і
незалежність у механізмі держави, зайняла міцні позиції серед інших
гілок влади [12, с. 17].
У сучасній державі говорять не стільки про поділ влади, скільки про
досягнення балансу між різними гілками влади, який полягає в тому, що, з
одного боку, не можна допустити узурпацію влади, з іншого – послаблення
єдиної влади держави в цілому.
Література:
1. http: //usinfo. state. gov / journals / itdhr / 0999 /ijdr / fine.
htm
2. Шумилов В.М. Правовая система США. – М.: Изд-во „ДеКА”, 2003.
3. Кравчук Микола. Правова система США. – Київ: Нора-Друк, 2004.
4. Харрел Мэри Энн, Андерсон Барнетт. Равное правосудие на основе
закона. – М.: Манускрипт, 1995.
5. Маликов М.С. Судебный федерализм США / Правоведение. – 1998. –
№ 1(220). – С. 40.
6. Бернхем В. Вступ до права та правової системи США. – Київ: Україна,
1999.
7. Конституція США. Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних
країн / За ред. В.Д. Гончаренка. – К.: ІнЮре, 1998.
8. Боботов С.В., Жигачев И.Ю. Введение в правовую систему США. – М.:
Норма, 1997.
9. Бернхем В. Вступ до права та правової системи США. – С. 36.
10. Конституція України, прийнята 28 червня 1996 р. // Відомості
Верховної Ради України. –1996. – № 30.
11. Про судоустрій України: Закон України від 7 лютого 2002 р. //
Урядовий кур’єр. – 2002. – № 58.
12. Тимченко С.М. Судові та правоохоронні органи України: Навчальний
посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2004.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
