.

Податки часів Запорізької Січі (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
509 8527
Скачать документ

Реферат на тему:

Податки часів Запорізької Січі

Козак – слово тюркського походження. В одних випадках воно трактується
як „варта”, „караул”, в інших – „вільна людина”.

Перша письмова згадка про козаків відноситься до 1499 року. У привілеї
великого литовського князя Олександра місту Києву зазначалося, що міщани
повинні брати мито з козаків за рибну ловлю [1, с. 159].

Таким чином, ще за часів Великого князівства Литовського на півдні
України зароджується феодальна республіка – Запорізька Січ, з
переважанням елементів самоврядування. За твердженням В.Л. Андрущенка і
В.М. Федосова „Січ Запорізька аномального походження з точки зору теорії
про те, що держава виростає з родоплемінного ладу після появи сім’ї,
суспільного поділу праці, приватної власності і класового розшарування
населення” [2, с. 37].

Перші дерев’яні фортеці, які козаки будували з лози, називалися „січі”.

Козацтво становило непідвладну феодалам та урядовцям верству.

Козаки-поселенці створили на нових землях, це передусім стосувалося
Подніпров’я та Брацлавщини, нову суспільно-політичну
організацію – громаду, засновану на засадах селянського демократизму.
Кожний, хто вступав до неї, одержував формально рівні з усіма права на
користування господарськими угіддями та промислами, на участь у
самоврядуванні.

Так, за люстрацією 1616 р. у Каневі, Черкасах, Чигирині, Білій Церкві,
Переяславі нараховувалося приблизно 77 % козацьких дворів.

Після заселення нижнього Дніпра за порогами засновувалися укріплені
засіками містечка й населені пункти, які отримали назву Січі. У першій
половині XVI ст. їх мешканці – козаки – об’єдналися в одне організаційно
структуроване товариство „кіш”, що поклало початок існуванню Запорізької
Січі [3, с. 135].

Під час національно-визвольної війни (1648–1654 рр.) для утримання
війська необхідні були величезні кошти. Тому необхідно було налагодити
систему збору податків. Гроші, що раніше надходили до казни Речі
Посполитої, тепер отримувала військова скарбниця. Учасники повстання від
податків звільнялися.

Після закінчення національно-визвольної війни існуючим у той час
законодавством козацька старшина в правах прирівнювалася до духовенства.
Усі вони звільнялися від сплати державних податків і повинностей [1, с.
202–203].

На Запоріжжі земля вважалася об’єктом власності всього Коша і щорічно
розподілялася між тими, хто міг її обробляти. Козаки платили податок
кошу, несли інші повинності [1, с. 203].

Частина отриманих коштів з підпорядкованих кошу територій, як і у
Великому князівстві Литовському, залишалися на місці та
використовувалися на потреби місцевої адміністрації. Інша частина
доставлялася на Січ і потрапляла в розпорядження коша.

Основними доходами козацької скарбниці були: доходи від експлуатації
земель (на хуторах та зимівниках), мисливських і рибальських угідь;
військова здобич; допомоги та плати за послуги від польського короля та
російського царя; судові штрафи; орендна плата за крамниці і вантажні
човни (дуби), що належали куреням; плата за перевезення через річки
(мостове); податки.

Податкова система Запорізької Січі одночасно включала до свого складу:
традиційні, характерні для нашого народу фіскальні інструменти з
минулого; запозичені елементи; оригінальні, що були лише в козацькій
державі, доходні статті. Її основними складовими були військовий оклад,
мито, господарська частина та кладове, торговельні акцизи („торгове”),
куфовий збір, податок із шинків, подимне, руга та роговщина.

Після довготривалої визвольної боротьби українського народу проти
польського уряду (1648–1654 рр.) козацька старшина на чолі з гетьманом
намагалася відродити українську державність, створити свою фінансову і
податкову системи.

Для впорядкування фінансової системи в цей час була запроваджена одна з
вищих особливих посад у старшинській адміністрації – генеральний
підскарбій. Особа, яка її займала, відповідала за стан фінансів
козацького війська, розподіл натуральних і грошових податків,
встановлювала мито, очолювала скарбову канцелярію тощо.

Генеральний підскарбій був незалежний від гетьмана і обирався шляхом
виборів.

Він зобов’язаний був постійно проживати в гетьманській резиденції.

На місцях обиралися полкові підскарбії, по два від кожного полку, які
підпорядковувалися генеральному підскарбію. До їх функцій поряд з іншими
входило займатися збором податків. У цьому їм допомагали так звані
комісарські десятники [4, с. 81; 5, с. 263].

Особливою умовою обрання на посаду підскарбія була заможність і
складання присяги. Напевно саме заможність вимагалася, для покриття в
необхідних випадках збитків і витрат.

Гетьман повністю усувався від розпорядження військовим скарбом. Його
доходи були визначені, якими він і повинен був задовольнятися.

Разом з тим гетьман мав стежити за тим, щоб старшина не утискувала (не
обкладала великими податками) „людей убогих”. Скасовувались усі тягарі

Запорізька Січ мала свою власну податкову систему, на формування якої
Росія мала досить незначний вплив. Система оподаткування формувалася під
впливом тенденцій розвитку фіскальних інститутів за Києво-руської,
литовської та польської доби в Україні. „Найперше цей вплив відчувався в
термінології” [2, с. 99].

Та й сама організація і порядок функціонування фінансових установ дуже
нагадували литовську адміністрацію. Скарбниця Січі являла собою
одночасно, з одного боку, сховище грошей, цінностей, запасів, військових
арсеналів, склад військових клейнодів, архів, з іншого – адміністративну
систему.

Саме тоді розвиток податкової системи у козаків був найбільшим.

Розміри та порядок сплати податків пропонувалися шафарем та старшиною і
ухвалювалися козацькою радою, про що потім видавалися грамоти. Саме
грамоти і були тогочасними законодавчими актами козацької держави.

Одним з джерел прибутків державного скарбу універсалами Хмельницького
були встановлені загальні податки, якими обкладалося все населення.
Постійні податки називалися „поборами”, надзвичайні „стацією”.

Міщани і селяни сплачували стацію (податок, який йшов на утримання
війська) та податок з промислових прибутків.

Значну питому вагу у доходах бюджету козацької держави складали різні
види мита. Вони поділялися на привізні та вивізні, які називалися
„індукти” та „евекти”.

Було введено так зване помірне – торгівельне мито. Сплачувалося воно з
певної міри привізного товару, а також при його перепродажу. Розмір
помірного не був сталим. В Україні помірне становило два гроші за
одиницю виміру товару. Пізніше, вже в другій половині XVII ст., у
Гетьманщині помірне було замінено московським податком, що становив 5 %
від реалізованої вартості товарів [6, с. 20; 7, с. 218].

Поповнення казни відбувалося за рахунок трьох основних джерел податків:
прибутків за перевіз товарів із сусідніх країн транзитом через
запорозькі землі („мостові”, „мито”); прибутків від торгівлі і доходів
від оподаткування мешканців.

Знаходячись на перетині декількох торгових шляхів, Січ займала досить
вигідне становище. Найбільш відомими і прибутковими були Микитинський,
Мищуріноріжський, Козацький, Каменський, Самарський перевози. Цей вид
податку в основному носив сезонний характер. Прибуток від перевозів
носив комплексний характер, до нього входила плата як за сам перевіз
товарів, так і за їх конвоювання.

Одним із основних позаземлеробських занять українських козаків і
державних селян був торговельно-візницький промисел – чумацтво.
Чумацький промисел був добре організований і його механізми були
відпрацьовані до дрібниць. Чумаки торгували сіллю, рибою, лісом,
виробами ремесла, промислів тощо. Основними транспортними засобами
чумаків були мажі – пароволові або чотириволові вози. Для безпеки чумаки
об’єднувалися у валки, на чолі яких стояв отаман.

Запорожці лагодили греблі, мости, перевози та стягували з проїжджих
купців і чумаків відповідні збори. Так, за перевіз через річку Самара
(ліва притока Дніпра – Донецька та Дніпропетровська області) потрібно
було стягувати такі податки:

– з місцевих жителів по 2 коп. з двору на рік;

– з купців, які їхали до Криму або назад, по 10 коп. з пароволового
воза, по 15 коп. з чотириволової і по 20 коп. з шестиволової хури.

З історичних джерел відомий факт спорудження запорожцями гатки та мосту
через р. Білозерку (ліва притока Дніпра – Херсонська область) довжиною 6
саженів. За проїзд цим мостом козаки стягували податок у розмірі 4–5
коп. з великого воза з вантажем, 2 коп. з меншого воза та 1 коп. з
порожнього [8, с. 47–48].

Для збору прибутків існувала спеціальна старшина, до складу якої входили
військові шафари, підшафари, писарі та підписарі, по аналогії сучасних
митників.

Так, військовий шафар і його апарат приймали доходи, видавали гроші й
речі, вели облік касових сум і матеріальних цінностей, при цьому були
підзвітними кошовому та козацькій раді. Шафар – швидше державний
казначей та інтендант, ніж міністр фінансів у сучасному розумінні цього
слова. До того ж їх було два. До складу скарбової старшини входили також
два підшафарії та кантаржей (хранитель мір і ваги) з невеликим штатом
канцеляристів.

Для збирання торгового мита було також введено посаду військового
довбиша.

Усі перераховані посади були виборними. До їх функцій входило збирання
мита, нагляд за порядком при переправах, ведення книг прибутків і
витрат, утримання конвойних команд.

Усі торгівці за право торгувати на території Січі сплачували податок як
у грошовій, так і в натуральній формах. Збиранням податків і
слідкуванням за порядком на базарі Січі займалися базарний отаман і
військовий кантаржій. Кантаржій зберігав військові ваги та міри,
розподіляв податки, встановлював за погодженням кошового ціни на товар,
що підлягав реалізації. Перевищення цін строго каралось.

Немалу частку військових прибутків становив „димовий”, який ще називали
подимний податок, який запорізькі козаки збирали з так званих „сиднів”,
що вважалися підданими січового товариства. Цей податок був постійним і
тимчасовим. Постійний до 1758 року обмежувався 1 крб з родини, але з
1758 до 1770 року уже становив 1 крб. 50 коп. [4, с. 69].

Про подимний податок згадку в „Енеїді” залишив Іван Котляревський: „Як
амуницю спорядили і насушили сухарів, на сало кабанів набили, взяли
подимне од дворів” [9, с. 67].

Основним податковим доходом скарбниці коша, який був не що інше як форма
подушного оподаткування, був військовий оклад, що сплачувався одруженими
козаками, які платили за сім’ю, і їх називали „гніздюками” або
„сиднями”.

Враховуючи, що всього одруженого населення нараховувалося 12 250 осіб,
то при оподаткуванні лише в 1 крб. сума податку складала 12 250 крб., а
при оподаткуванні в 1, 5 крб. – вона зростала до 18, 375 крб. [4, с.
69].

Тимчасові податки, які також бралися з одружених козаків,
встановлювалися від 300 до 500 крб. із паланки, але вони накладалися у
тих випадках, коли організовувався великий похід на Туреччину [4, с.
70].

На території Січі існувало понад 4 000 зимівників старшин і заможних
козаків, які мали тимчасове житло і вели дрібне господарство. Крім того,
існували поселення у вигляді слобод, де проживали як козаки, так і
посполиті. Подать сплачували лише одружені чоловіки, які вважалися
підданими війська. Повністю підлягала звільненню від податків старшина.

За часів Гетьманщини частину податків, що стягувалася з населення, було
скасовано. Від податків і повинностей були звільнені шляхта, старшина,
духовенство, козацтво.

Залежно від військової заслуги частково звільнялися від податків інші
козаки.

Податки сплачували лише селяни і міщани. Його розміри залежали від
майнового стану та статусу платника. Наприклад, у XVII столітті він
складав: 80 коп. з тяглових козаків, тобто з осіб, які мали тяглову
худобу; 70 коп. з найманих працівників, 30 коп. з піших осіб. У другій
половині XVIIІ століття ставка цього податку вже сягала 1 крб. 50 коп. з
душі підданих Січі селян і з посполитих [9, с. 71; 4, с. 69; 10, с.
110]. Цей податок був головним прибутком коша Запорізької Січі. Незначна
частина козацької скарбниці поповнювалася за рахунок прямих податків.
Головне значення мали прибутки з привізних і вивізних мит („індукти”,
„евекти”) та непрямі податки – оплата з млинів, рудень, тютюну, дьогтю,
селітри, шинків тощо.

За гетьмана Брюховецького на українську землю в 1666 році прибули
московські переписувачі, які складали подушний опис сіл. Переписувалися
двори „пашенних” людей (тобто хліборобських), які повинні були
сплачувати податки в московську казну.

До перепису не включалися козацькі двори та монастирські села.

Перепис проводився за дворами. Оскільки податки бралися віками з двору,
то селяни намагалися не ділити двори. Тому виникли своєрідні общини –
кутки, які іноді включали до 5 сімей. Таке положення було аж до
скасування кріпацтва, коли відбувався поділ землі на двори.

Перепис згадує близько 400 дворів – платників податків на Київщині [4,
с. 83].

Крім того, казна козацької держави поповнювалася за рахунок військової
здобичі, якими були військові трофеї, добуті шаблею та веслом, що носили
назву „козацький хліб”; військового окладу – подарунків на користь
січової й паланкової старшини, який стягувався з усіх козаків, а також з
некозаків (січового підданства); господарської десятини та медового
господарства; торгового податку; податку з шинків; куфовий збір тощо.

Господарська десятина та медове справлялися з хуторів, млинів, промислів
і пасік. З хуторів і млинів бралася десятина натурою, а з промислів і
пасік – грішми (медове). Хоча, щодо деяких видів промислів
застосовувалося натуральне оподаткування і не у розмірі десятої частини.
Так, від риби, виловленої у Бузі, до козацької скарбниці сплачувалося:
три десятки – на полковника, писаря й осавула, чотири десятки – на
січового старшину [9, с. 68].

Також платниками господарської десятини були піддані Речі Посполитої
(„посполиті”), які користувалися землею війська запорізького. У зв’язку
з цим існувала назва цього податку – „податок на посполитих”. З них
справлялося 10 % вирощеного врожаю (10, с. 111(.

Торгове – різновид акцизного податку, який справлявся з крамарів. Як
правило, він становив 10 відсотків від вартості товарів, що продавалися
на січовому ринку. Однак інколи цей податок застосовувався не у
пропорційному, а в фіксованому порядку (10, с. 111(.

Податок з шинків сплачувався шинкарями та корчмарями які утримували свої
шинки в так званих паланках, зимівлях та на Січі і сплачували скарб за
рік від 2,5 до 5 крб.

За документами січового архіву 1770 року на території, якою володіли
запорізькі козаки, нараховувалося понад 370 шинків, що давали прибуток у
казну 1 120 крб. за рік. У той же час як оренда, наприклад, за звичайний
шинок без льоху становила 2 крб. 50 коп., а з льохом, де можна було
тримати пиво й мед, – по 4 крб. 50 коп. за рік [9, с. 70; 4, с. 68; 10,
с. 111].

Оскільки більшість шинкарів були за національністю євреями, то цей
податок ще називали „податком на євреїв”.

Розміри цього податку складали досить значну суму, оскільки за тодішніми
цінами (1764 р.) четвертина пшениці (155 кг) коштували 30 коп. [2, с.
108].

Куфовий збір – податок зі спиртного. Куфа – бочка з горілкою чи вином. У
таких бочках, як правило, тогочасне населення зберігало більшість
продуктів харчування. З кожної бочки горілки, привезеної на продаж,
належало сплатити одну кварту (близько 1 літра) натурою та один
карбованець грішми. З бочки ж вина продавці повинні були віддати на
користь козацької скарбниці 1 відро. Пізніше цей податок був
розповсюджений на інші продукти харчування. Так, з продавців борошна,
наприклад, також брали 1 карбованець від куфи (10, с. 111(.

На утримання православної церкви і духовенства існував окремий вид
податку, який називався руга та роковщина (10, с. 112(.

Існували і інші доходи – так зване безхазяйне, виморочене, конфісковане
майно, викуп за полонених і засуджених, судові тарифи.

Будь-які нововведення і реформи в податковій сфері козаки сприймали
негативно.

Разом з тим податки були незначними і мандрівники того часу
стверджували, що населення України взагалі не платить ніяких податків.
Наприклад, сучасник того періоду мандрівник Павло Алепський писав, що
„ніхто не бере з козаків ні десятини, ні чогось подібного – вони вільні
від усього; і в такому становищі знаходяться всі піддані країни козаків:
не знають ані податків, ані десятини” [9, с. 68].

Богдан Хмельницький намагався більш централізувати збір податків, щоб
мати достатні кошти для безперервних воєн, які змушена була вести
козацька держава. За підрахунками Івана Крип’якевича, різні доходи
молодої української держави становили щонайменше 300 000 польських
злотих, а витрати 2 000 000. Таким чином, приблизно в 6 разів витрати
перевищували дохід [4, с. 60].

Як бачимо, Запорізька Січ традиційно для свого часу використовувала в
основному прямі реальні податки. Недоліком реального оподаткування, як
відомо, є неможливість урахування дійсних доходів платників. При
визначенні розмірів податків враховувалися лише приблизні, середні,
можливі доходи. Однак ця вада була характерною ознакою податкових систем
усієї середньовічної Європи. Тогочасна держава була ще надто слабкою,
щоб вибудувати і утримувати потужні фіскальні органи. Без них врахування
при оподаткуванні дійсних доходів платників було просто неможливим,
оскільки вимагало розгалуженої системи обліку і контролю. Виходячи з
викладеного, лише реальне оподаткування за натурально-речовими ознаками
окремих видів господарської діяльності могло забезпечити казні сталі
надходження. „Січовий скарб базувався на оподаткуванні промислів і
торгових оборотів, тобто господарських і комерційних операцій як
економічного процесу, а не результату” [2, с. 105].

Запорозька Січ не мала власної грошової і банківської системи. В обігу
знаходилися гроші різних країн. Так, під час арешту кошового атамана П.
І. Калнишевського в нього, крім російських паперових асигнацій, була
знайдена велика сума металевих монет: російські золоті червінці і срібна
монета, турецькі леви, австрійські й голандські талери (єфимки) тощо.
Зберігались вони частинами вдома, у схованках, а також у січовій церкві.
Через відсутність власної валюти Січ, бувало, переживала грошовий
„голод” нестачі готівки, що, звичайно, супроводжувалося великим попитом
на гроші, як платіжний засіб, і погонею за грошима, як скарбом.

На жаль, і ці матеріали неповні. Тому при кількісній оцінці січового
скарбу не обійтися без непрямих обчислень. Розрахунковий метод
незамінний у випадку неповноти статистичної інформації, яка
безпосередньо не дає потрібного показника. Залишається йти обхідним
шляхом, будувати вірогідні висновки, спираючись на відомі цифри і
доповнюючи їх припущеннями, зіставленнями.

Навіть найавторитетніші знавці козацької України не розшукали достатньо
матеріалів для характеристики державного скарбу Гетьманщини і, тим
більше, Запорозької Січі. Крип’якевич І.П. (1886–1967) скаржився на
неможливість створення вичерпної праці про українську скарбовість
XVII–XVIII століть через відсутність джерел. Козацькі форми української
державності ще не знали правильного бюджетного процесу; суворого
фінансового права, часто обходилися без необхідних у скарбових справах
бюрократичних процедур і формальностей. Лише під кінець історичного
існування Січі кіш завів деяку статистичну звітність та письмове
фінансове рахівництво під назвою „Секрети Війська Запорозького”. Тому
при визначенні обсягу запорозького бюджету єдині скільки-небудь надійні
джерела – запорізький архів останніх років і документи, пов’язані з
ліквідацією Січі.

Щоб повністю підірвати владу українських гетьманів, Петро І у 1722 році
заснував Малоросійську колегію, до якої входили 6 російських чиновників
на чолі з президентом – бригадиром Вельяміновим. Вона взяла у свої руки
всю фінансову систему України. Внаслідок цього податки населення на
Україні зросли за два роки майже в 6 раз [4, с. 63].

Остаточна ліквідація автономних прав України відбулася за Катерини ІІ.
Саме за її указом на всій території України був ліквідований полковий
адміністративний устрій, остаточно скасовано гетьманське правління і
забрано до Петербурга ознаки гетьманської влади – печатки, бунчуки,
клейноди (1764), знищена Запорізька Січ (1775) і козацька армія
(1783–1784) [4, с. 67].

3 серпня 1775 року Катерина ІІ повідомляла „вірних і любих” підданих, що
„немає тепер більше Запорізької Січі з її політичним спотворенням,
значить і козаків цього імені” [1, с. 168].

Україна була поділена на губернії і стала внутрішньою провінцією
Російської імперії.

Аналіз податкової системи в Україні в період козацької держави дозволяє
зробити такі висновки:

– в Україні того періоду прямі податки були основним джерелом поповнення
державної казни;

– обкладення податками відбувалося за натурально-речовими ознаками
окремих видів господарської діяльності;

– відсутність розвинених фіскальних служб;

– низький податковий тягар порівняно з іншими державами;

– використання історичного досвіду Київської Русі, Литовського
князівства при формуванні козацької податкової системи;

– застосування різноманітних форм стягнення податків і запозичення
методів фіскального інструментарію у сусідніх держав у податковому
регулюванні.

Література

1. Історія держави і права України / Чайковський А.С., Батрименко В.І.,
Зайцев Л.О., Копиленко О.Л. та інші / За ред. А.С. Чайковського. – К.:
Юрінком Інтер, 2003. – 512 с.

2. Андрущенко В.Л., Федоров В.М. Запорізька Січ як український феномен.
– К.: Заповіт, 1995. – 173 с.

3. Цимбал Т.Я. Держава, право та податкова система України (у схемах):
Навчальний посібник. – Ірпінь: Академія ДПС України, 2001. – 45 с.

4. Ярошенко Ф.О., Павленко В.Л. Історія податків та оподаткування в
Україні: Навчальний посібник. – Ірпінь: Академія ДПС України, 2002. –
240 с.

5. Гнатович Б. Історія українського війська ”. – Львів, 1936. – с. 263.

6. Цимбал Т.Я. Із історії податків на території України // Науковий
вісник УФЕІ ДПА України (збірник наукових праць). – Ірпінь, 1997. – № 1.
– С. 19–20.

7. Смолій В.А., Степанков В.С. У боротьбі за створення незалежної
держави. – Т. 4. – С. 218.

8. Нечай Н.В. Особливості податкової політики України у сфері
торгівельних відносин з Кримським ханством у XVIIІ ст. //Вісник
податкової служби України. – 1999. – № 29. – С. 47–49.

9. Нечай Н.В. Нариси з історії оподаткування. К.: Вісник податкової
служби України, 2002. – 144 с.

10. Ярошенко Ф.О., Мельник П.В., Андрущенко В.Л., Мельник В.М. Історія
оподаткування: Навчальний посібник. – Ірпінь: Національна академія ДПС
України, 2004. – 242 с.

Паланка – своєрідний „військовий регіон”, що підпорядковувався
полковнику. До його складу входили військові підрозділи, які називалися
курінями.

Зимівлі – місця зимових стоянок козацьких загонів, які одночасно
виконували функції „прикордонних застав.”

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020