Реферат на тему:
Правове регулювання проходження практики та стажування в підрозділах ДПС
України
Відносини, що виникають у процесі проходження працівниками державної
податкової служби практики і стажування, характеризуються якісною
єдністю й однорідністю. Вони об’єктивно вимагають координації,
регулювання, впорядкування за допомогою нормативно-правових засобів.
“Суспільство на будь-якому етапі свого розвитку не може обходитись без
особливого регулюючого механізму, який координує і спрямовує поведінку
людей, забезпечує взаємодію, цілісність і цілеспрямований розвиток
державно-управлінських відносин. Вивчення процесів регулювання поведінки
людей за допомогою норм як основних засобів регуляції стає способом
практичної політики в суспільстві” [1, с. 57]. Таким чином, засоби,
прийоми, методи, форми управління й правового регулювання відносин
практичної підготовки і стажування осіб начальницького складу податкової
міліції мають однакову мету – забезпечити функціонування цих процесів як
найбільш ефективним і результативним способом для того, щоб працівники
набули практичних умінь і навичок стосовно виконання своїх
функціонально-посадових обов’язків, успішно адаптувалися до умов та
особливостей проходження служби в тому чи іншому структурному підрозділі
ДПА України.
Тут виникає складна проблемою взаємодії і взаємодоповнення права та
управління. На думку В.Д. Малкова, складний діалектичний характер
співвідношення правового регулювання і управління обумовлений такими
факторами: 1. Право виникло значно пізніше за інші нормативні системи і
головним чином на їх основі. Феномен управління виник ще в додержавний
період розвитку людства. 2. Правове регулювання й управліннявідіграють у
суспільстві службову роль. 3. Вони володіють різнохарактерною сутністю
впливу на різні об’єкти. Правова норма, встановлюючи певні суспільні
відносини, сама по собі ще не реалізує їх. Вони здійснюються в процесі
управління. Правове регулювання має більш стабільний характер, ніж
управління, обов’язковими принципом і критерієм ефективності якого є
висока оперативність. 5. Право регулює не лише управлінські, але й інші
види суспільних відносин, а управління використовує не лише правові
засоби регулюючого впливу. 6. Право встановлює лише загальні межі
управлінської діяльності, надаючи можливість широкого вибору шляхів і
методів вирішення соціальних проблем. 7. Механізм правового регулювання
– це сукупність правових засобів, а механізм соціального управління
охоплює цілі, функції, методи, принципи. 8. Завжди є і зберігатимуться
управлінські відносини, не врегульовані правом через непотрібність чи
неможливість їх регламентації або недосконалість правового регулювання.
9. Удосконалення правового регулювання управлінських відносин залежить
від ступеня наукового дослідження тієї або іншої проблеми, від
можливості вироблення на цій підставі рекомендацій щодо її вирішення.
Розвиток правового регулювання управлінських відносин не потрібно
сприймати як їх обмеження. Нормативна регламентація перетворює в
загальне надбання те, що знайдено науковою і передовою практикою й
корисно для підвищення ефективності управління [2, с. 89–90].
Виходячи з аналізу перелічених факторів взаємодії правого регулювання і
управління необхідно зробити висновок: правове регулювання й управління
в сфері практичного навчання і стажування працівників податкової служби,
зберігаючи свою специфіку, знаходяться в діалектичному взаємозв’язку,
активно впливають одне на одне, причому в праві відображаються основні
закономірності управління, а закономірності розвитку права
використовуються для удосконалення управління. Як наслідок, управління
та правове регулювання відносин проходження особами начальницького
складу податкової міліції практики й стажування знаходяться в постійній
взаємодії і розвиваються у взаємній залежності: а) управління спрямоване
на реалізацію норм права, на переведення правових нормативних
установлень у реальну поведінку суб’єктів відносин у досліджуваній
сфері; б) право використовується як одне з найдієвіших
засобів управління;
в) саме управління є важливим об’єктом правового регулювання. Як вказує
В.В. Цвєтков, “наскрізний характер впливу права виявляється, по-перше, в
тому, що правом більшою або меншою мірою забезпечується дія усіх інших
факторів підвищення ефективності управління. Дійсно, в праві
відображається і зростаюча роль керівництва діяльністю апарату
управління, і поглиблення її демократичних засад, і удосконалення
функціонально-структурних характеристик управлінських ланок, і
підвищення вимог до кадрів управління, до методів, стилю і культури їх
роботи. Іншими словами, можна говорити про своєрідний міжфакторний
характер впливу права на ефективність управління. Тим самим ще раз
підтверджується важливість теоретичного вивчення питань, що розкривають
характер, об’єктивні можливості і основні напрями корисної взаємодії
права й управління в розвиненому суспільстві. По-друге, право своїм
регулюючим впливом пронизує кожний управлінський інститут, все
багатоманіття компонентів системи управління”
[3, с. 131–132]. Воно ніби супроводжує весь процес управління,
накладаючи правову форму на всі його елементи і стадії, від
оптимальності режиму яких безпосередньо залежить ефективність управління
в цілому [4, с. 25]. Комплексність впливу права на ефективність
управління необхідно розуміти як неоднозначність, різноаспектність цього
впливу. Так, правомірно стверджувати, що право впливає на управління,
його ефективність самим фактом свого існування [5, с. 11], причому
незалежно від меж розгляду сфери правового регулювання, як-то сукупність
існуючих суспільних відносин або ж лише їх управлінський різновид. Тут
виявляється роль права як головного елемента системи соціального
нормативного регулювання, як важливої організуючої і дисциплінуючої
сили, спрямованої на забезпечення урегульованості і порядку у всій
сукупності суспільних відносин [6, с. 91]. Стосовно ж власне
управлінських відносин у сфері практичної підготовки і стажування
особового складу органів, служб і підрозділів податкової служби важливий
самостійний аспект впливу права на ефективність управління полягає в дії
права як найбільш доцільного регулятора управлінської діяльності,
покликаного забезпечити оптимальний правовий режим усіх її статистичних
і динамічних виявлень.
Категорія “правове регулювання” донині є предметом наукових дискусій.
В.І. Гойман пише: “Правове регулювання – це частина (аспект) дії права,
яка характеризує спеціально-юридичний (не інформативний і
ціннісно-мотиваційний) вплив права на поведінку та діяльність його
адресатів, але безпосередньо з ними не пов’язана” [7, с. 121]. “Під
правовим регулюванням суспільних відносин ми розуміємо лише одну з форм
впливу права на суспільні відносини – вплив за допомогою специфічних
правових засобів: норм права, правовідносин, актів реалізації”, –
наголошує М.Н. Марченко [8, с. 436]. “Будь-яке розуміння права, – вказує
В.В. Лазарєв, – ґрунтується на тому, що визначається здатність права
бути регулятором суспільних відносин. Висхідний ціннісний початок права
– здатність чинити вплив на волю і свідомість людей. Звідси й значення
питань дії права. Дія права – це його інформаційний,
цінністно-мотиваційний та безпосередньо регулюючий вплив на суспільні
відносини в межах певного простору, часу і кола осіб. Право втратило б
усякий сенс, якби не виявило себе як активний творчий початок, не
формувало і не змінювало суспільне середовище, не визначало напрям і
форми поведінки учасників суспільних відносин. Право діє і в сфері
законодавства, і в сфері активної реалізації встановлених
законоположень, і в сфері пасивної охорони діючих нормативних актів”.
Порівнюючи правове регулювання і правовий вплив, М.І. Матузов і О.В.
Малько доводять, що предмет правового регулювання вужчий за предмет
правового впливу. “Якщо правове регулювання як спеціально-юридичний
вплив у будь-якому випадку пов’язане з встановленням конкретних прав і
обов’язків суб’єктів, з прямими приписами про належне й можливе, то
правовий вплив – не завжди. Якщо перше означає здійснення правових норм
через правовідносини, то друге – необов’язково. У цьому сенсі,
регулювання – лише одна з форм впливу права на соціальні зв’язки, що не
охоплює усі інші форми, до яких відносять інформаційно-психологічну,
виховну, соціальну” [9, с. 414, 724]. Р.В. Єнгибарян і Ю.К. Краснов під
правовим регулюванням розуміють застосування норм права, інших юридичних
засобів для впливу на суспільні відносини з метою їх упорядкування й
прогресивного розвитку, а також впливу на поведінку людей [10, с. 242].
С.О. Комаров зазначає, що саме право є найважливішим засобом регулювання
взаємовідносин індивідів, соціальних груп, усього суспільства у цілому,
в ньому закріплюються права і свободи особистості, воно само виступає як
соціальна цінність. “Основне призначення права – організувати відносини
громадян, їх поведінку, враховуючи їх індивідуальні потреби, направити
дії членів суспільства в русло суспільних інтересів [11, с. 379].
О.Ф. Скакун дотримується наступної позиції: “Держава забезпечує
життєдіяльність суспільства як системи шляхом використання влади, а
право – шляхом нормативногорегулювання. Воно насамперед покликано бути
стабілізуючим фактором завдяки заключеним у ньому принципам свободи і
справедливості. Правове регулювання – це здійснюване державою за
допомогою права і сукупності правових засобів упорядкування суспільних
відносин, їх юридичне закріплення, охорона й розвиток” [12, с. 529].
“Правове регулювання – це цілеспрямований вплив на поведінку людей і
суспільні відносини за допомогою правових (юридичних) засобів”, –
аргументують свою думку В.М. Корельський і В.Д. Перевалов [13, с. 257].
Досліджуваючи право в ракурсі нормативно-ціннісного регулюючого засобу,
С.С. Алексієв зазначає: “Розгляд права з означених позицій дозволяє
побачити в ньому соціальну підсистему, забезпечуючи таку безперервну
динаміку функціонування суспільства, за якої згідно з потребою в
реалізації начал нормативності досягається постійне і стабільне
відтворення та, відповідно, збереження й утвердження виявлених у праві
соціальних цінностей, умов і механізмів функціонування суспільства” [14,
с. 314]. В.О. Козбаненко інтерпретує правове регулювання державного
управління як “упорядкування тих сторін суспільної життєдіяльності, які
виявляють всезагальну волю, потреби й інтереси в реалізації прав і
свобод особистості, гуманізм, соціальну справедливість, сталість і
надійність суспільних процесів та відносин, за допомогою нормотворчої і
нормозастосовчої діяльності уповноважених державних органів в сфері
управління державними справами” [15, с. 445]. Існує думка, що правове
регулювання – це встановлення правових норм й підпорядкування останнім
відповідних суспільних відносин шляхом направлення поведінки їх
учасників [16, с.12; 17, с. 28]. Зазначалось, що правове регулювання –
це тривалий процес, який складається з декількох стадій: видання і
загальної дії правової форми, виникнення прав та обов’язків
(правовідносини), реалізація останніх, втілення їх у фактичній поведінці
учасників суспільних відносин [18, с. 282]. Ю.А. Тихомиров розглядає
правове регулювання через застосування таких критеріїв закону, як
регулятора: адекватне віддзеркалення об’єктивних потреб; виявлення
залежності методу правового регулювання та його співвідношення з іншими
видами впливу для вирішення виникаючих завдань управління; обґрунтований
вибір форми правового акта згідно з характером регулюємих відносин;
усунення “проблемності” в системі правового регулювання, яка виникла в
процесі суспільного розвитку; заміна форми правового регулювання
(наприклад, видання закону замість діючої раніше урядової постанови,
прийняття комплексного акта замість декілька дрібних). “Відповідно з
цими критеріями можна домогтися високого ступеня правового впливу на
суспільні процеси. Водночас змістовність і ефективність правового
регулювання визначається й фактором часу” [19, с. 26]. На думку Г.А.
Знаменського, зміст правового регулювання полягає лише в створенні й
реалізації правових норм [20, с. 36]. Ю.І. Гревцов поняття правового
регулювання розглядає в аспектах здійснення права [21, с. 44]. На
практиці правове регулювання часто підмінюється правовим впливом, що є
його необхідною умовою. У ході цього впливу відбувається ознайомлення
громадян, посадових осіб з основними вимогами держави в сфері правової
політики, до їх відома доводяться правові можливості, юридичні
обов’язки, об’єкти, способи, засоби правового шляху досягнення
суспільно-корисних цілей (результатів), позначаються види протиправної
поведінки і форми відповідальності [22, с. 72]. Крім інформації про
існуючі в суспільстві можливості і заборони юридичного характеру,
правовий вплив сприяє закріпленню певних цінностей у учасників різних
суспільних відносин, стимулює ініціативу й активність громадян в
юридичній сфері. Важливо підкреслити, що досліджуване поняття
врешті-решт поклиорганізації сумісної життєдіяльності. По-друге,
управлінські відносини розглядаються у вузькому аспекті. Як і будь-які
суспільні відносини, управлінські відносини є результатом певного виду
людської діяльності – управлінської діяльності. У вузькому сенсі
управлінські відносини – це зв’язки між суб’єктами управління. Вони
(зв’язки) виникають під час взаємодії людей у процесі виконання ними
спеціальних функцій з упорядкування і розвитку життєдіяльності
суспільства, коли має місце безпосередній обмін управлінською
діяльністю” [25, с. 51–52]. Названа специфіка полягає головним чином в
тому, що взаєморозташування сторін управлінських відносин (суб’єкта і
об’єкта управління) характеризується суворою полярністю, полюсами якої є
самі ці сторони. Суб’єкт володіє можливістю нав’язувати свою волю
об’єкту управління, а останній зобов’язаний підпорядковуватися цій волі,
тому в кожному управлінському відношенні суб’єкт управління розташований
немовби над управляємим об’єктом. Лише в цьому аспекті можна говорити
про так званий вертикальний характер управлінських відносин. У
літературі ці відносини називають субординаційними [26, с. 67].
Через якісну специфіку управлінських відносин у сфері практичної
підготовки та стажування особового складу органів податкової служби
пріоритетна роль у їх правовому регулюванні належить адміністративному
праву. На основі саме цієї галузі права виникають, змінюються та
припиняються конкретні управлінські відносини в досліджуваній галузі
підготовки співробітників податкової служби, реалізуються суб’єктивні
права і юридичні обов’язки їх учасників. Природно, це не означає, що в
регулюванні цих управлінських відносин не беруть участь інші галузі
права. У зв’язку з комплексним характером означеної управлінської
діяльності окремі її сторони регулюються нормами цілого ряду галузей
права. Однак потрібно все ж враховувати переважну роль
адміністративно-правової форми, яка найбільше відповідає якісній
специфіці будь-яких управлінських відносин. “В силу цього більшість
відносин, що знаходяться в сфері правового регулювання, функціонують як
адміністративні правовідносини” [27, с. 140].
Правове регулювання проходження практики і стажування в підрозділах
системи державної податкової служби – це специфічний вплив, здійснюваний
правом як особливим нормативним інституційним регулятором. Своєрідність
правового регулювання полягає в наступному: 1) воно згідно з своєю
соціальною природою є таким різновидом соціального регулювання, який має
цілеспрямований, організований за своєю спрямованістю результативний
характер; 2) здійснюється за допомогою цілісної системи засобів, реально
відображаючих саму матерію права як нормативного інституційного
утворення регулятора. Правове регулювання віддзеркалює так звану
динамічну сутність права, забезпечує державну урегульованість
управлінських відносин у сфері практичного навчання і стажування
особового складу органів, служб та підрозділів податкової служби,
починаючи від формування загальних правових установлень і закінчуючи їх
безпосереднім втіленням в індивідуальній поведінці учасників цих
відносин.
Правове регулювання відносин практичної підготовки і стажування
особового складу – це безпосереднє виявлення регулятивної функції права.
Останнє здійснюється шляхом встановлення норм права, формально
визначених правил поведінки. Таким чином, правове регулювання практики і
стажування в органах податкової служби – це винятково нормативно правове
опосередкування відносин у цій сфері. “Відносно сфери державного
управління воно виявляється здійснюваним компетентним органом засобом
нормативно-правового впливу на відносини організаційного характеру” [28,
с. 23]. Звідси: важливезначення має визначення елементів механізму
правового регулювання. Такими основними елементами необхідно вважати:
юридичні норми, що складають нормативно-правову основу даного
регулювання; правовідношення, тобто безпосередній результат дії норм;
акти реалізації суб’єктивних юридичних прав і обов’язків, які визначають
поведінку конкретних суб’єктів управлінських відносин відносно
практичного навчання і стажування працівників органів, служб в
підрозділів ДПА України.
Відповідно до названих основних елементів механізму правового
регулювання практичної підготовки та стажування особового складу органів
системи ДПС України доцільно визначити дві стадії правового регулювання
досліджуваної групи суспільно-державних відносин: визначення правового
положення суб’єктів цих відносин і виникнення правовідносин щодо
реалізації цими суб’єктами своїх повноважень, виконання ними нормативно
визначених цілей та завдань суспільства, держави і органів внутрішніх
справ у цій сфері.
Конкретно-предметний розгляд загальних і спеціальних аспектів правового
регулювання відносин, що виникають у процесі практичної професійної
підготовки і стажування особового складу, дозволяє чітко визначити його
основні, сутнісні риси, якості, ознаки і властивості:
1. Правове регулювання – це один з найголовніших різновидів регулювання
проходження практики і стажування в органах податкової служби.
2. За допомогою правового регулювання відносини між суб’єктами в сфері
практики і стажування особового складу набувають правову форму, яка
визначально має державно-владний характер, тобто в юридичних нормах
держава визначає міру можливої і належної поведінки цих суб’єктів.
3. Правове регулювання має конкретний характер, адже завжди пов’язане з
конкретними відносинами.
4. Має цілеспрямований характер – направлене на вирішення завдань, що
стоять перед органом системи ДПС України під час практичної підготовки і
стажування особового складу.
5. Здійснюється за допомогою правових засобів, що забезпечують його
ефективність.
6. Гарантує доведення норм права до їх виконання.
Таким чином, сутністю правового регулювання проходження практики та
стажування в підрозділах органів податкової служби є нормативне
закріплення доцільних правил поведінки їх учасників. Відносини між
суб’єктами практики і стажування особового складу становлять предметну
область даного правового регулювання. Ці відносини визначають метод
правового регулювання практичної підготовки й стажування працівників –
комплекс юридичних прийомів, способів і засобів формування та
упорядкування реалізації державно-управлінського впливу в цій сфері,
свідомість, поведінку та діяльність відповідних суб’єктів. Усі ці явища,
маючи функціональну визначеність, утворюють структуру правового
регулювання відносин професійної практичної підготовки і стажування
працівників ДПС України, знаходячи юридичне віддзеркалення й закріплення
в правових формах. Отже, поняття правового регулювання в досліджуваній
сфері професійної підготовки співробітників слід визначити як
здійснюване державою за допомогою правових норм цілеспрямоване
спеціально-юридичне упорядкування поведінки суб’єктів проходження
практики і стажування в процесі виконання поставлених перед ними
суспільством завдань щодо ефективної професійної підготовки особового
складу державної податкової служби України.
Література:
1. Нижник Н.Р. Государственно-управленческие отношения в демократическом
обществе. – К.: НАН Украины Инст. государства и права, 1995. – С. 57.
2. Теория управления в сфере правоохранительной деятельности / Под ред.
В.Д. Малкова, 1990. – С. 89–90.
3. Эффективность и качество управленческой деятельности (государственно
правовой аспект) / Под общ. ред В.В. Цветкова. – К.: Наукова думка,
1980. – С. 131–132.
4. Тихомиров Ю.А. Механизм социалистического государственного управления
// Советское государство и право. – 1975. – № 4. – С. 25.
5. Лунев А.Е. Право и эффективность управления. – М.: Юрид. лит., 1973.
– С. 11.
6. Алексеев С.С. Проблемы теории права и государства. – Т.1. – М.: Юрид.
лит., 1972. – 91с.
7. Теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В.Лазарева. – М.:
Право и закон, 2001. – 121с.
8. Общая теория государства и права. Академический курс в 2-ух томах /
Под ред. М.Н. Марченко. – Т. 2:Теория права. – М.: Зерцало, 2000. – 436
с.
9. Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова,
А.В. Малько. – М.: Юрист, 2001. – С. 414. – 724 с.
10. Енгибарян Р.В., Краснов Ю.К. Теория государства и права. – М.:
Юрист, 1999. – 242 с.
11. Комаров С.А. Общая теория государства и права: Учебник. – М.: Юрист,
1998. – 379с.
12. Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Харьков: Консум;
Ун-т внутр. дел, 2000. – 529 с.
13. Теория государства и права: Учебник для юридических вузов и
факультетов / Под ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова. – М.:
НОРМА-ИНФРА. – М., 1998. – 257с.
14. Алексеев С.С. Право: азбука-теория-философия. Опыт комплексного
исследования. – М.: Статут, 1999. – 314 с.
15. Государственное управление: основы теории и организации: Учебник /
Под ред. В.А. Козбаненко. – М.: Статут, 2000. – 445 с.
16. Кечекьян С.Ф. Правоотношения в социалистическом обществе. – М.:
Юрид. лит.,1958. – 12 с.
17. Явич Л.С. Проблемы правового регулирования советских общественных
отношений. – М.: Юрид. лит., 1961. – 28 с.
18. Проблемы теории государства и права / Под ред. С.С. Алексеева. – М.:
Юрид. лит., 1980. – 282 с.
19. Тихомиров Ю.А. Право и социальное управление в развитом
социалистическом обществе. – М.: Юрид. лит., 1978. – 26 с.
20. Знаменский Г.Л. Хозяйственный механизм и право. – Киев, 1988. – 36
с.
21. Гревцов Ю.И. Правовые отношения и осуществление права. – Л.: Из-во
ЛГУ, 1987. – 44 с.
22. Кудрявцев В.Н. Право и поведение. – М.: Наука, 1986. – 72 с.
23. Мицкевич А.М. Некоторые черты правового воздействия в период
перехода к коммунизму // Правоведение. – 1962. – № 3. – С. 17.
24. Тихомиров Ю.А. Механизм управления в развитом социалистическом
обществе. – М.: Юрид. лит., 1978. – 45 с.
25. Слепенков И.М., Аверин Ю.П. Основы теории социального управления. –
М.: Высшая школа, 1990. – 51–52 с.
26. Эффективность и качество управленческой деятельности
(государственно-правовой аспект) / Под общ. ред. В.В. Цветкова. – К.:
Наукова думка, 1980. – 67 с.
27. Нижник Н.Р. Государственно-управленческие отношения в
демократическом обществе. – К.: НАН Украины, 1995. – 140 с.
28. Юзьков Л.П. Засоби правового впливу в сфері державного управління //
Вісник Київського ун-ту. – 1983. – № 4. – С. 23.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
