Реферат на тему:
Процес доказування у кримінальних справах
Процес доказування, як відомо, розглядають у гносеологічному та
функціональному аспектах. Гносеологічна сторона доказування полягає в
пізнанні обставин, які складають предмет доказування, з метою
встановлення істини у справі. Функціональна ж сторона цього процесу
полягає у роботі з доказами: їх збиранні, дослідженні, оцінці й
використанні. Ці дії суб’єкта доказування створюють стадії або елементи
процесу доказування.
Процесу доказування в теорії доказів, науці кримінально-процесуального
права приділялась увага в різні часові періоди переважно
вченими-криміналістами щодо тактичних прийомів і способів здійснення
доказування у кримінальній справі (Г. Гросс, Е. Локар, А. Вейнгарт, М.
Сторогович, У. Уильз, Р. Бєлкін, С. Трегубов, В.А. Банін та інші). В
Україні досліджувалися проблеми предмета доказування, доказів, носіїв і
джерел доказової інформації, умов їх допустимості та інших інститутів
теорії доказів як у загальному аспекті, так і щодо розслідування
злочинів у сфері оподаткування (М.М. Михеєнко, М. Гродзинський, В.М.
Тертишник, В.О. Попелюшко, В.Т. Нор, О.В. Левицький, В.В. Лисенко, М.
Костін, Г.Л. Чигирина). Проте, незважаючи на вирішальне значення процесу
доказування в теорії доказів і кримінально-процесуальній діяльності,
питання елементів (стадій) доказування як практичної і логічної
діяльності залишається актуальним і недостатньо вирішеним. Поняття і
зміст процесу доказування і стане предметом огляду даної статті.
Предметом досліджень у кримінально-процесуальній діяльності є злочин як
акт людської діяльності, як специфічне явище встановлення змісту якого є
одним із завдань доказування. Це завдання вирішується лише за допомогою
фактичних даних про злочин, тобто тієї інформації, яка в установленому
законом порядку визнається доказами по справі. Процес виникнення
інформації має закономірний характер. Така закономірність базується на
знаннях про всезагальність властивості відображення. Відображення в свою
чергу притаманне будь-якій матерії, будь-який матеріальний процес
відображається в інших матеріальних процесах, пов’язаних з ним.
Виходячи із закону діалектики про взаємозв’язок і взаємообумовленість
явищ матеріального світу можна зробити висновок про те, що взаємозв’язок
при відображенні є одним із необхідних і універсальних зв’язків
об’єктивної дійсності: якщо будь-який матеріальний процес пов’язаний з
іншими процесами, то не існує ізольованих явищ, а відповідно, не існує
явищ, які принципово не відображаються.
Подія злочину – один із матеріальних процесів, і тому знаходиться у
зв’язку і взаємообумовленості з іншими процесами, подіями і явищами,
відображається в них і сам виступає відображенням інших процесів [7, с.
131].
Отже, сам процес виникнення інформації є процесом відображення, а її
виникнення – результат цього процесу. Оскільки ж подія злочину
відображається в навколишньому середовищі, елементами якого є не тільки
речі, предмети, а й люди, у свідомості яких відображається ця подія, то
і процес виникнення інформації про злочин є закономірністю.
Даний процес має ситуаційний характер, тобто залежить від умов, в яких
протікає, від ситуації. Ситуаційність процесу виникнення інформації про
подію та її учасників й обумовлює те, що закономірності, які керують цим
процесом, проявляються як тенденції. Ступінь здійснення цієї тенденції
залежить від конкретної обставини.
Визначення кола й змісту ситуаційно типових процесів виникнення і
зникнення відображень події і самих цих відображень стає основою для
розробки рекомендацій з типових для цих ситуацій дій суб’єкта
доказування.
Доказування як пізнавальний процес можна розглядати як процес
накопичення, переробки, передачі і використання доказової інформації.
Доказова інформація мовою теорії доказів – це ступінь зв’язку доказів з
подією, до якої вони відносяться, що знаходяться у прямій залежності від
кількісного і якісного змісту цих змін. У теорії доказів інформація
розглядається в семантичному і прагматичному аспектах, які виступають
розділами семіотики, що досліджує властивості знакових систем [15, с.
28–35].
Семантика – вивчає знакові системи, як засоби відображення смислу
(інтерпретації знаків і знакових сполучень).
Прагматика – вивчає відношення між знаковими системами і тими, хто
сприймає , інтерпретує і використовує відомості, що в них містяться.
Семантика і прагматика досліджують інформацію щодо її значення, змісту,
цінності та доцільності.
Сутність інформаційних процесів при доказуванні полягає в наступному:
доказування – це процес, який полягає в отриманні, зберіганні, передачі
й переробці інформації з метою виконання спеціальних завдань
судочинства;
доказ – це сигнал – образ або повідомлення, як єдність змісту, джерела і
форми;
інформація (доказова, судова, ідентифікаційна) – це відомості про
обставини, які становлять предмет доказування.
У структурі доказування наявні і поєднуються пізнавальні (пошукові та
інформаційні процеси), комунікативні (фіксація та забезпечення передачі
фактичних даних у часі та просторі), посвідчувальні (закріплення,
підтвердження достовірності фактичних даних) та обгрунтовуючі елементи
[5, с. 54–56].
Пізнавальний елемент доказування полягає у виявленні джерел доказової
інформації та отриманні фактичних даних щодо обставин, які входять у
предмет доказування по справі.
Комунікативний елемент доказування полягає в тому, що сприймаючи
доказову інформацію, слідчий мислить себе частиною „пізнавальної
системи”, частками якої є всі посадові особи, які здійснюють пізнавальну
діяльність у кримінальному процесі. Його завдання полягає в тому, щоб
перетворити „істину в собі” в „істину для всіх”.
Процесуальна форма збирання та дослідження доказів виступає
універсальним комунікативним і посвідчувальним засобом, засобом передачі
доказової інформації адресату та створення необхідних гарантій її
надійності, достовірності та допустимості у справі.
Посвідчувальний елемент доказування проявляється в документуванні та
засвідченні в установленому порядку виявлених даних, а водночас і самої
процедури одержання доказів для того, щоб обґрунтувати їх достовірність
і правильність висновків, зроблених на їх основі [8]. При реалізації
вказаного елемента в процесі доказування здійснюється надійне
закріплення доказів.
Підсумок доказування – висновок у справі – являє собою результат синтезу
чуттєво-практичної (пізнавально-засвідчувальної і комунікативної) та
розумової (оціночної та обґрунтовуючої) діяльності суб’єктів
доказування.
Якщо розглядати процес доказування в аспекті практичної діяльності, то
він поділяється на декілька взаємопов’язаних частин: збирання (пошук,
вилучення та закріплення) доказів; дослідження, перевірка, оцінка та
використання доказів.
Для того, щоб докази використовувались як засоби доказування, їх
потрібно збирати, тобто надати можливість суб’єкту доказування
використати їх саме як докази, виділити їх з фактичних даних за ознакою
важливості для справи. І тут ми не погоджуємось з думкою М. Костіна,
який стверджує, що збирання і практичні дії з перевірки доказів не
повинні включатись у поняття доказування у кримінальному процесі [5].
Таким чином, автор зводить процес доказування лише до односторонньої
діяльності суб’єкта доказування – логічної, і виключає практичні дії,
тим самим заперечуючи самому собі, що термін „доказування” вживається у
обох значеннях – логічному обґрунтуванні певної тези, твердження і
практичному.
Збирання доказів є необхідним елементом процесу доказування.
У науці кримінально-процесуального права щодо змісту збирання доказів
немає одностайної думки. Деякі науковці включають в це поняття
виявлення, фіксацію, вилучення і зберігання доказів (А.І. Вінберг,
І.Б. Михайлівська, М.С. Строгович); інші додають ще й дослідження
доказів (Н.В. Терзієв, Л.М. Карнєєва, В.П. Колмаков), їх пошук (А.Р.
Ратінов), сприйняття (С.О. Шейфер), витребування і закріплення (П.А.
Лупинська).
Але слід пам’ятати, що збирання доказів – це поняття комплексне. Воно
включає в себе їх виявлення, отримання, фіксацію, вилучення і
зберігання. Збирання доказів полягає в пошуку та виявленні джерел і
носіїв доказової інформації, отриманні, закріпленні (фіксації) у
передбаченій законом процесуальній формі фактичних даних. Елементами
процесу збирання доказів є:
Виявлення доказів – їх пошук, виділення тих або інших фактичних даних,
які можуть мати доказове значення. Це початкова стадія збирання. Збирати
можна лише те, що розшукали, виявили суб’єкти доказування.
Суб’єктивними факторами, які сприяють перетворенню об’єктивно існуючої
можливості виявлення доказів у дійсність їх виявлення є:
знання суб’єктом доказування загальних закономірностей виникнення
інформації про злочин і злочинця;
знання того, що в даний момент може являти собою доказ (один і той же
об’єкт залежно від ситуації може мати і не мати доказового значення,
тому його „властивість доказовості” сама має ситуаційний характер і стає
проявом певної тенденції);
знання прийомів і засобів виявлення доказів і вміння їх застосовувати;
наявність необхідних суб’єктивних якостей (спостережливість, уява,
терпіння, здатність логічно мислити тощо).
Ситуація визначає особливості процесу виявлення доказів. Схожість певних
ситуацій між собою, повторюваність їх загальних рис, закономірність,
створюють умови для групування і узагальнення цих процесів, для їх
типізації. Типізація процесів виявлення доказів означає пізнання
закономірностей, які ними керують.
Отримання доказів. Докази можуть бути отримані в результаті слідчих і
судових дій, інших процесуальних дій ( вимога осіб і органів, які ведуть
процес, пред’явити предмети і документи або провести ревізію), а також
подання документів з власної ініціативи учасниками процесу, іншими
громадянами, підприємствами, установами, організаціями. Докази можуть
бути отримані в стадії порушення кримінальної справи при оформленні явки
з повинною, прийнятті заяв і повідомлень про злочин від громадян.
Виходячи із змісту доказування як діяльності зі збирання, дослідження,
оцінки й використання доказів, розрізняють процесуальні (процедурні) та
пізнавальні способи і засоби доказування.
До процесуальних способів збирання і дослідження належать:
а) слідчі дії (вичерпний перелік, передбачений КПК України);
б) процесуальні дії:
– дослідча перевірка в стадії порушення кримінальної справи – заяви і
повідомлення, отримання пояснень, ревізійних та інших пояснень;
– витребування документів і предметів за ініціативою суб’єкта
доказування;
– прийняття повідомлень і предметів, документів від учасників процесу,
підприємств, установ, організацій, посадових осіб і окремих громадян.
Усі ці способи мають процесуальну форму у єдності із змістом.
Криміналістичні засоби і методи пізнання, що використовуються при
доказуванні, розрізняються за джерелом походження, змісту, межі і
суб’єкта застосування [2, с. 49–59].
За джерелом походження засоби і методи можуть бути результатом:
розвитку і удосконалення практики протидії злочинності:
оперативно-розшукової, слідчої, експертної, судової;
досягнень технічних, прикладних наук, на базі яких розробляються нові і
удосконалюються існуючі засоби і методи розслідування та запобігання
злочинам;
криміналістичних наукових досліджень.
За змістом засоби і методи, що використовуються в доказуванні,
поділяються на технічні, тактичні і методичні.
За метою застосування розрізняють:
криміналістичні засоби і методи судового дослідження (у т. ч.
доказування);
криміналістичні засоби і методи попередження злочинів.
Критеріями оцінки криміналістичних засобів і методів виступають
ефективність, надійність, безпека і допустимість їх застосування у
доказуванні.
Формування доказів. Даний термін невідомий процесуальному закону, але
зустрічається у наукових працях багатьох процесуалістів. Іноді
формування доказів ототожнюють із їх створенням. Але слідчий не створює
тих фактичних даних, які містяться в протоколі, а лише надає їм
обумовлену законом форму. Тому формування доказів – це надання законної
форми отриманим відомостям, інформації. Формування доказів складається з
виконання органами досудового розслідування й судом пошукових,
пізнавальних, посвідчувальних і правозабезпечувальних заходів [10].
Таким чином, результатом діяльності суб’єкта доказування з формування
доказів є ситуація, коли матеріальні та ідеальні сліди злочину набувають
статусу доказів де-юре. При цьому наперед не вирішується питання щодо
доброякісності, достовірності та допустимості доказів і можливості їх
використання для встановлення істини у справі. У деяких випадках доказ
може так і залишитися результатом пошуково-пізнавальних операцій
суб’єкта доказування на певному етапі розслідування [2, с. 86–90].
Одним із елементів збирання доказів є їх фіксація. Серед форм фіксації
доказової інформації в теорії судових доказів виділяють:
вербальну – складання протоколів, звукозапис;
графічну – схематичні, масштабні плани, креслення, малюнки тощо;
предметну – вилучення предмета, виготовлення його матеріальної моделі:
реконструкція, копіювання, знімки, відбитки;
наочно-образну – фотографування, кінозйомка, відеозапис, голографія.
доказування за допомогою проведення слідчих дій.
Фіксація є винятково компетенцією особи, яка проводить досудове
розслідування, прокурора і судді.
З метою з’ясування належності зібраних доказів для встановлення істини у
справі, докази підлягають всебічній перевірці. При цьому з’ясовуються та
аналізуються інформаційні якості зібраних матеріалів, встановлюється, чи
додержані процесуальні правила збирання доказів, чи зіставляються докази
між собою.
Зберігання доказів – полягає у прийнятті заходів зі зберігання самих
доказів або їх доказових властивостей, а також має на меті забезпечити
можливість їх використання в будь-який момент доказування. Заходи зі
збереження доказів мають як процесуальний, так техніко-криміналістичний
характер. Загальних правил зі збереження доказів у законі не існує.
Винятком є ст. 84 КПК України, що регламентує порядок зберігання речових
доказів.
Доказування, як специфічна пізнавальна діяльність – це оперування
доказами. Виявлення і збирання доказів є лише одним із елементів цієї
діяльності. Для того, щоб зібрані докази застосовувати як засоби
встановлення істини, їх необхідно досліджувати, оцінювати і лише після
цього використовувати для досягнення мети судочинства.
Дослідження доказів – це окремий елемент процесу пізнання об’єктивної
дійсності. Будь-який різновид процесу пізнання, незалежно від того, що є
предметом пізнання, підкоряється загальним закономірностям цього
процесу. Специфічні риси закономірностей дослідження доказів такі:
визначають зміст процесу пізнання таких об’єктів, як докази (об’єктів,
які виражають не будь-які зміни в середовищі, а лише пов’язані зі
злочином);
проявляються у специфічних умовах процесу доказування, обмеженого
строками, засобами і колом учасників;
відображають специфіку методів дослідження;
відображають своєрідність мети дослідження доказів.
Сутність дослідження доказів полягає в тому, що пізнається їх зміст,
перевіряється їх достовірність і встановлюється узгодженість доказів по
одній і тій же справі між собою.
Процес оперування доказами є логічним процесом, який підкоряється усім
закономірностям раціонального мислення.
Оцінка доказів – це інформаційно-логічний процес. Інформаційний,
оскільки він пов’язаний з переробкою і накопиченням інформації, а
логічний – тому що за своєю природою оцінка доказів – це розумова
діяльність, пов’язана із судженнями про цінність доказової інформації.
Тому і закономірності останньої мають інформаційно-логічний характер, як
закономірності отримання відповідного знання на базі дослідження
доказової інформації.
Дослідження й оцінка доказів дозволяє використовувати їх у кримінальному
судочинстві.
Термін „використання доказів” було запропоновано Р.С. Бєлкіним у 1967
році [2]. Під використанням доказів слід розуміти оперування ними для
вирішення завдань доказування. Сутність такої діяльності полягає в
логічному обґрунтуванні певної тези. Процесуальна форма проявляється у
здійсненні окремих процесуальних актів. Крім того, докази
використовуються для побудови версій у справі, моделювання слідчої
ситуації тощо.
У кримінальному процесі використанню доказів властиві такі
закономірності:
формування суджень щодо достовірності інформації, яка міститься в
доказах, та її цінності для встановлення істини по справі;
формування зв’язків між доказами;
обумовленість результатами оцінки ступеня вірогідності слідчих версій,
форми експертних висновків, тактичних рішень;
зменшення інформаційної невизначеності і дій слідчого в умовах
тактичного ризику;
зв’язок і взаємообумовленість змісту доказів, форм, способів і засобів
їх використання в доказуванні;
розширення сфери і варіантів використання доказової інформації у міру
вирішення завдань об’єктивізації її оцінки
Дія саме таких закономірностей забезпечує поступовий рух до істини, коли
кожний новий доказ означає крок уперед, коли накопичення доказів при
одночасному їх відборі призводить до виявлення уявлень про доказовість
об’єкта пошуку, до переконання в цьому.
При збиранні доказів потрібно дотримуватися відповідних умов:
Безумовне дотримання вимог закону. Це означає:
використання лише тих способів збирання доказів, які передбачені
законом;
використання законних способів збирання доказів тільки в межах такої
процесуальної процедури, що встановлена законом;
збирання доказів уповноваженими законом особами;
об’єктивність у збиранні доказів.
Забезпечення повноти зібраного у справі доказового матеріалу. Усі
процесуальні дії зі збирання доказів мають проводитись якісно, ні один
доказ не повинен опинитися поза увагою суб’єкта доказування.
Своєчасність дій зі збирання доказів.
Дана умова полягає в правильному виборі моменту проведення тієї чи іншої
слідчої дії по збиранню доказів.
Дотримання необхідних гарантій достовірності відомостей про одержані
фактичні дані. Ця умова забезпечується:
вибором достовірних джерел доказової інформації;
дотриманням тих тактичних умов і прийомів проведення слідчих дій, що
створюють передумови для отримання достовірних результатів;
застосування таких технічних засобів, які дозволяють повно з’ясувати,
точно зафіксувати і надійно зберегти докази.
Підводячи підсумок, слід зазначити, що процес доказування виступає
різновидом пізнання і будується на відповідних закономірностях
встановлення об’єктивної істини по справі. Змістом процесу доказування є
практична і логічна діяльність суб’єкта доказування. Елементами такої
діяльності виступають: у кримінально-процесуальному праві (нормативно
закріплені) – збирання (фіксація як елемент збирання), перевірка й
оцінка доказів та обґрунтування завдяки їм відповідних тверджень,
рішень, висновків у справі; у теорії доказів – сукупність елементів дещо
розширено, що обумовлено теоретичною необхідністю: виявлення, отримання,
формування, дослідження, використання доказів. Усі елементи процесу
доказування пов’язані між собою та мають відповідну правову,
процесуальну форму. Результатом такої доказової діяльності є моделювання
слідчої ситуації, побудова версій і, як наслідок, досягнення мети
кримінально-процесуального процесу – встановлення істини у справі.
Література:
1. Арсеньев В.Д. Доказывание фактических обстоятельств дела в советском
уголовном процессе. – М., 1967. – С.18.
2. Белкин А.Р. Теория доказывания. – М.: Норма, 1999. – 415 с.
3. Бентам И. О судебныхъ доказательствах. – К., 1876. – 421 с.
4. Владимиров Л.Е. Учение об уголовных доказательствах. – Тула:
Автограф, 2000. – С. 35–38.
5. Гмирко В.Г. Структура діяльності з доказування // Вісник Дніпропетр.
ун-ту, 1995. – С. 54–58.
6. Гродзинский М.М. Учение о доказательствах и его эволюция. – Харьков,
1925. – С. 44–56.
7. Зажицький В.Г. Предмети пізнання, доказування і дослідження в
кримінальному судочинстві // Сучасні проблеми держави і права. – К.,
1990. – 146 с.
8. Курылев С.В. Доказывание и его место в процессе судебного познания //
Труды ИГУ. – 1955. – Т.ХІІ. – С. 57–60.
9. Костін М. Поняття „доказування” у кримінальному процесі України //
Право України. – 2004. – № 1. – С. 143–147.
10. Костін М. Доказування і сучасна модель кримінального судочинства //
Економіка, фінанси, право. – 2003. – № 4. – С. 36–39.
11. Кипнис Н.М. Допустимость доказательств в уголовном судопроизводстве.
– М., 1995.
12. Нор В.Т. Проблеми теорії і практики судових доказів. – Львів, 1978.
– 220 с.
13. Сибільова Н.В. Допустимість доказів у кримінальному процесі. – К.,
1991. – 62 с.
14. Строгович М.С. Теория судебных доказательств / Отв. ред. А. Ларин. –
М., 1991. – 332 с.
15. Тертышник В.М., Слинько С.В. Теория доказательств. – Харьков: РИФ
„Арсис”, 1998. – 255 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
