.

Рішення міжнародних організацій як джерело міжнародного права: за і проти (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
419 6572
Скачать документ

Реферат на тему:

Рішення міжнародних організацій як джерело міжнародного права: за і
проти

Загальний стан проблеми, окресленої у назві статті, яскраво виявляється
у такій оцінці вітчизняних вчених: „Важко вказати не тільки країну,
теоретики і практики якої дотримувалися б єдиного погляду на рішення
міжнародних органів та організацій як джерела міжнародного права, а й
конкретного вченого, погляди якого з цього питання не зазнавали б змін”
(1, с. 127).

Така різноманітність поглядів, розбіжності та непослідовність учених
демонструють неординарність, складність і суперечливість самої проблеми.
Існують і інші причини, серед яких слід підкреслити:

Відсутність чітких критеріїв, які б дозволяли однозначно відокремлювати
джерела міжнародного права від інших явищ.

Небажання багатьох дослідників проводити відмінність між джерелами
міжнародного права і джерелами міжнародних зобов’язань.

Різноманітність організацій, різний обсяг повноважень їх органів.

Різноманітність та неоднорідність численних актів, які приймаються
міжнародними організаціями.

Якщо спробувати підійти до проблеми схематично, то очевидним стає факт:
одні вчені взагалі не визнають рішення міжнародних організацій джерелами
права, інші визнають такими одну чи кілька груп рішень одночасно, треті
визнають ці рішення джерелами неосновними (додатковими, допоміжними,
спеціальними тощо).

На сьогодні узагальнюючим є твердження: „Дотепер немає однозначної
відповіді, чи можуть міжнародні організації самі безпосередньо в
односторонньому порядку приймати нормативно-правові акти, тобто акти, що
містять норми міжнародного права. На це питання різними авторами …
дається як позитивна, так і негативна відповідь” (2, с. 22).

Історичний огляд поглядів і теорій щодо визнання цих рішень джерелами
міжнародного права подано у підручнику з теорії міжнародного права за
редакцією В.Г. Буткевича. Автори цього видання роблять такі висновки:
„На сьогодні в науці міжнародного права склалась дещо поміркованіша
думка (з деякими застереженнями її можна було б назвати панівною):
рішення міжнародних органів та організацій є допоміжними, неосновними
джерелами сучасного міжнародного права. Щоправда, одні автори обмежують
подібні рішення резолюціями Генеральної Асамблеї ООН та рішеннями Ради
Безпеки, інші розглядають їх у значно ширшому аспекті. Як джерела
міжнародного права розглядаються акти спеціалізованих установ ООН
(конвенції і рекомендації МОП, ЮНЕСКО, ВПС; конвенції, постанови і
регламенти МСЕ, конвенції та міжнародні санітарні правила ВООЗ; рішення
і рекомендації ІМО, конвенції, стандарти, рекомендації процедури,
технічні регламенти ІКАО та ін.), міжнародних конференцій, регіональних
міжнародних організацій” [1, с. 132].

Ми притримуємося думки, що рішення міжнародних організацій не належать
до джерел міжнародного права з цілого ряду причин.

Необхідно вказати, що багато авторів відразу проводять межу між
рекомендаціями міжнародних органів та рішеннями, які, на їх думку, є
джерелами міжнародного права. Тут можна спостерігати певну
одностайність. Практично усі автори пишуть про те, що рекомендації не є
джерелами міжнародного права. Щоправда, інколи можна зустріти і
протилежні погляди. Наприклад, Н.М. Ульянова з посиланням на роботу С.О.
Іванова „Проблеми міжнародного регулювання праці” каже про те, що
„обов’язок держав-членів подавати доповіді про стан їх права та практики
у зв’язку з питаннями, про які іде мова у рекомендаціях, дозволяє
вважати рекомендації допоміжними джерелами міжнародного права” (3, с.
251).

Різноманітність типів рішень викликала необхідність провести якусь
класифікацію. І такі спроби були зроблені ( 4, с.46-47)

На нашу думку, рішення міжнародних організацій слід було б розділити на
дві великі групи:

1. Рішення, пов’язані з внутрішніми питаннями діяльності організації
(бюджетно-фінансові, адміністративні, регламенти функціонування тощо) –
тобто ті питання, які торкаються функціонування органів міжнародної
організації;

2. Рішення, направлені на реалізацію статутних цілей відповідної
організації.

Такий поділ відповідає баченню цієї проблеми багатьма сучасними
юристами-міжнародниками. Як пише Е. Ридель: „У відповідь на розвиток
теоретичної думки … вчені, у всякому разі, стали проводити різницю між
тими резолюціями/деклараціями, які пов’язані з внутрішніми питаннями
функціонування міжнародних органів і тими, які виражали рішення,
рекомендації і цілі” (5, с. 62 ).

С.А. Малінін і Т.М. Ковальова також пишуть про „правила організації”. З
посиланням на Віденську конвенцію „Про право договорів між державами та
міжнародними організаціями або міжнародними організаціями” 1986 р. під
цим терміном вони мають на увазі установчі акти організації, прийняті
відповідно до них рішення та резолюції, а також усталену практику
організації. У даному випадку йдеться про внутрішні правила організації,
або, кажучи більш коректно, правила, пов’язані з функціонуванням самої
організації та її органів. Далі вони зазначають: „Установчий договір,
природно, не може регламентувати усі питання, які виникають у процесі
виконання організацією своїх завдань. Тому при розробці статуту сторони
неминуче припускають, що деякі питання діяльності організації,
зрозуміло, які не є головними, можуть вирішуватися у процесі її
функціонування на основі Статуту” (6, с. 73 ). До цих правил необхідно
віднести фінансові та організаційні питання, про які свого часу писав і
Г.І. Тункін (7, с. 192 ).

Ряд дослідників продовжують вважати такого роду рішення джерелами
міжнародного права (8, с. 24; 9, с. 206). Не можна, однак, погодитися з
таким підходом. Тут треба визнати правоту С.А. Малініна та Т.М.
Ковальової: „… указані рішення (рішення з внутрішніх та організаційних
питань – О.М. ), хоча і є обов’язковими для членів організації, тим не
менше норм міжнародного права не створюють, оскільки не мають усіх
атрибутів останніх” (10, с. 58).

Т.М. Нешатаєва вважає, що право міжнародних організацій взагалі є
відокремленою, самостійною системою права поряд с міжнародним приватним
і міжнародним публічним правом. А „резолюції-рекомендації є джерелами
права міжнародних організацій” (11, с. 206). Такої ж думки дотримуються
і деякі інші дослідники. Кім Док Чжу визнає за
резолюціями-рекомендаціями, „які іменуються „м’яким правом”, характер
джерела права в праві міжнародних організацій, яке автор розглядає як
самостійну систему права” (12, с. 100).

Говорить про становлення внутрішнього права міжнародних організацій і
К.А. Бекяшев (8, с. 24–25).

Такий підхід не проводить лінії між рішеннями, що регулюють внутрішню
діяльність організації, та рішеннями, направленими на досягнення
статутних цілей. Цей підхід також робить спробу вирішити проблему
співвідношення джерел міжнародного права і рішень міжнародних
організацій, виділяючи внутрішнє право міжнародних організацій в окрему
систему права. З цього витікає, що рішення міжнародних організацій не
можуть бути джерелами міжнародного права в принципі, оскільки вони є
категорією іншої системи права – внутрішнього права міжнародних
організацій, яку ці дослідники вважають самостійною.

Говорячи про принципову можливість створення норм, і, відповідно, джерел
міжнародного права міжнародними організаціями, необхідно зазначити, що
теоретично деякі вчені таку можливість допускають (13, с. 34; 14, с.
73). Інші дослідники пов’язують нормотворчу діяльність міжнародних
органів з певними умовами, основними з яких виділяють наявність у
статуті організації відповідних повноважень, обов’язковий характер таких
рішень та їх нормативність (10, с. 59; 15, c. 170).

Щодо рішень, які регламентують внутрішню діяльність міжнародних
організацій, можна констатувати – ці рішення не є джерелами міжнародного
права. Про такі рішення можна говорити лише як про внутрішні правила
самої організації. З рішень міжнародних організацій, направлених на
досягнення статутних цілей, найчастіше до джерел міжнародного права
належать рішення Ради Безпеки ООН; Генеральної Асамблеї ООН;
спеціалізованих організацій системи ООН (ІКАО, ВООЗ, МОП, ЮНЕСКО тощо).

Прибічником визнання джерелами міжнародного права резолюцій Ради Безпеки
ООН є К.А. Бекяшев. Говорячи про створення ООН спеціальних трибуналів,
він пише про те, що Рада Безпеки ООН почала виступати як нормотворчий
орган (з деякими застереженнями – О.М.) (8, с. 24–25). Схожих поглядів
дотримуються й інші вчені ( 15, c. 170; 6, c. 27).

Свої прибічники є і у визнання джерелами міжнародного права резолюцій
Генеральної Асамблеї ООН, хоча і небагато (10, с. 59). При цьому автори
встановлюють ряд вимог, дотримання яких є обов’язковим для такого
визнання.

Проте найбільш специфічним і складним питанням стали спроби віднести до
джерел міжнародного права рішення спеціалізованих організацій системи
ООН. Серед послідовників такого підходу можна назвати К.А. Бекяшева (8,
с. 24), Г.В. Ігнатенка та С.А. Малініна (17, с. 41–42).

На наше переконання, жодна з вищезгаданих груп рішень – Ради Безпеки
ООН, Генеральної Асамблеї ООН та спеціалізованих організацій системи ООН
– не може бути віднесена до джерел міжнародного права.

Обов’язковим критерієм для віднесення того чи іншого документа до джерел
міжнародного права є наявність у ньому норм цього права. Більшість
сучасних авторів з невеликими відмінностями визначають
міжнародно-правові норми як правила поведінки суб’єктів міжнародного
права, що створюються цими суб’єктами та визнаються ними юридично
обов’язковими (18, с. 53; 19, с. 6).

Проте у даному випадку одного визначення недостатньо. Необхідно також
виділити ознаки, які дають можливість безпомилково відмежувати норми
міжнародного права від соціальних, моральних та інших норм.

Г.В. Ігнатенко та С.А. Малінін виділяють три основні ознаки норм
міжнародного права. Ці норми:

– покликані регулювати відносини між суб’єктами міжнародного права;

– не є приписами індивідуалізованими, а мають загальний характер;

– обов’язкові для виконання (17, с. 39).

Таку ж думку поділяють і деякі сучасні українські вчені (20, с.178). На
другому пункті слід зупинитися детальніше. Більш вдало цю думку висловив
М.М. Мінасян, процитувавши фахівців у галузі загальної теорії держави та
права: “Правова норма – це … такий припис, який являє собою загальне
правило, розраховане на багатократне його застосування” ( 21, с. 15).

Враховуючи вищесказане, обґрунтованими видаються такі ознаки норм
міжнародного права:

1) регулюють відносини між суб’єктами, тобто встановлюють правила
поведінки (визначають їх взаємні права та обов’язки);

2) носять нормативний характер, тобто розраховані на використання у
невизначеній кількості випадків;

3) обов’язкові для виконання суб’єктами права.

Лише наявність усіх трьох ознак у сукупності дозволяє говорити про те,
що ми дійсно маємо справу з нормою міжнародного права. Невідповідність
цим ознакам автоматично знімає питання про наявність норм права, а також
про віднесення даного явища до джерел міжнародного права.

Крім того, специфіка створення міжнародно-правових норм вимагає
дотримання певного порядку взаємодії суб’єктів у процесі їх формування.
Якщо цей порядок не дотримується, то результат такої діяльності не можна
назвати нормою міжнародного права. Власне, це і виникає у випадку із
рішеннями міжнародних організацій.

На сьогодні існують три найбільш поширені теорії щодо порядку взаємодії
суб’єктів міжнародного права в процесі формування міжнародно-правових
норм. Це теорії:

1) Г.І. Тункіна про узгодження воль, яка тривалий час була панівною у
радянській науці (7, с. 236–242);

2) В.А. Василенка про узгодження позицій (22, с.139–140);

3) С.В. Черниченка про узгодження волевиявлень, яка стала своєрідною
відповіддю на теорію В.А. Василенка (23, с. 22).

Але незалежно від того, якої з вищенаведених теорій дотримуватися,
обов’язковість наявності для формування норм міжнародного права хоча б
двох суб’єктів і згоди між ними залишається незмінною. І.І. Лукашук
категорично стверджує: “В основі норми міжнародного права лежить згода
суб’єктів, яка є єдиним способом створення норм”. (14, с. 73). Про це
пише і С.В. Черниченко, зазначаючи, що норми міжнародного права
створюються як мінімум двома юридично рівноправними сторонами (23,с.
14).

На такій позиції стоять і багато інших відомих фахівців (15, c. 159; 9,
с. 184).

Однозначним видається той факт, що рішення міжнародних організацій не є
згодою суб’єктів міжнародного права, тому що:

– міжнародна організація має свою власну волю і не є сукупністю воль
держав-членів;

– рішення міжнародної організації – це втілення волі лише одного
суб’єкта міжнародного права – самої цієї організації.

С.А. Малінін та Т.М. Ковальова підкреслюють самостійність міжнародної
організації, як суб’єкта міжнародного права, „який має свою власну волю”
(6, с. 75).

Е.Т. Усенко та Г.Г. Шинкарецька зазначають: „Організації, беручи участь
у правотворчому процесі, уже діють від власного імені. Їх волевиявлення
відрізняються від волевиявлень держав-членів, не є сумою волевиявлень
держав-членів або їх загальним волевиявленням. Інакше кажучи, колективні
або сумісні волевиявлення суб’єктів міжнародного права і єдині
волевиявлення суб’єктів, створених такими волевиявленнями, явища
різнопланові” (15, c. 160).

Таким чином, логічним є висновок, що рішення міжнародних організацій, не
будучи згодою суб’єктів, в принципі не можуть містити у собі норми
міжнародного права. А отже, не можуть бути джерелами міжнародного права.

Література:

1. Буткевич В.Г., Мицик В.В., Задорожній О.В. Міжнародне право: основи
теорії. – К.: Либідь, 2003. – С. 606.

2. Попов М.С. Юридическая сила решений международных организаций //
Право: теория и практика. – 2003. – № 7. – С. 21–29.

3. Общепризнанные нормы в современном международном праве / Под ред.
Н.Н. Ульяновой. – К.: Наукова думка, 1984. – 267 с.

4. Бирюков П.Н. Международное право. – М.: Юристъ, 1999. – 416 с.

5. Riedel Е. Standards and Sources. Farewell to the Exclusivity of the
Sources Triad in International Law // European Journal of International
law. 1991, vol. 2, № 2, p. 58-85.

6. Малинин С.А., Ковалева Т.М. Договорная правоспособность международных
организаций // Правоведение. – 1992. – № 5. – С. 72–77.

7. Тункин Г.И. Теория международного права. – М.: Международные
отношения, 1970. – 511 с.

8. Международное публичное право / Под ред. К.А. Бекяшева. – М.:
Проспект, 2003. – 640 с.

9. Курс международного права в 7 томах / Под ред. В.Н. Кудрявцева. – М.:
Наука, 1989. – Том 1. – 359 с.

10. Малинин С.А. Ковалева Т.М. Правосубъектность международных
организаций // Правоведение. – 1992. – № 5. – С. 53–62.

11. Нешатаева Т.Н. Влияние межправительственных организаций системы ООН
на развитие международного права: Дисс. … д-ра юрид. наук. – М., 1993.

12. Ким Док Чжу. Концепция «мягкого права» и практика
межправительственных организаций системы ООН: Дисс. … канд. юрид.
наук. – М., 1995.

13. Шибаева Е.А. Право международных организаций: Вопросы теории. – М.:
Междунар. отношения, 1986. – 160 с.

14. Лукашук И.И. Международное право. Общая часть: Учебник. – М.: БЕК,
1996. – 371 с.

15. Усенко Е.Т., Шинкарецкая Г.Г. Международное право. – М.: Юристъ,
2003. – 495 с.

16. Кузнецов В.И. Международное право. – М.: Юристъ, 2001. – 672 с.

17. Игнатенко Г.В. Малинин С.А. Новые тенденции в международном
правотворчестве // Советский ежегодник международного права 1986. – М.,
1987. – С. 32–46.

18. Тимченко Л.Д. Международное право. – Харьков: Консум, 2002. – 525с.

19. Ушаков Н.А. Международное право: Основные понятия и термины. – М:
1996. – 47 с.

20. Дмитрієв А.І., Муравйов В.І. Міжнародне публічне право. – К.:
Юрінком Інтер, 2001. – 638 с.

21. Минасян Н.М. Источники современного международного права. –
Р/на/Дону: Издательство Ростовского университета, 1960. – 152 с.

22. Василенко В.А. Основы теории международного права. – К.: Вища школа,
1988. – 288 с.

23. Черниченко С.В. Международное право: современные теоретические
проблемы. – М.: Международные отношения, 1993. – 296 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020