Реферат на тему:
Регулювання донорства та трансплантації у законодавстві України
Людина та її права є найбільшою цінністю у правовій та соціальній
державі [1]. Захист цих прав повинен бути побудований на
антропоцентричній природознавчій концепції, згідно з якою вирішення
основних правових завдань повинно здійснюватися в інтересах людини. У
системі гарантованих законодавством прав людини одне з найбільш важливих
місць посідають її біологічні права.
Під біологічними правами людини пропонується розуміти визнані та
закріплені у законодавстві права індивіда, що забезпечують різноманітні
потреби людини як біологічної істоти у багатоманітті її зв’язків із
суспільством та природою.
До таких біологічних прав необхідно віднести право на здоров’я. Одним зі
складових елементів, що входить до регулятивної ланки права на здоров’я,
є право на донорство та трансплантацію.
Регулювання системи відносин щодо реалізації права на донорство та
трансплантацію у законодавчій системі України потребує свого
удосконалення. Необхідність провадження своєчасних змін у структурі
законодавства покликано створити перепони на шляху можливих зловживань
на базі “неправової” реалізації цих прав. Іншими словами, якщо правовий
механізм не відповідатиме “вимогам часу”, виникне можливість створення
між суб’єктами соціальних відносин неправових зв’язків щодо тих чи інших
благ.
Проблемам правового регулювання права на донорство та трансплантацію
приділяють активну увагу вітчизняні та іноземні вчені-правознавці: Н.Б.
Болотіна, З.В. Ромовська, В.К. Грищук, О.В. Тіхоміров, М.М. Малеїна,
Г.М. Красновський, Т. Гурська,
М. Ардашева. Зазначені автори порушують проблеми правового
регламентування донорства та трансплантації у галузях цивільного,
кримінального, сімейного та медичного права.
Проте, не зважаючи на проведення значного науково-теоретичного аналізу
питань, пов’язаних з донорством та трансплантацією, виникає цілий ряд
проблем, пов’язаних з необхідністю удосконалення правового регулювання
цього елементу права на здоров’я.
Однією з найважливіших є проблема узгодження змісту та систематизації
нормативно-правового матеріалу, пов’язаного з зазначеними правами, що
містяться у різних галузях права.
За рівнем правового регламентування у законодавчій системі можна
виділити декілька елементів і сфер. Зрозуміло, що право на здоров’я та
пов’язані з ним юридично значимі інтереси громадян втілюються певною
мірою у більшості галузей права.
Так, питанням правового регулювання права на донорство та трансплантацію
в межах цивільного права присвячено положення ст. 270 Цивільного кодексу
України (далі – ЦК України) (Види особистих немайнових прав) – у
контексті регламентування права на життя, права на охорону здоров’я; ст.
281 ЦК України (Право на життя); ст. 283 ЦК України (Право на охорону
здоров’я); ст. 284 ЦК України (Право на медичну допомогу); ст. 289 ЦК
України (Право на особисту недоторканість) – у контексті права
розпоряджатися після своєї смерті органами та іншими анатомічними
матеріалами тіла; ст.290 ЦК України (Право на донорство).
Правові норми, що мають відношення до донорства та трансплантації,
містяться і у Сімейному Кодексі України. Зокрема, це положення ст. 123
Сімейного кодексу України (Визначення походження дитини від батька,
матері при штучному заплідненні та імплантації зародка) [2]. Власне,
проведення штучного запліднення та операції по імплантації зародка в
організм жінки може здійснюватися лише в режимі реалізації права на
донорство та трансплантацію.
У медичному праві – цій новій комплексній галузі права, що ще проходить
етап свого становлення в Україні, міститься чи не найбільша кількість
правових норм, що створюють систему правових гарантій реалізації права
на донорство та трансплантацію. Особливостями правових норм медичного
права є їх техніко-біологічний характер. Медичне право – це система
правових норм, що регулює суспільні відносини, змістом яких є
здійснюваний медичними працівниками за допомогою медичних засобів вплив
на фізичний та психічний стан людини. А тому медичному праву притаманні
специфічні риси. По-перше, наявність медичних спеціальних норм,
пов’язаних з методикою лікування, встановленням ступеня втрати
працездатності, проведенням медичних маніпуляцій, операцій на людині,
штучним заплідненням, констатацією смерті. По-друге, у структурі
медичного права значне місце посідають норми про соціальний захист особи
при застосуванні до неї медичного впливу, зокрема при лікуванні
лікарськими засобами, проведенні медичного втручання, обмеження щодо
донорства. По-третє, це існуючий тісний зв’язок медичного права з
моральністю та етикою [3].
До системи законодавчих актів, що регламентують право на донорство та
трансплантацію у межах медичного права, необхідно віднести: ст. 46
(Донорство крові та її компонентів); ст. 47 (Трансплантація органів та
інших анатомічних матеріалів); ст. 48 (Штучне запліднення та імплантація
ембріона) Основ законодавства України про охорону здоров’я; Закон
України “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів
людини”; Закон України “Про донорство крові та її компонентів”. Крім
зазначених законодавчих актів, питанню донорства та трансплантації
присвячено численні відомчі нормативно-правові акти Міністерства охорони
здоров’я України.
Правове регулювання відповідальності за вчинення суспільно-небезпечних
діянь у сфері донорства та трансплантації здійснюється Кримінальним
кодексом України. Однак правові норми кримінального законодавства, які
закріплюють відповідальність за порушення права на донорство та
трансплантацію, носять відсилочний (бланкетний) характер. Більшість
диспозицій окремих частин статей Особливої частини Кримінального кодексу
України містять вказівки на необхідність звернення до правових норм, що
регламентують правовий режим реалізації цього права. А тому існуючі
неузгодженості у сфері цивільно-правового, сімейного або
медично-правового регулювання цих специфічних відносин впливають на
рівень ефективності застосування кримінально-правових норм.
Кримінальний кодекс України (далі – КК України) від 1960 року у
структурі глави 3 (Злочини проти життя, здоров’я, волі і гідності особи)
не містив правових норм, що встановлювали б відповідальність за злочинні
порушення у сфері донорства та трансплантації. Однак урахування
позитивного іноземного досвіду та положень міжнародно-правових актів,
ратифікованих Україною, серед яких: Конвенція про права дитини від 20
листопада 1989 року; Європейська конвенція про захист прав людини та
основних свобод від 4 листопада 1950 року, призвело до логічного
доповнення вітчизняної кримінально-правової галузі законодавства
нормами, що торкались захисту порушеного права на донорство та
трансплантацію.
Отже, розвиток сучасної медицини дозволяє створювати нові методи охорони
та забезпечення здоров’я людини. Серед таких ефективних методів медичної
допомоги можна виділити трансплантацію органів або тканин людини. У
органічній єдності з визначеними методами знаходиться також процедура
донорства, яка забезпечує можливість провадження операцій з
трансплантації.
Діюче кримінальне законодавство передбачає наступні склади злочинів у
сфері протиправних суспільно-небезпечних діянь проти життя та здоров’я
особи: ст. 144 КК України (Насильницьке донорство); ст. 143 КК України
(Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або
тканин людини); ст. 141 КК України (Незаконне про-ведення дослідів над
людиною).
У контексті багатьох проблемних питань, пов’язаних із кваліфікацією
злочинних діянь, відсутності чіткої криміналістичної характеристики та
дієвої методики розслідування цих злочинних посягань виникають також і
проблеми кримінально-процесуального характеру. Вони також пов’язані з
особою потерпілого у цих злочинах.
За загальним правилом, визначеним ст. 49 КПК України, потерпілим
вважається особа, якій злочином заподіяно моральну, майнову або фізичну
шкоду (ч. 2 ст. 49), у випадку смерті потерпілого внаслідок вчинення
злочину, права потерпілого мають його близькі родичі (ч. 5 ст. 49 КПК
України).
Аналіз положень правових норм, закріплених у ст. 143 КК України,
доводить відсутність правового регулювання широкого спектру суспільних
відносин (тобто не включення певних суспільних відносин, пов’язаних із
забезпеченням права на здоров’я, шляхом проведення трансплантації до
змісту об’єкта даного злочину). Як наслідок, виникає ряд питань,
пов’язаних з особою потерпілого у цьому злочині.
Потерпілим (відповідно до положення ч. 2 ст. 143 КК України) може бути
визнано особу донора, тобто потерпілим є фізична особа, у якої шляхом
примусу або обману було вилучено органи або тканини з метою їх
трансплантації.
Потерпілим (відповідно до положення ч. 3 ст. 143 КК України) може бути
визнано особу донора, тобто особу, у якої було вилучено з метою
трансплантації органи або тканини і яка перебувала у безпосередньому
стані або в матеріальній чи іншій залежності від винного. Проте досить
дивним видається відмова законодавця внести до переліку особливо
кваліфікуючих обставин, поряд із зазначеними, і те, що ці дії можуть
бути вчинені щодо “неповнолітньої особи” (доцільніше було б написати
“щодо дитини” – визначення якої подано у СК України). Тим більше, що у
ст. 144 КК України (насильницьке донорство) зазначене посилання “…
щодо неповнолітнього” присутнє.
Більш складним є визначення особи потерпілого у випадку вчинення
злочину, передбаченого ч.1 ст.143 КК України (Порушення встановленого
законом порядку трансплантації органів або тканин людини). Потерпілим у
такому випадку може бути як сам донор (обов’язково жива особа), який дав
дозвіл на вилучення у нього органів або тканин, але в процесі цього було
порушено вимоги законодавства щодо умов та порядку застосування
трансплантації, порядку перевезення анатомічних матеріалів, вимог щодо
діяльності закладів та установ, пов’язаних з трансплантацією, так і
близькі родичі померлого донора (якщо при житті померлий не заявляв про
згоду стати донором після своєї смерті, а також якщо ці особи за
відсутності розпоряджень померлим при житті щодо свого тіла, не дали
згоди на трансплантацію). Зрозуміло, що у такому випадку потерпілим
(близьким родичам) може бути завдана як моральна (у більшості випадків)
так і матеріальна шкода (наприклад, у випадку необхідності здійснення
туалета трупа).
Крім зазначених випадків, у кримінальному праві не зовсім чітко
визначено кримінальну відповідальність за вилучення у померлої особи
імплантованих при її житті штучних замінників органів або матеріалів
замінників тканин, наприклад, кардіостимуляторів, замінників кісток або
кісткової тканини. У такому випадку вилучені матеріали можуть бути
використані з метою реімплантації в організм іншої особи. Потерпілими
знову ж таки можуть виступати близькі родичі померлого.
Цікавим є і коло зазначених осіб. Згідно з Законом України “Про
трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини” до цих
осіб віднесено: подружжя, родичі, які проживали з нею до смерті, законні
представники.
А тому це коло осіб не повною мірою за своїм обсягом співпадає з
поняттям “близькі родичі”, що використано у ст. 49 КПК України. Однак
зрозуміло, що коли ці особи не надають дозволу на відбирання органів у
померлого, а цей процес всупереч їх волі незаконно здійснюється, то
такими діями заподіюються моральні страждання цим особам, а тому вони
можуть і повинні визнаватись потерпілими у процесі розслідування справи
та заявляти цивільний позов у кримінальному судочинстві.
До кола потерпілих внаслідок вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст.
143 КК України, необхідно також відносити і жінку, яка прийняла рішення
про штучне переривання вагітності. Йдеться про надання для
трансплантації фетальних матеріалів. У випадку відсутності згоди з боку
цієї жінки про використання фетальних матеріалів (залишків плоду) їй
безумовно завдаються моральні страждання.
У випадку вчинення злочину, передбаченого ч. 4, 5 ст. 143 КК України
(незаконна торгівля органами або тканинами людини, та ті ж дії, вчинені
за попередньою змовою групою осіб, або участь у транснаціональних
організаціях, які займаються такою діяльністю), потерпілими можуть бути
визнані як донор, так реципієнт або інші особи,
які здійснили виплату певної грошової суми за придбання органів або
тканин з метою лікувальних потреб реципієнта.
У випадку вчинення злочину, передбаченого ч. 1,2 ст. 144 КК України
потерпілим може бути визнана особа, яка стала донором крові. Проте сама
диспозиція ст. 144 КК України повинна бути змінена. Це пов’язано з тим,
що питання донорства та трансплантації частини анатомічних матеріалів і
протиправних діянь щодо їх вилучення не врегульовано ні ст. 143, ні ст.
144 КК України (у якій вони і повинні були б бути закріплені). Йдеться
про донорство з метою трансплантації статевих залоз, репродуктивних
клітин та живих ембріонів. Закон України “Про трансплантацію органів та
інших анатомічних матеріалів людини” не розповсюджує свою дію на
відносини щодо трансплантації цих анатомічних об’єктів. А отже, вони не
входять до об’єкта злочинного посягання, передбаченого у ст. 143 КК
України. Тому ст.144 КК України повинна бути доповнена положеннями про
“насильницьке або шляхом обману вилучення у людини крові, статевих
залоз, репродуктивних клітин і живих ембріонів з метою їх використання
як донорських для трансплантації”. Потерпілими у такому випадку можуть
виступати особи, у яких було вилучено ці біологічні матеріали. Цим
особам може бути заподіяно як моральну шкоду, так і матеріальну шкоду
(вартість послуг, пов’язаних із штучним заплідненням або імплантацією
ембріона).
Крім вищезазначених правових норм, до сфери захисту життя та здоров’я
людини у галузі трансплантації та донорства відноситься і положення ст.
142 КК України (Незаконне проведення дослідів над людиною). Диспозиція
ч. 1 ст. 142 КК України встановлює кримінальну відповідальність за
незаконне проведення медично-біологічних, психологічних та інших
дослідів над людиною, якщо це створювало небезпеку для її життя та
здоров’я. Вилучення органів або тканин у цьому випадку може виступати
засобом досягнення мети певного медичного експерименту або метою
експериментальної діяльності. У зв’язку з цим потерпілим у випадку
вчинення цього злочину може виступати як донор, так і реципієнт, а у
випадку смерті особи – її близькі родичі. Зрозумілим є те, що бажано при
складі диспозиції ч. 2 ст. 142 КК України поряд з такими кваліфікуючими
обставинами, як вчинення злочину щодо неповнолітніх, двох або більше
осіб, шляхом примушування або обману або зі спричиненням тривалого
розладу здоров’я потерпілого, передбачити наступні обставини: вчинення
злочину, пов’язане з насильницьким донорством, а також з проведенням
трансплантації органів або тканин людини. Вчинення цих дій пов’язане з
іншими елементами цього складу злочину, особливо з метою донорства та
трансплантації – досягнення певного наукового результату
експериментальним шляхом.
З правового погляду медичний експеримент можна охарактеризувати як
втручання в особисті права людини, здійснене у зв’язку з дослідженнями в
галузі медицини, таке, що раніше на практиці не застосовувалось та не
було оформлене у встановленому згідно з законом порядку, що допускає
підвищений ризик для сторін, які беруть участь у ньому та таке, що
передбачає вільне та усвідомлене погодження досліджуваної особи на
проведення експерименту, який має соціальну цінність для суспільства та
розвитку медичної науки і практики. Зазначене розуміння медичного
експерименту доводить, що у діях осіб, які проводять його всупереч
закону, безпосередньо може бути і відсутнє порушення правил щодо
донорства та порядку трансплантації, але в цілому ці дії
підпорядковуватимуться досягненню неправової мети.
Врахування зазначених зауважень повинно сприяти підвищенню ефективності
правозастосування норм кримінального законодавства у сфері права на
донорство та трансплантацію, що сприятиме і захисту порушених майнових і
особистих немайнових прав осіб – учасників кримінального судочинства.
Література:
1. Конституція України від 28 червня 1996 року. – К.: Атіка, 1996. – 78
с.
2. Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 року. –К.: Істина, 2002.
–72с.
3. Болотіна Н.Б. Медичне право // Юридична енциклопедія. – К.:
Українська енцик-лопедія імені М.П. Бажана, 2001. – Т. 3.
4. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року. – К.: Атіка,
2001. – 160 с.
5. Кримінально-процесуальне законодавство України /Авт.-упоряд.: М.І.
Мельник, М.І. Хавронюк. – К.: А.С.К., 1998. – 480 с.
6. Ардашева Н. Понятие эксперимента в медицине и защита прав человека //
Государ-ство и право. – 1995. – № 12. – С. 102–107.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
