Реферат на тему:
Реквізиція майна
Реквізиція майна була відома ще римському праву. Однак під терміном
“requisitio” (від лат. – вимога) [4, c. 609] у римському праві
розумілося стягнення в дохід держави майна злочинця, який
розшукувався [3, c. 274]. А під оплатним вилученням майна, лише у
виняткових випадках, розумілося emptio ab invito [3, c. 250] (від лат.
emptio – купівля; invito – всупереч волі).
Є підстави вважати, що виникнення реквізиції, у її сучасному розумінні,
пов’язане із воєнною необхідністю. У статті 14 Литовського статуту 1529
року зазначалося, що у разі виникнення необхідності у певних припасах
при здійсненні військової служби дозволялося вилучити це майно і
оплатити його згідно з відповідною постановою [15, c. 73]. Артикул 19
Глави 5 „Прав, за якими судиться малоросійський народ” забороняв
самовільне відбирання продовольства і фуражу у воєнних цілях. Воєнний
характер був притаманний реквізиції і в російському дореволюційному
праві. Стаття 139 глави VI книги XVIII Зводу законів визначала
реквізицію як примусове набуття від населення всяких засобів, необхідних
для задоволення потреб армії [6, c. 4]. Під реквізицією також розумілося
„наряд місцевих жителів для проведення всякого роду робіт, вирваними
воєнними обставинами”[6, c. 4], тобто існувала, так би мовити, трудова
реквізиція. Загалом питання позбавлення права власності для воєнних
потреб були в тогочасній літературі досить детально досліджені [8].
Реквізиція майна детально регулювалася законодавством УРСР. Так, 26
лютого 1921 р. був прийнятий Декрет Ради Народних Комісарів УССР „Про
порядок реквізиції і конфіскації майна приватних осіб і товариств” [5,
c. 290]. Пункт 3 даного декрету встановлював, що реквізиція проводиться
лише у виняткових випадках не інакше, як за постановою Української
Економічної Наради, яку виконують відповідні Губвиконкоми чи Відділи
Управління. Аналогічні положення містилися в статті 165
Адміністративного кодексу УСРР від 12 жовтня 1927 року. Ця стаття також
встановлювала, що реквізицію проводять адміністративні відділи округових
виконавчих комітетів [1, c. 57]. Стаття 166 АК передбачала, що у
місцевостях, в яких проголошено надзвичайний стан, реквізицію
дозволялося проводити за постановами президій округових виконавчих
комітетів чи військово-революційних комітетів при обставинах воєнного
стану, з обов’язковим повідомленням про це Українську Економічну Нараду
і з додержанням встановленого порядку, також передбачалося, що у
постанові Української Економічної Наради про реквізицію повинно бути
вказано, яке саме майно підлягає реквізиції [1, c. 57]. Пункт 6
Зведеного закону про реквізицію і конфіскацію майна, затвердженого ВЦВК
і РНК РСФСР від 28.03.27, ще надавав таке право повітовим виконавчим
комітетам також з подальшим повідомленням Економічної Наради РСФСР [13,
c. 177].
Реквізиція також проводиться за умов воєнного стану. Так, наприклад,
згідно з Указом Президії Верховної Ради СССР від 22 червня 1941 р. у
місцевостях оголошених на воєному стані, воєнним властям надавалися
необхідні повноваження для практичного здійснення надзвичайних заходів.
Зокрема, проводити вилучення транспортних засобів і іншого необхідного
майна для потреб оборони як у громадських і кооперативних організацій,
так і в окремих громадян [2, c. 464], також проводилася реквізиція всіх
радіоприймачів [9, c. 83]. Реквізиція під час воєнного стану проводилася
і в інших державах. Наприклад, реквізиція морського транспорту у
Великобританії під час Другої світової війни [16, c. 546].
У коментарі до статті 141 ЦК України 1963 року пояснювалося, що
реквізиція проводиться у виняткових випадках на підставі постанови Ради
Міністрів СРСР і Ради Міністрів УРСР, ця стаття була вилучена відповідно
до Закону від 16.12.1993 “Про внесення змін і доповнень до деяких
законодавчих актів”.
Відповідно до частини 3 статті 55 Закону України “Про власність” за
обставин надзвичайного характеру: у випадках стихійного лиха, аварій,
епідемій, епізоотій майно в інтересах суспільства за рішенням органів
державної влади може бути вилучено (реквізовано) у власника в порядку і
на умовах, встановлених законодавчими актами України з виплатою йому
вартості майна в обсязі, передбаченому пунктом 4 статті 48 цього
Закону. Реквізиція майна передбачається і Конституцією України, стаття
41 Конституції допускає відчуження об’єктів права приватної власності у
випадках, коли воно проводиться в умовах надзвичайного чи воєнного
стану. Саме ця обставина відрізняє реквізицію від інших підстав
позбавлення права власності [7, c. 470].
Не можна погодитись з думкою, що особливим видом реквізиції є
позбавлення права власності на майно, яке не може належати особі на
праві приватної власності, але придбане за відсутності правопорушення
[11, c. 249]. Вбачається, що даний вид позбавлення права власності не
можна вважати реквізицією, оскільки і в цьому випадку відсутня наявність
надзвичайного чи воєнного стану, що є її необхідним елементом, крім
того, інше, аналогічне реквізованому майно може належати особі на праві
приватної власності.
Законодавство допускає проведення реквізиції у тих виняткових випадках,
коли вилучення майна у власника є необхідним для суспільства, воно
зацікавлене у певному майні щодо його споживчих характеристик, що можуть
задовольнити ті чи інші нагальні потреби, викликані цими обставини.
Таким чином, під майном (у розумінні об’єкта реквізиції) слід розуміти
речі, оскільки інші види майна об’єктивно не можуть задовольнити такі
потреби. У літературі зазначається, що предметами реквізиції можуть бути
транспортні засоби, одяг, продукти харчування, інше майно [14, c. 113].
Вбачається, що предметом реквізиції можуть бути речі, як рухомі так і не
рухомі, оскільки вилучення нерухомості також може бути об’єктивно
зумовлене. Крім того, режим нерухомої речі може бути поширений законом і
на інші речі, зокрема на повітряні і морські судна, судна внутрішнього
плавання – як такі, що підлягають державній реєстрації.
У літературних джерелах висловлюється думка, що реквізиція є тільки
тимчасовим вилученням майна без набуття державою права власності на
нього [12, c. 291–292]. Таке розуміння реквізиції не можна вважати
правильним. Стаття 55 Закону “Про власність” під реквізицією передбачає
саме позбавлення права власності, в частині 3 статті 355 ЦК передбачено
що реквізоване майно переходить у власність держави або знищується.
Вбачається, що у будь-якому разі право власності на реквізоване майно
переходить до держави, оскільки знищити майно, тобто розпорядитися ним,
може тільки власник, тобто держава.
Закон “Про власність” передбачає проведення реквізиції на умовах і в
порядку, встановлених пунктом 4 статті 48 даного Закону. Вилучення
майна в даному порядку і на передбачених умовах означає, що збитки,
завдані цим вилученням, відшкодовуються у повному обсязі відповідно до
реальної вартості майна, включаючи і неодержанні доходи. Проте в статті
41 Конституції України передбачено повне відшкодування лише вартості
майна. Неодержанні доходи також повинні підлягати відшкодуванню, що було
б доцільно передбачити в цій статті. У частині 4 статті 355 ЦК як
окремий вид компенсації передбачається надання власнику, за його
бажанням, і якщо це можливо, іншого майна.
Моментом припинення права власності на реквізоване майно має вважатися
момент винесення органом, який уповноважений проводити реквізицію,
постанови про її проведення. Слід погодитися з тим, що, коли право
власності переходить за рішенням державного органу, днем переходу цього
права є день вступу цього рішення у законну силу або дата, вказана у
цьому рішенні [10, c. 237]. За умов надзвичайного чи воєнного стану є
гостра необхідність у певному майні, постанова про реквізицію повинна
виконуватися негайно з метою якнайшвидшого відвернення негативних
наслідків цих ситуацій, тому законодавство допускає подальшу виплату
компенсації. Оплата реквізованого майна після її проведення
передбачалася статтею 170 Адміністративного кодексу 1927 р. У ній
встановлювався місячний термін оплати [1, c. 57]. Оплата реквізованого
майно після проведення реквізиції передбачається і в Цивільному кодексі
Російської Федерації [7, c.469–470].
Пункт 4 статті 48 Закону “Про власність” передбачає, що збитки
відшкодовуються у повному обсязі на момент припинення права власності
Але між моментом вилучення майна і моментом оплати ринкова ціна даного
майна може змінитися, наприклад вирости, тому, на нашу думку,
компенсація повинна відповідати вартості майна на момент проведення
оплати за вилучене майно, а не на момент припинення права власності, як
це передбачено частиною 4 статті 48 Закону “Про власність”. Розмір
компенсації може бути оскаржений до суду.
Реквізиція – це вилучення майна, що є у приватній власності фізичних і
юридичних осіб. Реквізованим може бути майно іноземців, що часто
передбачається міжнародними угодами. Так, пункт 1 статті 4 Угоди між
урядом України і урядом КНР “Про заохочення і взаємний захист
інвестицій” від 31.10.92 зазначає, що інвестиції інвесторів можуть бути
реквізовані у громадських інтересах, при дотриманні встановленого
законом порядку, на недискримінаційній основі із виплатою компенсації.
Подібні положення передбачаються у статті 5 Угоди між урядом України і
урядом Фінляндської Республіки “Про сприяння здійсненню і взаємний
захист капіталовкладень” від 14.04.92. і інші.
У частині 6 статті 353 ЦК зазначено, що особа, майно якої було
реквізоване, має право після припинення дій обставин, у зв’язку з якими
було здійснено реквізицію, вимагати повернення майна, що збереглося. У
разі повернення майна у особи поновлюється право власності на нього,
одночасно вона зобов’язується повернути грошову суму або річ, яка була
нею одержана у зв’язку із реквізицією, з відрахуванням розумної плати за
використання цього майна.
Вбачається, що і власник повинен у цьому випадку повернути отриману за
майно компенсацію з вирахуванням втрат від зниження вартості майна і
розумної плати за його використання. У літературних джерелах
висловлюється думка, що власник має право повернути цю компенсацію [7,
c. 470]. З цим навряд чи можна погодитись, оскільки йому виплачуються
всі збитки і неодержані доходи за реквізоване майно, реквізиція
проводиться на недискримінаційній основі. Отже, якщо власник вимагає
повернення реквізованого майна, то повернення компенсації є його
обов’язком.
Дореволюційне законодавство, законодавство радянського періоду, а також
законодавство України розглядали реквізицію як право держави позбавити
особу права приватної власності, виходячи із вимог суспільної
необхідності. Але, на нашу думку, є підстави розглядати реквізицію майна
не лише як право держави, а і як її обов’язок. Ця проблема виникає у
випадках епідемій, епізоотій і інших подібних випадках.
Метою проведення реквізиції є забезпечення безпеки громадян, врятування
майна чи знищення заражених тварин, у випадках епідемії, епізоотії [7,
c. 470]. Отже, реквізиція може носити протиепідеміологічний,
протиепізоотичний чи інший подібний характер, наприклад,
протирадіаційний. Закон України “Про забезпечення санітарного і
епідеміологічного благополуччя населення” від 24.02.1994 р. у статті 30
передбачає заходи щодо запобігання особливо небезпечним, небезпечним
інфекційним хворобам, масовим отруєнням і радіаційним ураженням
населення. Зокрема зазначено, що у разі виникнення чи загрози виникнення
або поширення особливо небезпечних і небезпечних інфекційних
захворювань, масових отруєнь, радіаційних уражень населення органи
державної виконавчої влади, місцевого і регіонального самоврядування,
підприємства, установи та організації зобов’язані забезпечувати
своєчасне проведення масових профілактичних щеплень, дезинфекційних,
дезинсекційних, дератизаційних, інших протиепідемічних, а також
дезактиваційних заходів. До таких заходів можна віднести і реквізицію
заражених тварин, іншого майна компетентними державними органами. Стаття
54 Закону “Про власність” передбачає захист інтересів власника у разі
аварій та за інших обставин надзвичайного характеру, зокрема в ній
зазначено, що у разі технологічних та екологічних катастроф та за інших
обставин надзвичайного характеру, що виключають можливість здійснення
власником його прав щодо володіння, користування і розпорядження майном,
йому відшкодовується у порядку, встановленому законодавством України,
вартість майна в обсязі, передбаченому пунктом 4 статті 48 цього Закону,
або передається у власність інше рівноцінне майно.
Сказане вище дає підстави для висновку, що поряд із власне реквізицією
майна, яка є правом компетентних державних органів позбавити права
власності на умовах і в порядку передбачених законом, повинна
проводитись обов’язкова реквізиція майна, яка є обов’язком
уповноважених державних органів реквізувати майно у разі його
забруднення шкідливими речовинами чи зараження небезпечними інфекціями.
Випадком застосування такого виду реквізиції можна вважати положення
статті 35 Закону “Про статус і соціальний захист громадян, які
постраждали внаслідок чорнобильської катастрофи” від 28.02.1991 р. У ній
зазначено, що компенсація громадянам за втрачене у зв’язку з евакуацією,
відселенням або самостійним переселенням відповідно до статті 4 цього
Закону майно включає:
1) грошову компенсацію у повному розмірі вартості жилих, дачних, садових
будинків, гаражів, господарських будівель і споруд, яка виплачується за
цінами, встановленими на момент припинення права власності;
2) вартість сільськогосподарських тварин, що підлягають вимушеному забою
через підвищене радіоактивне забруднення, яка відшкодовується органами
державного страхування в повному розмірі за страховими документами;
3) вартість плодоягідних насаджень, посівів і незастрахованих
сільськогосподарських тварин за затвердженими Кабінетом Міністрів
України розцінками;
4) вартість домашнього майна, яке за рівнем радіоактивного забруднення
не може бути перевезено на нове місце проживання, за фактичною вартістю
з урахуванням зносу, яка визначається комісіями відповідних рад народних
депутатів;
5) витрати на влаштування місць загального користування садово-городніх
товариств у сумі сплачених цільових внесків або за оцінкою Бюро
технічної інвентаризації;
6) грошову компенсацію у повному розмірі за цінами, встановленими на
момент звернення щодо неї, громадянам, які не проживали на територіях
радіоактивного забруднення, але одержали у спадщину майно (жилі, дачні,
садові будинки, гаражі, господарські будівлі та споруди), що не може
бути перевезено із зазначених територій. На жаль, цей Закон передбачає
відшкодування тільки реальної вартості майна, що суперечить Закону “Про
власність”.
На даний час цей вид реквізиції несправедливо піддається забуттю.
Наприклад, на практиці виникають непоодинокі випадки, коли органи
ветеринарної медицини приймають рішення про вилучення і знищення худоби,
зараженої небезпечними хворобами. Проте сума державного страхування дуже
часто не покриває і половини дійсної вартості заражених тварин.
Реквізиція проводиться за рішенням органу державної виконавчої влади. На
даний час в Україні немає спеціального законодавства щодо правового
регулювання реквізиції, тому не зрозуміло, який саме орган може
прийняти рішення про реквізицію. Вбачається, що реквізиція може бути
проведена компетентними місцевими органами виконавчої влади або
військовими органами, у випадках воєнного стану на підставі постанови
уряду, яка дозволяє проведення реквізиції певного майна на зазначеній
території. Стаття 9 Закону “Про режим іноземного інвестування” від
19.03.1996 передбачає, що реквізиція іноземних інвестицій може бути
проведена органами, уповноваженими Кабінетом Міністрів. Оскільки право
власності на реквізоване майно набуває держава, це робить неможливим
проведення реквізиції органами місцевого самоврядування.
Література:
1. Адміністративний кодекс УСРР від 12 жовтня 1927 р. – Харків: Юридичне
видання нарком’юсту УСРР, 1928. – 168 с.
2. Административное право / Под ред. А.Е. Лунева. – М.: Юридическая
литература, 1967. – 603 с.
3. Бартошек М. Римское право (понятия, термины, определения) – М.:
Юридическая литература, 1989. – 448 с. – С. 274.
4. Большая Советская Энциклопедия. (В 30 томах) / Гл. ред.
А.М. Прохоров. – Изд. 3-е. – М.: Советская инциклопедия, 1975. – Т. 21.
– 640 с.
5. Гражданский кодекс советских республик / Текст и практический
комментарий под ред. А. Малицкого. – К.: Госудаственное издание Украины,
1923. – 320 с.
6. Кельман Е.И. К вопросу о вознаграждении за реквизированое и
уничтоженое имущество. – К.: Тпография 1-ой Киевской артели печатного
дела, 1916. – 14 с.
7. Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации, части первой
(постатейный) / Руководитель авторского колектива проф. О.Н. Садиков. –
М.: Юридическая фирма “Контракт”; ИНФРА М, 1997. – 778 с.
8. Мартена Ф. О праве частной собственности во время войны. – СПб.:
Печатня В. Голубева, 1869. – 453 с.
9. Мушинский В.О. Основы гражданского права: Учебное пособие. – М.:
Международные отношения, 1995. – 208 с.
10. Основные институты гражданского права зарубежных стран:
Сравнительно-правовое иследование / Руководитель авторского коллектива
В.В. Залесский. – М.: Издательство “НОРМА”, 1999. – 648 с.
11. Право власності в Україні: Навч. посіб. / О.В. Дзера,
Н.С. Кузнецова, О.А. Підопригора та ін.; За заг. ред. О.В. Дзери,
Н.С. Кузнецової. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 816 с.
12. Советское гражданское право / Под ред. Ю.Х. Калмыкова, В.А. Тархова.
– Том 1. – Саратов: Издательство Саратовского университета, 1991. –
453 с.
13. Хазиков А.Г. Сборник нормативных актов по советскому
административному праву. – М.: Высшая школа, 196 р. – 580 с.
14. Халфина Р.О., Малевич М.Т. Популярный словарь-справочник по
советскому гражданскому праву. – М.: Знание, 1983. – 453 с.
15. Хрестоматия по истории государства и права СССР. Дооктябрьский
период. – М.: Юрид. лит., 1990. – 480 с.
16. Encyclopeadia Britanica. A new survey of universal knowladge. –
Chicago, London, Toronto.: Encyclopeadia Britanica ltd., 1958 – т. 20.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
