Реферат на тему:
Способи приховування навмисних вбивств під подію незлочинного характеру
Проблема способу приховування злочину як одна з основних у карному
праві і криміналістиці залишається, як і раніше, дискусійною. Це
викликано різним підходом вчених до інтерпретації понятійного апарату,
зокрема змісту понять “спосіб здійснення” і “спосіб приховування”. При
визначенні співвідношення цих способів у загальному понятті “спосіб
здійснення злочину” намітилися дві тенденції – до їхнього розмежування і
до їхньої інтеграції. Щодо загального поняття і його використання у
вивченні проблеми розслідування вбивств були висловлені такі аргументи.
Так, професор В.П. Колмаков у своєму докторському дослідженні,
присвяченому методиці розслідування злочинів проти життя, розрізняв
спосіб здійснення злочину і спосіб його приховування. До першого він
відносив дії і бездії, спрямовані на досягнення злочинного результату, а
також матеріальні предмети, за допомогою яких був здійснений злочин,
умови, зручні для злочинця. Спосіб приховування розглядався дослідником
як дії злочинця, спрямовані на маскування і ліквідацію слідів цього
злочину [1].
Цю ж думку згодом підтримав професор А.Н. Колесніченко, який деталізував
поняття способу здійснення злочину. До змісту цих понять він включав
“образ дій злочинця, сукупність прийомів, що створили реальну можливість
наступу злочинних наслідків, які мають ці наслідки, або спрямовані на
їхнє приховування” [2].
Про наявність існування проблем приховування навмисних вбивств
неодноразово говорилося Р.С. Бєлкіним, В.П. Бахіним, В.Н. Карагодіним,
В.Є. Коноваловою, Н.М. Лузгіним, В.А. Овечкіним та іншими
вченими-криміналістами у ХХ столітті. На нашу думку, ця проблема у наш
час ще не досить розроблена і потребує подальшої розробки.
Автор ставить перед собою завдання проаналізувати ступінь наукової
розробки проблеми, з’ясувати та дослідити способи приховування навмисних
вбивств під подію незлочинного характеру, а також дати рекомендації з
розкриття злочинів, прихованих під інші події.
Навмисні вбивства можуть відбуватися за раптово виниклого наміру і з
заздалегідь обміркованого наміру. І в тому і в іншому випадку, але
частіше в останньому, винна особа може здійснити дії по приховуванню
злочину.
Способи приховування злочинів переслідують різні цілі, а саме:
– приховати саму подію злочину;
– приховати його злочинний характер;
– приховати участь і зацікавленість у ньому злочинця.
Так, вбивця, який ретельно сховав труп потерпілого і пояснює його
зникнення від’їздом, прагне сховати сам факт смерті потерпілого. Вбивця,
який застосовує під час здійснення злочину рукавички, засипає місце
події тютюном тощо, намагається приховати тільки свою участь у вбивстві.
Особа, яка інсценує вбивство по помилкових мотивах, намагається
приховати свою зацікавленість, свої справжні мотиви і цілі здійснення
даного злочину. Злочинець, здійснивши вбивство шляхом нанесення ударів
тупим предметом потерпілому, скидає труп з висоти на землю і, інсценуючи
самогубство, намагається приховати злочинний характер події. За
змістовою стороною можна виділити приховування злочину шляхом утаювання,
маскування, знищення, фальсифікації інформації та її носіїв, а також
змішаного способу різних інсценівок [3, с. 366].
Таким чином, інсценування є одним із способів приховування злочину.
При виявленні трупа вбитого найчастіше немає ніяких сумнівів у тому, що
смерть викликана саме вбивством: характер, локалізація, а іноді і
кількість ушкоджень, місце розташування трупа, навколишнє оточення – усе
це звичайно дає уявлення про те, що відбулося.
Водночас є чимало випадків, коли встановити, чим викликана смерть
загиблого – вбивством чи самогубством, нещасним випадком – виявляється
складним завданням. Зокрема, в роботі слідчих виникають неясні випадки
смерті при виявленні трупа у водоймах, при встановленні смерті від
падіння з висоти, від дії високої температури, від вогнепального
поранення [4]. В усіх цих ситуаціях смерть могла стати наслідком власної
необережності загиблого, самогубства або вбивства.
Слідчій практиці відомо чимало вбивств, при здійсненні яких злочинці,
прагнучи уникнути відповідальності, вважають за можливе і достатнє
приховати не факт смерті визначеної особи, а лише конкретну причину
смерті. З цією метою вони створюють помилкову видимість загибелі
потерпілого від самогубства, нещасного випадку, від хвороби чи в
результаті вбивства, здійсненого іншими особами.
Відповідно до цієї мети вбивця до прибуття слідчого на місце події
знищує чи маскує одні сліди, водночас створюючи інші, видаляє ті чи інші
предмети, переміщує труп, часом на значну відстань, чи змінює його позу,
посмертно наносить додаткові тілесні ушкодження та ін.
Так, злочинець досягає того, що створена ним на місці злочину обстановка
відповідає картині змальованої ним події у його показаннях.
У літературі існує кілька визначень інсценівки злочину. Так, її
визначають як ”сукупність дій, спрямованих на приховання винності
визначеної особи у здійсненні даного злочину шляхом створення помилкової
видимості іншої події” [5, с. 246].
О.Я. Баєв і А.С. Самотніх під інсценівкою розуміють навмисне створення
злочинцем доказів, які у своїй сукупності утворять обстановку,
характерну для визначення бажаної злочинцем події [6, с. 43]. Р.С.
Бєлкін пише, що інсценівка злочину – створення обстановки, що не
відповідає тому, чи були на цьому місці події, що може доповнюватися
поводженням і помилковими повідомленнями як виконавця інсценівки, так і
зв’язаних з ним осіб.
В.А. Зразків зазначає, що інсценівка – один із різновидів протидії
правоохоронним органам і являє собою створення видимості події шляхом
цілеспрямованого внесення в обстановку реальної події змін, спрямованих
на дезорієнтацію слідчого. Останнє визначення, на нашу думку, є найбільш
точним і повним.
Інсценівки, будучи, як правило, інформативними, на думку В.О.
Коновалової, містять у собі систему дій злочинця з попередження
виникнення слідів, знищення, фальсифікації, утаювання, маскування
виниклих у результаті вбивства змін, створення нових слідів, що
підтверджують версію суб’єктів приховування [7, с. 154]. З думкою
авторитетного вченого, безумовно, необхідно погодитися.
Мета інсценівки – підтвердити помилкову версію злочинця, нейтрально для
нього пояснюючи причину, характер і обставини розслідуваної події.
Спосіб вбивства злочинець обирає вже з таким розрахунком, щоб
застосування його створювало видимість смерті з іншої причини: а)
самогубство; б) нещасний випадок; в) вбивство, скоєне іншою особою
(особами); г) ненасильницька смерть; д) при безперечній його причетності
до вбивства – здійснення його в стані необхідної оборони чи з
необережності [8, с. 101].
Інсценівка як спосіб приховування вбивства використовується злочинцем у
тому випадку, коли він знає чи припускає, що йому доведеться пояснювати,
чому і як загинула вбита ним людина. Давати ж такі пояснення приходиться
тільки вбивцям, більш-менш близько пов’язаним з потерпілим. Це, як
правило, члени однієї родини, сусіди по квартирі, хазяїн квартири і
мешканці, коханці тощо.
Однак не завжди злочинець, який убив близьку йому людину, підтверджує
своє пояснення його смерті інсценівкою. У більшості випадків він
приховує сам факт смерті потерпілого, знищує або ретельно ховає сам
труп.
До факторів, що обумовлюють вибір злочинцем такого способу приховування,
як інсценівка, варто віднести здійснення вбивства в загальній квартирі
злочинця і потерпілого, тому що це дає можливість використовувати досить
часу, щоб інсценувати нейтральну причину смерті. Велике значення має і
спосіб здійснення злочину, що обумовлює характер нанесених потерпілому
ушкоджень чи їхню відсутність. Так, якщо потерпілий загинув у результаті
скидання з висоти, то характер ушкоджень цілком збігається з
одержуваними ушкодженнями при аналогічному падінні в результаті
необережності чи самогубства. При утопленні і відсутності зовнішніх
ушкоджень злочинець висуває версію про самогубство чи нещасний випадок.
Велике значення мають і обставини, що не дозволяють злочинцю вдатися до
інших способів приховування, наприклад, до таких, які пов’язані з
видаленням трупа з приміщення, де було здійснене вбивство, і з
необхідністю потім пояснювати причину зникнення потерпілого (вбитий був
хворий і не міг пересуватися).
Даючи свої пояснення про обставини смерті потерпілого, злочинець стоїть
перед вибором: або він повинен підтверджувати, що був відсутній у момент
настання смерті, або відповідати, чому він не запобіг настанню смерті,
якщо в цей час знаходився поруч із потерпілим. Вибір злочинцем того чи
іншого різновиду виправдувальної версії не випадковий і визначається,
по-перше, місцем здійснення вбивства, по-друге, характером зв’язку
вбивці з потерпілим, і, нарешті, родом і видом інсценівки смерті.
При здійсненні вбивства за місцем проживання потерпілого або в іншому
місці, яке не збігається з місцем проживання злочинця, винні майже
завжди заперечують, що потерпілий помер у їхній присутності, і
посилаються на алібі. У тих випадках, коли вбивство відбувається там, де
спільно проживають і злочинець, і потерпілий, винні висувають або версію
про свою відсутність, або своє знаходження в іншій кімнаті, про те, що
спав, не міг передбачати ”нещастя” через причини, що не залежать від
нього.
При інсценуванні вбивства ”іншими особами” злочинець у більшості
випадків стверджує, що напад відбувався за його відсутності і що
повернувшись додому він знайшов потерпілого вже мертвим, чи ”вбивці”
напали одночасно на нього і на потерпілого, але йому (злочинцю) ”чудом”
вдалося врятуватися. При таких же інсценуваннях, як ”смерть через
хворобу”, злочинець, як правило, не заперечує своєї присутності при
смерті потерпілого, а при версії при ”необережному” вбивстві чи
вбивстві, викликаному ”необхідною обороною”, природно, завжди стверджує,
що вбивство відбулося за його присутності.
Винний, який висунув версію про смерть потерпілого за його присутності,
звичайно, стверд-жує, що крім них двох при цьому нікого не було.
Пояснення злочинця носять інший характер лише у випадках, коли йому
вдається підмовити інших членів родини чи сусідів, інших осіб,
підтвердити висунуту ним версію, не давши відповідних помилкових
показань.
Ініціатива виявитися наодинці з потерпілим майже завжди належить
злочинцеві, тому він або відсилає куди-небудь інших осіб під вигаданим
надуманим приводом, або приходить туди, де потерпілий, свідомо для
нього, знаходиться один або веде потерпілого в яке-небудь відокремлене
місце та ін. Викладаючи свою версію про те, що трапилося, вбивця передає
подію так, начебто наодинці з потерпілим він опинився випадково.
Вирішивши інсценувати той чи інший рід смерті потерпілого, злочинець
після вбивства приймає всі необхідні міри, щоб створити обстановку, що
підтверджує намічену ним версію, і знищити сліди вбивства. У зв’язку з
цим він не відразу заявляє про те, що ”трапилось”, тому що затрачає
необхідний для нього час для інсценування, а іноді і для того, щоб
умовити своїх близьких підтвердити його показання.
Винний, який висунув версію про смерть потерпілого за його відсутністю,
найчастіше не заперечує, що останній раз бачився з потерпілим у день
його смерті, знаходячись з ним наодинці. І хоча таке визнання для
злочинця є небезпечним, однак він розуміє, що заперечувати дану
обставину, як правило, безглуздо, оскільки наслідок легко може викрити
його неправду. У той же час злочинець обов’язково підтверджує, що він
кудись ішов, залишивши потерпілого одного. Дане твердження необхідне
вбивці через дві причини: по-перше, щоб пояснити, чому смерть
потерпілого не могла бути ним відвернена, а, по-друге, щоб створити собі
алібі, оскільки відповідно до його версії саме в цей час і настала
смерть потерпілого.
У більшості випадків відразу ж після здійснення вбивства і виконання
задуманої інсценівки злочинець дійсно куди-небудь іде, намагаючись при
цьому, щоб або його бачили знайомі, або його перебування у визначеному
місці було зафіксоване. В окремих випадках злочинець фактично взагалі
нікуди не іде після вбивства, обмежуючись помилковими твердженнями про
свою відсутність аж до виявлення трупа потерпілого.
Для даного роду версій характерно також те, що злочинець, ідучи з житла
після зробленого вбивства і заздалегідь знаючи, що, повернувшись додому,
знайде труп потерпілого, часто вживає заходів для того, щоб це відбулося
при третіх особах. Зокрема, вбивця з цією метою робить вигляд, що не
може потрапити додому, тому що двері замкнені, на стукіт ніхто не
відкриває, а ключів у нього немає.
Звертаючись за допомогою сусідів, двірника або інших сторонніх осіб,
злочинець використовує їхню присутність для того, щоб продемонструвати
перед ними свій подив, розпач, жалість та ін. Відразу ж після виявлення
трупа злочинець або сам повідомляє про те, що трапилося, у міліцію, або
просить це зробити кого-небудь з оточуючих, підкреслюючи цим, що в нього
не було ніяких підстав приховувати від відповідних органів смерть
потерпілого чи чого-небудь побоюватися у зв’язку з цією подією.
Усе сказане тут про особливості поводження злочинця, що висунув версію
про смерть потерпілого за його відсутності, належить до тих випадків
вбивства, замаскованих інсценівками, коли злочин відбувається у місці
спільного проживання убивці і потерпілого. Якщо ж вбивство відбувається
в квартирі потерпілого чи в іншому місці, то поводження злочинця в
подібних ситуаціях істотно змінюється. Оскільки тісного зв’язку з
потерпілим більшість таких вбивць не мають, то головна їхня надія на
ухилення від відповідальності заснована на тому, що підозра, швидше за
все, на них взагалі не упаде. До інсценівки ж вони удаються на випадок,
якщо їм до-ведеться все-таки пояснювати причину смерті потерпілого.
Виходячи з цього, такі злочинці, як правило, ретельно приховують свою
зустріч із потерпілим у день вбивства, і лише у випадку їх викриття у
неправді, змушені визнати зазначену обставину, і намагаються її
пояснити, висуваючи версію про ті чи інші ”нейтральні” причини смерті
потерпілого.
Злочинці, які проживають окремо від потерпілого, як правило, не
”виявляють” труп убитого, не повідомляють про його смерть слідчим
органам, а при допиті завжди посилаються на алібі.
Аналіз наукових і практичних досліджень з тематики вбивств, пов’язаних
зі способами приховування вбивств, доводить їх недостатню розробленість.
Професори Бахін В.П., Коновалова В.О., Шепітько В.Ю., Колмаков В.П.,
Аленін Ю.П. і деякі інші дослідники ставили проблему розкриття навмисних
вбивств, пов’язаних з їх прихованням, у найбільш широкому аспекті. Однак
проблеми розробки криміналістичної характеристики цього виду вбивств
вивчалися недостатньо. Перші висновки щодо цієї проблеми спонукають
продовжити вивчення такого напряму діяльності в розробці приватної
методики розкриття та розслідування вбивств, пов’язаних з інсценівкою
або приховуванням злочинів.
Література:
1. Колмаков В.П. Значение для расследования точного установления
способов совершения и сокрытия преступлений против жизни. – Харьков,
ХЮИ, 1956. – Вып. 5.
2. Колесниченко А.Н. Актуальные проблемы методики расследования
преступлений // Вопросы государства и права. – М., 1970. – Вып. 6.
3. Белкин Р.С. Криминалистика: проблемы, тенденции, перспективы. От
теории – к практике. – М., 1988. – С. 218–220; Белкин Р.С. Курс
криминалистики. – М., 1997.
4. Карагодин В.Н. Преодоление противодействия предварительному
расследованию. – Свердловск,1992.
5. Руководство по расследованию убийств. – М.,1977.
6. Расследование отдельных видов преступлений / Под ред. О.Я. Баева. –
Воронеж, 1986.
7. Коновалова В.Е. Негативные обстоятельства и их значение в
расследовании инсценировок // Рад. Право. – 1958. – № 6; Убийство:
искусство расследования: Монографія: – Харьков: Факт, 2001.
8. Саінчин О.С. Особливості розслідування вбивств, прихованих
інсценівками: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. –
Одеса: Національний університет, 2003.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
