Реферат на тему:
Становлення та розвиток оперативно-розшукової діяльності
Оперативно-розшукова діяльність, яка раніше мала назви „негласна
робота”, „розшукова діяльність”, „таємний розшук”, протягом кількох
століть використовувалась у політиці, економіці, дипломатії та інших
галузях людської життєдіяльності. Найбільшого розвитку така робота
набула в правоохоронних структурах, які використовують
оперативно-розшукові заходи конспіративно і таємно для боротьби із
злочинністю. Сьогодні здійснення таких заходів регулюється Законом
України „Про оперативно-розшукову діяльність”, у якому зазначені
завдання, поняття та підстави здійснення оперативно-розшукової
діяльності оперативними підрозділами правоохоронних органів, їх права і
обов’язки, гарантії законності, строки ведення і закриття оперативних
справ та інше. Особливістю в законі є те, що він надає право оперативним
працівникам мати гласних і негласних штатних і позаштатних працівників,
залучати до виконання завдань оперативно-розшукової діяльності осіб, які
добровільно (безкоштовно або за винагороду) можуть повідомляти
конфіденційну інформацію про злочини, що готуються або вже вчинені [1].
Історичний досвід вітчизняної і світової практики боротьби із
злочинністю свідчить, що необхідність здійснення негласних (таємних)
заходів із використанням негласних співробітників, обґрунтовується тим,
що злочинці, боячись відповідальності за свої дії, ретельно готуються до
вчинення злочинів, планують і передбачають різні варіанти дій
правоохоронних органів, маскують сліди злочинів, а головне – вчиняють їх
в умовах неочевидності. Неочевидні (утаємничені) злочини, як правило, не
можуть бути розкриті гласними методами, оскільки їх прийоми і методи не
завжди дозволяють це зробити. Використання негласних співробітників
оперативними працівниками, спрямовані на розкриття злочинів проти життя,
здоров’я, волі, честі та гідності людини, господарських, військових
злочинів або таких, що становлять небезпеку для держави, управління та
інших злочинів, які визначені Кримінальним кодексом України як суспільно
небезпечні діяння [2].
Перші відомості про розшукову діяльність знаходимо в рабовласницьких
державах: Римі, Греції, Єгипті, там вона здійснювалася різними
суб’єктами державної влади. Розшукові функції (таємний розшук)
виконували особи, які перебували на державній службі (наглядачі за
торгівлею, збиральники податків, наглядачі за повіями, наглядачі за
економічним життям громадян і митними правилами тощо). Здійснювався
гласний і негласний контроль за дотриманням громадського порядку;
виявлення порушень встановлених державою законів, правил і положень;
організація отримання таємної інформації від певних осіб про порядок
пересування товарів на території держави та в її колоніях, про спосіб
життя окремих громадян незалежно від соціального статусу; виявлення та
розшук осіб, які підозрюються у вбивствах, підробці грошей чи цінних
паперів, шахрайства та вчиненні інших злочинів, приховування повіями
свого реального заробітку, що призводило до зменшення податків до
скарбниці держави. Навколо останніх часто існувало криміногенне
середовище, де вчинялося багато тяжких злочинів проти особи, таких як:
вбивства, пограбування, зґвалтування, крадіжки та інші. Для отримання
такої інформації використовувалися послуги таємних помічників з-поміж
рабів, слуг, ремісників. Із літературних джерел відомо, що у різних
країнах такі помічники називалися по-різному „агенти-донощики”,
„інформатори”, „наглядачі”, „провокатори” та інші назви. Їх послуги, як
правило, оплачувалися.
У Римській республіці нагляд за дотриманням моральних норм забезпечували
цензори, за хабарництвом та розпустою – еділи. Пізніше у великих містах,
для охорони громадського порядку і державної власності виникли
спеціалізовані органи та підрозділи. Це були поліція та нічна варта,
наділені правом розшуку і затримання осіб, підозрюваних у порушенні
законів, вчиненні вбивств, пограбувань, крадіжок, що розкривались, як
правило, по „гарячих слідах”. Розшукова діяльність щодо осіб, які
підозрювалися у вчиненні злочинів проти імператора, членів, його сім’ї,
вищих посадових осіб, здійснювалася спеціальними чинами (префектами,
центуріонами та кветорами), які призначалися імператором. В особливих
випадках (змова проти імператора та державного устрою) організацію
розшуку провадив сам імператор.
У 62 році до н.е. Римський імператор Нерон отримав інформацію від
таємних інформаторів Міліха і Церветія про змову. Встановивши кількість
змовників, їх імена, плани та місце збору, Нерон вирішив по-своєму
реалізувати зібрані матеріали. Він наказав перекрити всі входи і виходи
із будинку, де зібралися змовники, з таким розрахунком, щоб визвати у
них відповідну реакцію. Будучи блокованими, усвідомлюючи безвихідь свого
становища і страх перед покаранням, змовники стали закінчувати життя
самогубством. Таким чином, вони самі себе покарали, чого і добивався
Нерон. Інформаторів Міліха і Церветія Нерон нагородив великою сумою
грошей, а до імені інформатора Міліха було добавлено слово „Спаситель”,
що означало „спаситель імператора”.
Широко використовувалося впровадження таємних агентів у групи
заворушників проти влади. Так, розкриття змови гладіаторів, ватажком
яких був Спартак, відбулося за допомогою куртизанки Евтибіди (таємного
інформатора представника державної адміністрації Гая). Одночасно Гай
використовував таємного агента Сільвія Вереса, який проводив зовнішнє
спостереження та підслуховував розмови гладіаторів. Отримана інформація
стала підставою для ізоляції Спартака і відстрочки повстання.
В Єгипті та Іудеї в дохристиянський період великий вплив на людей мала
церква, яка охороняла релігійні таїнства від профанації та богохульства.
За громадянами здійснювався постійний нагляд, підозрюваних осіб виявляли
за допомогою інформації, що надходила як від служників релігійних
культів, так і від віруючих у вигляді доносів і повідомлень. Церква мала
самостійний статус для проведення розшукової діяльності, з особливо
важливих справ вона встановлювала контакти і взаємодіяла з
правоохоронними установами, користувалась їх допомогою. Їй надавалося
право звертатися до судових органів для притягнення винних до
відповідальності за злочини проти релігії і церкви, але здійснювати
фізичне покарання не мала права. Таке право отримала вже християнська
церква у Середньовіччі і активно ним користувалася.
Показовим використанням негласної роботи з боку церкви є її участь у
релігійних процесах, які проходили в 30 р. н. е., за останні роки життя
Ісуса Христа на Землі. Ісус підривав підвалини церви, критикував тих,
хто її очолював, оголошував себе месією, сином божим, який прийшов
спасти світ і спокутувати гріхи людей. За ним і його апостолами було
встановлено негласний нагляд в місцях проведення проповідей, зміст яких
доводився до відома церковників. Ісуса стали переслідувати, йому
загрожувала смертельна небезпека, і він був вимушений переховуватися
разом із апостолами. Серед апостолів громади Ісуса її скарбником був
Іуда із Каріота, якого апостоли кілька разів викривали в крадіжках
общинних грошей. Ображений, він вирішив запропонувати свої послуги
церковникам і таємно інформувати про діяльність Ісуса. За це йому було
обіцяно 30 срібних монет (серебряників). Ісуса затримали і звинуватили в
святотатстві, а після закінчення „слідства” у 33 р. н.е. розіп’яли на
хресті. Іуда за розпорядженням церковників і з відома прокуратора Пілата
був убитий.
У період феодалізму розшукова діяльність поліції мала істотні
відмінності порівняно з діяльністю подібних органів у рабовласницьких
держав. Вищі поліцейські функції виконували феодали або уповноважені
особи. У судовому процесі брали участь „співприсяжники”, які не давали
показань по суті справи, а тільки підкріплювали під присягою твердження
обвинувача. У цей період у Західній Європі виник таємний розшук, який
проводився з ініціативи агентів королівської влади.
Наприкінці XVI ст. в Англії з метою забезпечення захисту громадян від
злочинних посягань був прийнятий Вінчестерський устав, який
регламентував розшукову діяльність і суб’єктів її здійснення. Відповідно
до цього уставу в містах була введена нічна варта для охорони території,
розшуку вбивць, розбійників і злодіїв по „гарячих слідах”.
У Франції в XVI ст. були створені жандармерія і поліція, що
забезпечували розшукову діяльність і були основними державними
правоохоронними організаціями, які боролися зі злочинністю. У Німеччині
в 1500 році був створений спеціальний Інститут фіскалів, які діяли від
імені імператора і входили до складу поліцейських органів, вони широко
використовували методи поліцейського розшуку. Фіскали мали право діяти
гласно і негласно: здійснювати опитування, огляд товарів та інших
предметів, контроль за діяльністю лихварів.
На території нашої країни у часи правління київського князя Володимира
зросла кількість розбійних нападів, однією з причин яких було прийняття
християнської віри та втечі від неї так званих язичників. Вони
переховувалися в лісах, а для прожитку займалися
насильницько-корисливими діяннями. Розшук таких людей та його результати
мали релігійне забарвлення: винуватий піддавався „потоку і пограбуванню”
з конфіскацією всього майна та продажем у рабство разом із сім’єю. З
літописів відомі, наприклад, такі факти: невідомий злочинець пограбував
княжого мужа Никифора з Переяславля і втік. У результаті проведення
розшуку особа, яка вчинила розбій, була згодом встановлена і затримана,
встановлено було також місцезнаходження його сім’ї, яка за вчинений ним
злочин була продана в рабство. Зазначена санкція мала на меті не лише
попередження злочинів під страхом суворого покарання розбійника, але й
поповнення державної скарбниці за рахунок його родини.
У XIV–XV ст. в Русі-Україні, де розвиток держави і права, порівняно із
західно-європейськими країнами, відставав, розшуковою діяльністю
займалися переважно особи, які не завжди були виразниками влади.
З’явилася така організаційна форма місцевого самоврядування, як копний
округ – об’єднання населення певної території для попередження злочинів,
їх розслідування та розкриття, винесення і виконання покарання без
втручання органів державного управління. Таємний розшук застосовувався
переважно у випадках розбою, проти „лихих людей”. Копний округ призначав
довірених осіб для здійснення розшукових функцій. Коли такі пошуковці
виходили на слід вчиненого злочину (наприклад, відбиток копит коня
підозрюваного, частину вкраденого тощо), то господар двору, щоб відвести
від себе підозру, повинен був сам довести свою невинність і
непричетність до злочину. Під час проведення розшуку по „гарячих слідах”
сищики мали право робити обшук, опитувати свідків, потерпілих та інших
осіб, тобто збирали інформацію і докази вини. Докази подавалися на
розгляд малого копного округу, де власне й проводилося розслідування, а
на великому копному окрузі оголошували винного та виносили вирок.
У ХVІ–ХVII ст. стан розшукової діяльності в Росії був на низькому рівні.
Так, іноземці писали, що в Росії немає законів і все залежить від
свавілля влади. Невинний карався як злочинець, а основним способом
розкриття злочинів було затримання підозрюваного та застосування до
нього тортур. Більше того, тортурам піддавалася й особа, що повідомляла
про злочин. Якщо особа, яка повідомляла про вчинений злочин витримувала
тортури і продовжувала наполягати на своєму, то це вважалося достатнім
доказом вини підозрюваного.
З XVII ст. розшукові функції в Росії почав виконувати суд. Незалежно від
наявності заяви потерпілого він провадив розшук підозрюваного,
співучасників, очевидців злочину, якщо були відповідні матеріали.
Суб’єктами розшукової діяльності були посадові особи – служиві
(пристави). Важливу роль у судовому розшуку відігравали доноси, особливо
про діяння, що мали політичні мотиви. Розшук злочинців отримав
нормативне закріплення у Соборному Уложенні 1649 року, причому головним
питанням у ньому був захист честі і гідності государя. Літописи того
часу свідчать, що люди вже звикли до таких явищ, як насильство,
пограбування, вбивства, і для захисту розраховували лише на власні сили
(якщо вони, звичайно, були).
У 1711 р. Указом Петра I було введено інститут фіскалів (за прикладом
Німеччини). Головним завданням фіскалів був таємний нагляд за службовою
діяльністю посадових осіб, які перебували на державній службі, з метою
своєчасного встановлення й розкриття фактів зловживань службовим
становищем, присвоєння ними грошей та інших цінностей, хабарництва тощо.
Фіскали також повинні були здійснювати гласний нагляд за збиранням
податків у казну держави. Фіскали діяли, як правило, активно, бо
практично не залежали від місцевої влади, не звітували перед нею,
утримувалися за рахунок державних (центральних) коштів,
підпорядковувалися лише обер-фіскалу (перша особа, яка призначалася
Сенатом). Вони взаємодіяли з місцевими поліцейськими відділеннями,
особливо з питань затримання підозрюваного та проведення обшуку, а
допити та всю процедуру ведення кримінальної справи виконували
самостійно. При доведенні фіскалом вини щодо корисливих злочинів він
отримував значну грошову винагороду. Якщо ж звинувачення не
підтверджувалося, у вину йому це не ставилося. Яскравими прикладами
діяльності фіскалів можуть бути справи сибірського губернатора князя
Гагаріна, сенатора Шафірова та обер-фіскала Нестерова, які були
звинувачені у вчиненні корисливих злочинів і засуджені до смертної кари.
У цей період розшук злочинців, особливо тих, хто був у бігах,
поліпшувався тим, що у багатьох із них на лобу ставилося тавро у вигляді
букви „В”, („вор”) – впізнавальний, ганьблячий знак, який робився в
тюрмах і на каторзі.
В Україні (ХVIII–ХIХ ст.) у період козацтва розшукова діяльність була
організована зовсім по-іншому. Так, на всій Україні організацією розшуку
політичних і кримінальних злочинців займався генеральний суддя, який був
помічником гетьмана з усіх правових питань. На місцях цією діяльністю
займалися начальники поліції міст, судді, отамани та інші. У Запорізькій
Січі розшукову діяльність організовували і проводили кошовий отаман,
паланочні полковники і військові єсаули. За часів гетьмана Богдана
Хмельницького організація розшукової справи (одночасно зі слідством)
здійснювалася кримінальним трибуналом (військовою комісією гетьмана).
У другій половині ХVIII ст. Україна перебувала під польським пануванням,
у цей період поширився визвольний рух під назвою „гайдамаччина” (від
турецького – хайдамак, тобто нападник або озброєний розбійник).
Гайдамаки переповнені гнівом до іноземного панування, нападали на
панські двори, костьоли, палили, грабували і убивали. Для ведення
розшукової роботи, яка була спрямована на їх затримання, вилучення
награбованого та інше, використовувалася так звана надвірна панська
міліція.
У 1801 році в Росії було створено Міністерство внутрішніх справ, якому
підпорядковувалася і поліція. Вживалися заходи щодо подальшого
вдосконалення діяльності розшукових підрозділів, оскільки зростав
професіоналізм злочинців. У цей період сформувалося ядро професійних
злочинців, з’являються злочинні атрибути, специфічна кримінальна
субкультура, закріплюються кримінальні звичаї і традиції. Невід’ємною
частиною злочинного світу стали жаргон, прізвиська, татуювання. Але
ніяких інструкцій щодо організації та проведення поліцією негласного
розшуку і використання таємних агентів ще не існувало. Головним чинником
був професійний обов’язок попереджувати і розкривати злочини.
У 60-х роках XIX ст. в Росії внаслідок піднесення революційного руху
скоюються злочини проти особи і держави. У поліції створюються
фотокартотеки злочинців, формуються інші види обліків, закріплюється
спеціалізація поліцейських чинів за певними напрямами злочинної
діяльності, в тому числі за впровадженням у злочинні групи агентів.
Формується агентурна мережа в державних установах, армії, навчальних
закладах; до негласного співробітництва залучалися міщани і дворяни.
Негласні співробітники поповнювалися жандармськими офіцерами, які
спеціально навчалися агентурній роботі з метою розкриття і попередження
злочинів. Якщо керівник розшуку отримував інформацію про
неблагонадійність певної особи, то останнього ставили на негласний облік
(заводили картку або оперативно-розшукову справу) і провадили
цілеспрямовану розвідувально-пошукову роботу для виявлення фактів
протиправної діяльності шляхом їх фіксації, насамперед, за допомогою
філерського спостереження, таємного вивчення, аналізу різних документів
(у тому числі листів) і предметів. Головним документом, що регламентував
розшукову роботу поліції, стає Устав про попередження і припинення
злочинів. Цим Уставом передбачалися „заходи проти злодіїв і грабіжників
та створюваних ними банд; заходи по попередженню жебрацтва та
бродяжництва; переслідування і затримання бродяг і втікачів;
попередження і припинення будь-яких недозволених зібрань, а також
злочинних спільнот; попередження і припинення злочинів проти безпеки
осіб та їх майна; спостереження за особами, що перебувають під наглядом
поліції; здійснення дізнання щодо правопорушень і оформлення матеріалів
на них”. Розшукові заходи поліції з правом прийняття рішення про
припинення протиправної діяльності стосувалися „контрабанди, нагляду за
виконанням правил статуту про питейний збір; спостереження за тим, щоб
молоді люди не ухилялися від військової повинності” [3] .
Зразком ефективного забезпечення розшукової діяльності того часу
вважалося Московське охоронне відділення, яким керував Бердяєв, а потім
Зубатов. Усі справи в охоронному відділенні велися на високому
канцелярському рівні: реєстрація осіб, фактів та інформації були
ідеальними. Будь-яка людина, що хоч один раз потрапила у поле зору
поліції, як випадковий або дійсний зв’язок підозрюваного в злочинах, а
також самі підозрювані заносилися у реєстраційну карту під відповідними
номерами, зокрема, необхідну інформацію про них можна було отримати за
лічені хвилини. Тут була створена знаменита школа філерів Меднікова, де
виховувалися професіонали найвищої кваліфікації. Талановитий організатор
зовнішнього спостереження Мєдніков – малограмотна людина, що мав
природний розум, кмітливість, працелюбство і наполегливість, які
допомогли йому досягти у цій діяльності значних успіхів. Школу філерів
він створив передусім завдяки правильному підбору кадрів та їх умілому
навчанню. Філерами були переважно відставні солдати, з якими Медніков
дуже добре знаходив спільну мову. Жандармський генерал О.І. Спиридович
свого часу писав: „…його філери були завжди напоготові до будь-яких
несподіванок і були готові на виконання обов’язків, якими складними вони
б не були… їм практично нічого не могло стати на заваді. Його філер
так „працював” візником, що найдосвідченіший професійний революціонер не
міг розпізнати в ньому агента. Він умів зображати будь-кого: продавця
сірників або взагалі продавця, а за необхідності міг прикинутися дурнем,
та ще й побалакати зі спостережуваним, немовби викриваючи себе і своє
начальство. Але, якщо це й відбувалося, то з певною метою. Коли ж служба
вимагала, то він з повною самозреченністю проводив спостереження,
знаючи, що у випадку провалу може отримати кулю з браунінга або удар
ножем, що й траплялось…” [4 ].
З 1896 року Московським охоронним відділенням керував Зубатов. Він
приділяв особливу увагу тактиці вербування кандидатів у негласні
співробітники, проведенню оперативно-розшукових комбінацій для
впровадження таємних агентів у злочинні групи та розкриттю особливо
небезпечних злочинів, у тому числі політичних, і таких, що мали державне
значення. Зубатов був хорошим психологом, умів спілкуватися з людьми і
легко здобував їх прихильність до себе. Годинами, а то й днями в
нескінченних суперечках, що розпочиналися за його ініціативою, він
непомітно для співбесідника встановлював його дійсну позицію, ступінь
переконаності в поглядах, визначав осіб, які підходили для негласного
співробітництва. Тактика його бесід щодо підбору кандидатів у агенти
стосовно інтелігенції та робочих помітно відрізнялася: він ніколи не
підвищував голос, перших він спонукав до відвертості у тривалих
дискусіях, інших настроював на те, що вони є „невинними жертвами своєї
необізнаності”, що їх „експлуатують”, після чого від нього несподівано
лунала пропозиція чистосердечно розкаятися у вчиненому злочинові.
Навчаючи молодих офіцерів щодо збереження агентури Зубатов наголошував:
„Ви повинні дивитися на працівника (таємного агента), як на коханку, з
якою перебуваєте в інтимних стосунках. Бережіть її, як зіницю ока, один
необережний крок і ви її ославите” [3].
Рівень професіоналізму таємних агентів дійсно був високий.
О.І. Спиридович ось як описує затримання відомого терориста Гершуні: „Я
зібрав філерів, щоб сказати їм кілька слів. Говорити з ними було легко.
Я попередив їх, що за отриманою інформацією наступним поїздом повинен
приїхати Гершуні. Я попрохав їх бути уважними, діяти розумно і рішуче.
Люди були наелектризовані. Пасажирський поїзд прибув до Києва близько
шостої години ранку. Коли поїзд зупинився, з вагону вийшов добре
одягнений чоловік з портфелем у руці. Він уважно озирнувся, і повільно
пішов уздовж потягу, поглядаючи на колеса вагонів. Наші люди не
поворухнулися: особа не мала ніякої подоби з фотокартками, які мали при
собі філери. Раптом невідомий зупинився, нахилився і почав поправляти
шнурки на черевику, глянувши скоса на філерів. Цей маневр і згубив його.
Погляди зустрілись. „Наш”, – сказав старший філер” [4].
На початку радянського періоду оперативно-розшукова діяльність в Україні
здійснювалась в основному підрозділами карного розшуку. У подальшому
оперативно-розшукова діяльність регулювалась, як правило, таємними
відомчими наказами та інструкціями. У 1922 р. НКВС УРСР затвердив
Інструкцію з організації секретної агентури в установах карного розшуку.
Така агентура складалася із секретних розвідників і негласних
інформаторів. У 1926 р. було прийнято Положення про секретні частини
установ карного розшуку, відповідно до якого агентура складалась із
уповноважених з інформування, інформаторів і розвідників. У 30-х роках
розробляється і видається ряд постанов і інструкцій з організації тоді
ще загальносоюзного розшуку злочинців і взаємодії між різними
оперативними службами.
Вивчення історії розвитку та становлення оперативно-розшукової
діяльності правоохоронних органів свідчить, що вона не завжди
відповідала своєму призначенню. Так, у радянській тоталітарній державі
оперативно-розшукова діяльність часто була спрямована на боротьбу з
противниками правлячої партії (КПРС), релігійних об’єднань,
приватнопідприємницької діяльності, свободи думки та інше.
Першим спеціалізованим підрозділом у системі органів внутрішніх справ,
що став вести цілеспрямовану боротьбу з корисливими злочинами
економічної спрямованості, був відділ боротьби з розкраданнями
соціалістичної власності (ВБРСВ) (рос. БХСС – прим. авт.). Пізніше в
незалежній Україні була утворена Державна служба боротьби з економічною
злочинністю постановою Кабінету Міністрів України від 05 07. 1993 № 510
„Про утворення Державної служби боротьби з економічною злочинністю” із
змінами та доповненнями від 31 січня 2001 № 69 ” [5].
Процес формування органів податкової міліції в Україні розпочався в 1994
р. У цьому році в системі МВС були створені підрозділи податкової
міліції по боротьбі з кримінальним приховуванням прибутків від
оподаткування. Указом Президента України від 30.10.1996 „Про створення у
складі Державної податкової адміністрації України Головного управління
податкової поліції” Державній податковій адміністрації
підпорядковувалися підрозділи МВС України по боротьбі з кримінальним
приховуванням прибутків від оподаткування.
З введенням у дію Закону України від 14 лютого 1998 р. „Про внесення
змін до Закону України „Про Державну податкову службу в Україні”
податкова поліція отримала назву податкова міліція, яка входить до
складу органів ДПС України, має чітко визначені завдання, повноваження,
права і обов’язки, що регулюються Законами України „Про державну
податкову службу в Україні”, „Про оперативно-розшукову діяльність”, „Про
міліцію”.
Згідно з Законом „Про ДПС в Україні” податкова міліція складається із
спеціальних підрозділів по боротьбі з податковими правопорушеннями, які
діють у складі відповідних органів державної податкової служби і
здійснюють контроль за дотриманням податкового законодавства, виконують
оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну і охоронну функції [6].
Отже, на всіх етапах розвитку суспільно-економічних формацій,
оперативно-розшукова діяльність використовувалася міліцейськими
підрозділами для боротьби зі злочинністю, зміцнення правопорядку і
влади, виконання законів держави, які на той час були встановлені.
Велися і продовжують вестися пошуки нових форм і методів
оперативно-розшукової діяльності, нових організаційних структур, нових
систем управління [7].
Література:
1. Дудник Л.М. Коментар до Закону України „Про оперативно-розшукову
діяльність у таблицях і схемах” (із змінами і доповненнями). – Ірпінь,
2003.
2. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / Відп.
ред. С.С. Яценко. – К.: „А.С.К”, 2002.
3. Пиджаренко А.М. История и тайны уголовного и политического сыска. –
К: Юринформ, 1994. – 400 с.
4. Свиридович А. Записки жандарма. – М: Худож. лит., 1991. – 268 с.
5. Зібрання Постанов Уряду України. – 1994. – № 2. – С. 30.
6. Про державну податкову службу в Україні: Закон України із змінами і
доповненнями від 04.12.1990 р.
7. Історія міліції України у документах і матеріалах / Михайленко П.П.,
Кондратьєв Я.Ю.: у 3х т. – К., 1997. – Т. 1. (1917–1925). – С. 6–7.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
