.

Хартія основних прав європейського союзу як інструмент забезпечення прав людини (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
604 8255
Скачать документ

Реферат на тему:

Хартія основних прав європейського союзу як інструмент забезпечення прав
людини

Хартія основних прав Європейського Союзу, яка була прийнята в межах
Ніццького договору, підписаного 26 лютого 2001 року розглядається як
подальший крок на шляху розвитку основних прав людини. Права людини
завжди були основою європейського права. Це твердження потребує розгляду
як безперервності процесу розвитку європейського права, так і еволюції
цілей правопорядку Європейського Союзу. Від 50-х років XX століття
приблизно до 80-х років акцент ставився на створенні попередніх умов для
ефективного захисту прав людини. Але сьогодні цей акцент перенесений на
їх пряму гарантію. Це відбувалося одночасно з еволюційним перетворенням
Європейського Співтовариства від економічної організації (яка при
заснуванні у 1957 році отримала назву Європейське Економічне
Співтовариство і лише потім було перейменовано у Європейське
Співтовариство) до політичного співтовариства. На нашу думку, Хартія
основних прав може бути визначена, як завершальний етап цього процесу.
Проблемним питанням в юридичній науці є визначення юридичного статусу
Хартії та її співвідношення із Європейською конвенцією прав людини.
Перспективні наукові дослідження цієї проблематики ведуться в контексті
загального конституційного процесу, що триває сьогодні в Євросоюзі.
Підвищення ролі основних прав як неписаний загальний принцип
правопорядку Європейських Співтовариств знайшло відображення в багатьох
дослідженнях і дискусіях учених, фахівців з європейського права.
Зокрема, в працях відомих науковців С.Ю. Кашкіна [1], А.І. Ковлера [2]
та Б.Н. Топорніна [3]. Також можна виділити роботи українських науковців
В.Ф. Опришко, А.В. Омельченко, А.С. Фастовець [4]. Особливо слід
виділити останній за часом видання фундаментальний курс права
Європейського Союзу за редакцією С.Ю. Кашкіна [5], в якому досить
змістовно розглядаються питання правового положення людини і громадянина
в Європейському Союзі. Вказана робота вийшла у світ уже після підписання
Ніццького договору і тому містить у собі аналіз її положень у загальному
вигляді. Серед європейських науковців проблемами забезпечення прав
людини в Європейському Союзі змістовно займається Августин Хосе
Менендес, який у своїх роботах зосереджується на детальному аналізі
Хартії основних прав Європейського Союзу та коментує її
застосування [6]. Наукові дослідження даної теми ускладнюються тим, що
ситуація в Євросоюзі дуже швидко розвивається у напрямі розширення та
конституційної реформи, а також тим, що правопорядок у ЄС багато в чому
залежить від політичної волі держав-членів. Дискусії навколо місця прав
людини в правопорядку ЄС мають тенденцію обертатися навколо ролі, що
грає Суд Європейського Союзу. У ряді судових прецедентів у сімдесятих
роках Суд висловився щодо того, що основні права людини лежать у самій
основі права ЄС.

У даній статті стверджується, що права людини завжди були в самому серці
європейського проекту і що підтвердження прав відбувається одночасно з
перетворенням характеру Європейських Співтовариств. Розуміння цього
потрібно для того, щоб пояснити, що перші кроки європейської інтеграції
були спрямовані на встановлення основних попередніх умов для ефективного
захисту цивільних, політичних і соціальних прав у Європі. Проголошення
основних прав як підстави європейського правопорядку і більш пізнього
введення європейського громадянства, відображає політичне становлення
Співтовариств. При цьому, на нашу думку, не можливе виникнення
конфліктів між Хартією прав Європейського Союзу і Європейською
Конвенцією про захист прав людини й основних свобод. Нарешті, Хартія і
її роль у розвитку європейського права не може розглядатися у відриві
від процесу конституціоналізації Європейського Союзу, і сама по собі є
важливим етапом на цьому шляху.

Тексти первісних угод, що засновують Європейські Співтовариства
(Європейське об’єднання вугілля і сталі 1951 р., Євратом 1957 р.,
Європейське Економічне Співтовариство 1957 р.) містили тільки загальні
посилання на основні права людини. У преамбулі цього Договору
Європейське Економічне Співтовариство виражає зобов’язання організації
„зберегти і підсилити мир і свободу” [7, с. 530].

Нечисленність посилань на права людини в первинному праві Співтовариств
і їхній прагматизм можуть вважатися безсумнівними. Однак вони не
обов’язково змушують прийти до висновку, що ті шість держав, які
заснували в п’ятидесятих роках Європейські Співтовариства, не хвилювали
права людини. Насправді права людини продовжували бути однієї з головних
(якщо не головною) метою Співтовариств. Шлях розвитку європейської
інтеграції залишав для держав можливість вибору різної стратегії
забезпечення захисту прав людини.

Різноманітні проекти інтеграції, що у великій кількості виникали в
післявоєнній Європі, характеризувалися наявністю загальної мети, а саме
– досягнення миру. Це також стосується і Співтовариств. Перший
конкретний результат, Паризький Договір про заснування Європейського
об’єднання вугілля та сталі, мав за свою безпосередню мету створення
загальної структури для виробництва вугілля і сталі. Однак це не
суперечить твердженню про те, що основна мета створення цього
співтовариства полягала в тому, щоб гарантувати мир, тобто унеможливити
ситуацію, при якій на території Європи може виникнути збройний конфлікт,
подібний двом світовим війнам.

Не потрібно бути марксистом, щоб визнати, що захист прав людини є
проблематичним, якщо людям не гарантують доступ до мінімального набору
економічних ресурсів. У 1945 році ц Європі розпочалися серйозні
економічні зміни. Війна викликала спустошення у всьому народному
господарстві. Національні стратегії відновлення післявоєнної економіки
були досить різні, але політики того часу розуміли, що взаємозалежність
європейських економік обумовлювала необхідність створити певну загальну
економічну структуру, що уникне соціально-економічних недоліків
національної ізоляції, що вже мала місце в попередні десятиліття.

Створення Європейського об’єднання вугілля і сталі було невеликим
кроком, але саме тим, що забезпечив ріст економічної активності, і
заклав основи для економічного відновлення країн Європи, а у кінцевому
рахунку – забезпечення прав людини.

Суд Європейських Співтовариств у процесі своєї діяльності ефективно
використав положення про обов’язковість виконання його рішень для того,
щоб розширити права, проголошені правом Співтовариств. Однак у декількох
випадках на початку п’ятидесятих років Суд, здавалося, стверджував, що
основні права і свободи, захищені відповідно до національних
конституцій, не входять у сферу його компетенції та компетенції інших
органів Співтовариств. Подібне твердження може бути знайдене в параграфі
4 Постанови Суду в справі „Сторка”: “Відповідності до Статті 8 Договору
Вищий керівний орган зобов’язаний застосовувати тільки право
Співтовариства. І немає повноважень застосовувати внутрішньодержавне
право держав-членів. Точно так відповідно до Статті 31 Суд зобов’язаний
гарантувати дотримання положень Договору. Це не наділяє Суд
повноваженнями забезпечувати виконання внутрішньодержавного права. Отже,
Вищий керівний орган не уповноважений розглядати питання, що стосуються
принципів німецького конституційного права” [8].

Але через певний час Суд зайняв трохи іншу позицію. У справі 1969
„Стаудера” Суд натякнув на неписаний загальний принцип захисту основних
прав як основу права Співтовариства [9]. Незабаром після цього Суд ясно
сформулював свою позицію. Ведучий прецедент у цьому аспекті – справа
„Інтернаціонал” [10]. Суд уник конфлікту між правом Співтовариства і
німецьким законодавством щодо приватної власності, знову акцентуючи, що
захист основних прав є одним із основних принципів права Співтовариства.
Замість того, щоб розглядати питання про те, чи був конфлікт між
європейським правом і стандартами захисту прав німецької Конституції,
Суд перекваліфікував даний випадок як конфлікт, що виник на основі права
Співтовариства, і заявив, що основні права є невід’ємною частиною
Договору про створення Співтовариства, навіть якщо „вони не відображені
безпосередньо в тексті угод” [10]. На це безпосередньо вказує параграф 4
рішення по цій справі: „повага до основних прав формує невід’ємну
частину загальних принципів права, що захищається Судовим органом.
Захист таких прав … повинен бути забезпечений у межах структури і цілей
Співтовариства” [10].

У багатьох інших судових рішеннях Суд обґрунтовував свою компетенцію
щодо захисту основних прав людини, спираючись на Європейську Конвенцію
прав людини, Європейську Соціальну Хартію і загальні конституційні
традиції країн ЄС.

Підсумовуючи наслідки відповідних рішень Суду ЄС можна констатувати, що
він сформував, образно кажучи, свій власний біль про права, хоча і
спрямований головним чином на економічну активність у межах
Співтовариства.

Текст Хартії Основних прав Європейського Союзу навмисно складений у
трохи пишномовному стилі і проголошений як головний символ у процесі
інтеграції [11].

При визначенні правового статусу Хартії відправним моментом може
розглядатися поняття консолідації в межах Євросоюзу. До прийняття Хартії
будь-який позивач міг подавати позови, засновані на основних правах,
визнаних у межах правопорядку ЄС. Це залишається незмінним. Позивачі
можуть покладати ті ж самі права в основу своїх позовів. Хартія повинна
розглядатися як підсумкове і коротке твердження таких прав, що складає
основний елемент тієї конституційної моделі, що сьогодні формують
держави ЄС.

Це підтверджується і судовою практикою. У справі BECTU [6]. яка
стосувалася дотримання Директиви ЄС, що регламентує тривалість робочого
часу та визначає, чи має працівник право на щорічну оплачувану відпустку
до завершення мінімального періоду зайнятості в того ж самого
роботодавця. Суд стверджував, що право ЄС повинне інтерпретуватися так,
що вимога дотримання такого мінімального періоду зайнятості для набуття
права на оплачувану щорічну відпустку неправомірно. Ця позиція
підтверджувалася посиланнями на велику кількість правових джерел:
Загальну декларацію прав людини, Європейську Соціальну Хартію,
Декларацію Організації Об’єднаних Націй, і Декларацію Європейського
Співтовариства в розділі Основних соціальних прав робітників та ін.

Хартія Основних прав покликана замінити багато джерел і систем захисту
основних прав, що співіснують у Європі, але немає наміру робити це
негайно. Преамбула ясно заявляє це: „Ця Хартія знову підтверджує (…)
права, що існують, у конституційних традиціях і міжнародних
зобов’язаннях держав-членів, у Договорі про Європейський Союз, Договорах
про Співтовариства, Європейській конвенції про захист прав людини і
основних свобод, Соціальної хартії, що були прийняті Співтовариством і
Радою Європи і прецедентним правом Судового органу Європейських
Співтовариств і Європейського суду з прав людини” [11, с. 26].

На перший погляд, можна стверджувати, що ідея забезпечення однієї єдиної
нормативної орієнтації в кожному випадку входить у суперечність з ідеєю
плюралізму в джерелах права. Цю проблему можна розглядати беручи до
уваги існування множинних систем захисту основних прав, що
застосовуються одночасно, і які мають свої власні установи, що
відповідають за контроль їхнього виконання. Можна сказати, що Хартія
збільшила конкуренцію судових органів, покликаних захищати права людини.
Судові органи, що знаходяться в Страсбурзі і Люксембурзі (Європейський
суд з прав людини та Суд ЄС відповідно), конкурують із національними
судами, покликаними захищати положення національних конституцій, які
також містять положення про права людини.

Можна з упевненістю стверджувати, що у юридичному аспекті Хартія не
принесла в право ЄС нічого нового. А якщо це так, то твердження про те,
що Хартія збільшить ризик конфлікту між національними судами держав ЄС,
Європейським судом з прав людини, і Судом ЄС є штучним. Сьогодні
громадяни Європи вже знаходяться в плюралістичному полі врегулювання
питань, пов’язаних із захистом основних прав у Європейському Союзі.
Компетенції національних судів держав-членів Європейського суду з прав
людини і Суду ЄС вже пересікаються один з одним у межах сфери
застосування права ЄС. Хартія не адресується державам-членам ЄС. Як
правило, вони продовжують керуватися своїм національним конституційним
правом, що включає й міжнародно-правові договори, ратифіковані у
відповідному порядку.

Можна сказати, що мета процесу розробки Хартії полягала не в тому, щоб
ввести нововведення, а в тому, щоб об’єднати існуюче право. Це веде до
того, що проголошення Хартії і її можливе включення в первинне право
Євросоюзу мало б вплив на розмежування компетенції між Європейським
Союзом і державами-членами.

Текст статті 49 Хартії визначає, що Хартія повинна застосовуватися
органами Євросоюзу відповідно до принципів субсидіарності, а також
вказує, що „Хартія не встановлює ніякої нової влади або завдань для
Співтовариства або Союзу, і не змінює їх повноважень” [11, с. 47]. На
основі цього можна зробити висновок, що потенційна сфера конфлікту між
Хартією та іншими системами захисту основних прав у Європі обмежена.
Положення про основні права людини в Європейському праві не відносяться
безпосередньо до установ ЄС.

Виходячи із вищесказаного можна поставити правомірне питання, чи означає
накладання компетенції різних органів та інструментів захисту прав
людини виникнення юридичного і конституційного конфлікту. Є три головних
пояснення негативної відповіді на це питання.

По-перше, конфлікт між правовими системами (правової системи ЄС та
національних правових систем держав-членів) не виникає з простого
співіснування цих двох систем. Конфлікт може виникнути в ситуації, коли
різні нормативно-правові акти регулюють ту саму ситуацію і при цьому
вони пропонують різні нормативні рішення. Але подібна ситуація відсутня
в більшості випадків, що стосується застосування національних
конституцій, Європейської конвенції прав людини і її протоколів і права
ЄС. У цій ситуації виникає не конфлікт, а результат взаємодії багатьох
механізмів, на політичному і юридичному рівні, між цими системами.
Оскільки, як уже було розглянуто вище, Суд ЄС розвивав неписані основні
права людини на основі національних конституційних традицій і
Європейської конвенції прав людини, це свідчить про готовність Суду ЄС
враховувати практику Європейського суду з прав людини при розгляді
справ, що стосуються основних прав людини.

Необхідно зазначити, що не можна повністю виключати потенційний
конфлікт, оскільки рівень захисту прав не обов’язково є однаковим. На
нашу думку, доцільно говорити про баланс між різними системами правового
захисту і різних способів у різних правопорядках.

По-друге, як уже було сказано, захист основних прав у Європі
характеризується плюралізмом джерел і встановлених механізмів. Більшість
національних правових систем має багаторічний досвід функціонування в
подібних умовах. Накопичений досвід свідчить про те, що співпадання
компетенції різних органів та інструментів захисту прав людини сприяє
зміцненню захисту прав людини, а не навпаки.

У цьому контексті можна розглянути відносини між національними
конституціями і Європейською конвенцією прав людини. Багато основних
законів держав-членів містять визначені і детальні формулювання основних
прав, і в той же час, усі держави-члени ратифікували Європейську
конвенцію прав людини. Це не привело до конфлікту між цими двома
правопорядками, або до конфлікту між національними конституційними або
судами цих держав і Європейським Судом з прав людини, а швидше навпаки.

Цікавим фактом є те, що найбільш пізні за часом прийняття національні
конституції вже містять у собі принцип плюралізму [12, с. 124]. Таким
чином, і португальська, й іспанська конституції зробили Загальну
декларацію прав людини невід’ємною частиною конституційного права своєї
країни. Це зроблено за допомогою застосування та інтерпретації всіх
норм, пов’язаних із фундаментальними правами людини у світлі тексту
Загальної декларації прав людини [6]. З юридичного погляду, нововведення
полягає не в інкорпорації Декларації в національну правову систему, а в
конституційному інкорпоруванні цих прав у правову основу держави.

По-третє, існує небагато випадків, у яких несумісні між собою судові
рішення були прийняті на основі різних систем захисту прав людини.

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що Хартія основних прав
Європейського Союзу повинна розглядатися як консолідація існуючих
положень щодо основних прав людини в межах правопорядку Співтовариства.
Це в основному означає, що Хартія не ввела ніяких змін у позитивному
праві. Однак Хартія – це не порожня метафора. Його символічна цінність є
потрійною. По-перше, вона збільшує видимість прав, зафіксованих у праві
Співтовариств. Це відкриває можливість демократичного дослідження
існуючого права, тому що прозорість і ясність викладу правових норм – це
основна умова для успішного правозастосування. У інших це схиляє
рівновагу сил на користь політичного, а не юридичного процесу. Нарешті,
констатація того факту, що європейці з різних країн розуміють один
одного, веде до висновку про те, що Хартія є визначним етапом
конституційного процесу в ЄС. Хартія може розглядатися як запрошення до
подальших дій у створенні єдиного конституційного простору для
Європейського Союзу, а якщо ставити питання ще більш радикально, – як
один з основних елементів у побудові єдиної європейської держави.

Література:

1. Основы права Европейского Союза: Учебное пособие / Под ред. С.Ю.
Кашкина. – М.: Белые альвы, 1997.

2. Ковлер А.И., Крылова И.С. Европейский парламент // Парламенты мира. –
М., 1991.

3. Топорнин Б.Н. Европейские сообщества: право и институты. – М., 1992.

4. Опришко В.Ф., Омельченко А.В., Фастовець А.С. Право Європейського
Союзу: Загальна частина. – К., 2002.

5. Право Европейского Союза: Учебник для вузов / Под ред. С.Ю. Кашкина.
– М.: Юристъ, 2003.

6. Agustнn Josй Menйndez Chartering Europe: The Charter of Fundamental
Rights of the European Union //Francisco Lucas Pires Working Papers
Series on European Constitutionalism, Working Paper 2001 / 03.

7. Хартли Т.К. Основы права Европейского сообщества: Пер. с англ. – М.:
Закон и право, ЮНИТИ, 1998.

8. Case 1/58 Stork, [1959] ECR 17.

9. Case 29/69, Stauder [1969] ECR 419.

10. Case 11/70, Internationale, [1970] ECR 1125.

11. Ніцький договір та розширення ЄС / М-во юстиції України. Центр
порівнял. Права; За наук. ред. С.Шевчука. – К.: Логос, 2001.

12. Конституции зарубежных государств: Учеб. пособие / В.В. Маклаков
(сост.). – 4.изд., перераб. и доп. – М. : Волтерс Клувер, 2003. –
C. 294.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020