Реферат на тему:
Формування дохідної частини бюджету України: наукові підходи
Податки є однією з найстаріших економічних категорій науки про фінанси.
Поява цієї категорії була зумовлена виникненням держави. Саме податки
повинні були здійснювати фінансове забезпечення виконання державою її
функцій, і тому вони стали об’єктивним атрибутом існування держави.
Відтоді пройшло багато часу, який вимірюється століттями. Зникали одні
держави, з’являлися нові з їхніми неринковими і ринковими економіками,
але не зникала потреба держави у фінансових ресурсах для виконання
притаманних їй функцій.
Багатовікова історія розвитку суспільства визначає різні типи державних
утворень (східні держави, класичні держави Греції і Риму, які поєднали
елементи феодалізму, абсолютизму і конституціалізму). Кожному з них
відповідали і різні форми правління (абсолютизм або конституційна
монархія, республіка та ін.). На історичному шляху розвитку
державотворення формувалися і вдосконалювалися економічні відносини,
суттєво змінювалися методи та механізми фінансового забезпечення
існування і функціонування держави. На цьому фундаменті формується і
розвивається фінансова наука взагалі і теорія податків зокрема. З
розвитком товарно-грошових відносин, коли грошова форма оподаткування
стає домінуючою, а кожна держава вже має свою власну податкову систему,
значно поширюються різні податкові теорії.
Основоположником досліджень у галузі оподаткування є представник
англійської класичної політекономії Адам Сміт (1723–1790). Після цього в
розробку теорії і практики оподаткування значний внесок зробили багато
відомих учених, прізвища яких по праву займають належне місце в
скарбниці світової фінансової думки.
Ми не ставимо перед собою завдання викласти всі аспекти теоретичного
вчення про податки, його розвиток в історичному розрізі і зміст наукових
досліджень систем оподаткування окремих видатних представників
економічної науки. Ці теоретичні дослідження достатньою мірою висвітлені
в нашій економічній літературі.
У цій статті вважаємо за доцільне розглянути тільки ті теоретичні
аспекти функціонування податків, що безпосередньо стосуються практики
формування бюджетних коштів держави, тих конкретних форм і методів
оподаткування, які застосовуються в українському законодавстві у
податковій справі. Такий підхід дозволить нам певною мірою визначитись і
в тих причинах, що зумовили недосконалість податкової системи України на
сучасному етапі ринкового розвитку її економіки.
Основоположник податкової теорії Адам Сміт свого часу дуже вдало
зауважив: „Щоб підняти державу з найнижчих щаблів варварства до вершин
добробуту, потрібні лише мир, розумні податки і терпимість в
управлінні”. Ця теза актуальна і сьогодні. На всіх етапах розвитку
ринкової економіки Україна постійно перебуває у пошуках подолання
кризових ситуацій. Цьому сприяють як об’єктивні, так і суб’єктивні
причини їх виникнення (серед яких, звичайно, є й ті, які А. Сміт відніс
до „терпимості управління”) і про причетність до них наших „нерозумних
податків”, що повністю підтверджує справедливість висловлювання Адама
Сміта, зробленого ще в середині ХVІІІ століття.
Створити науково обґрунтовану податкову систему держави – справа
непроста. Ідеально досконалих податкових систем не існувало і не існує
сьогодні – це відомо всім, хто займається аналізом податкових систем
різних держав, у тому числі і за останнє десятиліття ХХI століття. Але
перед кожною державою стоїть завдання створити таку податкову систему,
яка б найбільшою мірою відповідала конкретним соціально-економічним
умовам даного періоду її існування.
Розробляючи податкову систему та її законодавчо оформлюючи, необхідно
визначитися у багатьох питаннях, від яких залежить побудова самого
механізму функціонування кожного з податків, які держава вводить до
своєї податкової системи. Історія світового розвитку податкової справи
свідчить, що ці механізми можуть бути неоднаковими не тільки в розрізі
різних державних утворень, але й всередині самої держави відповідно до
тих чи інших періодів її соціально-економічного розвитку. Однак є
декілька принципово важливих питань, що виникають при створенні
податкової системи і від вирішення яких залежить соціально-економічна
ефективність податкової системи: чи буде вона стимулювати виробництво і
торгівлю, інвестування та ділову активність, чи, навпаки, стане
руйнівною для виробничої сфери?
Позбавлення податкової системи її заохочувальної, стимулюючої функції
призводить до того, що підприємництво або гине, або тікає у „тінь”. При
цьому треба мати на увазі і те положення, що податкова система, крім
фіскальної і стимулюючої функцій, покликана виконувати ще й соціальну.
Історія розвитку ринкових відносин держав із ринковою економікою з усією
очевидністю підтверджує, що ринкове господарство саме по собі не може
забезпечити справедливий розподіл доходів і власності так, щоб
задовольнити соціальні потреби всього населення. Тому держава повинна
більш активно використовувати податкову політику для перерозподілу
заново створюваної вартості, щоб податки не сприяли виникненню такої
соціально-економічної ситуації, при якій багаті ще б більше багатіли, а
бідні – біднішали.
Формуючи податкову політику держави важливо визначитися: що закласти в
основу податкової системи – доходи підприємницьких структур чи доходи
населення? Якщо, наприклад, у доходах бюджету США податкові надходження
від населення становлять майже 90 відсотків, а від корпорацій, фірм і
підприємств – приблизно 10 відсотків, то в доходах бюджету України на
1998 рік прибутковий податок із громадян становить 12,5 відсотків.
Така принципова протилежність у підходах до визначення основи податкової
системи пояснюється тим, що Україна при переході до ринкової економіки
отримала у спадок від колишнього Радянського Союзу його розподільчу
систему, що базувалася на загальнодержавній і колгоспно-кооперативній
власності. За такої системи цілком закономірно, що переважна частина
валового внутрішнього продукту і його знову створеної частини –
національного доходу – відразу централізувалася у державному бюджеті.
Принципово відрізняються і внутрішні структури ВВП. Якщо в державах з
ринковою економікою у вартості валового внутрішнього продукту (затрати
минулої праці, прибуток підприємницьких структур і оплата праці) оплата
праці становить левову частку, то в колишньому СРСР (як і нині в
Україні) – зовсім незначну частину. Це не тільки дозволяло, але й
зобов’язувало державу з централізованою планово-розподільчою системою
брати на себе відповідальність як за формування доходів бюджету за
рахунок надходжень від державних підприємницьких структур, так і за
забезпечення різних соціальних потреб населення.
Чи реально сьогодні у нас змінити внутрішню структуру ВВП? Звичайно,
частково питому вагу оплати праці у вартості ВВП можна змінити, якщо ту
частину платежів підприємств до бюджету, яка визначається у відсотках до
фонду заробітної плати, ввести в оплату праці працівників підприємств і
стягувати ці платежі не з доходів підприємств, а з заробітної плати. Це
не зменшить розміру заробітної плати, яку одержують нині працівники, але
вирішення даної проблеми в цьому напрямі дещо змінить внутрішню
структуру ВВП і наблизить її до структури ВВП країн з ринковою
економікою. Але повністю вирішити цю проблему не можна у зв’язку з тим,
що питома вага затрат минулої праці у вартості ВВП у нас набагато вища,
ніж у промислово розвинених країнах світу, адже продуктивність праці у
виробничій сфері України в декілька разів нижча, а матеріало-, енерго- і
працеємність – у декілька разів вища, ніж у західних промислово
розвинених країнах.
При такій структурі ВВП наші податки не можуть бути повною мірою
використані державою для економічного регулювання діяльності виробничої
сфери відповідно до властивої податкам регулюючої функції. Тому проблема
зміни внутрішньої структури ВВП на користь оплати праці буде ще довго
одним із головних завдань подальшого розвитку продуктивних сил України.
І вирішитись у майбутньому вона зможе тільки таким посиленням
інвестиційної діяльності, яке б забезпечило стрімке прискорення
науково-технічного прогресу.
У контексті питань, пов’язаних із побудовою податкової системи України,
вважаємо за доцільне звернути увагу ще на одну характерну рису
української податкової системи. Мається на увазі те, що деякі податки та
обов’язкові відрахування виробничі підприємства вводять у собівартість.
Це призводить до зростання цін, зниження попиту, завдає шкоди
конкурентоспроможності вітчизняних товарів, перешкоджає відновленню
обігових коштів, що в результаті зумовлює скорочення самої бази
оподаткування і зменшення надходжень до бюджету.
У податковій системі України допускається оподаткування витрат, а не
результатів.
Логічно було б (не тільки з науково-теоретичних міркувань) мати податок
на заробітну плату громадян – фізичних осіб, а не відрахування до
цільових фондів, розмір яких визначається у відсотках до фонду
заробітної плати. До речі, нині відрахування, наприклад, на соціальне
страхування і до Пенсійного фонду, вносять як підприємства і установи (у
процентах до фонду заробітної плати), так і робітники та службовці (з їх
заробітної плати). При цьому загальні відрахування здебільшого
відносяться на витрати виробництва і вводяться у собівартість. Разом з
тим, окремі з них можуть перераховуватись і з прибутку (наприклад,
відрахування на дорожні роботи).
Науковий підхід до формування податкової системи передбачає встановлення
не одного, а сукупності податків. Кожна країна, з урахуванням
характерних для неї специфічних соціально-економічних умов, визначає
свої податки і відповідні їхні механізми. Їхня кількість може бути
різною. Але при цьому є одне загальне положення, обов’язкове для всіх
країн, якщо вони хочуть мати науково обґрунтовану податкову систему,
здатну забезпечити не тільки реалізацію фіскальної функції податків, але
й функції регулювання і стимулювання економіки. Мається на увазі
створення такої системи встановлених у країні податків, які були б
взаємопов’язані між собою, органічно доповнювали б один одного, не
суперечили один одному і системі в цілому. Ця вимога до податкових
систем, що створюються, загальновідома і знайшла своє місце в
дослідженнях з проблем податкової справи.
Побудова та реформування податкової системи України здійснюється
відповідно до Постанови Верховної Ради України „Про основні положення
податкової політики України” від 4 грудня 1996 року і Закону України
„Про систему оподаткування”, який був прийнятий у 1994 році (нова
редакція цього Закону враховувала зміни та доповнення, внесені в систему
оподаткування за 1992–1993 рр.).
У цих законодавчих актах визначені засади податкової політики, платники
податків, об’єкти оподаткування, види загальнодержавних і місцевих
податків, зборів та інших обов’язкових платежів, що справляються на
території України, основні принципи надання пільг і звільнення від
оподаткування.
Платниками податків та інших обов’язкових платежів є юридичні та фізичні
особи, які визначаються в законах України щодо кожного окремого платежу.
Об’єктами оподаткування є прибуток, майно, додана вартість продукції
(робіт, послуг), спеціальне використання природних ресурсів, заробітна
плата, доходи громадян та інші об’єкти, визначені законодавчими актами
України.
Наука про податкову систему не дає єдиних рекомендацій щодо конкретної
кількості податків у державі з ринкової економікою. Щодо цього існують
різні думки. На практиці ж кількість податків і обов’язкових платежів
визначається кожною державою з урахуванням особливостей розвитку
суспільства та економіки.
За останні роки ринкового реформування економіки України Верховною Радою
прийнято і діє 28 законів, які визначають механізми різних видів
податків і відрахувань. Усього чинним законодавством у податковій
системі України передбачено понад 20 загальнодержавних податків, зборів
і відрахувань та 16 місцевих податків і зборів.
Сьогодні податкова система України базується на таких головних
загальнодержавних податках: на додану вартість, на прибуток підприємств,
прибутковий податок з громадян. У 2006 році питома вага цих податків у
Зведеному бюджеті України становила: податок на додану вартість – 34,3
відсотка; податок на прибуток підприємств і організацій – 20,8 відсотка;
прибутковий податок з громадян – 12,5 відсотка; акцизний збір – 8,4
відсотка.
Як відомо, державний бюджет у Зведеному бюджеті України займає приблизно
70 відсотків. Тому переважна частина загальнодержавних податків і зборів
концентрується в Державному бюджеті України.
Правову основу податкової системи держави становлять відносини
власності. Перехід від державної власності до економіки з її різними
формами власності, що виникли на шляху роздержавлення і приватизації,
кардинально змінює правове поле в організації податкових відносин не
тільки держави, але й відповідних юридичних і фізичних осіб. В умовах
ринкової економіки держава може одержувати доходи за допомогою
податкової системи для свого утримання і виконання державних функцій
тільки на основі перерозподілу доходів підприємницьких структур і
населення. На шляху створення податкової системи України в роки ринкової
трансформації її економіки неодноразово порушувалась економічна основа
податкових відносин держави з недержавними підприємницькими структурами.
Досить згадати запровадження в Україні не податку з прибутку, а податку
з валових доходів підприємств (сума заробітної плати і прибутку),
оподаткування фонду заробітної плати, вилучення до бюджету відповідної
частини амортизаційного фонду тощо.
З позиції впливу податків на виробничу сферу при створенні податкової
системи держава, насамперед, повинна вирішити, якою повинна бути та
допустима частка прибутку підприємницької сфери, яку держава може
вилучити у підприємства у вигляді податків до бюджету, не підриваючи у
підприємця стимули для виробничої діяльності та інвестиційної
активності. Що відбуватиметься з економікою держави, якщо буде порушено
цей принцип? Відповіді на ці запитання відомі. Вони містяться,
наприклад, у податковій концепції економіста Південно-Каліфорнійського
університету (США) А. Лаффера, який обґрунтував взаємозалежність між
зростанням податкових ставок, доходами бюджету та об’єктом оподаткування
(модель цієї залежності зображена у вигляді так званої “Кривої
Лаффера”).
В – податкова база;
Д – доходи бюджету;
Т – прогресивність оподаткування, ставка податку, %;
К – рівень перерозподілу доходів підприємств, який встановлюється кожною
державою відповідно до її економічних можливостей і особливостей, але
дає можливість нормального функціонування підприємницьких структур;
Г – фактичний рівень перерозподілу доходів підприємства через бюджетну
систему України на даний час (70–80 % прибутків підприємницьких
структур).
А. Лаффер переконливо доводить, що зростання суми доходів бюджету
відбувається при підвищенні ставок податків, але тільки до певної межі.
Подальше зростання ставки податків понад цю межу веде не до збільшення
доходів бюджету, а, навпаки, до їх подальшого скорочення, оскільки за
нею відбувається звуження податкової бази, бюджет підриває економічні
стимули, що скорочує його доходи, незважаючи на зростання податкових
ставок.
Якщо ж узагальнити економічний та правовий стимули, які лежать в основі
податкової ситуації, то навряд чи можна припустити, що знайдуться
суб’єкти, які беруть участь у виробництві лише для сплати податків. Це
означає, що виробництво буде згортатись у цілому. Найвірогідніше, при
зростанні податкових ставок будуть виникати мотиви для ухилення від
сплати податків, зростатиме частка доходів тіньової економіки у ВВП.
Встановлення ж середньої, оптимальної податкової ставки закладає ряд
стимулів. Перш за все, за рахунок розширення виробництва, зростання
прибутків збільшується й податкова база. Потім відбувається міжгалузеве
вирівнювання за рівнем рентабельності, зменшується розрив між низько- та
високооподатковуваними галузями. Як результат – зменшується розмір
тіньових доходів за рахунок зникнення стимулів для ухилення від сплати
податків, і доходи тіньової економіки „легалізуються”, трансформуючись у
законні форми надходження коштів.
Кожна держава повинна встановити такі перерозподільні відносини при
формуванні бюджетних коштів, які б не розорювали виробничу сферу, а,
навпаки, сприяли її розвитку. У колишньому Радянському Союзі, де правову
основу системи податків становила державна власність на засоби
виробництва, питання про дотримання якогось нормативу перерозподілу
прибутків підприємств через бюджетну систему взагалі не існувало.
Держава могла у підприємств, що належать їй, забрати до бюджету всі їх
доходи, а потім з того ж бюджету профінансувати всі їх потреби. У
державах з ринковою економікою, де правову основу податкових систем
становить багатоукладна економіка, встановлення і дотримання такого
нормативного граничного рівня перерозподілу національного доходу через
бюджет стає необхідністю. Але держави, які тільки в останні роки
перейшли на шлях формування ринкових відносин, мають специфічні
особливості своїх розподільчих систем, що суттєво відрізняють їх від
розподільчих систем промислово розвинених держав зі сталою ринковою
економікою.
Ці особливості слід враховувати при формуванні і здійсненні податкової
політики, бо сліпе копіювання розподільчих систем інших країн, крім
недоречностей, нічого позитивного принести не може. Це підтверджується,
наприклад, економічно необґрунтованим граничним рівнем перерозподілу ВВП
через бюджетну систему України. Постанова Верховної Ради України „Про
основні положення податкової політики в Україні” від 4 грудня 1996 року
визначила граничний рівень перерозподілу ВВП через Зведений бюджет
України, включаючи відрахування до Пенсійного фонду України, який не
повинен перевищувати 40–45 відсотків.
Тут виникає суттєве питання щодо обґрунтованості цього нормативного
показника з позиції його практичного використання при формуванні
податкової системи України. Якщо для України цей рівень є економічно
обґрунтованим, то чому виникло надмірне перевантаження податкової
системи щодо об’єктів оподаткування? Відомо, що сьогодні у вигляді
податків та обов’язкових платежів держава забирає у підприємницьких
структур майже 70–80 відсотків їх прибутків. Але парадокс полягає в
тому, що в процесі перерозподілу прибутків підприємств у дохід бюджету
ми фактично використовуємо цей граничний рівень перерозподілу ВВП через
бюджетну систему лише наполовину.
У таблицях № 1, 2 наведені співвідношення доходів і видатків Зведеного
бюджету України з валовим внутрішнім продуктом. За 1991–2006 роки тільки
у 1994 році питома вага доходів зведеного бюджету у ВВП становить 43,5
відсотка. У 1998 році цей показник становив усього 27,38 відсотка.
Щорічно ці планові і фактичні показники як щодо державного, так і щодо
місцевого бюджету не співпадали і, як правило, у бік невиконання
передбачуваного перерозподілу ВВП на користь бюджету.
Так, за останні роки в Україні щорічно планується одержувати до
державного бюджету податкових надходжень десь на рівні 21–22 відсотків
ВВП, а надходить фактично ще менше. Наприклад, Державний бюджет України
на 1996 рік передбачав, що через нього буде перерозподілено
22,2 відсотка ВВП. Фактично ж було перерозподілено лише 15,3 відсотка. У
1997 році планувалося 21,6 відсотка, фактично мали – 18 відсотків, на
1998 рік передбачали 21 відсоток, фактично перерозподілено – 15,7
відсотка. У 1999 році ситуація з цими показниками приблизно така сама.
Якщо ж врахувати наявність бартерних відносин і взаємозв’язків, то в
живих грошах ці показники виявляються ще меншими.
За такої ситуації може виникнути думка, що це позитивне явище, коли
фактичний перерозподіл ВВП через бюджетну систему не тільки не порушує
встановленого законодавством нормативу, а, навпаки, удвічі від нього
менший. Така думка економічно невиправдана. При визначенні основних
засад податкової політики законодавець не повинен вводити в них
нереальні, економічно необґрунтовані положення, які при практичному
застосуванні перетворюються у фікцію. Адже від реальності та
оптимальності таких фундаментальних показників залежить економічне
зростання країни, стимулювання розширеного відтворення засобів
виробництва і всебічний розвиток робочої сили як головної продуктивної
сили суспільства.
Показники 1991 р., млн крб. 1992 р., млрд крб. 1993 р., млрд крб. 1994
р., млрд крб. 1995 р.,
млн грн 1996 р.,
млн грн 1997 р., млн грн 1998 р.,
млн. грн 1999 р. (очікуваний результат), млн грн 2000 р. (прогноз), млн
грн
ВВП 299,4 5032,7 148273,0 1203769,0 54516,0 81519,0 92484,0 103869,0
129845 149484*
Доходи зведеного бюджету 76,8 1227,5 46621,8 523092,6 20689,9 30218,7
27148,6 28441,1 34252 32318
Питома вага доходів зведеного бюджету у ВВП, % 25,7 24.4 33,5 43,5 38,0
37,5 30,4 27,38 26,38 21,61
Видатки зведеного бюджету 97,9 1919,7 57248,8 630647,0 24302,8 34182,8
33345,0 30506,4 35492 32318
Питома вага видатків зведеного бюджету
у ВВП, % 32,7 38,1 38,6 52,4 44,6 42,5 37,1 29,37 27,34 21,61
Показники 1999 р.,
млн рн 2000 р.,
млн
рн 2001 р.,
млн грн 2002 р.,
млн грн 2003 р.,
млн грн 2004 р.,
млн грн 2005 р.,
млн грн 2006 р.
(січень-липень)
млн грн 2006 р.
(план)
млн грн 2007 р.
(прогноз) млн грн
ВВП 130442 170070 204190 225810 267344 345113 424741 235715 503700
594100
Доходи зведеного бюджету 32876,4 49117,9 54934,6 61954,3 75285,6 90592,9
134218,2 88800,3 157300 179400
Питома вага доходів зведеного бюджету у ВВП, % 25,2 28,9 26,9 27,4 28,2
26,2 31,6 35,0 31,22 30,2
Видатки зведеного бюджету 34820,9 48148,6 55528,0 60318,9 75873,5
101282,6 141438,8 88481,4 172800 196400
Питома вага видатків зведеного бюджету у ВВП, % 26,7 28,3 27,2 26,7 28,4
29,4 33,3 35,6 34,30 33,1
Дехто може зауважити, що цей нормативний показник визначений не у законі
України, а у постанові Верховної Ради, і тому немає юридичної сили. Це
дійсно так. Але ж він визначений у постанові вищого законодавчого
органу, який формує податкову політику держави. Тоді що ж це за засади
податкової політики, в які закладено економічно необґрунтований, а тому
і нереальний чи ненайголовніший нормативний показник? І хіба можна
побудувати економічно виважене, реальне оподаткування, якщо воно буде
створюватися на нереальних, економічно необґрунтованих засадах
податкової політики? Звичайно, ні.
То чому ж закладений Верховною Радою України в основи податкової
політики граничний рівень перерозподілу ВВП через бюджетну систему
виявився нереальним? На нашу думку, законодавець ніяких економічних
розрахунків не робив, а просто переніс у свою постанову рівень
перерозподілу ВВП за допомогою податків зі світової практики, де цей
показник давно використовується на макрорівні при економічному аналізі
розподільчих процесів. І тут наш законодавець, хотів він цього чи ні,
застосував цей показник у вигляді податкової квоти, яка визначає рівень
оподаткування в податковій системі України. Але економічно обґрунтованої
податкової квоти, яка б характеризувала граничний рівень оподаткування
підприємницьких структур всіма податками та обов’язковими платежами, у
нас немає. Використати ж граничний рівень перерозподілу ВВП у
40–45 відсотків у ролі податкової квоти ми не можемо, бо цей показник
зовсім не враховує внутрішню структуру ВВП, що властива для України.
З позиції вимог теоретичних основ оподаткування визначення податкової
квоти в механізмі оподаткування є не тільки доцільним, але й
обов’язковим, бо саме завдяки йому створюються певні гарантії соціальної
справедливості як одного з принципів побудови податкової системи
держави. Зрозуміло, що в практиці оподаткування багатьох іноземних
держав такі квоти законодавчо не встановлюються, оскільки вони певною
мірою зменшують можливості держави для використання податків як
фінансових регуляторів. Може, і ми в майбутньому, коли будемо мати сталу
економічну структуру суспільства, зможемо обійтись у податковій системі
без законодавчо встановленої податкової квоти. Але в нинішніх умовах, на
нашу думку, необхідність податкової квоти для суми всіх податків і
платежів у податковому законодавстві є об’єктивною необхідністю.
Вважаємо, що сам підхід до визначення нормативних показників при
оподаткуванні необхідно змінити. Основою розрахунку повинен стати не
ВВП, а ті складові частини, з яких формується щойно створена вартість –
національний дохід, бо тільки він є джерелом формування бюджетних
коштів. Прив’язка цього нормативного показника до ВВП фактично узаконює
право оподатковувати не тільки прибуток підприємця і заробітну плату
населення, але й собівартість, що ми, до речі, з успіхом і робимо. Але ж
такий підхід до оподаткування суперечить самій сутності економічного
розвитку.
Нині при реформуванні податкової системи України необхідно зняти
невиправдані нарахування на собівартість, провести своєрідну санацію
собівартості з метою вивільнення її від обтяжуючих складових, які
фактично її не стосуються, але відіграють негативну роль у
відтворювальному процесі. Адже податки на собівартість мають ефект
мультиплікатора, який пропорційно збільшує всі подальші податки. Від
цього фактора найбільше страждають технологічно розвинені галузі
(приладо- і машинобудування тощо) і набагато менше потерпають сировинні
галузі. Надмірні нарахування на собівартість спричиняють негативну
структурну перебудову економіки, зростання її сировинного сектора.
Слід зазначити, що сьогодні в Україні склалась сировинна структура, яка
значно гірша від тієї, що була у колишньому СРСР, де три чверті ВВП
займало виробництво засобів виробництва і одну чверть – виробництво
продуктів споживання. Маючи високий промисловий потенціал, Україна не
повинна стати сировинним придатком світового промислового капіталу, бо
це загрожує державі втратою свого економічного суверенітету, а отже, й
економічної безпеки.
Тому потрібно змінити джерела формування бюджетних доходів, звільнити
фонд заробітної плати від нарахувань і тим самим звільнити від
оподаткування окремі структурні елементи собівартості. Доходи бюджету і
спеціальних позабюджетних фондів слід формувати тільки за рахунок
прибутків юридичних осіб і доходів фізичних осіб. Доцільні тут
нормативні показники слід визначати за відношенням не до ВВП, а до
обсягів прибутків і доходів юридичних і фізичних осіб. Тому граничний
рівень перерозподілу ВВП через Зведений бюджет України, включаючи
відрахування до Державного соціального фонду, треба замінити на державну
податкову квоту, яка найбільш об’єктивно характеризуватиме рівень
оподаткування і унеможливить існуюче нині надмірне податкове
перевантаження підприємницьких структур. Щодо показника перерозподілу
ВВП методом оподаткування, то він може застосовуватися при аналізі
перерозподільчих відносин тільки на макроекономічному рівні.
Те, що нормативний перерозподільчий показник, про який йдеться,
безпосередньо стосується внутрішньої структури ВВП, мабуть, доводити не
треба. І хіба не зрозуміло, що є складові частини ВВП, за рахунок яких
держава не може формувати доходи бюджету. Але внутрішня структура ВВП
України і країн з розвиненою ринковою економікою суттєво відрізняється.
Саме та частина ВВП, яка може і повинна бути джерелом бюджетних доходів,
у структурі ВВП України займає порівняно незначне місце (прибуток
підприємства і заробітна плата), у той же час у розвинених країнах вона
становить левову частину в його структурі.
Для конкретного підприємства, незалежно від того, як визначаються ті чи
інші платежі в бюджет (у відсотках до прибутку чи у відсотках до
заробітної плати, у відсотках до обороту чи якимось іншим чином), існує
фактично тільки одне джерело для сплати податків – його прибуток. Ні
затрати, ні фонд заробітної плати для підприємства не можуть бути таким
джерелом покриття платежів до бюджету. Необхідно також нагадати, що
фінансова наука і податкова практика невипадково вводять у механізм
оподаткування не тільки такі поняття, як суб’єкт, об’єкт, одиниця
обкладання, ставки, але й поняття джерела оподаткування і податкової
квоти. Це саме той приклад, коли об’єкт оподаткування відірваний від
джерела сплати податку або обов’язкового платежу. Якщо в інших випадках
такий відрив економічно виправданий (наприклад, на майно, що приносить
дохід), то в цьому випадку він не тільки недоцільний, але й має дуже
негативні наслідки стосовно відтворювальних процесів. Тому треба
пов’язати об’єкт оподаткування з джерелом сплати податку. Оскільки дохід
стане джерелом сплати податку, то і оподаткування буде більш
справедливим.
При нинішній ситуації, коли половина економіки України перебуває в
„тіні”, від якої бюджет ніяких податків та платежів не отримує, і при
внутрішній структурі ВВП (яку, до речі, ми одержали у спадщину від
колишнього СРСР), якщо застосувати навіть у половинному розмірі
визначений граничний розмір перерозподілу ВВП через бюджетну систему
(включаючи відрахування до Пенсійного та інших обов’язкових фондів), то
й тоді ці податки та обов’язкові платежі заберуть 70–80 відсотків
прибутку з виробничих підприємств, що і відбувається зараз в Україні при
реалізації податкової політики.
Отже, можна зробити висновок, що визначений Верховною Радою України
граничний рівень перерозподілу валового внутрішнього продукту через
бюджетну систему є економічно необґрунтованим і для підрахунку
податкових платежів підприємств використаний бути не може. Тому він не
спроможний відігравати позитивну роль у реформуванні податкової системи
в напрямі забезпечення оптимізації структури перерозподілу ВВП і його
щойно створеної частини – національного доходу, сприянні стабілізації
матеріального виробництва, підвищенні його ефективності, задоволенні
державних і соціальних потреб.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
