.

Геополітика та геостратегія – складова частина українознавства (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
377 4378
Скачать документ

Реферат на тему:

Геополітика та геостратегія – складова частина українознавства

Інтегруючою особливістю поглядів українознавчих дослідників є
концептуальне бачення історичного розвитку українства у власній
природній території та в системі взаємовідносин у світі. Методологія
здійснюваних ними геополітичних досліджень базується на наступних
пізнавальних рівнях – теоретичному, методологічному, прикладному.
Теоретичний рівень концентрує дослідження проблем змісту геополітики та
геостратегії як складової частини українознавства. Методологічний –
конкретизує розробку українознавчих геополітичних ідей, гіпотез,
концепцій, теорій, понятійно-категоріальних систем, принципів.
Прикладний – відображає втілення наукових і навчально-методичних
матеріалів у діяльності органів державної влади та освітньому процесі
навчальних закладів.

Концепції і теорії П.Кононенка, П.Масляка, В.Сніжка та попередніх
українських геополітичних дослідників є відмінними від поглядів
європейських вчених у визначенні проблем дослідження.

Обмеженість територіального простору європейських країн обумовила
розвиток геополітичних ідей просторового росту держав, боротьби країн за
контроль над узбережжям морів та природно-ресурсними регіонами.
Концептуальна схема геополітичних досліджень українських вчених та
громадських діячів ґрунтується на визначенні сталості і незмінності
території ґенези і розвитку українського етносу.

Зміна суспільно-політичної ситуації в Україні і світі була і є
визначальною для ідейної спрямованості в науковій і дослідній роботі
вчених-українознавців.

У першій половині XX століття змістовність геополітичних досліджень
полягала у визначенні самодостатності українців відновити національну
державу та утверджувати її геополітичні інтереси у протистоянні з
колоніальними імперіями – Росією, Польщею, СРСР, Німеччиною. Наприкінці
XX століття найголовнішим завданням українознавчих геополітичних
досліджень було осмислення державотворчих і культурних традицій
українського етносу. У XXI столітті в контексті швидких економічних і
політичних змін у світі, у системі геополітики та геостратегії як
складової частини українознавства постало завдання обґрунтувати
українознавчу геополітичну концепцію становлення національної
Української держави та реалізації її геостратегічних інтересів у
міжнародних відносинах.

Україна зі стародавніх часів була центром геополітичних конфліктів
іноземних імперських утворень в масштабі Європи і світу. На початку XXI
століття в існуючій Українській державі українці мають визначитися чи є
необхідним відновлення Української самостійної соборної держави, в якій
домінувала б українська нація, чи держава Україна залишатиметься
сировинно-ресурсною колонією Російської Федерації, Сполучених Штатів
Америки, Європейського союзу чи інших геостратегічних центрів.
Визначеність в цьому проблемному аспекті є принциповою для відтворення
тисячолітніх традицій українського державотворення та утвердження
величності і впливовості світового українства.

Теоретичні і геостратегічні дослідження вчених-українознавців є ідейною
та фактологічною основою для розробки фундаментальної українознавчої
геополітичної концепції.

Системна діяльність на основі українознавчого геополітичного осмислення
дійсності можлива на концентруванні поняття “Україна”, яке охоплює
територію, яку заселяє український етнос споконвічне та має глибинну
основу в мові як універсальному феномені буття і свідомості нації та
культурі як формі ідентичності українського суспільства. Основним
цільовим моментом цієї системи поглядів і дій має бути вивчення України
і українства як історичних феноменів.

Україна потребує осмислення з категорійних параметрів територіального
масштабу, географічного положення, людського і ресурсного потенціалу.
Цим стратегічним завданням і визначається мета української геополітичної
концепції – формування просторової організаційної єдності українців у
межах України та системи взаємодії світового українства. Механізм
реалізації єдності та ідейної згуртованості українців розкритий у праці
українських мислителів П.Кононенка і Т.Кононенка “Український етнос:
ґенеза і перспективи”.

Базова ідеологема поглядів вчених висловлена в критично-аналітичному
викладі геополітичних факторів зародження і розвитку українського
етносу, проблем і перспектив України як держави у XXI столітті. Основною
ознакою здійснюваного наукового аналізу історичних фактів і подій,
поглядів українських вчених та громадських діячів, є методологічна,
ідейна та політична послідовність в утвердженні ідеалів української
державності та національного суспільства.

Розкриття змістовності цих ідеалів є можливим в процесі розробки
геополітичної концепції розвитку ідейних цінностей українського етносу,
базованій на українознавчому осмисленні України та світу.

Концепція етнотворчого розвитку українства, розроблена П.Кононенком і
Т.Кононенком, розкриває роль природи як фізичної субстанції і як
“феномена духу”. Осмислюючи цей аспект, вчені акцентують увагу на
необхідності вивчення та інтегрованого поєднання ідей та теорій
В.Вернадського, М.Грушевського, С.Рудницького.

Базовою концепційною засадою трактується теорія В.Вернадського про
взаємовплив усіх форм матеріальної й духовної культури, зокрема: впливу
землі і неба на поступові зміни в інтелектуально-духовної сутності
людства.

Проблему етногенезу, поставлену В.Вернадським у працях “Досвід описової
мінералогії”, “Історія мінералів земної кори”, у площину універсальних
зв’язків людства і природи логічно конкретизує М.Грушевський у
джерельній і фактологічній праці “Історія України-Руси”.

М.Грушевський послідовно дотримувався історизму та всебічності у
вивченні джерельної бази етапів і форм розвитку українського етносу як
автохтонного. Він визначав генетичні, історичні та соціокультурні
еволюційні зв’язки українського етносу з іншими слов’янськими
спільнотами та специфічні особливості, які обумовили закономірність його
еволюції в націю.

Характер еволюції природи й людської спільноти в органічному контексті з
розвитком культурно-цивілізаційних процесів розкритий основоположником
геополітики України як наукової галузі знань С.Рудницьким.

П.Кононенко і Т.Кононенко, аналізуючи працю С.Рудницького “Українська
справа зі становища політичної географії” виокремлюють його висновки про
необхідність дослідження не держав, а територій, на яких вони
знаходяться. С.Рудницький розглядає в політичній географії державу як
частину земної поверхні, зайнятої групою людей, яка окреслила певні межі
свого проживання і використовує наявний простір в економічних цілях.
Тобто С.Рудницький вважав, що простір території і її природи – це одна з
основ держави, іншою основою є частина людства, яка утворює державу.

Поставлену С.Рудницьким у політичній географії проблему поєднання
території і населення українознавчі дослідники розглядають в аспекті
впливу географічного розташування української території на творення
українського етносу та його зв’язки з іншими цивілізаційними і
культурними спільнотами. П.Кононенко і Т.Кононенко розкривають процес
розвитку українського етносу від початкових людських спільнот часів
палеоліту та неоліту як природно-біологічного і культурно-духовного
феномену у системі поєднання впливів кліматичних, геологічних,
соціокультурних явищ.

Орієнтуючись на “Книгу буття українського народу” вчені визначають дві
геополітичні епохи у становленні українського етносу: “доісторична” –
від V тисячоліття до н.е. до кінця X століття н.е.; “історична” – II
тисячоліття н.е. Перша епоха характеризується тим, що українська
територія стає межовою між еллінським, а згодом римським світом та
східними народами.

У процесі цього протистояння відбувається перетворення місцевих племен у
автохтонний етнос. Після утворення Київської держави у II тисячолітті
українська територія стає межовою не лише “між середземноморською та
передньоазійською і північноєвропейською цивілізаціями, а й між осілим
хліборобським світом та кочовим азійським”.

Епохальними геополітичними подіями цього часового періоду, які мали
фундаментальний вплив на еволюцію українського етносу в націю,
вважаються: прийняття християнства князем Володимиром у 988 р.; козацьке
повстання на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким у 1648 р.; битва
українських козацьких військ на чолі з гетьманом Іваном Виговським проти
армії Московського царства під м.Конотопом у 1659 р.;
військово-політична коаліція гетьмана Івана Мазепи з Швецією у 1708 р.;
прийняття національними зборами у Львові ЗО червня 1941 року Акту
Відновлення Української держави; прийняття Верховною Радою УРСР 24
серпня 1991 року Акту проголошення незалежності України; референдум 1
грудня 1991 року про підтвердження Акту проголошення незалежності
України.

Ці події є ключовими етапами поступового і еволюційного ідеологічного
самоусвідомлення українців. Процес еволюції українського етносу в націю
вчені розглядають у контексті впливу природних умов, культури як
синтезуючої цілісності, господарського життя і світобачення.

Природа українського терену мала вплив на становлення в людей
стереотипів поведінки на рівні підсвідомості, а культурні здобутки
формували певні психоетнічні уявлення, які постійно трансформувалися в
залежності від ситуативних обставин, зокрема у зв’язку з постанням чи
занепадом власної державності.

П.Кононенко і Т.Кононенко не протиставляють “як найактуальніші
парадигми: етнодержава і етнонація”, а, ґрунтуючись на методиці синтезу
досліджують феноменальність української нації на основі здобутків
історії, філософії, соціології, природознавства, релігієзнавства,
лінгвістики, етнопсихології. Вони заперечують методику групування фактів
до заготовлених аксіом. Зразками таких політизованих схем ними
вважаються міфологічні російські погляди щодо Переяславської Ради,
Великої вітчизняної війни, дружби слов’янських народів, які відображають
ідеологічні та економічні інтереси Російської Федерації.

Методи досліджень, які застосовують українознавці, – це аналіз і синтез
джерел і фактів; дослідження розвитку певних явищ у їх органічному
часовому просторі; виведення у науковій розробці висновків і оцінок з
фактів. Дослідницька методика, запропонована вченими, є необхідною
передумовою для того щоб через аналізування соціальних і культурних
здобутків та осмислення і теоретичне узагальнення історичних подій,
фактів і явищ визначити сутність і традиції національної державності.
Необхідність розробки теорії і методики геополітичних історичних
досліджень визначає актуальність концептуальних завдань: розкриття
теоретичних та методологічних аспектів геополітики та геостратегії, як
складової частини українознавства; обґрунтування етапів та
ідейно-теоретичних напрямів української геополітичної думки XX – початку
XXI століть; визначення актуальності поєднання геополітичних ідей та
поглядів українських мислителів першої половини XX століття з сучасними
українознавчими геополітичними теоріями та концепціями.

Розкриття і дослідження геополітичних проблем, подій та явищ пов’язаних
з українською територією є необхідним для взаємопоєднаного осмилення
розвитку етносу, його еволюції в націю та становлення і розвитку
державних форм правління.

Тому вчені-українознавці акцентують увагу на споконвічному прагненні
українців до освоєння та оборони внутрішнього земельного простору на
противагу агресивно-експансивним наступальним діям іноземних державних
утворень – Речі Посполитої, Московського царства, Російської імперії,
Радянського Союзу.

Ці державні об’єднання, які мали різні міфологічні політичні
модифікації, отримували тимчасову перемогу над автохтонним українським
населенням.

Незважаючи на суб’єктивні силові фактори, активний опір національне
свідомого українства приводив їх в середині XVII століття, у 1917 і 1991
рр. до геополітичної катастрофи.

Волевиявлення українців 1 грудня 1991 року з точки зору
вчених-українознавців засвідчило, що за дві тисячі років автохтонний
етнос, який зародився в трипільській культурі, витримав безперервний
психологічний тиск інших племен, держав і політичних об’єднань і
переміг, усвідомлюючи свою велику історичну місію. Світова велич
українців визначається унікальним біогеографічним і кліматичним
комплексом української території.

Природними межами України, згідно з концепцією доктора географічних наук
П.Масляка, є гідрокліматичні кордони, які перетинають Європу від Неви на
півночі до Дону на півдні.

Між цими кордонами є замкнена гідрографічна система річок, які пов’язані
з басейном Атлантичного океану. Зокрема, усі річки України впадають у
Чорне, Азовське та Балтійське моря і через Середземне та Балтійське моря
поєднуються з Атлантичним океаном. Біогеографічний регіон, який є на
сході від річки Дон, не має виходу до світових водних просторів, за
винятком річок, які впадають у Північний Льодовитий океан. У зв’язку з
цими обставинами Петро Масляк вважає, що геостратегія української нації
має базуватися на усвідомленні і використанні українцями власних
духовних і просторових схильностей. Українці дали світові пісню, хліб і
крила. Цей поетичний вираз вченого має глибинний геополітичний зміст,
тому що акцентує увагу на духовних, прагматичних і інтелектуальних
здобутках нації.

Безперечним фактом є те, що українська нація протягом останніх століть
створила найчисельнішу і наймелодійнішу народну пісню, яка стала однією
з основ сучасної європейської музики.

Просторове поширення українців у світі функціонально пов’язане з
чорноземом. Українці освоїли величезні простори Росії, Казахстану,
Канади, США, Аргентини. Інтелектуальні здобутки нації полягають у її
схильності до створення космічної техніки і в розробці теорії космічних
польотів. Серед усіх теоретиків і практиків освоєння космічного простору
є лише генетичні українці, що не може бути випадковим. Відзначаючи ці
унікальні фактологічні аспекти, П.Масляк розкриває ситуацію із сучасним
ганебним станом економічного та інформаційного простору Української
держави у зв’язку з політичним і економічним тиском Російської
Федерації. Принципова позиція з цього проблемного питання висловлена ним
на Круглому столі з геополітичних питань, який відбувся в Національній
спілці письменників України на початку травня 2003 року.

Петро Масляк, аналізуючи глибоко і всебічно сучасні взаємини України і
Росії, звертає увагу на цільові завдання російської держави відносно
української території: встановити контроль над українськими
нафтотранспортною і газотранспортною системами, насамперед над
магістральним нафтопроводом Одеса-Броди; підпорядкувати російським
компаніям нафтопереробні, промислові і транспортні підприємства,
нафтовий термінал “Південний”, систему електроенергетичного
забезпечення; посилити русифікаційний тиск у засобах масової інформації,
сферах культури, освіти, державного управління.

Національні інтереси України, за оцінкою вченого-геополітика, – є
тотожними з прагненням країн Східної Європи і Балтики щодо створення
спільного економічного простору з країнами Європейського союзу. У
контексті цієї моделі вибору для України вважається економічно вигідною
війна Сполучених Штатів Америки та Великої Британії проти Іраку.

Внаслідок падіння режиму Саддама Хусейна, як прогнозує геополітик,
можливе збільшення видобутку нафти та імпорту її з Близького Сходу –
Нафтопровід Одеса-Броди-Плоцьк-Гданськ може закономірно виявитися
стратегічною магістральною опорою нового європейського простору, основою
якого може бути взаємопоєднаний економічний простір України і Польщі між
Чорним і Балтійським морями. Для Росії можливе падіння цін на нафту та
наявність України як конкурента в нафтотранспортній сфері є факторами,
які обумовлюють економічну стагнацію і занепад.

Таким чином, об’єктивні економічні інтереси України є протилежними Росії
у контакті з країнами Європи. Суб’єктивна відмова державного керівництва
від реалізації політичних і економічних інтересів України означає
можливість перетворення її у перспективі в один із регіонів Російської
Федерації.

З 1994 року економічний простір України є відкритий для Росії та
контрольований через політичні партії та органи державної влади.

Поневолення України, за баченням П.Масляка, відбувалося у два етапи. У
90-х роках XX століття Росія діяла методами силового тиску, встановлюючи
контроль над Чорноморським флотом у Севастополі, привласнюючи
заощадження громадян України, тактичну ядерну зброю, закордонну
власність СРСР, активи союзних валютних фондів і фондів коштовностей.

На початку XXI століття методи стали досконалішими, тобто спрямовані на
формування чи реанімацію певних Ідеологем, зокрема у контексті Року
Росії в Україні чи святкування 350-річчя Переяславської Ради.

Але для геополітично-свідомих українців є зрозумілим, що в основі всіх
тактичних заходів Росії є намагання втримати Україну як сировинну і
транзитну колонію. Створення спільного економічного простору з Росією,
за оцінкою геополітика, – це консервація технічної, технологічної та
організаційної відсталості України, яка була запрограмована в так
званому “народногосподарському комплексі СРСР”.

Україна внаслідок цієї обставини втрачатиме геостратегічні можливості
самодостатнього використання природних ресурсів та транзитних
комунікацій.

Нинішня влада, яка є маріонетковою адміністрацією російських
фінансово-промислових корпорацій, відповідно до розроблених у Росії
геополітичних технологій розчленування й повного економічного, а потім і
політичного поневолення України “пропонує” варіанти реформ. Сутнісні
моменти цих “реформ” полягають у введенні двопалатного парламенту,
формуванні економічного інтеграційного простору з Росією та її
сателітами – Білоруссю і Казахстаном.

П.Масляк зазначає, що керівництво держави здійснює заяви про
європейський вибір, а реально відбувається інтеграція в Росію. Тобто
внаслідок досягнення потенційної залежності України від поставок
російських енергоносіїв – нафти, газу, ядерного палива перестають
існувати перешкоди для формального об’єднання Росії та України в єдину
державу чи входження регіонів України до складу Російської Федерації.

Реальні події підтверджують висновки професійного українського
геополітика. У столиці Бельгії Брюсселі 27 травня 2003 року віце-прем’єр
міністр України Віталій Гайдук, віце-прем’єр Польщі Марек Пол та
віце-президент європейської комісії Лойола де Паласіо підписали
Декларацію про підтримку проекту транзиту нафти по українському
нафтопроводу Одеса-Броди, а також його добудови до польського міста
Плоцька.

Напередодні цієї події, 22 травня 2003 року, Верховна Рада України
підтримала заяву про підготовку Угоди про формування єдиного
економічного простору, яку підписали 23 лютого 2003 року в Москві
президенти України, Росії, Казахстану та Білорусі.

За спільний простір проголосували 266 із присутніх 436 народних
депутатів. Того ж дня Верховна Рада України прийняла звернення до урядів
та громадськості держав Європейського союзу, в якому запропонувала
започаткувати процес переходу взаємин України та ЄС від партнерства до
асоційованого членства. Країни Європи сприймають Україну як геополітичну
реальність, яка відображає певну природно-просторову конструкцію. Росія
та її сателітні маріонеткові адміністрації в інших державах СНД
намагаються сформувати штучно економічний простір, політичною надбудовою
якого має бути Євразійський економічний союз. Для української нації
постають актуальні дилемні завдання щодо осмислення свого державного
історичного розвитку, унікальності культури, розробки моделі
геостратегічної діяльності у світі.

У статті “Українська геостратегія у XXст. (Доктрина Фенікс” П.Масляк
систематизує досліджувані ним природні, просторово-територіальні та
історичні передумови української державності. Він вважає, що на початку
ХХІ століття територія України є в стані просторової трансформації.

Характерними особливостями цього процесу насамперед є нездатність
України здійснювати експансію за власними кордонами та постання у світі
потужних регіональних центрів впливу (Китай, Ісламський світ,
Європейський союз), які здійснюють геополітичний тиск на Росію.

Український геополітик переконаний, що державна територія України, яка
позбавлена безперервного геополітичного впливу здійснюваного протягом
тисячоліть, здатна бути внаслідок своїх ґрунтів та природних ресурсів
базою для реалізації національних інтересів українців та поширення
нашого впливу через діаспорні компактні поселення на інші частини світу.

У запропонованій ним геостратегічній доктрині “Фенікс” розкривається
проблема фізичного і мовно-духовного відродження української нації в
умовах перерозподілу провідними країнами світового геополітичного
простору. Головним завдання України у боротьбі за поділ сфер впливу,
П.Масляк вважає її неминучу участь в “геостратегічно неминучому
розподілі Росії” та приєднання території Дону, Кубані і
Центрально-Чорноземних областей Російської Федерації, які заселені
генетичними українцями.

Отже, концептуальна думка вченого полягає в тому, що відновлення
української держави наприкінці XX – на початку XXI століть є
закономірною “вимогою геополітичних часу і простору”. Це є наслідком
незаперечних інтелектуально-духовних досягнень українців у становленні
людської цивілізації, які з точки зору П.Масляка є “народ, який дав
світові пісню, хліб і крила”, але ще не сказав свого вирішального слова
у геостратегічній експансії та завоюванні нового життєвого простору.

У контексті аналітичного вивчення цих проблемних аспектів є доцільним
розглянути концепцію “осмислення терену”, яка базується на визначенні
сутності ґенези етносу. В.Сніжко як розробник цієї концепції трактує
етногенез як природну систему свідомо здійснюваних більшістю
представників етносу дій відносно створення нової соціоприродної
дійсності.

Вчений вважає основною умовою еволюції людства поєднання природних
особливостей людей та створюваних ними культурних традицій – прагнення
гармонії співіснування. Тобто сформована у певної спільноти людей на
конкретній території провідна пізнавальна стратегія в просторі і часі
формує модель світорозуміння з орієнтацією на певні культурні символи. В
результаті еволюційного соціально-культурного процесу спільнота людей,
адаптуючись до умов конкретного природного регіону, безпосередньо
вживлювалась і в умови соціоприродного довкілля. Біохімічні та
фізіологічні процеси, які відбувалися в організмі людей під впливом
клімату, харчування, природних особливостей, впливали на мозкову
діяльність. Закладена в основу підсвідомості сформована комунікативна
система найвиразніше втілювалась у різноманітних зразках мистецтва.
Подальший розвиток мозкової діяльності людей прискорював соціалізацію
людських спільнот.

Соціальні потреби стають домінантними в життєдіяльності людських
угруповань, формуючись у відповідні психоетнічні пріоритети, які надалі
визначають розвиток суспільства.

У процесі ґенези наявні в етносу пріоритети стають геопсихічними
настановами, які при будь-яких етнотворчих змінах утверджують певну
геопсихічну структуру мислення, яка є основою психоетнічної ідеології
терену. В.Сніжко вважає мистецтво найвиразнішим висвітленням ідеології
суспільства як відображення його стану: утвердження, відродження чи
занепаду. Через твори мистецтва, з точки зору вченого, відбувається
становлення у свідомості етносу національної ідеї, реальне втілення якої
формує відповідну геопсихологічну державницьку формацію. Образотворче
мистецтво закономірно визначається духовно-містичною зв’язковою системою
природи та людської спільноти.

Геопсихічна адаптація до природного ландшафту відтворювалась у
психоетнічних уявленнях представників етносу. Природні катаклізми чи
зміна клімату змушували людські спільноти, адаптуючись до нових умов,
поступово формувати нову психологію етносу. Якщо свідомість певної
спільноти була стійкою, вона могла суттєво не змінювати своєї
психоетнічної оригінальності та залишатись на існуючому рівні
геопсихічної стабільності. Опиняючись на інших територіях, спільноти
людей могли закономірно відтворювати попередні уявлення про спосіб
життя, обирати терен проживання, подібний до минулого.

Генетична “пам’ять про ландшафт”, за визначенням В.Сніжка, є основною
умовою збереження людської спільноти, її психоетнічної стабільності.
Тому що спільнота, втрачаючи свою геопсихічну структуру сприйняття
природної дійсності поглиналася іншою, більш стійкою і стабільною
спільнотою людей. Сформовані під впливом географічних особливостей
уявлення відтворювалися у певних ідейних та культурних ціннісних явищах,
які впливали на формування світогляду та системи політичної влади.

“Пам’ять про ландшафт”, конвергенція у розвитку людських спільнот та
геопсихічний вплив терену є основоположними аспектами у
науково-теоретичній роботі В.Сніжка. Це теоретичні постулати
концептуально розкриті ним у праці “Проблеми єдності етногенезу та
розвитку природи в Україні”. Ґрунтуючись на аксіоматичній думці про те,
що ґенеза людства невід’ємна від загальної ґенези природи у світі,
В.Сніжко визначає розвиток людських спільнот в залежності від
психоетнічних особливостей, які відображають адаптаційні процеси на
конкретному природному терені у безпосередньому зв’язку з комплексом
довкілля. Конвергенція розглядається ним як одне з найважливіших
природних явищ загальної генези планети. Люди, які мали спільну
морфолого-анатомічну будову і проживали у віддалених одна від одної
місцевостях, адаптувалися до подібних природних умов під однаковою
природно-кліматичною дією довкілля, створюючи споріднені міфи, мистецькі
витвори тощо.

Вживаючись в природне довкілля, люди істотно переформовувалися,
внаслідок чого внутрішні фізіолого-біохімічні процеси впливали на
мозкову діяльність.

Тому В.Сніжко порівнює історично-соціальні моделі Трипільської культури.
Північноамериканської культури Пуебло, Харапської культури в Північній
Індії, культури Яншао в Китаї. Дослідник визначає конвергентні аналогії
Трипілля і Яншао у схожості розписів керамічного посуду, Трипілля і
Пуебло у подібності орнаментальних малюнків та вшанування Сонця і Землі
як головних святинь, а також возвеличення культу Корови та Бика в
Харапській та Трипільській культурах.

За його визначенням активне домінування в давніх людей правої півкулі
мозку сприяло створенню “спільної” мозкової діяльності суспільства, як
називає його В.Сніжко “етнічний мозок”. У процесі ж розвитку етнічних
спільнот важливу роль, за оцінкою вченого, відіграє або “переконлива
більшість”, або “психоенергетична меншість” людей, в залежності від
періодів загальної ґенези.

Тому він концентрує свою увагу на осмисленні землеробських основ
Трипільської цивілізації, а також психоетнічного зближення варязьких
завойовників і автохтонного етносу у процесі становлення Київської
держави.

Відтворююче землеробство, за визначенням В.Сніжка, – це надзвичайне
досягнення творчої діяльності прогресуючого мозку давньої людини. Предки
трипільців, асимілювавши місцеві племена, змогли, внаслідок наявності
землеробських знань, запозичених через нащадків попередньої культури
Кукрек (кримська), освоїти величезні природні простори і таким чином
ввійти в них “узгодивши” свої психоетнічні засади в підсвідомості з
умовами терену. Отже, доцільно визначити, що землеробство – це унікальна
система для глибинного психічного процесу освоєння етнічною спільнотою
певного терену та зміни “ідеології терену” у відповідності з попереднім
досвідом та новими екологічними та геопсихологічними особливостями.
Головна умова – це, безперечно, тотожність автохтонних теренів тим, які
освоюються. Давня протоукраїнська спільнота, розширюючи земельні площі
за рахунок винищення пралісів та різнотрав’яного підколісся, спричинила
глобальні природні зміни, які зумовили її занепад і виникнення
ковилево-полинового степу.

В подальший час безперервні вторгнення на цей терен кочових спільнот
завершувалися постійним примусовим тиском на автохтонний етнос,
внаслідок чого у його представників зменшувалася загальна активна дія
мозку, що призводило до втрати творчого потенціалу та емоційної
пригніченості.

Перебирання геопсихічно не адаптованими спільнотами природних
функціональних структур автохтонного етносу призводило до його відчутної
депресії в поступальному розвитку.

Автохтонна спільнота, ґрунтуючись на традиціях землеробства, долала
певні періоди дестабілізації, не змінюючи своєї психоетнічної
оригінальності та не втрачаючи геопсихічної стабільності.

Загарбання слов’янських земель варязькими завойовниками наприкінці IX
століття н.е. було черговим етапом загарбницької стратегії щодо
давньоукраїнського терену. Владна верхівка керувалась “своїми”
агресивними психоетнічними настановами, а автохтонний етнос – своїми “за
земленими”.

Позбавлення від психоетнічної хозарської неволі стало передумовою для
асиміляції варягів у автохтонному середовищі, але прагнення Святослава і
його нащадків до “мондіалізму” на просторі від Волги до Дунаю, вставало
в протиріччя з природним геопсихічним відчуттям автохтонами свого
терену.

В.Сніжко вважає, що психоетнічні пріоритети (геопсихічні настанови) є
домінантними ознаками у розвитку етносу.

Орієнтуючись на вивчення особливостей розвитку українського етносу він
визначає, що після нового етапу стабілізації етнічної формації, завжди
утверджується якісно нова геопсихічна структура на основі психоетнічної
ідеології суспільства, згодом еволюція цієї структури може завершитися
становленням певної геопсихічної формації.

Геополітичні та геостратегічні проблеми, розкриті у працях В.Сніжка,
П.Масляка, П.Кононенка, Т.Кононенка, є актуальними для вивчення в
системах усіх концентрів Українознавства: Україна – етнос; Україна –
нація; Україна – держава; Україна – історія; Україна – природа; Україна
– культура; Україна – мова. Україна – держава є базовим концентром для
визначення українознавчих теоретичних і методологічних засад та
внутрішньої функціонально-стуруктурної побудови геополітики та
геостратегії.

Дослідження української держави як вічного просторового явища у
взаємозалежності з процесами розвитку автохтонного етносу на власному
земному просторі, є основною поєднувальною особливістю поглядів
геополітичних дослідників першої половини XX століття та сучасних вчених
– українознавців. Для глибинного розкриття поглядів українських вчених
та громадських діячів необхідно розглядати запропоновані етапи розвитку
геополітичної думки у п’яти часових періодах в яких здійснювалися
синтезовані дослідження: перебування територій України в Російській та
Австро-Угорській імперіях (1900 – 1917 рр.); наявність українських
теренів під владним контролем СРСР, Польщі, Румунії, Чехословаччини (20
– 30 рр.); закріплення українських територій у складі СРСР, Польщі,
Чехословаччини (1945 – 1960 рр.); відновлення української держави (1991
– 2001 рр.); українська держава у XXI столітті.

Поглиблену систематизацію та структуризацію накопичених знань можливо
здійснювати у двох методологічних підходах.

Тобто може бути визначення загальних закономірностей розвитку держави та
суспільства, необхідних для аналізу геополітичних явищ і подій, або
розкриття ролі та впливу географічних факторів на внутрішню і зовнішню
політику державних утворень.

Отже, систематизація та розкриття змістовності етапів та напрямів
розвитку української геполітичної думки у XX – на початку XXI століть
може бути необхідною ідейно-теоретичною передумовою для аналізування
геополітичних аспектів в історичних та політичних документах, осмислення
проблем утвердження національної держави, історичної ролі українства в
світовому геополітичному просторі, розвитку українського суспільства у
XXI столітті.

Масштабність концептуальність та змістовність наукових досліджень у
системі геополітики та геостратегії як методологічної галузі
українознавства можливо обґрунтувати в п’яти теоретичних напрямах:
теорія та методологія геополітичних досліджень; геополітика та
геостратегія України; класична геополітика; посткласична геополітика;
геополітика іноземних країн та міждержавних утворень у XXI столітті.

Ці складові частини геополітики та геостратегії є доцільно за
практичними аспектами досліджень конкретизувати в систематизованих
структурних напрямах. Основними аспектними критеріями цієї подвійної
структуризації мають бути: Українознавство – основоположна наукова
система знань про Україну як геополітичну реальність; українознавчі
теоретичні та методологічні засади (принципи, методи, функції)
геополітичних досліджень; вплив географічних факторів на процеси
розвитку нації та державності; геоцентричне розташування України;
геостратегічний потенціал української території; історична спадщина в
українській і світовій геополітичній думці; внутрішні
функціонально-структурні особливості геополітичних досліджень.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020