Реферат на тему:
Джерело нашої духовності – родинне виховання
У процесі виховання людської особистості велика роль відводиться сім’ї.
Дуже часто у виховному процесі батьки вважають своїм першочерговим
завданням – гарно одягти дитину, взути, сито накормити, оздоровити,
купити дорогі речі. Тобто вони щиро переконані, що матеріальними
затратами можна виміряти батьківську любов. Якщо в сім’ї, де батько
розуміє свій обов’язок лише у забезпеченні матеріальних потреб дитини,
а мати не стала центром її духовного життя, то дитину оточує атмосфера
духовної пустоти, убожество. Вона живе серед людей і не знає їх – ось що
надзвичайно небезпечно у таких сім’ях. Такому дитячому серцю не знайомі
і не доступні тонкі людські почуття, перш за все, ласка, співчутливість,
милосердя, почуття патріотизму і національного духу.
Дуже важливо, щоб у сім’ї, а отже і в духовному житті дитини відбивались
і громадські обов’язки та інтереси. Слід виховувати дитину так, щоб
суспільне благо, турбота про благополуччя інших людей були особистою
справою майбутнього громадянина, щоб світ його думок і помислів не
обмежувався лише матеріальними потребами.
Особливо важливим у наш час є виховання почуття патріотизму і
націоналізму як наукової системи. І саме на батьків покладається ця
велика і відповідальна місія. Але, на превеликий жаль, ми, українці, не
можемо відзначитись своїми досягненнями у цьому надзвичайно актуальному
і дуже болючому для кожного патріотично налаштованого громадянина
питанні. Справа в тому, що наша Україна переживає надзвичайно складний
час. Уже 15 років наш народ «товче воду в ступі». Саме стільки років
нашій незалежності. А чи є вона насправді? Україна незалежна. У цих лише
двох словах багато надії і світла і в той же час – безвісті і зневір’я.
Сьогодні великою проблемою для України є деградація, моральне розтління,
духовний занепад, алкогольний та наркотичний дурман. Занепадає наука,
шкільна освіта. Вимирають села, скорочується народжуваність,
збільшується смертність. Матері виховують у закордонних наймах чужих
дітей, доглядають чужих батьків, залишивши власних. На превеликий жаль,
у цих питаннях сучасна влада теж відіграє негативну роль і часто є
першопричиною біди. Думають одне, кажуть інше, роблять третє. Приймають
закони, проте їх не виконують. Чому й досі не реалізуються закони про
мову? Під час останнього перепису майже 70% громадян заявили, що їхньою
рідною мовою є українська. Але спілкується державною, згідно опитування,
лише третина населення. А що вже говорити про українську книгу чи
підручник! Словом, невичерпна кількість проблем, які потрібно
розв’язувати поколінням.
Україну треба творити в Україні нам – українцям, бо нікому іншому вона
так не потрібна, як нам. Потрібно повернути із заробітчанства молодих,
сильних, працьовитих, мудрих, але знедолених розлукою та чужиною.
Повернути молоді сім’ї, аби народжувалось нове покоління. Час ставати
господарями у своїй хаті. І що дуже важливо – формувати свою
національно-патріотичну еліту, яка б поклала край безкарності грошових
мішків та духовних безбатченків.
Але чи можна вважати, що все так безнадійно? Ні! Бог дає випробування,
але дає і сили для їх подолання. Якщо вчора були зроблені помилкові
кроки, нині потрібно оглянутись та осмислити ситуацію, щоб завтра її
виправити.
Центром суспільного життя українців повинні стати національно свідомі
громадяни, професіонали. І вони є. Просто їм важко пробити облогу старої
гвардії. Адже історія вчить, що зміна поколінь прийде. І саме тоді у
кожного в серці запанує і навічно закріпиться почуття патріотизму і
усвідомлення своєї приналежності до великої української нації, її
невичерпної духовності.
У цьому процесі неабияка роль відводиться сім’ї. Бо саме вона має бути
джерелом формування патріотизму і національного духу дитини. У першу
чергу, саме батьки повинні бути патріотами рідної землі. Треба прищепити
любов до народної пісні, науки, повагу до материнської мови, пропагувати
національні звичаї, обряди, віру в Бога, дотримуватись Божих заповідей.
А ще необхідно знати героїчне минуле нашого народу, відважних носіїв
національної ідеї, справжніх патріотів, які, не шкодуючи свого життя,
віддали його в ім’я майбутньої незалежної держави.
Адже відомо, що без знання про минуле, не можна будувати майбутнє. А як
необхідно всім нам щоденно звертатись до безсмертної спадщини Великого
Кобзаря! Бо саме він передбачав, що творитиметься на його Батьківщині
через півтора століття, і вказав шлях, яким необхідно йти. А це,
насамперед, має бути злагода і порозуміння.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
