.

Механізми політико-правового забезпечення екобезпечного розвитку України (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
270 4255
Скачать документ

Реферат на тему:

Механізми політико-правового забезпечення екобезпечного розвитку України

Екобезпечний розвиток – один з найголовніших інтегративних вимірів
функціонування громадянського суспільства. Його досягнення
забезпечується взаємодією різних гілок влади, з одного боку, й
активністю самого громадянського суспільства – з іншого. Як доведено
світовою практикою, випадання будь-якої складової призводить до суттєвих
деформацій у цьому процесі, а нерідко до невдачі у досягненні
поставленої мети.

До механізмів державного регулювання і забезпечення екобезпечного
розвитку України належать відповідні дії основних гілок влади:
законодавчої, виконавчої, а також судової системи. Певною мірою і
засобів масової інформації (насамперед, офіційних державних ЗМІ:
державних телевізійних каналів, радіоканалів, а також мас-медіа типу
“Урядовий кур’єр” чи “Президентський вісник” і т.д.). До громадських
механізмів належить діяльність різноманітних організацій екологічного і
політичного спрямування, сформовані на добровільних засадах. Істотну
роль виконують і різноманітні політичні партії, недержавні ЗМІ,
громадянська експертиза, екологічна освіта і т. п. Зупинимось на кожному
з основних елементів забезпечення сталого розвитку України.

Визначальним документом, у якому зафіксовані базові стратегічні
орієнтири екобезпечного розвитку, є Конституція України, де чітко
зафіксовані права громадян України на сприятливе для життя, здоров’я і
достатку довкілля, на користуватися природними ресурсами, право
забезпечувати для себе і для наступних поколінь оптимальний стан
навколишнього природного середовища. Цей же документ визначає і
відповідальність як держави, так і окремих суб’єктів господарювання,
громадян України за завдання шкоди, нанесення збитків навколишньому
середовищу і відповідальність за порушення, включаючи адміністративну та
кримінальну. Конституція України визначає стратегічні орієнтири і
служить базовою основою, підставою для подальших законодавчих,
управлінських, виконавчих дій різних гілок влади, а також діяльності
громадян у розумінні їхніх прав і обов’язків стосовно механізмів
забезпечення екобезпечного розвитку України. На буттєвому рівні це –
право громадян мати сприятливе для життя довкілля і відповідати за
порушення сприятливих умов довкілля для власного життя і для існування
інших громадян країни.

Законодавчо правову основу екобезпечного розвитку забезпечує Верховна
Рада України, яка ухвалює відповідні закони стосовно діяльності в галузі
охорони і використання навколишнього середовища, схвалює відповідні
кодекси, які мають фундаментальне значення для використання тих чи інших
природних ресурсів, а також затверджує державні екологічні програми. Всі
документи, як правило, є актами прямої дії і підлягають безумовному
виконанню органами державного управління і виконавчої влади.
Законодавчий характер мають не лише закони, а й постанови Верховної Ради
України, які, з одного боку, вводять у дію ухвалені закони в галузі
екологічної безпеки, а з іншого – конкретизують ті чи інші параметри
діяльності країни у сфері використання й охорони навколишнього
природного середовища.

Серед знакових законів, важливих для відповідної сфери, можна назвати
такі закони незалежної України: “Про охорону навколишнього природного
середовища” від 25 червня 1991 р., “Про природно-заповідний фонд
України” від 16 червня 1992 р., “Про тваринний світ” від 16 березня 1993
р., “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку” від 8
лютого 1995 р., “Про екологічну експертизу” від 9 лютого 1992 р., “Про
надзвичайний стан” від 26 червня 1992 р., “Про відходи” 5 березня 1992
р., “Про космічну діяльність” від 15 листопада 1992 р., “Про цивільну
відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення” від 13
грудня 2001 р., “Про тваринний світ” від 13 грудня 2001 р., “Про питну
воду та питне водопостачання” від 10 січня 2002 р., “Про
загальнодержавну програму розвитку водного господарства” від 17 січня
2002 р., Основи законодавства України “Про охорону здоров’я” від 19
листопада 1992 р. та багато інших.

З точки зору процедурності, важливими є те, що кожний Закон України має
затверджуватися, після прийняття Верховною Радою, Президентом держави, а
до того, що Закони України не закостенілий, не застиглий, і Верховна
Рада у міру необхідності має право вносити певні зміни до тих чи інших
Законів України. Це надає їм певної мобільності, динамічності,  дозволяє
виправити огріхи, які були допущені на стадії схвалення того чи іншого
закону. Але часто зміна того чи іншого закону погіршує його залежно від
кланових, олігархічних чи відомчих інтересів тих чи інших її груп.

Особливе значення у сфері законотворення мають відповідні Кодекси
України, які також ухвалюються Верховною Радою. Серед них можна назвати
Лісовий кодекс України від 21 січня 1994 р., Кодекс України “Про надра”
від 27 липня 1994 р., Водний кодекс України від 6 червня 1995 р.,
Земельний кодекс України від 13 березня 1992 р. з його останньою
редакцією від 25 жовтня 2001 р., Повітряний кодекс України від 4 травня
1993 р., Кодекс України “Про адміністративні правопорушення” і
відповідно Кримінальний кодекс України. Вони визначають відповідальність
держави, суб’єктів господарювання, окремих громадян за порушення
екологічного законодавства України. Така відповідальність може бути
досить значною. Для прикладу візьмемо ст. 228 “Забруднення водойм і
атмосферного повітря”. Дії, що спричинили забруднення рік, водоймищ,
каналів, ставків та інших водних об’єктів, підземних вод тощо
неочищеними та зараженими водами, покидьками та відходами і т.д. та
призвели до захворювання людей, масового знищення об’єктів рослинного і
тваринного світу, або якщо розмір заподіяних збитків перевищує
нормативні, встановлені у відповідному порядку – караються позбавленням
волі на термін до 5 років.

Особливе місце у системі політико-правових механізмів екобезпечного
розвитку займають нормативні акти Президента України. Сутність такого
роду актів полягає в тому, що вони унормовують ті чи інші конкретні
рішення. На практиці укази Президента мають не таку тривалу історію
впровадження, як закони і постанови Верховної Ради, вони стали нормою
управлінського життя з початку 1992 р.

Укази Президента можуть торкатися як питань внутрішньої екологічної
політики України та конкретних шляхів її втілення, так і міжнародних
зобов’язань та ухвал України. Можемо навести такі приклади: Указ
Президента України “Про управління в галузі використання і охорони надр
України” від 30 квітня 1992 р., Укази “Про державну реєстрацію
нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої
влади”, “Про комісію з питань ядерної політики та ситуаційний центр при
Президентові України”, “Про утворення Міністерства охорони навколишнього
природного середовища та ядерної безпеки України” від 15 грудня 1994 р.,
“Про систему прогнозування генетичного ризику впровадження нових
технологій та забруднення навколишнього середовища” від 17 січня 1995
р., “Про комісію з питань морської політики” від 18 грудня 1995 р., “Про
заходи щодо залучення інвестицій для розробки нафтових родовищ із
важковидобувними та виснаженими запасами” від 18 червня 1996 р. та ін.

Можна також згадати Укази Президента вже початку третього тисячоліття,
зокрема: “Про заходи щодо забезпечення виконання зобов’язань, взятих
Україною за міжнародними договорами з питань ядерної та радіаційної
безпеки” від 1 жовтня 2001 р., “Про заходи щодо забезпечення ефективного
прогнозування повеней і паводків та ліквідації їх наслідків” від 15
березня 2002 р. та низка інших. Названий блок Указів Президента України
стосується діяльності органів виконавчої влади, зокрема Кабінету
Міністрів та інших виконавчих структур по втіленню в життя на підставі
законодавчої бази, яка створюється Верховною Радою України, щодо
нагальних питань у сфері екологічної політики.

Варто звернути увагу на особливий блок указів Президента, які торкаються
розширення системи природно-заповідних об’єктів України. Саме на їх
основі виконавчі органи на місцях отримують прямі доручення щодо
створення тих чи інших об’єктів. Це акти: Укази “Про створення
Азово-Сивашського національного природного парку” від 25 лютого 1993 р.,
“Про створення заказників загальнодержавного значення” від 10 грудня
1994 р., “Про створення природного заповідника “Єланецький степ”” від 17
липня 1996 р. тощо.

Особливою формою нормативних актів Президента є розпорядження
Президента, які також спрямовані на виконавчу сферу управління державою.
Наприклад, розпорядження Президента від 26 червня 1996 р. “Про
проведення імунізації дітей проти поліомієліту”, розпорядження
Президента 1995 р. “Про впорядкування санітарно-курортної діяльності на
території курорту “Трускавець”” тощо. Такі документи мають нормативний
характер для органів виконавчої влади і дозволяють залучати державні
кошти, людські та природні ресурси для виконання відповідних указів та
розпоряджень.

Опредметнення політико-правових рішень держави відбувається у сфері
виконавчої влади, тобто Кабінетом Міністрів та його відповідними
структурами на регіональному та місцевому рівнях. На виконання прийнятих
рішень Кабінет Міністрів оприлюднює нормативні акти, які носять характер
постанов Кабінету Міністрів України. Серед цих актів необхідно
відзначити державні екологічні програми. Серед прийнятих програм такого
чину можна назвати Державну програму переробки радіаційних відходів,
Загальнодержавну програму поводження з токсичними відходами, Державну
програму охорони та відтворення Азовського та Чорного морів, Кліматичну
програму України, Національну програму перспективного розвитку
природоохоронних територій, Національну програму екологічного
оздоровлення Дніпра та поліпшення якості питної води, Програму
припинення в Україні виробництва та використання озонових речовин,
Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі та
деякі інші. Названі програми мають комплексний характер, причому
комплексність досягається за рахунок, з одного боку, узгодження
виконавчих структур, які залучають до виконання таких програм державні
інспекційні органи, виробничі структури, транспортні засоби і т. ін., а
з іншого – вирішення проблеми як певного цілісного об’єкту, якщо мова
йде про річкову, морську системи та систему природоохоронних територій
або в цілому про клімат України. Тобто коли сам характер об’єкта вимагає
комплексного підходу із залученням зусиль багатьох структур, організацій
і т.п.

Число більш конкретних постанов за роки незалежності вимірюється навіть
не сотнями одиниць, а тисячами. Тут мова йде про всі нагальні (принаймні
має йтися) проблеми впорядкування нашого природного довкілля та його
використання: лісові ресурси, корисні копалини, введення державного
земельного кадастру, вдосконалення кінологічної роботи, будівництво
нафто-перевалочних комплексів, заходи безпечного перевезення
радіоактивних речовин, встановлення рівнів шкідливого впливу фізичних
вуличних факторів на атмосферне повітря, вдосконалення безпеки та
транспортування радіоактивних речовин, проведення державної експертизи
та оцінки запасів корисних копалин передачу розвіданих родовищ корисних
копалин, про затвердження такси на деревину лісових порід, здійснення
державно-гірничого нагляду і т. ін. Мова йде про конкретну практичну
роботу на всіх рівнях виконавчої влади щодо користування ресурсами,
промислової сільськогосподарської діяльності, нормування й оцінки
використання ресурсів, економічних засобів регулювання
природокористування та фінансової відповідальності за користування,
регулювання і використання результатів діяльності, зокрема відходів.
Отже, і про сферу реального функціонування всього економічного і
промислового комплексу України.

Постанови Кабінету Міністрів України часто конкретизуються у
нормативно-правових актах, зокрема Міністерства навколишнього природного
середовища, міністерств транспорту, економіки, освіти, а також
відповідних комітетів, наприклад, ядерного регулювання і т.п. Ця
практика збереглася ще з часів Радянського Союзу, і вона має як
позитивні, так і певні негативні сторони. Позитивні полягають у тому, що
кабмінівські рішення конкретизуються як правила і порядок дій певних
конкретних міністерств і відомств,  у цьому контексті можна чітко
визначити ті обов’язки і функції, які покладаються на конкретне
міністерство. Негативні фактори у тому, що нерідко те чи інше
міністерство, відомство адаптує до себе постанову Кабінету Міністрів
України з тим, щоб мати для себе якісь особисті, (відомчі) переваги,
пріоритети, прибутки, податкові пільги і т. ін. Внаслідок цього
загальнодержавна програма починає розриватися на відомчі блоки, зникає
координація між різними виконавцями тих чи інших програм, постанов, в
результаті чого проблема залишається нерозв’язаною. Це одна з головних
проблем виконавчої влади по втіленню в життя політико-правових рішень
вищої законодавчої влади і президентських рішень.

У структурі самого Кабінету Міністрів України реалізація екологічної
політики розподілена відповідно до функціонального призначення
підрозділів Кабміну. Головне профільне міністерство – Міністерство
охорони навколишнього природного середовища, але відповідальні функції
мають втілювати в життя також і Міністерство охорони здоров’я,
Міністерство з надзвичайних ситуацій, Державний комітет по земельних
ресурсах, Державний комітет по рибному господарству, Державний комітет
лісового господарства, Державний комітет по водному господарству,
Міністерство економіки, Міністерство транспорту, Міністерство
закордонних справ, Міністерство сільського господарства, Міністерство
фінансів та інші відповідні структури.

З часу проголошення незалежності і сама структура, і назви міністерств,
і функції, які вони мають виконувати, час від часу реформувалися, але
основні напрямки діяльності закріплювалися за відповідними профільними
міністерствами і відомствами і, звичайно, вони мали повноваження по
реалізації відповідних державних завдань, повинні були нести
відповідальність за реалізацію екологічної політики у своїй відповідній
сфері.

На початку ХХІ ст. Міністерством екології та природних ресурсів України
було визначено наступні завдання:

– забезпечення реалізації державної політики та здійснення комплексного
управління та регулювання у сфері охорони навколишнього природного
середовища, раціонального використання природних ресурсів, екологічної,
ядерної та радіаційної безпеки, а також гідрометеорологічної,
топографо-геодезичної та картографічної діяльності, створення
екологічних передумов для сталого розвитку України;

– забезпечення належного функціонування державної, біологічної та
гідрометеорологічної служб, а також розвитку топографо-геофізичної,
картографічної діяльності;

– здійснення державного контролю за додержанням вимог законодавства про
охорону навколишнього природного середовища, екологічну безпеку
гідрометеорологічну, топографо-геофізичну, картографічну діяльності, а
також державного нагляду за станом ядерної та радіаційної безпеки [1,
231].

Для виконання поставлених завдань відповідно вибудована і структура
Міністерства екології та природних ресурсів України. У центральному
апараті діяли Департаменти охорони, використання та відтворення
природних ресурсів, екологічної безпеки, геології та застосування надр,
геодезії, картографії та кадастру, ядерного регулювання,
гідрометеорологічної служби і моніторингу, планування координації та
розвитку і деякі інші, а також спеціалізовані природоохоронні органи,
зокрема Головна державна екологічна інспекція, Державна інспекція
охорони Чорного моря, Державна інспекція охорони Азовського моря,
Головне управління національних природних парків заповідної справи. Для
реалізації на регіональному рівні завдань у регіонах функціонують
Державні управління екологічної безпеки в областях, у містах Києві і
Севастополі, а також відповідний Республіканський комітет в Автономній
Республіці Крим. Через Мінекоресурсів, Кабмін спрямовував і координував
діяльність Державного комітету України по водному господарству,
Державний комітет України по земельних ресурсах, Державний комітет
лісового господарства України. До міністерств також віднесено
підприємства геодезії, картографії та кадастру, державні геологічні
підприємства, Гідрометеоцентр, Центральну геофізичну обсерваторію,
гідрофізичні, гідрометеорологічні центри.

До компетенції Мінекоресурсів підпадають заповідники і національні
природні парки (за винятком деяких відомчих), наукові установи та учбові
заклади, а також Головна державна інспекція по нагляду за ядерною
безпекою. На розвиток і конкретизацію центральної структури окремо
виділено Департамент охорони, використання та відтворення природних
ресурсів, Департамент екологічної безпеки, Департамент геології та
використання надр, Департамент ядерного регулювання, Департамент
геодезії, картографії та кадастру, Департамент гідрометеорологічної
служби, Департамент планування, координації та розвитку, а також деякі
інші структури. Таким чином – це виконавча структура, яка має можливість
здійснювати і екологічну експертизу, і моніторинг, і державний контроль
за додержанням норм та правил, виконувати ліцензування щодо використання
природних ресурсів та їх промислового освоєння, встановлювати відповідні
квоти та ліміти в мисливському й лісовому господарстві, має повноваження
вносити пропозиції з розширення системи заповідних об’єктів та розвитку
екологічної мережі в цілому, готувати законодавчі акти для Верховної
Ради України і відповідні пропозиції для Кабміну; узгоджувати
національні інтереси України з вимогами міжнародного співтовариства
шляхом експертної оцінки міжнародних угод та конвенцій, з метою їх
ратифікації у Верховній Раді та інші функції.

У структурі органів влади Мінекоресурси мають досить розгалужену і
багатоцільову систему як на горизонтальному, тобто на
загальнодержавному, загальнонаціональному, так і на ієрархічному рівнях,
інакше кажучи, на всіх рівнях державної виконавчої влади, починаючи від
центральної, обласної, республіканської в Криму, районної і влади на
місцях. Однак з подальшою реорганізацією Мінекоресурсів, на думку
фахівців, “розпочалися процеси стрімкої дезінтеграції міністерства і
його зв’язків з держкомітетами, ряд департаментів міністерства стали
урядовими органами, на сьогодні (тобто на 2003 р. – С.П.) Мінекоресурсів
України, – міністерство з невиразними формами управління природними
ресурсами, воно так і не стало єдиним органом державного управління у
галузі охорони довкілля та використання природних ресурсів і загальної
стратегії, являє собою конгломерат структур, які ведуть автономне
господарювання” [2]. Тому зрозуміло, що після Помаранчевої революції
супернагальною виникла потреба відновлення повноцінної діяльності
відповідного міністерства з наданням йому як певних повноважень,
фінансового і кадрового забезпечення, так і права законодавчої
ініціативи з тим, щоб забезпечити дійсно ефективне виконання завдань
щодо управління природними ресурсами в Україні.

Вкрай незадовільною слід вважати діяльність третьої гілки влади, а саме
– судової. Мова про систему державного контролю у сфері
природокористування в цілому. Законодавча основа у цій сфері розроблена
давно і є досить непоганою. Ми вже згадували про Кримінальний кодекс
України, який був у першому варіанті затверджений ще у 1996 р., варто
відзначити також і кодекс України “Про адміністративні правопорушення”,
де є чимало глав і статей, які визначають відповідальність за порушення
прав державної власності на надра, воду, ліси, на тваринний світ, на
використання земель, на заняття земельної ділянки і таке інше, який був
ухвалений 6 березня 1996 р. Необхідно згадати також і постанову Кабінету
Міністрів України “Про створення державної екологічної інспекції” згідно
постанови від 13 серпня 1993 р. і т. ін.

Нині, на жаль, має місце тісна співпраця деяких владних структур із
відомствами, які грубо порушують користування природними ресурсами.
Обласні та районні адміністрації часто потурають конкретним підприємцям,
власникам та користувачам, котрі виснажують землі, ведуть господарювання
з порушенням існуючих норм і правил. Водночас, не всяка справа доходить
до судового розгляду з вироком суду про відповідальність за заподіяну
шкоду. Мабуть, це на сьогодні найслабша сфера в  управління державного
контролю за використанням ресурсів.

Діяльність екологічної інспекції залежить, як правило, від місцевих
органів влади. І виконавча влада, і органи місцевого самоуправління не
завжди мають можливість врахувати подання органів екологічної інспекції,
особливо адекватно покарати порушників екологічного законодавства.
Практично те саме можна сказати і про моніторинг стану довкілля. Нині в
Україні не існує єдиної системи відстеження стану навколишнього
природного середовища, а відповідні функції розподілені між тими
міністерствами і відомствами, про які вже йшла мова. Тому окремо
проводять моніторинг станів радіаційного забруднення, атмосферного
повітря, водних ресурсів, особливо питної води, ґрунтів, особливо у
зв’язку з вимиванням гумусу і нарощенням процесів ерозії, окремо
досліджується промислова сфера, зокрема, міра шкідливого впливу тих чи
інших об’єктів користування на довкілля. А органи екологічної
експертизи, яка є державною і мусить бути державною, часто-густо
потурають замовнику у плані прийняття рішень, які вигідні саме для них.
Маємо достатньо негативних прикладів у сфері будівництва нових блоків
атомних електростанцій, у плані функціонування низки металургійних
заводів та інших об’єктів важкої промисловості, у містобудівництві, під
час стрімкої розбудови столиці та деяких інших міст України, коли
екологічна експертиза дає санкцію на масову забудову рекреативних
територій, які знаходяться в межах міст та їх околиць.

У цьому контексті зрозуміло, що органи державного управління мають бути
дійсно відділені одні від одних, тобто повинен реалізовуватися принцип
незалежності в діяльності різних гілок влади, кожна з яких має
виконувати свої функції. Повинен реалізовуватися і справді
альтернативний підхід до оцінки стану довкілля та комплексний підхід до
збереження його людиновимірності, тобто забезпечуватися основне право
людини на збереження сприятливого для життя, здоров’я та достатку
навколишнього середовища.

Нині особливі надії покладаються на реформи, які нині обговорюються
громадськістю, а саме ті, що пов’язані з реформою
адміністративно-територіального устрою України і стосуються істотного
підвищення прав органів місцевого самоврядування щодо регіональної і
місцевої політики у фінансовій, економічній, екологічній, освітній,
культурній сферах. Це дало б змогу визначити на місцях і визначати
надалі міру адекватності конкретного довкілля, саме для конкретних людей
і, таким чином, ввести у систему державного управління аксіологічний
вимір на всіх рівнях самоврядування, починаючи з місцевого
самоврядування і до законодавчих рішень Верховної Ради. При цьому для
органів місцевого самоврядування з’являться і фінансові можливості для
реалізації екофільних проектів, і судочинні можливості для реального
притягнення до відповідальності порушників існуючого екологічного
законодавства.

Як відомо, сутність громадянського (демократичного) суспільства полягає
у специфічній взаємодії держави і суспільства. Мова про те, що саме
народ формує державні структури, органи влади, делегує їм певні
повноваження для захисту власних інтересів, для захисту національних
інтересів суспільства, для ефективного розвитку суспільства в цілому. В
іншому випадку народ шляхом волевиявлення, тобто тих чи інших виборів,
відкликає попередні органи влади і делегує свої повноваження наступним
структурам. Зрозуміло, що найважливішим механізмом контролю за
екологічною політикою держави якраз і виступає воля громади.

Україна впевнено крокує шляхом розбудови громадянського, демократичного
суспільства. Не можна говорити про те, що ця стадія розвитку вже
осягнута повністю, але практика і реальність свідчать, що чимало
елементів громадянського суспільства в Україні вже існує. Дії
українського народу у 80-ті та на початку 90-х р. якраз і були тим
потужним каталізатором, могутнім чинником руйнування попередньої
тоталітарної системи і впровадження, утвердження елементів
громадянського суспільства. До речі, саме навколо питань
природокористування, навколо питань взаємин людини з довкіллям виникали
чи не найперші паростки нового демократичного механізму як фактора, що
стримуював хижацькі й утилітарні підходи, утверджував екофільний
світогляд, як фактора, який акцентує увагу державних органів на
пріоритети і принципи стабільного, сталого розвитку, тобто пошуку
механізмів еволюції людини і природи.

Наприкінці 80-х та на початку 90-х р. особливу роль у формуванні нового
екологічного світогляду, який мав би лягти в основу стратегії
екобезпечного розвитку, відігравала громадська думка, особливо позиція
харизматичних людей, видатних діячів літератури, мистецтва, культури,
освіти. Ми пам’ятаємо, що наміри збудувати чергові атомні станції в
Чигирині, на Кримському півострові, розширити вже на той час існуючі
станції були призупинені саме завдяки позиції громадськості, і, зокрема,
таких видатних лідерів нації, як Борис Олійник, Іван Драч, особливо
патріарха української культури, письменника і громадського діяча Олеся
Гончара.

Згадаймо бодай деякі фрагменти з його виступу на відкритті міжнародного
семінару “ЄвроЧорнобиль”, який відбувся в Києві у 1989 р.: “Ось Україна,
колись квітуча земля, з благодатним кліматом, найчистішими річками,
розкішними лугами і напрочуд плодючими ґрунтами. На очах одного
покоління вона перетворюється у багатьох місцях на землю малопридатну
для життя, на край перенасичений промисловістю, де міста задихаються від
хімії, води не вистачає, де дорослі і особливо діти масово хворіють, де
ниви-годувальниці отруєні хімікатами, а спотворені землеробною технікою
і байдужістю могутніх меліораторів мальовничі річечки, колись сповнені
життя, чистоти, сьогодні тисячами гинуть, обертаючись на канави для
нечистот. Та й сам могутній Дніпро, в наші дні почетвертований, гниє. В
аспекті екологічному, Україна сьогодні якоюсь мірою може правити за
образ нашого недалекого майбутнього, постає моделлю планети, що швидко
виснажується” [3, 7]. Подібна громадянська позиція відігравала подвійну
роль. З одного боку, вона певною мірою стриножила владні структури у
їхньому бездумному бажанні розорати все і вся, осушити все і вся,
посадити на українську землю будь-які відомчі станції, заводи, фабрики,
а з іншого боку, така позиція пробуджувала громадську свідомість, ламала
у людей стереотипи, викликала в них почуття власної гідності і
впевненість у тому, що можна щось зробити, подолати існуючу хижацьку
систему природокористування. Логічним наслідком активізації суспільної
свідомості стало виникнення мережі громадських екологічних організацій,
тобто об’єднань громадян, котрі поставили за мету ефективний контроль,
ефективну громадську позицію у справі ставлення людини до довкілля.

Згідно закону України “Про об’єднання громадян”, “об’єднанням громадян є
добровільне громадянське формування, створене на основі єдності
інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод» (Ст.
1). Відповідно, об’єднання громадян екологічного спрямування згуртоване
суто екологічними інтересами, тобто інтересами збереження, відтворення і
розвитку природного довкілля. В Україні екологічні об’єднання громадян
функціонують у різних формах: товариства, клуби, асоціації, центри та
ін. Структура громадських екологічних організацій не є уніфікованою і
відображає волю і можливості громадян як в загальнонаціональних межах,
так і на регіональних або місцевих рівнях. Тому в Україні існують
громадські екологічні об’єднання всіх рівнів. Вони можуть мати як
загальнонаціональний характер, так і об’єднувати подвижників
екологічного руху в окремій школі, в окремому селі, місті, районі,
інституті і т.п. Саме це засвідчує, з одного боку, масовість
екологічного руху, а з іншого – його дійсно добровільний подвижницький
характер.

За підрахунками відомого українського соціолога О. Г. Стегнія [4, 9-14],
в Україні неурядові екологічні організації хронологічно виникали
наступним чином: до 1985 р. включно вони становили 6 % від сучасної
загальної кількості, в 1986-90 рр. створено 35 % неурядових екологічних
організацій, а після 1991 р. – 59 %. Якщо говорити про перший період, то
мова йде про такі організації, як Українське товариство охорони природи,
Студентський рух дружин охорони природи, Товариство мисливців,
Товариство рибалок, які за статутом формально себе відносили до
природоохоронних організацій.  Колосальним поштовхом для виникнення
великої мережі неурядових екологічних організацій став вибух на
Чорнобильській атомній електростанції, тому і період 1986-1991 рр. був у
цьому контексті «вибуховим». Цьому сприяло також і певне послаблення
тисків тоталітарної держави, так звана епоха перебудови, яка не
піддавала прямій кримінальній карі активність громадян в екологічній
сфері.

Чи не найзначнішою подією стало створення Української екологічної
асоціації “Зелений світ”, яка у жовтні 1989 р. провела свій перший
з’їзд, а через рік на її основі сформувалася Партія Зелених України
(перший голова Юрій Щербак), яка активно включилась у політичну
боротьбу. Починаючи з 1991 р., в умах незалежної України, громадський
ініціативний рух набув дійсно загальнонаціонального масштабу. Про точну
кількість зареєстрованих об’єднань нині важко говорити, оскільки
постійно, майже щомісяця, низка об’єднань припиняє своє існування, а
натомість виникають інші.

Чимало неурядових екологічних організацій існують незареєстрованими.
Вони діють ситуативно, скажімо на період якоїсь масової акції, наприклад
очищення берегів річок, насадження дерев і т.п. До цього кола можна
віднести і об’єднання громадян, які не бачать особливого сенсу в тому,
щоб свою благородну справу фіксувати як публічну акцію, щоб не
запідозрив хтось у певних політичних амбіціях.

Важливим було налагодження тісної співпраці неурядових і колишніх
громадських організацій з державними структурами, зокрема у 1996 р. при
Мінекоресурсах України почала працювати Громадська рада неурядових
екологічних організацій. До основних учасників складу цієї ради
належать: Всеукраїнська екологічна ліга, Національний екологічний центр
України, Всеукраїнський благодійний фонд “Паросток”, Всеукраїнський
екологічний благодійний фонд “Еко-ХХІ століття”, УкрЮНЕПком
(Всеукраїнський комітет підтримки програми ООН з навколишнього
середовища), Всеукраїнська екологічна організація “Мама-86”,
Всеукраїнська дитяча спілка “Екологічна варта”, Українська екологічна
асоціація “Зелений світ”, декілька фахових об’єднань, зокрема Ботанічне
товариство, Географічне товариство, Товариство охорони природи,
Товариство охорони птахів, Товариство стійкого розвитку та деякі інші.
Це створило нові можливості для координації зусиль органів влади та
громадського руху, особливо це стосується питань, які вимагають швидкого
реагування і прийняття рішень на вищому рівні державного управління.

О. Г. Стегній за якісним складом членів організацій та характером їх
основної діяльності виділяє вісім базових типів неурядових екологічних
організацій: 1) масові організації уніфікованої екологічної діяльності
(«Зелений світ», «Республіканське товариство охорони природи» та ін.);
2) масові організації профільованої екологічної діяльності («Мама-86»,
«Союз рятування від Чорнобиля», «Комітет рятування Дніпра» тощо); 3)
об’єднання професійних екологів; 4) інформаційні центри, агенції і
редакції екологічного профілю; 5) громадські колишні організації, які
працюють з дітьми (Всеукраїнський благодійний фонд “Паросток”); 6)
туристичні групи, які мають екологічні проекти («Екотуризм»); 7)
громадські природоохоронні інспекції та дружини охорони природи; 8)
організації нової хвилі, соціальний захист і споживання гуманітарної
допомоги під екологічним прапором [4, 25].

Під гаслом екологічних об’єднань нерідко діють псевдоорганізації, які
мають зовсім інші цілі, а не облагородження і захист навколишнього
природного середовища. З цим пов’язано декілька криз в українському
екологічному русі, які мали характер політичних інсинуацій, фінансових
зловживань, економічних авантюр тощо. Зокрема, у 90-х рр. нерідко
Зелений рух України і Партія Зелених у масовій свідомості ототожнювалися
саме через амбіційні проекти партії, яка відділившись як самостійна
організація, намагалася використати весь потенціал незалежного
екологічного руху. Відомі також численні зловживання низки так званих
“чорнобильських” об’єднань, які чимало зуміли використати з корисливою
метою з гуманітарної допомоги, яка надходила в Україну. На це
неодноразово звертали увагу наші парламентарії, ця тема піднімалася на
декількох парламентських слуханнях. Нарешті, так званий екотуризм дуже
часто виступає лише рекламним, піарним гаслом, за допомогою якого
намагаються залучити клієнтів фірми, які до справжніх екологічних
проектів не мають ніякого відношення. Цим завдано дуже багато шкоди
справжньому українському екологічному рухові, бо викликало  настороження
до його відкритості, чесності і цілеспрямованості з боку міжнародних як
урядових, так і неурядових організацій. Як зазначають відомі
представники та експерти екологічного громадського руху, “серед
громадських організацій існує таке явище, як псевдоЕНО (екологічних
неурядових організацій), породжене недосконалістю законодавства про ЕНО
та грантової політики міжнародних донорських організацій. ПсевдоЕНО
юридично зареєстровані як громадські організації, але створюються
чиновниками державних структур різного рівня, комерційними структурами,
політичними партіями для обслуговування їхніх інтересів у галузі
природоохоронної політики, використання природних ресурсів і
забезпечення інших інтересів, не пов’язаних з громадською діяльністю.
Під ЕНО часто маскуються консалтингові структури і різні
рекламно-ресурсні центри, представництва деяких міжнародних організацій,
фондів тощо, діяльність яких також не є, по суті, природоохоронною і
громадською. Такі організації працюють переважно в Києві і великих
містах, де зосереджені представництва міжнародних благодійних фондів”
[5, 72].

Діяльність неурядових екологічних організацій, втім, як і життя кожного
з громадян, ґрунтується на фундаментальних засадах екологічних прав
громадян, що є політико-правовою підставою для діяльності і об’єднання в
різні організації. Як відзначає президент авторитетної громадської
організації “Екоправо-Львів”, директор Центру громадської екологічної
адвокатури, професор пані Світлана Кравченко, право – це система
загальнообов’язкових правил поведінки – соціальних норм, установлених
або санкціонованих державою, які відображають волю панівного класу або
всього народу, спрямовані на врегулювання суспільних відносин і
забезпечуються державою. С. Кравченко конкретизує стосовно основного
права людини, що екологічне право – це комплексна галузь, яка регулює
екологічні, суспільні відносини, тобто відносини щодо ефективного
використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного
середовища, забезпечення екологічної безпеки та захисту екологічних прав
громадян [6, 77].

Зрозуміло, що громадськість виступає не лише об’єктом діяльності
державних органів, яка може відчувати і зазнавати впливу з боку владних
структур, але вона – суб’єкт впливу, який, делегуючи певні функції з
управління суспільством органами влади, водночас залишає за собою право
контролювати діяльність цих органів влади. Таким чином, громадськість
залишає за собою права здійснювати ті ж самі функції, які здійснює і
держава – мова йде про моніторинг, експертизу, на володіння інформацією,
на подання позовів, право на ініціативу судового процесу, право брати
участь у розгляді будь-яких суспільних проектів, які пов’язані з
втручанням у стан довкілля. Це означає, що держава несе відповідальність
за недотримання виконання своїх зобов’язань стосовно прав громадян, і, в
крайньому випадку, вона може виступати як суб’єкт екологічних злочинів,
тобто стосовно неї може бути пред’явлено кримінальну справу.

Громадськість також має право вимагати розбудови на належному рівні
екологічної освіти з тим, щоб громадяни на всіх вікових рівнях,
починаючи від дітей і закінчуючи людьми похилого віку, отримали належну
об’єктивну інформацію про стан довкілля й ті загрози, які може становити
навколишнє середовище у випадку порушення його нормального
функціонування для людини. У цьому контексті громадянин вимагає
збереження власних прав, оскільки їх порушення  є фактично злочином
проти людини. Відповідно, кожен має право на інформацію про державну
систему нормування екологічної безпеки, про державну систему контролю
якості стану навколишнього природного середовища, про наукові норми і
дотримання критеріїв гранично допустимих концентрацій стану довкілля,
включаючи санітарний, валеологічний і екологічний виміри. Також
громадянин має право відчувати фінансову, правову зацікавленість держави
у стимулюванні екологічно безпечних виробництв, благодійному діянні
окремих фізичних чи юридичних осіб, фінансуванні екологічних проектів.

Серйозною проблемою є відсутність адекватної і автентичної реакції
державних органів на громадські дії. Тобто про неефективність
прокурорського нагляду за дотриманням екологічного законодавства,
відсутність законодавчого регулювання на рівні діяльності відомств і
територіальних управлінь, неузгодженість існуючої політико-правової
системи держави у сфері регулювання відносин щодо використання
навколишнього природного середовища з численними відомчими і місцевими
актами, відсутність ефективної схеми узгодження відомчих актів із
загальнодержавними законодавчими актами, включаючи конституційні вимоги.

Дійсно, інколи має місце порушення конституційних норм як таких, котрі
мають гарантувати права громадян на безпечне для їхнього життя, здоров’я
і достатку довкілля. Відомчі акти часто ухвалюються без врахування
наукової і валеологічної чинності їхнього характеру, нерідко приймаються
саме з інтересів самих відомств. Таким чином, система політико-правового
регулювання екобезпечного розвитку України повинна мати системний
характер. Оскільки Україна як нова незалежна демократична держава
засвідчила свої пріоритети, намір розбудовувати громадянське
суспільство, то виходячи саме з цього, ми маємо оцінювати і стан
регулювання відносин людини і довкілля у нашій країні. Ми маємо як
значні позитивні зрушення, так і низку проблемних ситуацій. Необхідно
задіяти всі компоненти функціонування владних структур, законодавчих
структур, виконавчих і, головне, Громадянську ініціативу.

У сфері законодавства вже сформована і в основних своїх компонентах діє
система правового врегулювання у сфері природокористування, що визначено
Конституцією України і низкою актів Президента, указів і законів
Верховної Ради. На виконання цих державних документів розроблено і
затверджено низку загальноміністерських, міністерських та інших відомчих
документів, які дають право і вимагають розв’язувати ті проблеми, які
сформульовані на загальнонаціональному рівні. Державне управління у
галузі природокористування має чітку структуру ієрархії: державні органи
загальноукраїнського значення, регіонального та місцевого. Так само
розділені функції державного моніторингу, державної екологічної
експертизи, а також діяльності місцевих органів влади у сфері охорони
довкілля. Маємо також систему прокурорського та судового відстеження
діяльності фізичних та юридичних об’єктів щодо їх впливу на природне
середовище, а судові органи наділені повноважними правами щодо виконання
ними їхніх зобов’язань.

Істотного поліпшення вимагає екологічна освіта та виховання. Необхідно
мати на увазі, що екологічна освіта до цих пір розкидана по навчальних
закладах різного відомчого підпорядкування, не існує єдиної системи
екологічної освіти, особливо на рівні вищої освіти. Вимагає покращення
екологічна освіта в середній школі, оскільки предмет екологія або
інвароментологія і донині не є базовим предметом освіти, а є предметом
факультативним або таким, який може додаватись на розсуд до основного
змісту освіти. Тим часом у переважній більшості європейських країн та в
інших розвинених країнах світу цей предмет є базовим, тобто обов’язковим
для вивчення. Екологічне просвітництво через засоби масової інформації
здійснюється недостатньо, оскільки практично не існує на
загальнонаціональному рівні. Це утруднює інформування населення у сфері
навколишнього середовища.

Важливу функцію у формуванні механізму за використанням довкілля
виконують громадські екологічні організації, тобто неурядові структури.
Це є одним з показників того, що в Україні формується реальне
громадянське суспільство, оскільки формується система контролю
громадськістю за діяльністю різних органів влади. Вона здійснюється
багатьма напрямками: громадський моніторинг, громадська експертиза,
громадські проекти, громадська ініціатива, пропаганда і просвітництво на
різних рівнях. Необхідно відзначити, що саме у сфері ініціативи тих чи
інших об’єднань громадян якраз і оприлюднюються проблеми різного
масштабу – від загальнонаціональних, типу Чорнобильської катастрофи, до
збереження конкретної річки, конкретного джерела, конкретного дерева,
конкретного гаю тощо. І від взаємодії державної і громадянської
складових і залежить розв’язання екологічних проблем України.

Література:

Збереження та моніторинг біологічного та ландшафтного різноманіття в
Україні. – К.: Національний екологічний центр України, 2000.

Громадська оцінка екологічної політики в Україні. – К., 2003. 

Олесь Гончар Дзвони Чорнобиля. Виступ на відкритті міжнародного семінару
“ЄвроЧорнобиль” //Літературна Україна, 1989. – № 18.

Стегній О. Г. Неурядові екологічні організації України: сучасний стан і
перспективи розвитку (За результатами національного соціологічного
дослідження). – К.: Наукова думка, 1996.

Громадська оцінка екологічної політики в Україні. Доповідь українських
громадських екологічних організацій. – К., 2003.

Екологічні права громадян: як їх захистити за допомогою закону. – К.:
Інформаційне агентство Ехо-Восток, 1997.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020