Реферат на тему:
На захист культури
Почну з подій, можливо, і не масштабно-визначних, але показових.
На початку вересня у Національному художньому музеї України було
відкрито ретроспективну виставку творів народного художника України,
співця свого рідного Закарпаття і неповторних київських краєвидів
Михайла Романишина. Виставку і вечір пам’яті було проведено в стінах
музею , директором якого протягом одинадцяти років і до останніх днів
життя був Михайло Миколайович, зусиллями якого музею було присвоєно
звання Національного, а з його сховищ повернуто до життя, тобто до
спілкування з глядачем, десятки творів, які раніше було заборонено
виставляти. Шанувальників людини і митця велика зала не вмістила, тож
численні виступи, зокрема І.Драча, президента Академії мистецтв України
А.Чебикіна, Д.Павличка, Голови Національної спілки художників України
В.Чепелика, колишнього вчителя М.Романишина професора Національної
академії образотворчого мистецтва і архітектури В.Забашти , друзів,
колег в сусідніх залах слухали через радіодинаміки. Все проходило
урочисто-зворушливо, достойно, як і належало. Але… Але на цій акції
майже не було молоді, навіть студентів Національної академії
образотворчого мистецтва і архітектури та учнів Республіканської
художньої школи. Факт насторожуючий, можливо, навіть загрозливий. Невже
наше молоде покоління не хвилює краса рідної землі, відтворена пензлем
талановитого митця? Невже його увагу можуть привертати лише епатажні
варіації на західно-зарубіжне бездуховне штукацтво? Хто впливає на
формування смаків і уподобань нашої молоді? Чи цікавляться цим батьки,
вихователі дитсадків, учителі шкіл?
Наведу слова, до яких слід було б прислухатись: “Завдання школи полягає
у тому, щоб розвивати творчі сили молоді, виховувати з неї творців
культурних вартостей, людей, що в творчій роботі для суспільства будуть
знаходити і своє особисте щастя” (Г.Ващенко, з праці “Загальні методи
навчання. Підручник для педагогів”, зажур. “Українознавство”, 2 – 3 (7 –
8), 2003, ст.130). Адже без розвиненого образного мислення, уяви,
творчої фантазії неможливо стати самодостатньою людиною, здатною до
активної діяльності, людиною небайдужою. На жаль, саме байдужість
заважає ставити перед собою мету і досягати її, саме байдужість шкодить
в розбудові нашого суспільства.
Наведу ще приклад. Під час ХП Міжнародної науково-практичної конференції
, що її проводив НДІУ МОНУ, працювала книжкова виставка. Я принесла на
неї унікальне видання “Декоративне мистецтво кінця XX ст. 200 імен”, в
якому представлені високомистецькі твори українських художників. Книга
ця визнана кращою книгою року не тільки в Україні, але і в Європі.
Виставку творів учасників видання запрошено до залів ЮНЕСКО в Парижі. Я
намагалась привернути до нього увагу учасників конференції, хоча б
перегорнути аркуші, познайомитися з творами, які, можливо , ніде вони не
зможуть побачити, розповідала про видання. Та мої зусилля були марні. На
мої заклики відгукнулось три чи чотири чоловіка. Здебільшого я
зустрічала байдужі погляди. Не привернув увагу і новий журнал
“Українське мистецтво”(щоправда на секції “Культурологічні проблеми
розбудови громадянського суспільства в Україні” він декого зацікавив ).
Мене вразила байдужість педагогів до унікального видання з мистецтва,
небажання трохи розширити свої знання, вийти хоч на короткий час за межі
вузькопрофесійної спеціалізації. Адже якщо вчитель знає лише математику,
фізику чи географію і не цікавиться нічим іншим, то чи справді його
можна назвати вчителем? Байдужість породжує байдужість. Мабуть, саме цим
можна пояснити майже повну відсутність молоді на виставці творів
М.Романишина, відсутність цікавості до унікального видання, нехтування
шедеврами народного традиційного мистецтва. Щодо останнього – наведу
такий приклад.
У вересні в Україні відбувся фестиваль мистецтва моди. Високе журі
очолював всесвітньовідомий кутюр’є В’ячеслав Зайцев. За його словами,
він був майже шокований несмаком і примітивізмом дизайну показаних
моделей. Особливо переживав він невдачу учасників показу після відвідин
Державного музею народного декоративного мистецтва, бо його вразила
краса національного українського одягу, його доцільність, оригінальність
крою, тактовність і тонкий смак оздоблення, багатство декору, і він
дивувався: як можна, маючи такий скарб, не використовувати його в
сучасному моделюванні одягу?! Адже, як він зазначив, жоден дизайнер моди
не використав з цього багатства нічого. Та, власне, і з боку наших
державних діячів ми бачимо якщо не байдужість до того, що відбувається в
країні, зокрема в культурі, то активно-негативну позицію до культурних
надбань свого народу. Чим можна пояснити будівництво висотних споруд і
підземного паркінгу біля Софії Київської? Як зазначив доктор
географічних наук П.Масляк на сторінках журналу “Українознавство”, “доки
стоятиме Софія Київська, доти існуватиме українська нація”. А чи знає
він, що згадане будівництво вже завдало непоправної шкоди цій святині і
що зсуви підземних пластів ґрунту, чия структура зруйнована заради машин
можновладців, можуть з часом призвести до катастрофи, бо вже і зараз
помітні тріщини у фундаменті собору? Нині планується знищити
історико-природничий ландшафт Володимирської гірки, де передбачено
зрубати піввікові дерева (колись старі дерева обносили огорожею, ставили
біля них таблички: “Пам’ятка природи. Охороняється державою”), під
землею створити торгівельні площі, а нагорі – атракціони (це біля
пам’ятника Володимиру!!!). Свого часу було знищено частину
Володимирської гірки заради будівництва музею Леніна. Нанесено
непоправної шкоди ландшафту центральної частини міста заради
гігантоманії в забудові головної площі столиці. Невже і далі будемо
нищити святині недоторканні, споконвічні?
“Лише психоадаптований етнічний українець може свідомо і підсвідоме
відчувати, за що любили пращури споконвіків та й він сам свою землю –
саме за красу ландшафту! Це і є духовна наснага, бо кожен автохтон
милується своєю землею, її краєвидами, пейзажами” (Валерій Сніжко.
Нариси з психоетнічної екології України. – К. “Веселка”, 2001, ст. 53).
Чи можна уявити Київ без бульвару Шевченка? Виявляється, є такі
горе-діячі, які наполягають на тому, щоб бульвар знищити (мовляв, там на
лавочках вже давно ніхто не сидить) заради розширення проїжджої частини
вулиці. А не сидять на лавочках, бо їх майже нема, а до того ж знищили
декоративні кущі, які створювали затишок, не висаджують тепер на
бульварі і квіти, що милували кілька років тому око перехожих. Але
навіть і в такому вигляді, як зараз, бульвар Шевченка дорогий кожному
справжньому киянину.
Колись П.Тичина писав: “Все можна виправдати високою метою, та тільки не
порожнечу душі” (“3амість сонетів і октав”). Але ж про яку високу мету
може йти мова у названих випадках?! І саме порожнечею душі можна
пояснити (а не виправдати!) знищення заводів художнього скла в Україні,
зокрема київського, який мав унікальні печі, де виготовлявся кришталь
високого ґатунку. Тут працював колектив талановитих митців, чиї твори
здебільшого розходились як подарунки іноземним державним діячам, гостям,
а масова продукція, виготовлена за їхніми зразками, розкуповувалась,
щойно потрапляючи на прилавки магазинів (сьогодні ж вони наповнені
іноземною продукцією, бо виробництво вітчизняної знищено або нищиться).
В Україні існувало дві яскраво виражені школи художнього скла –
львівська і київська, які різнилися між собою, але не поступалися
якісними показниками. На сьогодні київська повністю знищена. Талановиті
митці вже кілька років позбавлені можливості працювати, потерпаючи і
матеріально, і морально. Адже художники, чия творчість пов’язана з
виробничою базою, не можуть працювати в майстерні. Та нікого не цікавила
доля цих людей. До того ж вони, маючи багаторічний досвід, будучи
високими професіоналами, могли передати свої знання, свої надбання
молоді. Але наша міська влада, як кажуть, і пальцем не поворухнула.
Завод закрили. А в адміністративному його корпусі лишилась музейна
колекція творів митців, які працювали на заводі від часу його
заснування. Виявилось, що вона нікому не потрібна. Ні виступи в пресі,
ні клопотання митців, ні благання головного художника заводу Івана
Зарицького по телевізору зберегти музей у Києві (а на нього вже зазіхали
іноземці, пропонуючи немалі гроші) не збудили ніяких почуттів у
можновладців. Збігло не мало часу, аж поки колекція, в результаті
клопотань багатьох небайдужих людей, потрапила на зберігання в Музей
Києва.
Ледь жевріє славнозвісний Будянський фаянсовий завод, що біля Харкова,
чия продукція була окрасою постійно діючої виставки на Хрещатику і
вивозилась більше за кордон, ніж потрапляла до вітчизняного покупця, бо
цінувалась там дуже високо. Зараз на ньому працює високопрофесійний
колектив, в основному митців літнього віку, і при тому скоріше по
інерції і на власному ентузіазмі. Молодь не погоджується працювати на
існуючих умовах, отже, унікальне виробництво може згаснути, не залишивши
спадкоємців.
Звичайно, можна сказати, що настав час ринкових відносин, отже, кожен
виживає, як може, як вміє. Але ж держава має дбати про культурні
надбання свого народу, берегти культурний потенціал і хоча б не
дозволяти нищити те, що маємо. А нищиться у нас не так і мало. Ніби
якась диявольська сила підбурює нищити все, що було, “до основанья”, щоб
будувати новий світ. Але що можна збудувати з попелу? Виступаючи на
Міжнародній щорічній науково-практичній конференції “Українознавство в
розбудові громадянського суспільства в Україні”, п. Г.Удовенко недарма
сказав: “За роки незалежності ми розтринькали те, що мали”. І пояснив
це, передусім, тим, що у нас немає національної ідеології держави.
Національна культура під загрозою, бо держава байдужа до неї, а роль
інтелігенції у розбудові громадянського суспільства не відчутна.
Не знаю, чи байдужістю, а чи з умисним наміром завдати шкоди нашій
культурі можна пояснити дії уряду щодо народних промислів. При
Міністерстві місцевої промисловості (за радянських часів) існувала
система підприємств народних промислів. У творчій лабораторії, де
працювало чимало фахівців – художників, мистецтвознавців, народних
майстрів, – вивчали специфіку орнаментики, колористики різних регіонів
України, розробляли зразки або збирали у найсамобутніших майстрів, а
потім за цими зразками виконувалися серії виробів на підприємствах чи в
майстернях, які потім реалізувалися у спеціалізованих магазинах по всій
Україні та за її межами. Окрім того, в системі Худфонду Спілки
художників України існувала теж мережа, майстерень, де працювали народні
майстри, їх забезпечували устаткуванням і необхідними матеріалами. На
великомасштабних ярмарках, що їх регулярно влаштовувала СХ, майстри мали
змогу укласти угоди на виконання тих чи інших виробів із замовниками, що
приїздили з усіх регіонів і республік колишнього Союзу. До участі в
ярмарках допускалися лише ті, хто проходив прискіпливий відбір художніх
обласних і республіканської рад. Вимоги були жорсткі, але, передусім, у
творах цінувались дотримання традицій краю та художня досконалість.
Звичайно, на виробництвах Мінмісцевпрому були прорахунки, насамперед
шкоди завдавали планові норми. Та замість того, щоб усунути їх,
реорганізувати систему народних промислів на користь майстрам, її було
просто знищено. Наведу уривок із статті відомої майстрині, талановитого
художника Олександри Теліженко “Регресивний характер еволюції народної
вишивки Середнього Подніпров’я” (з книги “Регрес і регенерація в
народному мистецтві” – Музей Івана Гончара. Родовід. К., 1998,с. 177 –
78):
“У 1954 – 56 рр. на базі Вукопромспілки було створено Укрхудожпром, який
продовжував народно-мистецькі традиції своїх попередників. І хоч їхня
діяльність була скерована на масовий випуск промислової продукції, де
вишивка виконувала роль скупого спрощеного декору, все ж багато уваги
надавалося збереженню та розвитку традицій народного мистецтва.
Періодично організовувались виставки прикладного та декоративного
мистецтва України в межах Союзу та за кордоном. Такі виставки спонукали
художників і майстрів до створення високохудожніх виставкових
експонатів. У їхній співпраці знайшов своє втілення один із головних
принципів народного мистецтва – колективність. І хоча цей творчий процес
носив видозмінений характер, певною мірою тепличний, штучний, – він
породив плеяду прекрасних творців, виплекав новий пласт у розвитку
народно-мистецької традиції. На жаль, незбалансованість у вирішенні
мистецьких і виробничих проблем, а згодом і глибока соціально-економічна
криза призвели до повного занепаду системи Укрхудожпрому…”
Нині Спілка народних майстрів України намагається допомагати народним
майстрам, але без активної підтримки держави їй мало що вдається.
У Коломиї живе і працює багатої душі людина, талановита майстриня Ганна
Вінтоняк, чиїми строями, унікальними текстильними жіночими прикрасами, в
яких були використані традиції її рідного краю, захоплювались не тільки
в Україні, але й далеко за її межами, а московські і ленінградські
мистецтвознавці і модельєри вважали її роботи чи не найдосконалішими з
точки зору поєднання сучасних вимог до одягу і багатих традицій
українського народного мистецтва, а дехто приїздив до неї повчитись,
запозичити той чи інший крій, і вона, маючи невичерпну фантазію, щедро
дарувала свої ідеї. Та, маючи неспокійну творчу вдачу, Г.Вінтоняк не
задовольнялась власними успіхами. Вона налагодила роботу майстерень,
завдяки її зусиллям була відроджена кераміка Покуття. Але змінились
часи, і більшість майстрів, не підтримані державою, змушені були шукати
заробітків будь-де.
“Ми змушені констатувати глибоку кризу… – брак вільного часу для
творення (майстри, аби вижити, шукають будь-якої роботи – Т.П.),
недостатність інформації та спеціальних матеріалів – все це спричинило
занепад художніх смаків і розуміння суті прекрасного в широких народних
масах. Хвиля ринкових змін, повальне зубожіння населення, що запанували
нині в суспільстві, спонукають до боротьби щоденної за хліб насущний.
Відсутність попиту на твори мистецтва як результат неплатоспроможності
населення спонукає навіть діючих майстрів до пошуків інших заробітків…
Покладатись на самоплинний процес життя народного мистецтва в наш час
уже неможливо. Необхідна підтримка держави, міцна законодавча база,
об’єднані зусилля майстрів, художників, знавців народного мистецтва.
Тільки так можна зберегти багатовікові надбання нашої культури,
розвинути їх на благо Людини, на благо незалежної України” (О.Теліженко,
там само).
Відомий центр гончарства на Полтавщині Опішня має нині чудовий музей
кераміки, працює там спеціалізований коледж, де навчається талановита
молодь. Але де ж вона буде працювати? Опішнянські керамічні заводи,
продукція яких розходилась не тільки по Україні, бо була унікальне
гарною, вже кілька років не працюють. Свого часу на ярмарки до Опішного
з’їжджались сотні людей, аби придбати горщика з властивим тільки
опішнянським виробам орнаментом або посудину у вигляді неповторного
звіра чи свічника. А ще тут талановиті майстри створювали чудову глиняну
іграшку, традиції якої сягають вікових глибин. Нині в Спішному працюють
лише поодинокі майстри, у яких є у дворі горно і які якимось чином
дістають необхідну сировину. Більшість майстрів не працює, бо заводи
закрили, а самотужки налагодити виробництво нема як. До того ж виникають
проблеми із збутом виробів: самим кудись везти на продаж важко, а
перекупники скуповують вироби за безцінь.
У Києві в підземних переходах можна побачити вироби народних майстрів,
розкладені просто на асфальті. Часом їх продають самі майстри, а частіше
– перекупники. У розмовах з цими майстрами мені не раз доводилось чути
про труднощі роботи і реалізації виробів, їм часто доводиться продавати
речі нижче собівартості, щоб хоч з якоюсь копійчиною вернутись додому.
На Андріївському узвозі вироби народних майстрів продають переважно
перекупники. Якщо на початку дозволяли тут реалізовувати твори справді
художньої якості, то тепер тут торгують і шапками, і фабричним одягом, і
орденами, і військовою формою не тільки вітчизняною чи радянських часів,
але і з фашистською свастикою. Якість же виробів традиційного народного
мистецтва стала гіршою, бо майстри намагаються зробити більше за рахунок
якості. От такий приклад. Я переглянула чимало дерев’яних ложок, що
продаються в підземних переходах. І всі вони мають рівну пряму від ручки
(держака) до виїмки, вирізані досить грубо, нагадують металеві з
виробництва. А я пам’ятаю слова визначного майстра Василя Парахіна про
те, що шийка ложки має бути схожа на шию лебедя.
Свого часу В.Парахін, працюючи в системі Міністерства лісового
господарства, організовував по областях осередки художньої обробки
дерева, де працювали талановиті майстри, відновлюючи місцеві традиції,
їхні вироби були справжніми високомистецькими творами, які було шкода
використовувати в побуті, а хотілося лише милуватися ними. Зусиллями
Парахіна в системі Худфонду СХУ було відновлено художню обробку каменю,
що з давніх часів існувала на землях України, але була призабута і
занедбана. З метою створити неповторний київський сувенір, який би став
своєрідною візитною карткою міста, Парахін з неймовірними труднощами
дістав устаткування, у рюкзаку на власних плечах привозив з кар’єрів
Житомирщини чудової краси камінь різних відтінків рожевого кольору,
налагодив виробництво декоративних плакеток, жіночих прикрас, різного
роду сувенірів, які сьогодні навряд чи можна десь відшукати. Закладені
підвалини унікального київського сувеніра небайдужою людиною були
знищені байдужістю інших.
Фольклорний бум 80-х років минулого століття, що був спровокований (у
кращому розумінні) державними і громадськими установами, сколихнув
найглибинніші села. Повертались до життя призабуті види народного
мистецтва (наприклад, вишивка бісером, художня обробка металу, дерева),
вироби народних майстрів знаходили місце у повсякденному житті різних
верств населення. Щорічні наукові експедиції, фінансовані державою,
регулярні державні закупки творів з виставок давали можливість
поповнювати музейні колекції. Разом з тим традиційне народне мистецтво,
переосмислене професійними художниками, сприяло надзвичайно потужному
сплеску в образотворчій культурі.
Що ж спостерігаємо сьогодні? Інтер’єри жител і громадських споруд
“прикрашаються” муляжами екзотичних тварин, гіпсовими вазами та
скульптурами – копіями творів минулих епох, фоторепродукціями низького
смаку. Зникло прагнення до унікальності, своєрідності, натомість маємо
уніфікацію і одягу, і житла, і громадських приміщень, не кажучи вже хоч
про якісь ознаки національної приналежності. Ще у 50-х роках м.ст. з
ініціативи художниці Людмили Жоголь (нині Народний художник,
член-кореспондент Академії архітектури України) інтер’єри готелів (холів
і номерів) оздоблювалися мистецькими творами національного колориту.
Ліжники, верети, декоративні тканини, живописні і графічні твори
оточували прибулих з інших країв, тим самим даючи їм відчути
самобутність і красу нашої землі, талановитість нашого народу.
Сьогодні унікальні мистецькі твори поступово зникають з громадських
інтер’єрів. “Свого не цурайтесь”, – закликав Шевченко. Але разом з
євроремонтами, євромеблями і предмети оздоблення заполонили такі, що їх
можна побачити будь-де, вони тиражовані у великій кількості, а, головне
– чужі нашій духовній культурі. Позбавлена національних ознак і сучасна
архітектура. Свого часу орнаментальна плитка, якою облицьовані будинки
на Хрещатику, викликала роздратування у деяких політиків, бо вони і в
них вбачали націоналізм, а тому чинили опір впровадженню її в життя. Але
Президент Академії архітектури України В.Заболотний і віце-президент
А.Добровольський захистили і саму ідею, і плитки, створені за народною
орнаментикою у Софійській керамічній майстерні під керівництвом
ініціатора – високоосвіченого художника і технолога Н.Федорової. Тепер
від гостей Києва можна почути, що Хрещатик – своєрідний і неповторний,
єдиний у світі.
Але на тому ж Хрещатику є лише один маленький магазин, де продають не
дуже високої якості вироби, які претендують на назву “національний
сувенір”. У центральних книжкових магазинах марно шукати поезію
Б.Олійника, Г.Чубач, Л.Костенко, Ю.Рибчинського. Натомість – розкішні
супермаркети, де товари здебільшого не вітчизняного виробництва і за
цінами недоступними середньому споживачеві. Загалом центр Києва
перетворився на майже суцільний супермаркет, розрахований на
товстосумів. У той же час магазину “Музика”, що знаходився майже
навпроти Консерваторії, на Хрещатику місця не знайшлося, його у
видозміненому вигляді переселили подалі від центру. А колись в ньому
відбувалися цікаві зустрічі співаків, композиторів, виконавців,
студентів консерваторії. В магазині стояв рояль на підвищенні у вигляді
сцени, за який нерідко сідав хтось, знайомлячись із щойно купленими
нотами, не раз і я була свідком імпровізованих концертів. Кому заважав
цей мистецький осередок?
А недалеко за рогом, на Прорізній було затишне кафе “Хрещатий яр”,
прикрашене чудовими фресками художника Б.Плаксія, де збиралась художня і
музична інтелігенція. Та це не довго тривало. Фрески знищили, а невдовзі
закрили і кафе. Голова Спілки художників Галина Кальченко одержала
догану за ідеологічний недогляд і припущення художником “вольностей”.
Захистити достойну роботу не вдалося. Це був один з прикладів нищення
художніх творів. А почалось, мабуть, з ресторану та кафе станції метро
“Хрещатик”, де мозаїчні твори на теми природи і відпочинку були виконані
талановитими митцями С.Катковим, В.Ламахом, І.Литовченком. Дещо
узагальнене трактування дерев, квітів, фігур дівчат викликало
нерозуміння у керівних осіб. Була дана команда: “Знищити” і – знищили,
не зважаючи на протести художньої громадськості.
У 1974 році під загрозою знищення опинилася керамічна декоративна стіна
в щойно зведеному Будинку кіно. Причина – чорний колір (бо це не колір
щасливого соцреалістичного мистецтва і життя). Автор – художниця
Л.Мєшкова – обрала цей колір, бо весь задум композиції будувався на
асоціаціях з чорною фотоплівкою, чорним “оком” фотокамер: адже по стіні
ніби простягнуті стрічки фотоплівки, на яких – розміщені великі і малі
тарілки-“фотооб’єктиви”. Голова Держбуду України В.Єлізаров дав команду
зняти панно, хоча його монтаж іще не був закінчений. Немалих зусиль
довелось докласти (зокрема художниці, на той час аспірантці Академії
архітектури України Л.Жоголь), щоб умовити Єлізарова закінчити монтаж, а
тоді вже вирішувати долю мистецького твору. Та коли стіна була
завершена, на її захист став тодішній голова Спілки кінематографістів
Т.Левчук. І досі інтер’єр холу з цим твором викликає захоплення
численних гостей Будинку кіно. Це було майже 30 років тому.
До 1500-річчя Києва була втілена вжиття цікава ідея (на жаль, не знаю,
кому вона належала): Києву було подаровано кожною з областей кафе чи
ресторан, оздоблений митцями цих областей за мистецькими традиціями того
чи іншого краю – “Донецьк” на бульварі Шевченка, “Черкаси” та “Одеса” на
вул.Червоноармійській, “Крим” на Оболоні, “Вінничанка” в Голосіївському
районі, “Верховина” на Відрадному масиві і т.д. Не всі вони були рівні
за художністю, але в них була щирість і бажання зробити якнайкращий
дарунок столиці. На сьогодні майже нічого від них не збереглося, бо в
основному ці приміщення були продані під автосалони, магазини, офіси. А
ці кафе і ресторани були своєрідною окрасою міста, привносили в нього
національний колорит. Натомість маємо казино, нічні клуби, японські та
китайські ресторани.
Руйнується справжнє національне мистецтво і замінюється помпезним чужим
та ще й низької якості. Під виглядом реставрації нищаться інтер’єри
старовинних київських будинків і недавно зведених споруд. Так готель
“Русь” був проданий, як кажуть, з усім начинням. Його поетажні холи
прикрашала унікальна кераміка Г.Севрук, виконана за мотивами Софії
Київської і на сюжети Київської Русі, зокрема чудове керамічне панно
“Київська Русь”, що нині знищене. У банкетному залі на центральній стіні
був розміщений своєрідний гобелен “Русь”, виконаний за мотивами
давньоруського шитва роботи Л.Жоголь. Де ці твори зараз – ніхто не знає.
Гобелен, як сказали авторці, новий хазяїн нібито забрав собі на дачу. У
Будинку кіно був затишний зал-ресторан. Цей затишок створювали панно,
виконані теракотовим кольором технікою ручної вибійки по сріблястому
лляному полотну за мотивами орнаментів і сцен життя Київської Русі. Вони
надавали інтер’єру особливого національного колориту, деякої
загадковості, спокою. Після євроремонту панно зникли, а інтер’єр
позбувся і затишку, і індивідуальності. Хто відповідає у нас за ці дії?
При найкращому обладнанні і комфорті тільки мистецькі твори можуть
створити в інтер’єрі певну ауру. Свого часу для готелів “Русь”, “Київ”,
“Україна”, “Національний” були виконані за мотивами народного мистецтва
ткані вироби, необхідні для оздоблення номерів, а також унікальні твори
для холів і ресторанів, які створювали особливий колорит, як я вже
згадувала. Зараз поступово ці твори зникають, а інтер’єри стають
стандартними.
У 2003 році відбулась подія, що шокувала не тільки митців, але й
громадськість Києва: були знищені неперевершеної краси розписи, про що
їх автори дізналися випадково і тоді, коли вже нічого врятувати було
неможливо. На Червоноармійській вулиці у 1979 році було створено
унікальний магазин дитячої іграшки. Унікальність його полягала в тому,
що стіни його і стеля були прикрашені дивовижними фантастичними
казковими розписами, завдяки яким магазин було названо “Казкою”.
Виконували їх майже рік талановиті митці – сім’я Марфа Тимченко, Іван
Скицюк і їхня донька Олена Скицюк. Туди приходили не лише за покупками,
а як у музей. Марфа Тимченко – Народний художник України, Лауреат премії
ім.Катерини Білокур і Національної премії ім. Тараса Шевченка, її
творчість відома і цінується у багатьох країнах світу, але не
можновладними її співвітчизниками. Цим мистецьким шедевром захоплювалися
гості з різних країн, наприклад, французький художник, автор чудових
гобеленів Сен-Санс (онук композитора Сен-Санса), американська художниця
Жаклін Катані, польський скульптор Земла, директор музею в Скопле
(Македонія) А.Канева і багато інших були вражені побаченим. Впевнена:
ніхто з них не міг припустити думки, що унікальні розписи будуть
варварські знищені, що наша держава не цінує ні талановитих людей, ані
їхні твори.
В готелі “Мир” знищені чудові твори металевої пластики талановитого
художника Лауреата Національної премії ім.. Тараса Шевченка А.Гайдамаки,
в залах дитячого кафе і ресторану на Брест-Литовському проспекті знищені
унікальні твори О.Рапай, виконані за мотивами народних казок, зникли з
вестибулю філармонії ковані металеві декоративні решітки О.Міловзорова і
т.д., і т.п. Зник і кінотеатр ім.. О.Довженка, що був на
Брест-Литовському проспекті. Тепер там – “Шамбала”. Якого призначення –
невідомо.
І ще: чи додає щось до розвитку національної культури фестиваль із
стриптизу, що його безкінечно демонструє телеканал СТБ, до того ж у
години, коли до цього видовища можуть прилучатися діти? Про Свято
незалежності України, здається, він не згадав, як і інші телеканали,
окрім одного – Першого національного.
“Пропагандистом культурного процесу виступає галасливий мас-культ,
бандитські серіали і жлоб-шоу, і все це на фонограмі суржику і
агресивних негацій, – то, може, пора вже замислитися: куди йдемо?”
(Л.Костенко. Україна як жертва і чинник глобалізації катастрофи. Газета
“День”, №76, від 25 квітня 2003 р.).
Та й справді: куди йдемо? Що цінуємо? За що вболіваємо? Чи будемо й далі
спостерігати бездіяльно, як нищиться наша культура?
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
