.

Науковий інструментарій українознавця (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
216 4480
Скачать документ

Реферат на тему:

Науковий інструментарій українознавця

Редакційна колегія часопису «Українознавство» в розділі «Історія,
теорія, методологія» започатковує рубрику «Науковий інструментарій
українознавця», в якій друкуватимуться теоретико-методологічні розробки
окремих аспектів науки, визначення термінів та понять українознавства як
науки і навчальної дисципліни.

Основу матеріалів складатимуть авторські тексти статей підготовленого до
друку понятійно-термінологічного довідника «Українознавство».

Матеріали подаватимуться за логікою концентрів українознавства.

Відкриваємо рубрику статтями, в яких подаються визначення термінів і
понять теорії та методології науки.

Запрошуємо читачів до обговорення матеріалів.

Концепція українознавства.

Концепція (лат. conseption – розуміння, система) – певний підхід,
розуміння, трактування явищ, програм, процесів; головна точка зору,
провідна ідея пізнання і висвітлення, основний задум, конструктивний
принцип певного виду діяльності і творчості, висвітлення їх наслідків.

Концепція українознавства, як і українознавча наука, формувалась
упродовж багатьох століть як на терені України, так і в зарубіжних
країнах.

Сам термін «українознавство» з’явився в науковій літературі у ХІХ ст.
Але сутність завжди передує поняттю та її визначенню. У глибинах віків
формується та зазнає різних модифікацій саме розуміння сутності
українознавства. Тому в основу дослідження та висвітлення генези
українознавства покладено принципи: історизму, системності, цілісності
знань, всієї повноти джерельної бази; вітчизняного і зарубіжного
досвіду; аналізу – синтезу – передбачення; порівняння; бачення явищ в
причинах і наслідках; наукової об’єктивності висновків.

Чи не вперше концептуально українознавчий задум проявляється у «Літописі
Аскольда» (про події 860-867 рр. н.е.), автор якого виразив його у
бажанні пізнати й розкрити «Повість минулих літ, звідки постала Руська
земля, хто в Києві починав першим владувати і як Руська земля ствердила
себе» [1; 7]. Але постановці і здійсненню такої мети передували вагомі
події праукраїнського та зарубіжного дослідного життя упродовж багатьох
століть.

Це відтворено в уснопоетичній народній творчості, в пам’яті  Мезинської
культури (Чернігово-Сіверщина, 20 тис. років), Кам’яної Могили (12 тис.
років) та Трипільської культури (2,5 тис. років до н.е.), у видатній
пам’ятці  цивілізаційно-культурного розвитку «Велесовій книзі». Уже в
ній автор ставив за мету показати, як наш пранарод понад 15 віків жив у
безкінечних війнах із сусідами та кочовими племенами й напасниками –
персами (Дарій), греками, римлянами, хозарами, варягами – за право бути
народом, за право мати свою землю і віру, за свободу й визначений рідною
природою та численними поколіннями пращурів спосіб життя. Показати, як
він переміг, «ставши собою» і зрозумівши: за свою долю потрібно
боротися! Потрібно шанувати своїх прапредків, їх традиції, свою мову і
віру, своїх «Наву, Яву і Праву», своїх героїв, вождів і богів. Як всякий
етнонаціональний міф, «Велесова книга» поєднувала міфологічний і
реально-історичний підходи, а в основу всього ставила етнос (рід,
плем’я), його життєво будівничу перспективу.

У «Літописі Аскольда» домінантним виступає уже історичний підхід, хоч у
світоглядному плані він опирається на принцип міфологізації людей, подій
і явищ. Критерієм їх духовної наповненості постає біблійна традиція. Та
ядром поняття України-Руси є плем’я, але тепер уже – державне,
орієнтоване на проблеми як внутрішні, так і зовнішні (міждержавні), з
чітко вираженим пріоритетом етнодержавницького інтересу, утвердженням
ідеології провідного етносу (полянського) з його Київським,
Чернігівським та Переяславським князівствами, внутрішньою і міжнародною
місією.

Вагомий складник знань про «руську землю» з її племенами скіфів,
германців, кельтів, сарматів, гунів, венедів, антів, склавинів творять
згадки,  повідомлення та описи  істориків, географів, політиків,
мандрівників, діячів церкви Греції та Рима, арабських і скандинавських
країн. Уже на цьому етапі окреслилась наукова істина: народ, його
минуле, сучасне й майбутнє, долю та історичну місію його можна пізнати
й  виразити лише на засадах системного, комплексного підходу,
використовуючи методи аналізу й синтезу здобутків етнологів, істориків і
лінгвістів, соціологів і культурологів, релігіє-, право-, природо- й
державознавців.

Новим етапом українознавства стає доба великокняжої Київської держави,
коли в літописі «Повість минулих літ» за 1187 р. появляється поняття
«Україна», що обіймає землі не лише Київського, Чернігівського та
Переяславського князівств, а й «червенські городи» (прилучені
Володимиром Великим), теперішні Буковину й Галичину і як окремі
князівства, і як частини Галицько-Волинського королівства – ядра хоч і
поневоленої, але все ще єдиної Київської великокняжої держави.

На цьому етапі розвиваються традиції попередніх поколінь  щонайперше в
літописній літературі (Київський, Галицько-Волинський літописи), але
водночас і в народній творчості, зокрема в билинах київського циклу; в
художніх творах («Слово о полку Ігоревім»), у філософській («Слово про
закон і благодать»), педагогічній («Поучення дітям») та  церковній
літературі («Києво-Печерський патерик», проповіді К.Туровського), в
численних творах природничого змісту.

Тоді ж формується й етнодержавницька світська і конфесійна еліта.
Україна органічно входить у європейський світ, розвиває свою освіту й
культуру на чітко вираженій етнодержавницькій «філософії серця». Етнічна
духовність стає основою державницької ідеології та політики, на її
засадах не тільки навчаються покоління, а й вводяться як загальнонародні
свята – День Мови і День Держави. А Я. Мудрий настановляє свого
митрополита ріднитися з королівсько-імперськими династіями Європи.

В історичній ретроспекції розвитку українознавства особливим  бачиться
етап, пов’язаний з нескінченною боротьбою з монголо-татарами, турками й
кримськими татарами та з литовсько-польською експансією – як державною,
так і релігійною та соціально-економічною, ідеологічною. Україну
шматують, штучно роз’єднують на князівства і воєводства, етнічні й
конфесійні анклави. За цих умов українознавство стає найбільш ефективною
формою самозбереження українського народу, органічно проникаючи в
системи виховання й освіти, в програмні принципи діяльності братств та
відроджуваних центрів української еліти (Любеч, Львів, Луцьк, Київ,
Чернігів). Українську ідею пропагує студентство (а згодом – і професура)
в навчально-наукових інституціях Польщі й Німеччини, Італії та Франції.

Закономірно, що всі ці події стали провісником не тільки нового етапу в
українознавстві, а, насамперед, у підготовці та здійсненні
національно-визвольної революції.

Як і раніше, провідна роль відводиться літописній літературі:
Густинському літопису (про події ХІІ-ХVІ ст.), козацьким літописам 
Самовидця, Грабянки, Величка. В центрі їх уваги – причини й наслідки
втрати Україною державності, соціальної етнонаціональної неволі,
трагічне  становище української мови, освіти, науки, культури, церкви.
Відроджується полемічна й історіософська традиції, нового піднесення
набувають література, театр. З усією очевидністю постає роль  
комплексного дослідження й висвітлення феноменів України та українства:
історико-археологічного, соціально-економічного і лінгвістичного,
філософсько-релігійного і етнонаціонального, культурологічного й
державницького. Очевидним стає і те, що при всій значимості крає-,
країно-, суспільство-, природо-, етно-, релігіє- та культурознавство
самі по собі є лише частинами анатомії цілісного організму, яким є
Україна й українство.

 В усвідомленні цього особлива роль належить філософії Г.Сковороди,
творчості І.Котляревського, «Історії русів», у яких Україна постає в
усій часопросторовій перспективі й цілісності розвитку як феномен
світової цивілізації і культури.

Це об’єктивно творило передумови виходу українознавства за межі його
компонентних складників. Цей період пов’язаний, насамперед, з іменами
М.Максимовича та Т.Шевченка, яких по праву можна вважати
основоположниками застосування системного цілісного підходу до вивчення
і висвітлення України й українства як єдиного цілого. А вслід за ними на
цьому напрямку починає творити й діяти ціла плеяда дослідників: П.Куліш,
М.Костомаров, І.Нечуй-Левицький, М.Драгоманов, М.Гулак, О.Потебня,
П.Юркевич, С.Подолинський, В.Антонович, Д.Яворницький, Б.Грінченко та
ін. У процесі вивчення й осмислення їх доробку  українознавство все
більше постає як цілісна система знань про українство, філософію його
буття і розвитку від роду до етносу, до нації, до громадянського
суспільства та держави. І процес цей кожного разу постає все більш
містким і багатогранним.

Логічно, що на межі ХІХ-ХХ ст. у розвитку українознавства як цілісної
наукової системи, поряд з його фундаторами М.Грушевським та І.Франком,
на чільні позиції виходять археологи та антропологи Ф.Вовк і В.Хвойка,
представники практично всіх суспільно-політичних, соціально-економічних,
етнонаціональних, природничих, правових наук, синтезаторами яких стали
В.Вернадський і С.Єфремов з його нарисом «Українознавство» (1920).

Трактоване як «політика і філософія держави», наукове українознавство в
особі своїх першотворців ставить світоглядні питання «Нащо нас мати
привела?» (Т.Шевченко), «Хто такі українці і чого вони хочуть?»
(М.Грушевський). Їх постановка й пошуки відповідей стали головною
підоймою національно-державницького й культурного відродження України й
українства у 1-й чверті ХХ ст.

Суперечливим, антиномічним постає етап розвитку українознавства в
радянську добу. Він практично стає провальним в Україні й водночас
періодом розквіту українознавства за її межами. Комуно-імперський режим
фактично забороняє поглиблювати знання про Україну та українство. І тому
не дивно, що й сьогодні певна частина вітчизняних учених, зокрема і в
Київському університеті, продовжує зводити його до етнографії і
фольклористики, крає- і вульгарно тлумаченого народознавства. І це в той
час, коли українознавці Польщі і Чехії, Англії і Бельгії, Німеччини і
Франції, Австралії, Канади і США синтезують досвід минулих віків,
досліджують українство в усіх його іпостасях як цілісний феномен
світового розвитку, тому створюють дійсно наукову за змістом і формою
«Енциклопедію українознавства» (за ред. В.Кубійовича та З.Кузелі).

З огляду на нові умови розвитку України  й світового українства, а також
на уроки еволюції українознавчої науки за ініціативи Інституту
українознавства при Київському державному університеті ім. Т.Шевченка на
початку 90-х років ХХ ст., розробляються  і здійснюються концепція і
програма відродження та розвитку українознавства як цілісної наукової
системи знань про Україну і світове українство на всьому планетарному
часопросторі їхньої еволюції (див. ст. НДІУ). У цьому зв’язку та з
урахуванням напрацювань крає-, країно-, людино-, суспільство-,
народознавства, але тепер не як суми самодостатніх величин, а як
компонентів цілісного організму – України й українства, розробляється
новий концептуальний підхід до осмислення сучасних проблем
українознавства. Організм цей може бути досліджений і відповідно
виражений тільки через єдність взаємозалежних концентрів знань: Україна
– історія, теорія, методологія; Україна – етнос, – природа, –нація і
держава, – культура; Україна і українство у міжнародних відносинах;
Україна – доля, ментальність, історична місія.

Причини й мотиви зрозумілі: носіями природної сутності народу
(визначеної трансцедентно)  є  рід і етнос. Характер, спосіб життя, долю
етносу зумовлює природа. Вона зумовлює і семантику, внутрішній лад,
кольори і барви, музику мови. Знання про природу, етнос, мову,
допоможуть зрозуміти культуру  (матеріальну і духовну), ментальність,
історичну місію, долю народу. Усе те разом зумовлює спосіб життя,
правову систему й тип нації, держави, громадянського суспільства, а
через це – і характер міжнародних відносин.

Тому зрозуміло, що вивчення та висвітлення окремих складників цілого,
які перебувають у постійному самоудосконаленні й саморозвитку, не дають
повного уявлення про Україну, а тому не відбудеться глибокого
самопізнання й самостворення українства, перерветься шлях, зникне
енергія вічності, а несвідомий себе і своєї місії народ зникне з карти
вселюдства.

Завдання українознаства – на основі багатовікового досвіду українського
народу та вселюдства відкрити найбільш оптимальні шляхи в майбутнє – до
щастя й краси, правди й свободи, справедливості й гуманізму.

Літ.: 1. Брайчевський. Літопис Аскольда. – К., 2001. 2. Кононенко П.П.
Українознавство: Підручник. – К., 1996. 3. Максимович М. Киевъ явился
градом великимъ. – К. 4. Грушевський М. Історія України-Руси. 5. Єфремов
С. Українознавство – К., 1920. 6. Українознавство. Антропологія. Упор.
Крисаченко В.С. – К., 1996.

Українознавство – наука цілісного пізнання (самопізнання), творення й 
самотворення українського народу і його етнічної території (України) в
усьому часо-просторовому їх вимірі; інтегративне (синтетичне) наукове
знання про феномен українства, закономірності, досвід та уроки його
розвитку, особливості прояву у визначальних сферах буття
(природо-соціальній, етнонаціональній, матеріальній, духовній,
суспільно-політичній) як цілісності.

Становлення й розвиток українознавства відбувається в органічній єдності
зі становленням і розвитком українського етносу, нації, народу в усіх
сферах їхнього буття.

Якісні характеристики українознавчих знань, їх глибина, обшири,
інтегративність і синтетичність визначаються станом, характером і
потребами розвитку етносу, народу, нації, рівнем свідомості та розуміння
ними свого історичного покликання як явища самобутнього й
самодостатнього.

Науковий аналіз засвідчує, що формування українського етносу, народу,
нації і розвиток науки самопізнання й самотворення (українознавства) –
це двоєдиний процес, у якому одне не може відбуватися без іншого. І ця 
єдність є відтворенням загального закону Природи – єдності її
матеріального і духовного світу.

Кінець ХХ – початок ХХІ ст. підтверджують, що тенденція до все глибшого
усвідомлення значення єдності процесів людського буття стає провідною.
Логічним бачиться й наростання інтегративних процесів у науці про
людину, народ, націю, вселюдство.

Потреба в якісно нових (синтетичних) знаннях стає велінням часу. В
Україні розвиток науки цілісного пізнання (самопізнання) з ряду причин
набуває  особливої гостроти. Світова загальноцивілізаційна тенденція до
глобалізації суспільних процесів  проявляється тут на фоні посилення
формування української нації і становлення національної держави.

Усвідомлення важливості єдності складників у пізнанні цілого
відбувається одночасно з усвідомленням того, що саме українство й
українознавство є органічною часткою вселюдства,  його духовного світу.

Таким чином, мова йде про якісно нові синтетичні знання про Україну й
українство в усіх багатовекторних зв’язках і проявах. Вироблення таких
знань тим важливіше, оскільки й за царату, та й у добу СРСР, історична
роль і місія українського народу як явища самобутнього, сили
самодостатньої замовчувалася, а то й заперечувалась. І це суттєво
позначалося не тільки на об’єктивності, правдивості історичних та
історіософських досліджень, а й на виробленні їх методології, на
підготовці науково-педагогічних кадрів. Не дивно, що й сьогодні певна
частина українських науковців та освітян продовжує дотримуватися старих
концептуальних підходів.

Великої шкоди самопізнанню й самотворенню народу завдають одномірність і
однозначність наукових досліджень. Принципових коректив потребує наука
про українство й українознавство за межами Батьківщини.  Саме тому
українознавство має розвиватися на ґрунті органічної єдності суспільних 
і природничих наук, всеукраїнського й світового досвіду. Воно не
підміняє і не заміняє їх, а синтезує здобуті знання, надаючи їм нової
якості. Українознавство не може розвиватися, не беручи до уваги доробку
спеціальних наук. У свою чергу, спеціальні науки отримують від
українознавства те, чого самі створити не можуть, – методологічні
підходи,  принципи та напрями пізнання цілого.

У своєму розвитку українознавство як наука і освітня дисципліна пройшло
довгий і складний шлях: від перших писемних згадок істориків,
розрізнених відомостей закордонних дослідників та мандрівників – до
більш системних тематичних викладів, історіографічних й історіософських
описів українознавчої думки та вивчення доробку в системі освіти.

Початки  ж формування знань про землі нинішньої України та їх людність
сягають ще античних часів (Гомер, Геродот). Більш повні й системні описи
відносяться до київсько-руської доби. Починаючи з ІХ ст., літописи як
своєрідна традиція відображення життєдіяльності праукраїнців проходять
через весь княжий період. Згодом, суттєво розширившись за формою і
змістом, продовжуються і в добу козаччини: літописи Самовидця, Грабянки,
Величка, “Історія Русів”,  у праці “громадівців” та “хлопоманів”,
дослідження та творчість Г.Сковороди, І.Котляревського,  М.Максимовича,
М.Костомарова, П.Куліша, Т.Шевченка, В.Антоновича, М.Драгоманова,
Л.Українки, І.Франка та ін.

Саме завдяки наполегливій і самовідданій праці всіх відомих і невідомих
авторів здійснювався великий процес накопичення і попередньої системної 
обробки знань про Україну й українство аж до ХІХ ст. включно.

На початку ХХ ст., спираючись на доробок попередників, визначні
українські вчені-гуманісти М. Грушевський, В. Вернадський, Д. та
В.Дорошенки, С.Єфремов, Д.Багалій, І.Стешенко змогли розгледіти обриси
українознавства як системи наукових знань, як науки, що не тільки
досліджує та описує спосіб життя, а й спосіб мислення українців. Саме
українознавство в їх дослідженнях все більш чітко постає як наукова
система знань, як важливий чинник історичного процесу.

У 1918 р. В.Вернадський – президент тільки-но створеної АН – наголошує
на необхідності сприяти введенню спеціальних дисциплін з українознавства
у вищій та відповідних предметів у середній школах. У 1920 р. С.Єфремов
видає перший навчальний посібник “Українознавство”, а згодом Д.Дорошенко
друкує свій “Огляд української історіографії”. І коли на першому етапі,
за його словами, українознавство розумілося як початки наукового
дослідження української історії, етнографії, мови, письменства, що були
перейняті глибокою любов’ю до рідної землі, свого народу, бажаннями
прислужитися для його добра, то відтепер воно починає формуватися як
єдина система знань.

Ці глибинні зрушення в науці самопізнання українців були насильницьки
майже на 70 років перервані більшовицьким тоталітарним режимом. І тільки
з кінця 80-х років тенденція до розвитку українознавства як цілісної
системи знань знову починає відроджуватись. Як своєрідну естафету від
попередників у формуванні українознавства як синтетичної науки, як
методології освіти і навчальної дисципліни з цього часу перебирають на
себе професор П.Кононенко і  науковці заснованого ним Інституту
українознавства  (див. ст. НДІУ МОНУ).

Нині функції та спектр дії українознавства суттєво розширилися за межі
дослідження суто національно-культурних проблем. Вони охоплюють і
соціальні та державотворчі процеси, і формування свідомості та моралі,
освіту й виховання, політику і культуру в широкому розумінні (не лише
духовну, а й матеріальну). Такими, в головному, визначаються межі
сучасного українознавства в концепції та дослідженнях професора
Кононенка П.П., працях науковців НДІУ МОНУ.

Особливості становлення сучасної української нації, утвердження її
державності, історичного процесу в цілому такі, що вимагають у короткий
термін забезпечити формування в українства якісно нових ціннісних
орієнтацій і цілісних уявлень як про самих себе, так і про оточуючий
світ. Здійснення таких завдань та ще й у певних часо-просторових межах
не може відбутися лише на основі компонентних (галузевих) знань. Воно
може стати наслідком творення нової інтегративної синтетичної якості цих
знань. Такі синтетичні знання і формує сучасне українознавство.

Літ.: Енциклопедія українознавства в 3-х т. – К., 1994; та в 10-и т. –
К., 1996; Кононенко П.П. Українознавство. Підручник. – К., 1996;
Крисаченко В.С. Українознавство. Хрестоматія. У 2-х кн. – К., 1996;
Збірник наукових праць НДІУ МОН України. – Т.1. – 2003; Т. 2 . – 2004;
Т.3. – 2004; Токар Л.К. Об’єкт і предмет українознавства //
Українознавство. – № 1. – 2001; Токар Л.К. Зміст українознавства:
системно-функціональний підхід до структурування знань //
Українознавство. – 2004. – № 4.

Україністика. Термін «україністика», як і подібні терміни:
«полоністика», «русистика», «германістика», «славістика», «балканістика»
тощо, вживається переважно тоді, коли мають на увазі відомості та
наукові знання про ту чи іншу країну, галузь життєдіяльності народу в
зарубіжних країнах (скажімо, україністика в Канаді, Австралії, Японії,
Китаї тощо). Аналогічно вживаються терміни: «полоністика», «русистика»,
«балканістика» і т.п. в Україні,  коли йдеться про літературні
переклади, специфічну діяльність наукової і художньої інтелігенції в тій
чи іншій галузі знань як про окремі країни, так і про цілі регіони.

У процесі розвитку науки самопізнання в умовах незалежності України
термін «україністика» став вживатися й тоді, коли мова заходить про
певні її галузі в самій Україні. Маються на увазі науки, які досліджують
різні сфери матеріального і духовного життя українського народу. І в
цьому разі термін «україністика» визначається як сукупність наукових
дисциплін гуманітарного і природничого циклів, які вивчають різні
сторони (складові) спільного об’єкта (України й українського народу). Це
науки про природу, екологію, етногенез, мову, історію, економіку,
культуру, соціальні відносини, суспільний устрій, право, психологію,
мистецтво, виховання тощо. Умовою їх виникнення й розвитку стала
спеціалізація досліджень за певними сферами (галузями) життєдіяльності
людини і народу України. Кожна з цих наукових дисциплін має свій окремий
предмет вивчення. В його дослідженні домінантним виступає метод
диференціації, тобто пізнання цілого за його складовими.

Відповідне визначення терміна «україністика» може і повинно
здійснюватися в органічній єдності з усвідомленням терміна
«українознавство» (див. ст. «Українознавство»). Ці поняття не тотожні,
але й не заперечують одне одного. І тільки в єдності дають можливість
усвідомити  сутність «українознавства» і «україністики», принципи та
механізми їх розвитку.

Українознавство може плідно розвиватися в напрямку оптимізації лише на
основі інтеграції і синтезу знань, які творяться у різних галузях
україністики.

Україністика набуває доцільності розвитку тільки на основі
теоретико-методологічних засад цілісного об’єкта, які досліджує
українознавство.

Літ.: 1. Кононенко П.П. Українознавство. Підручник.  – К., 1996; 2.
Токар Л.К. Українознавство в системі наукових і навчальних дисциплін.
Зб. наук. праць. – Т.1 – 2003; 3. Токар Л.К. Зміст українознавства:
системно-функціональний підхід до структурування знань //
Українознавство – 2004. – № 4.

Україніка. На відміну від понять «україністика» і «українознавство», що
визначають  різні рівні та якісні характеристики науки самопізнання, 
«україніка» має дещо інше змістове навантаження. За обширами і
функціональним призначенням, термін пояснює явище, яке виходить за межі 
наукової сфери. Він охоплює не тільки науки про людину, етнос, націю,
народ України, а й реальне їх життя в усіх сферах і формах прояву.
Україніка розкриває, передає природну самобутність українського народу,
специфіку її прояву як в матеріальному, так і духовному житті, вказує на
критерії оцінки сутнісної повноти і  життєдайної сили нації і народу,
відтворює  їхню українськість. Україніка як явище і як поняття творить
«життєву шкіру і тканину» українського національного буття, без якої не
почути биття народного серця. А природна корисність (покликання) цілком
глухне і не зможе пробитися у світ та  здійснити  в ньому своє
призначення. Без цього ж настає «час лягати в постіль і готуватися до
відходу, який тепер уже не за горами» (Т.Карлейль) [1, 238].

Та чи варто поспішати за порадою філософа і вкладати українство до
постілі вічності? Продуктивніше і доцільніше  ще й ще раз осмислити і
явища, і поняття, які визначають і творять нашу українськість в її
внутрішній логіці та взаємозв’язку всіх компонентів. Бо тільки так ми
зможемо зрозуміти і реалізувати своє  покликання.

Українська етнічність і національність – це все, що накопичувалося в
народі віками природного й дійсного в його мові, звичаях, обрядах,
традиціях, ментальності, засобах дії, способі життя,  що творило й
творить у народу  оту «другу шкіру», яка стає для нього як власна.

Літ.: 1. Карлейль Т. Теперь и прежде. – М., 1994; 2. Кубійович В.
Наукове товариство ім. Шевченка // Український історик. – 1973. – № 1-2.

Зміст українознавства. У природі діє універсальний Закон, за яким тільки
й може відбуватися розвиток будь-чого: організму, особистості,
спільноти, предмета, явища, процесу тощо, і незаперечно розвиток цей
відбувається лише за умови, коли мета, зміст, форма (структура) процесу
взаємодіють як сутнісні його компоненти, тобто творять єдине ціле.

У науці, як і в природі та житті людей, які вона досліджує, ціле не може
бути пізнане й відповідно вивчене без з’ясування змісту й структури його
зовнішнього прояву, сенсу і характеру взаємодії складників.

В енциклопедичних виданнях поняття “зміст” трактується як взаємодія
істотних елементів і процесів,  притаманних даному явищу чи предмету.

Тож і при визначенні змісту українознавства маємо з’ясувати його
структуру (склад сутнісних компонентів) і неодмінно дослідити характер
їх взаємодії в єдиному процесі творення і розвитку науки.

Погоджуючись з визначеннями попередників, додамо до них лише один, але
суттєво важливий компонент. Поняття “зміст” неодмінно має включати і
саму ідею предмета, явища, процесу, яка й обумовлює і структуру, і
характер взаємодії складників цілого.

 Отже, зміст, як і сутність будь-якого суспільного явища, не може бути
з’ясованим  без усвідомлення його  ідеї – визначального чинника
структурно-організаційної і функціональної мотивації. Ця закономірність
тепер усе відчутніше позначається на вивченні процесів та явищ
суспільного життя і, відповідно, – на розвитку науки, що  досліджує ці
процеси та явища.

Усвідомлення змісту, теоретико-методологічних підвалин та практики
сучасного українознавства неможливе без належної уваги до самої ідеї
структурування наукового знання, мотивації його творення та розвитку.

Питання ролі ідеї (української національної) у визначенні змісту 
українознавства розглядається окремо (див. ст. «Національна ідея»).
Пошлемося лише на висновок: будь-яке суспільне явище (наука в тому
числі) не може бути з’ясоване й адекватно пізнане без усвідомлення ідеї
його творення та розвитку.

Ідея як внутрішня сутність явища, процесу, дії тощо уособлює їх
зовнішній прояв, у т.ч. структурний і функціональний.

Системний, структурний, функціональний, генетичний, історичний  підходи
у з’ясуванні природи, характеру, змісту науки як цілого об’єктивно
притаманні кожній її галузі, мають стати неодмінним чинником наукового
самопізнання, дослідження та вивчення закономірностей його розвитку.

На жаль, в українознавстві процес цей суттєво затримався. Намагання його
прискорити помітно посилюються  лише наприкінці ХХ ст. На початку 90-х
років зусиллями співробітників НДІУ МОН України розроблено наукову
концепцію українознавства як цілісної системи знань, як науки і
навчальної дисципліни, створено освітні програми, перший підручник та
посібники з українознавства.

Саме на цей час характер українського життя, його потреби починають
диктувати нові підходи й нові виміри у самопізнанні, а
теоретико-методологічні знання в цій галузі досягають такого рівня
розвитку, коли стають спроможними охоплювати, аналізувати і синтезувати
всю полісистемну сферу українознавства й відтворювати більш-менш
цілісний образ народу.

Отже, коли йдеться про структуру наукового самопізнання, то мається на
увазі не стільки ідеальне його бачення, а, насамперед,
конкретно-історичний зріз, що відображає рівень готовності , з одного
боку, суб’єкта до творення таких знань, а з іншого – спільноти до їх
сприйняття. Проте в обох випадках (в ідеальному і конкретно-історичному)
в структуруванні знань є те спільне, що визначає напрям, зміст і
характер процесу. Вони не є самодостатніми, довільними, а похідними.

Принцип структурування змісту науки самопізнання і в ідеалі, і в
конкретно-історичному зрізі визначається єдиним законом – цілісності,
системності розвитку світу й людського буття, зокрема. Саме тому
методологічним орієнтиром у розвитку науки самопізнання є вимоги
принципу єдності структури людського буття і структурування знань про
нього з підпорядкуванням останнього єдиній меті  пізнання (самопізнання)
цілого.

Такий висновок базується на всьому попередньому досвіді розвитку
природничих і суспільних наук, які крок за кроком підводили людей до
розуміння, що їхнє буття є не чим іншим, як цілісною системою не тільки
у просторі, а й у часі; що навколишній світ як матеріальний, так і
духовний – не ізольовані одне від одного явища, предмети,  процеси, а їх
сукупності, системні, цілісні утворення.

На цій основі і відбуваються серйозні зрушення як в організації, так і в
змісті науки. Змінюється сам характер бачення світу, місця та ролі в
ньому людини.

У центрі наукового самопізнання все виразніше постають  не окремі
складники: сфери, явища, процеси людського буття, а великі й малі його
системи, їх взаємовплив  та взаємодія  у всіх аспектах системного
прояву. І з цього часу вже не тільки окремі дослідники, а й людські
спільноти, нації, народи, людство в цілому починають все глибше
усвідомлювати свій взаємозв’язок і взаємовпливи у процесі розвитку, і
те, що відповідь на вічне питання про сенс людського буття необхідно
шукати не десь у невідомих світах, а у власній природо-соціальній
сутності, в її фізично-біологічному, психологічному, етнічному,
економічному, політичному, духовному вимірах, в історичному досвіді
поколінь. Питання ж про характер та межі людського буття  – це питання
не тільки і не стільки індивіда, окремої особистості, навіть не
покоління й держави, а питання буття нації, народу, життя розумного на
Землі, це питання – яким шляхом і на яких засадах у подальшому вони
розвиватимуться.

Тільки за такого підходу відбувається своєрідне “подовження” кінцевості
суб’єкта буття в тому розумінні, що природна загибель окремих
індивідів,  речей, явищ не веде до знищення їх виду та роду. А саме
видове буття набуває вигляду “подовженого” за межі буття
«індивідуального». Дорогою ж до нього є прості, зрозумілі й доступні
кожному сходинки, по яких людину веде сама Природа: від сім’ї – до роду,
від роду –  до племені, етносу, нації, народу та вселюдства. І пам’ять
про людину та її присутність у справах і здобутках, у духовності
спільноти будуть тим відчутнішими й тривалішими, чим значимішими й
вагомішими будуть її діяння на благо спільноти. Такою є логіка
природного буття людини. Такою має бути і логіка науки самопізнання.

При визначенні змісту українознавства важливо з’ясувати зміст і
структуру основних сфер буття людини й спільноти, те, наскільки їх
чинники у своїй мотивації, організації та дії єдині у творенні і
розвитку особи, нації, народу, життя розумного на кожному етапі, 
відповідно до їх природно-історичного покликання.

Це необхідно зробити тому, що саме в них (сферах життєдіяльності)
найбільш чітко проявляється людська сутність і не тільки стосовно 
певного спектра буття, а й усіх його складових. Бо хоч людина діє
відповідно до специфіки тієї чи іншої сфери, вона завжди несе в собі
цілісну мотивацію буття. І на її дії у сфері суспільної організації,
державотворення, економіки, політики, соціальних відносин, культури,
права, моралі і т.д. завжди накладаються мотивації та трансформації усіх
інших складових. І тільки разом вони здатні відтворити всю повноту
людського єства.

У такому змісті логічною постає і концепція українознавства, розроблена
проф. Кононенком П.П. (Див. ст. «Концепція українознавства»). У ній на
більш цілісному системному рівні розвиваються  думки попередників –
кінця ХІХ – поч. ХХ ст. – про основні концентри знань, на засадах яких
твориться українознавство як цілісна наука і як методологія освіти та
виховання. Саме принцип побудови знання за концентрами дає можливість
відтворити у свідомості реальне людське буття в таких його сферах, як
природа, етнонаціональні, соціальні відносини, суспільне, державне
життя, економіка, культура тощо. В  них проявляється людська сутність.
І  саме тому пізнання (самопізнання) людини, спільноти має відбуватися
за тим же принципом. Та хоч прояв людської сутності відбувається у
певній сфері: в економіці, політиці, громадському житті, культурі тощо,
але неодмінно з людиною, зі спільнотою як цілісностями, які завжди
несуть у собі знання й мотивації інших концентрів, і тільки в їх єдності
творять людське буття, стають критеріями його відповідності. З цих
позицій можна пояснити виникнення все більш складних явищ духовності, що
акумулюють  у собі не вузький спектр специфічних знань та дій, а
набувають комплексного, інтегративного  характеру, зокрема таких, як:
“національна ідея”, “етнопсихологія”, “етнокультура”, “економічна,
політична культура”, “гуманітарна політика”, “соціальна політика”,
“громадянське суспільство” тощо.

У методологічному сенсі виключно важливо завжди ставити  перед собою
питання: як усі ті знання, що інтегруються навколо того чи іншого
стрижня (концентра), сприяють не тільки усвідомленню досвіду специфічної
дії, а й тому, яке місце належить цьому специфічному знанню і досвіду
специфічної дії в цілісній системі знань про людину, спільноту в єдиному
процесі їх самотворення?

Це важливо, оскільки посилення процесів інтеграції стає визначальним не
тільки на рівні спільноти, а й уселюдства.

Закономірно, що на нинішньому етапі в розвитку українознавства головною
проблемою постає вироблення у спільноти потреби  інтеграції знань,
сформованих на рівні концентрів, у яких відтворюється  досвід основних
сфер життєдіяльності народу.

Для науки в цілому і українознавства зокрема головним стає не просте
накопичення та поширення знань, а їх систематизація,  системне,
синтетичне осмислення, пізнання законів та закономірностей розвитку
природи, людини й суспільства.

Термін “інтеграція”, вжитий стосовно українознавства,  несе в собі
значно більше навантаження і не може бути зведеним до механічного
поєднання знань з певних концентрів людського буття. Інтеграція знань в
українознавстві відбувається на рівні синтезу. Саме синтез знань дає
можливість творити їх нову якість, яка відтепер стає вирішальним
чинником не лише розвитку цілісного українознавства, а й розвитку знань
у кожному з концентрів. Що ж стосується окремішності концентрів, то вона
є відносною, як відносним є поділ цілісного людського буття на окремі
його сфери.

Українознавство не є і не може бути антиподом своїх складників.  Воно
виростає з чинних концентрів, розвивається в органічній єдності з ними.
Виступаючи методологічним центром єдиної науки самопізнання нації,
народу, українознавство має своє коло знань у вигляді концентрів, які,
поширюючись, перекриваючи один одного, і творять те цілісне коло науки,
яке має розкрити сенс нашого буття, в т.ч.  й етнонаціонального.

Літ.: 1. Декарт Р. Міркування про метод . – К., 2001;  2. Лейбниц Г.В.
Предварительные сведения к энциклопедии или универсальной науке. Соч. в
4-х т. – Т. 3. – М., 1984; 3. Кононенко П.П. Українознавство. Підручник.
–- К., 1996; 4. Токар Л.К. Національна ідея як внутрішня сутність і
самовираження нації // Українознавство. –2002. – Ч. 4; 5. Токар Л.К.
Зміст українознавства: системно-функціональний підхід до структурування
знань // Українознавство.  –2004. – Ч. 3–4.

Методи українознавчих досліджень – один з пріоритетних компонентів
методологічного інструментарію наукового пізнання, комплекс прийомів і
способів здобуття істини. Чільне місце серед методів українознавства
займають загальнонаукові методи аналізу і синтезу, системно-структурного
та проблемно-функціонального підходів, логічний, історико-хронологічний,
історико-ситуаційний, порівняльний, ретроспективний, біографічний,
методи конкретно-соціологічних досліджень, типологізації, класифікації,
наукометрії, контентаналізу та ін. В сучасних умовах українознавці
дедалі ширше застосовують кількісні методи, які важливі у роботі з
комп’ютерною технікою.

Розвиваючись як інтегративна наукова система знань, українознавство
спирається на доробок гуманітарних і природничих наук, що зумовлює
використання загальнонаукових і міждисциплінарних методів дослідження.
Вони дозволяють пізнавати ті явища й процеси, які перебувають на
порубіжжі різних наук. Ідеться, зокрема, про методи аналізу і синтезу,
які дають змогу, з одного боку, поглиблено дослідити кожен елемент
системи, джерела кожного структурного підрозділу окремо, а з іншого –
синтезувати одержані відомості, сформувати системні знання про об’єкт як
цілісне явище.

Важливими є проблемний та функціональний методи, націлені на дослідження
певної українознавчої проблеми, що потребує свого вирішення у
загальнофункціональному контексті науки. Більшість українознавчих
досліджень передбачають розв’язання проблемних ситуацій, перехід  від
відомого знання до невідомого шляхом вибору з  багатьох варіантів
пізнання найбільш оптимального, зосередження на головному та
абстрагування від другорядного.

Незамінним в українознавстві є логічний метод пізнання, який базується
на законах логіки і включає способи доведення або заперечення
достовірності тих чи інших положень, висновків, доведення їх істинності
або хибності. Цей метод зосереджує увагу дослідника на теоретичному
осмисленні подій, явищ, процесів, на формулюванні широких наукових
узагальнень. Зважаючи на домінуюче  місце в українознавстві історичних
знань, історичних джерел, серед дослідницьких методів провідну роль
відіграють історико-хронологічний та історико-ситуаційний методи. Вони
допомагають проникнути у причини того чи іншого явища, з’ясувати його
історичну зумовленість, основні етапи розвитку, вияснити вплив
конкретної ситуації на хід події або процесу.

Українознавство – це наука про людей, і сама вона твориться людьми. Ось
чому вона послуговується методами пізнання особи, зокрема біографічним,
завдяки якому українство як об’єкт пізнання персоніфікується, а всі
події і явища сприймаються як результат діяльності конкретних людей.
Біографічний метод орієнтує на аналіз життєвого шляху тієї чи іншої
особи, допомагає виявити найхарактерніші риси  покоління, яке вона
представляє.

Досвід провідних українознавців засвідчує, що будь-яке дослідження може
бути успішним і результативним за умови комплексного застосування
методів, насамперед тих, що дозволяють продуктивно розв’язати завдання.

Літ.: 1. Кононенко П.П. Українознавство: предмет, завдання, історія,
методологія // Наук. зб. Українознавство.– К., 1997.– С. 3–20; 2. Токар
Л.К. Українознавство: становлення та проблеми розвитку наукової
системи.– С. 24–29; 3. Калакура Я. С. Методологічний інструментарій
українознавця // Українознавство. – 2003. – Ч. 1(6). – С. 76-78.

Самопізнання.  В українознавстві є базові категорії, без усвідомлення
яких неможливо вести мову про його сутність. Це «самопізнання»,
«самоідентифікація» та «самотворення». Дослідження й осмислення їх
внутрішньої логіки в такій послідовності  та єдності тільки й може дати
відповідь на питання – що і навіщо вивчає українознавство і як воно це
робить?

Самопізнання  для кожної людини, кожного етносу, нації,  народу, людства
завжди пов’язане з пошуками відповідей на питання: «Хто «я» (ми) в цьому
світі? У чому сенс «мого» (нашого) буття?». По-різному і в різний час ці
питання постають перед кожною людиною, кожною нацією, кожним народом.

Чи не першими серед людей значення проблеми самопізнання ще в VІІІ ст.
до н.е. усвідомили й сформулювали як принцип свого життя стародавні
греки. «Пізнай себе» і «Нічого над міру» – звучать тепер як аксіома, як
настійна вимога  людського буття.

Прояв етнічного в людині є одним з визначальних складників не тільки в
її самопізнанні, а й пізнанні цілісної природи , законів її творення і,
зокрема, характеру взаємодії цілого та його складників. Переконливою тут
постає антиномія Р.Декарта про те, що людина, вихована з дитинства серед
французів чи німців, стає іншою, ніж могла б бути, якби жила серед
китайців або канібалів [3;30].

Яка природа цілого, така і природа його складників. Природа людини,
спільноти (етносу, нації, народу) і довкілля органічно поєднані між
собою.  Тому навіть і при бажанні людям ніяк не вдається звільнитися ні
від свого минулого, ні від сучасного.

У спільноти, як і в людини, яка не вивчає довкілля і не знає сама себе,
порушується орієнтація, слабшає воля і влада над собою, втрачається
логіка судження і доцільність поведінки та дії. Тільки зближуючись із
собою, вона може зблизитись з природою і, навпаки. Зближуючись з
природою, довкіллям – люди наближуються до самих себе в розумінні
напрямків і сенсу самовдосконалення, саморозвитку й самореалізації.

Етнічне самопізнання –  складний і багатоаспектний процес. Це і спроба
подивитись на себе неначе збоку: на рівень свідомості, інтереси,
устремління, це і намагання побачити себе у всіх можливих
природосоціальних та етнонаціональних зв’язках і вимірах як у їх
зовнішньому, так і внутрішньому проявах. Це, нарешті, осмислення й
усвідомлення побаченого та співвіднесення його з природною заданістю.
Самопізнання – це не тільки й не стільки фіксація стану людського буття
на певному історичному етапі, а й неодмінний визначальний сутнісний
чинник його розвитку в часі і просторі. Самопізнання, самоідентифікація
й самотворення – незмінні супутники буття людини розумної.

У синтетичній формі самопізнання можна визначити: як вивчення та оцінку
людиною (спільнотою) стану своєї свідомості, мету життєдіяльності,
інтереси та особливості розвитку, їх відповідність природній заданості,
як висхідний пункт ставлення людини (спільноти) до самої себе, як вибір
шляхів та засобів самоудосконалення й самореалізації.

Як кожна людина від дня народження крок за кроком пізнає світ і,
відповідно,  себе в оточуючому світі, так і кожен етнос, нація, народ, у
міру своєї «дорослості», починає все глибше й цілісніше пізнавати себе 
в єдиній системі природосоціальних та етнонаціональних координат і
складників –  мові, світогляді, культурі, характері, специфічних рисах і
уподобаннях, звичаях, обрядах, господарюванні тощо. І чим на вищий
щабель суспільної свідомості  й цивілізаційного поступу піднімається
народ, тим більш системним, цілісним і синтетичним стає бачення ним як
свого власного «я», так і навколишнього світу.

Науковцями минулих часів немало зроблено в пізнанні особливостей прояву
українства в окремих сферах матеріального і духовного життя. На жаль,
історичні обставини були такими, що тільки в наш час, за умов політичної
незалежності, українська наука почала рухатись шляхом цілісного
системного самопізнання, творити теорію і методологію його
етнонаціонального аспекту. Тож і сьогодні, перефразуючи М.Гоголя, можемо
сказати, що в Україні залишається «велике незнання» України, і що нам
необхідно,  найпершим чином, на державному рівні запровадити
українознавство і як науку, і як освітню дисципліну, як визначальний
чинник нашого поступу.

Літ.: 1. Бердяев Н. Самопознание. М.-Х.,1998; 2. Гоголь Н.В. Нужно
проездиться по России // Русская идея. М., 1992; 3. Декарт Р.
Міркування про метод. – К.,  2001; 4. Илларион Киевский. Слово о законе
и благодати // Русская идея. – М., 1992; 5. Чаадаев П. Аналогия
Сумасшедшего // Русская идея. – М., 1992; 6. Яковенко И. Я – русский.
Кто я и зачем я? // Нева. – 2004;  – № 6.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020