Реферат на тему:
Політика російського царизму відносно України в другій половині XVIII
ст.
Як відомо, Лівобережна Україна, за „Березневими статтями”, ввійшла до
складу Московської держави на правах політичної і правової автономії.
Проте протягом наступних десятиліть йшов поступовий курс на обмеження
цієї автономії з боку російського царизму.
На початку 60-х рр. XVIII ст. Гетьманщина все ще зберігала деякі
особливості свого внутрішнього устрою (адміністративно-військовий устрій
на чолі з гетьманом; генеральна, полкова та сотенна адміністрація;
адміністративно-територіальний поділ на полки і сотні; власна система
судочинства і міського управління).
Ситуація почала кардинально змінюватися після 1762 р., коли під час
двірцевого перевороту російський престол посіла Катерина II, яка
ліквідувала залишки автономії протягом наступних 20 років.
Наголосимо: певний час нібито ніщо не передбачало загрози Гетьманщині.
Навпаки, сам гетьман К.Розумовський командував Ізмайлівським полком, що
відіграв вирішальну роль під час скинення імператора Петра III. І саме
гетьман як президент Академії наук використав її друкований орган для
негайної публікації маніфесту про вступ Катерини II на трон (чернетку
маніфесту склав ад’ютант гетьмана Г.Теплов). Звичайно, гетьман очікував
„ходу у відповідь.” І дійсно, як дощ з ясного неба, на гетьмана
посипалися різні нагороди. Мабуть, він і сам цього не сподівався. Але
так тривало недовго.
Залишивши влітку 1763 р. Росію, К.Розумовський повертається в Україну з
метою скликати Генеральну раду старшини і обговорити широке коло питань
щодо становища Гетьманщини. У ході обговорювання рада склала петицію, в
якій містилися вимоги щодо розширення прав Гетьманщини.
На думку З.Когута, ця петиція містила найбільш самостійницькі погляди з
усіх публічно висловлених в Гетьманщині з часів І.Мазепи.
Скориставшись сприятливою ситуацією, яка склалася тоді в Петербурзі,
гетьман вирішив піти ще далі. Його прибічники почали серед старшини
агітацію за те, щоб запровадити спадкове гетьманство для родини
К.Розумовського, і склали нову петицію.
Реакція царського уряду на чолобитні виявилася різко негативною. Це
ставлення підігрівав і Григорій Теплов – колишній наставник
К.Розумовського, який свого часу керував його маєтком. Однак після
перевороту він залишив службу у гетьмана і став одним із трьох
секретарів Катерини II. Саме він подав цариці записку „О непорядках,
которые происходят от злоупотребления прав и обыкновений, грамотами
подтвержденных, в Малороссии”4. На думку Г.Теплова, необхідно було
провести адміністративну реформу з метою скасування автономії України.
Та й сама Катерина II, як і багато інших правителів доби освіченого
абсолютизму, була переконана, що найбільш розумним і виправданим є уряд,
заснований на абсолютистських засадах і позбавлений таких „феодальних
реліктів”, як особливий статус окремих земель. Ці переконання були нею
висловлені у таємній інструкції генерал-прокуророві Сенату князеві
В’яземському: „Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія є провінціями, якими
управляють на основі конфірмованих їм привілеїв, порушити ж їх, раптом
відмовившись від них, було б дуже непристойно, але й називати їх
чужоземними і поводитись з ними на такій же основі було б більше ніж
помилкою. Ці провінції… треба найлегшим способом привести до того, щоб
вони обрусіли і перестали б дивитись, неначе вовки в лісі”. Усі подальші
кроки Катерини II здійснювалися саме в цьому руслі…
Згідно з донесенням пруського посланця Віктора Фрідріха фон Сольмса,
українські петиції так розпалили Катерину II, що вона хотіла віддати
гетьмана під суд за зраду. Однак прибічники Кирила Розумовського зуміли
вплинути на імператрицю і врятувати графа від її гніву. В січні 1764 р.
Катерина II викликала гетьмана до Петербурга, де поставила йому через
М.Паніна вимогу не з’являтися до двору, поки він „не випросить собі
увільнення від Гетьманства”. Одночасно вислано було в Україну три нові
полки.
Спочатку К.Розумовський відмовлявся, однак потім під сильним тиском з
боку царського уряду попросив звільнити його.
10 листопада 1764 р. вийшов царський указ, за яким скасовувався
політичний інститут гетьманства.
Таким чином, Катерина II здійснила план, про який писала
генерал-прокуророві В’яземському: „Чтоб век и имя гетманов исчезло, не
токмо б персона какая была произведена в оное достоинство”.
Замість інституту гетьманства в Україні поновлювала діяльність
Малоросійська колегія на чолі з графом П.Рум’янцевим, який водночас був
і головнокомандуючим усіх військ, розміщених на її території.
На відміну від вищої верхівки адміністративної піраміди, нижча – на
рівні полків та сотень – залишалася без змін.
Однак російська влада після скасування гетьманства збиралася не стільки
руйнувати механізми управління Гетьманщиною, скільки підпорядкувати її.
Першим актом цього процесу стало поглинання Колегією Генеральної
Військової канцелярії. Усе відбулося настільки непомітно для
українського суспільства, що сучасник – автор „Історії Русів” – змушений
був визнати, що рум’янцівська колегія „увійшла в правління, як роса на
пасовище і як паморозь на руно”.
Наступним кроком стало підпорядкування Генерального військового суду,
який з 1767 р. було реорганізовано в департамент Малоросійської колегії.
Змінювалася і система комплектування судів – замість виборів,
П.Рум’янцев став призначати нових постійних його членів.
Як відомо, до складу вищого ешелону влади в Гетьманщині входили також
Генеральна лічильна комісія, Канцелярія малоросійського скарбу і
Канцелярія генеральної артилерії. Усі вони до осені 1767 р.
перетворилися в департаменти Колегії і перебували, звичайно, під пильним
оком прокурора й щомісяця зобов’язувалися подавати йому відомості про
всі справи, які ними вирішувались”.
Згідно із загальною інструкцією, П.Рум’янцев змушений був пильнувати,
щоб не відчувалося різниці між росіянами та українцями і взагалі,
вживати всіх заходів, щоб затерти між ними різницю, а також обережно,
але систематично нищити українські права та вольності і підготовляти
населення до загальноросійського ладу12. При цьому імператриця радила
„не всегда силой вверенной ему власти” діяти, а „искусно изворачиваться”
та „иметь и волчьи зубы, и лисий хвост”.
Централізаторська політика царизму в другій половині XVIII століття
призвела до суттєвих змін і в адміністративно-територіальному устрої
України.
У 1764 р. за розпорядженням уряду території ліквідованих Нової Сербії,
Слов’яносербії і Новослобідського полку, а також 2 сотні Миргородського
і 13 сотень Полтавського полків включено в Новоросійську губернію.
Козаки, які жили тут, були перетворені на пікінерів, втрачаючи при цьому
свої козацькі права і виконували загальнодержавні повинності нарівні з
селянами.
Наступного року Катерина II провела величезний перелом і в житті
слобідсько-українського козацтва.
Маніфестом від 28 липня 1765 р. імператриця розформувала слобідські
козацькі полки. Замість них створювалися регулярні – Харківський
уланський, Сумський, Острозький, Охтирський та Ізюмський гусарські
полки. Для переформування колишніх козацьких полків на регулярні була
створена „Експедиція учрежденія Слобідських полков”. Рядові козаки були
записані на 25-річну військову службу, а козацькій старшині надано право
йти у відставку дворянами та займатися своїм поміщицьким господарством
або залишатись на офіцерській службі в новоутворених регулярних полках.
Зміни були проведені і в територіально-адміністративному плані. На
території п’яти полків утворено Слобідсько-Українську губернію (з 1780
р. – Харківське намісництво), яка поділялась, відповідно до колишніх
полків, на п’ять провінцій, кожна з яких у свою чергу поділялась на
шість комісарств.
Нових змін адміністративний та військовий устрій Лівобережжя зазнав на
початку 80-х років XVIII ст.
З 1775 р. в Російській імперії почав діяти новий губернський статус
„Установлення про губернії”, який стандартизував розміри губерній.
Спочатку він почав діяти власне в Росії, а потім і в автономних
одиницях.
Фактично впровадження нового адміністративного поділу Гетьманщини було
покладено на щойно призначеного Катериною II як другого губернатора
Малоросії А.Милорадовича. Він очолив спеціальну комісію, яка, обстежуючи
територію та проводячи перепис населення Гетьманщини, завершила свою
роботу в 1781 р.
Указом від 16 вересня 1781 р. край, який входив у підпорядкування
Малоросійської колегії, був розділений на три намісництва: Київське,
Чернігівське та Новгород-Сіверське. Три намісництва складали
Малоросійське генерал-губернаторство, на чолі якого стояв
генерал-фельдмаршал граф П.Рум’янцев. Однак друга Малоросійська колегія
продовжувала діяти до 1786 р., коли на Україну було повністю поширено
систему адміністративного управління Російської імперії.
Із запровадженням нової намісницької та повітової адміністрації старі
українські інституції були скасовані, тільки у військових питаннях
козацьку структуру і ранги було збережено.
Вносячи зміни в систему управління та адміністративно-територіальний
устрій України , царизм „не забув” і про козацьке військо.
Ще в 1767 р. П.Рум’янцев нібито на основі боротьби з різними
зловживаннями, які мали місце під час виборів сотників, запропонував
Колегії „не дозволяти ніде сотенних старшин вибирати самим сільським
козакам, як до цього відбувалося”. З цього часу полкова рада давала
кандидатуру на посаду сотника на затвердження безпосередньо
П.Рум’янцеву, хоча були випадки, коли останній просто призначав
самостійно”.
Незабаром за наказом того ж таки П.Рум’янцева був ліквідований принцип
комплектування козацького війська від козацьких дворів. Замість цього
встановлювався порядок особистої військової повинності, який назавжди
прикріплював певного козака до військової служби ^.Одночасно йшов процес
переведення козаків із військових судів у відання звичайних судів.
У 1775 р. три козацькі загони вільних найманців було реорганізовано в
регулярні армійські полки.
З утворенням намісництв в Україні військовий устрій козаків зазнав
докорінної реорганізації.
Указом царської Військової колегії від 28 липня 1789 р. вони
перетворювалися в регулярні частини російської армії. Згідно з цим
указом, із лівобережного козацтва (враховуючи при цьому три компанійські
полки) було організовано 10 регулярних кавалерійських полків.
За розпорядженням Катерини II з України наказано було вивезти козацькі
печатки, військові прапори, бунчук, клейноди, булаву.
Козацька старшина, в разі залишення її на військовій службі (вже в
регулярних частинах), залежно від попередньої посади в козацькому
війську, одержувала той чи інший офіцерський чин російської армії.
Козаки ставали окремою групою державних селян.
Новоутворені полки, названі за указом від 9 лютого 1784 р.
карабінерними, розміщувались у селах за місцем проживання козаків даного
полку. На козаків, що потрапили в ці полки, поширювалося найменування
„солдати”. Оскільки термін служби було визначено в 6 років, повна заміна
особового складу відбувалася кожні 7 років. Водночас 48 найбільш рослих
козаків з кожного полку систематично поповнювали елітарні російські
частини.
Ці полки були перехідною стадією на шляху до повного злиття козацького
війська з російською армією.
У грудні 1797 р. було проведено перший рекрутський набір із козаків
Лівобережжя.
Отже, наприкінці XVIII ст. на території колишньої Гетьманщини система і
організація набору вже нічим не відрізнялася від загальноімперських.
Проводячи політичну ліквідацію автономії України в другій половині XVII
ст., імперський уряд, зрозуміло, не міг обминути і Запорожжя. Йому він
також виніс смертний вирок. Російський уряд не хотів „терпіти, – як
писав М.Грушевський, – таке гніздо свобідного духу, як автономна січова
громада – хоч як вона поскромніла і похилилася у порівнянню з Січею
Гордієнка”.
Однак, виходячи із складної міжнародної ситуації, царизм на деякий час
відклав це питання з порядку денного. Лише через 11 років після
ліквідації Гетьманщини імперський уряд скасував Січ, яка залишалася
більмом в очах царизму.
Доля Запорозької Січі остаточно була вирішена 23 квітня 1775 р. на раді
при височайшому дворі. На ній з проектом скасування Січі виступив
новоросійський генерал-губернатор Г.Потьомкін.
Для операції з ліквідації Запорізької Січі були використані війська, що
поверталися з російсько-турецької війни, чисельність їх перевищувала 100
тисяч. Командував цими силами Петро Текелій.
Російські війська досить швидко зайняли Січ, певним чином завдяки
раптовості нападу, а також нечисленності залоги. Січ охоронялася
тритисячним гарнізоном з 20 невеликими гарматами.
На зелені свята – 4 червня – ніде не зустрічаючи опору, російські
війська підійшли до фортеці, а наступного дня козакам оголосили волю
Катерини II про скасування Запорізької Січі.
Царські війська, ввійшовши у Січ, за наказом П.Текелія з січових сховищ
забрали й вивезли у поле боєприпаси й архів запорозької військової
канцелярії. Розграбована була й запорозька скарбниця – 400 тисяч
карбованців. Не пошкодували навіть святині – храм Божої Святої Покрови –
пограбувавши та вчинивши над ним наругу.
На підставі документів архіву катеринославської консисторії, архієпископ
Гавриїл дає докладний список взятих з січової церкви предметів й
зазначає кількість їх до 84127. Гармати, військовий скарб, клейноди і
частина архіву пізніше були перевезені до Петербурга.
За розпорядженням військових властей всі будівлі, крім укріплень, було
зруйновано. Як писав А.Скальковський, „жодної балки не залишилося на
місці”.
Адміністративно-територіальна система на Запорожжі була ліквідована, а
землі увійшли до складу спочатку Новоросійської та Азовської губерній, а
з 1784 р. – до Катеринославського намісництва.
Тільки через два місяці після вступу військ П.Текелія на Запорожжя, 3
серпня 1775 р., Катерина II видала маніфест про скасування Січі, де в
шести артикулах перелічуються так звані „злочини” запорожців.
Таким чином, внаслідок колонізаторської політики царизму, впала і
Запорозька Січ, яка впродовж двох століть приваблювала скривджених і
поневолених, була зразком демократизму і республіканізму не тільки в
Україні, але й у Європі. Поступове обмеження автономії України обумовило
неабияке звуження не тільки політичних, але й економічних прав.
Ще в 1754 р. було видано указ про скасування митних кордонів між
Україною і Росією. Однак митниці на кордонах, підпорядковані тепер вже
чиновникам з Росії, продовжували існувати. У 1782р. відповідно до указів
цариці й Сенату виходить розпорядження намісницького правління, в якому
ще раз наголошувалось про необхідність остаточного скасування внутрішніх
митниць.
Одночасно царський уряд сприяв російським купцям у проникненні в
Україну, надаючи їм різні пільги. В той же час створювалися перепони для
українських купців, наприклад, вивіз мав здійснюватися тільки через
російські порти.
Крім давніх джерел оподаткування П.Рум’янцев (згідно рекомендаціям
російського уряду ) запровадив ряд нових. Саме в часи його правління
однією з характерних рис соціально-економічного розвитку Лівобережної та
Слобідської України стає поступова заміна натуральних податків
грошовими, причому помітною була тенденція до швидкого зростання
останніх на користь скарбниці. Крім грошового податку, українське
населення зобов’язувалося надавати квартири російським військам,
оскільки в той час не існувало військових казарм.
Важливим кроком у підготовці царського уряду до повного закріпачення
українського селянства став Генеральний опис 1765 – 1769 рр.
Указом від 3 травня 1783р. Катерина II юридичне оформила кріпосне право
на Лівобережжі і Слобожанщині: селянам було заборонено переходити від
одного поміщика до іншого.
Продовжуючи курс на взаємопорозуміння з тодішньою українською елітою і
намагаючись прихилити її на свій бік, Катерина II від 21 квітня 1785 р.
поширила чинність „Жалуваної грамоти дворянству” в Україні й цим
юридичне урівнювала нову шляхту в правах із російським дворянством. Цей
крок мав далекосяжні наслідки, оскільки, відірвавши тодішню еліту від
українського народу, російський царизм перетворив його на щось
етнонацонально та й соціально неповноцінне.
Одночасно тривала політика русифікації України і політика культурної
асиміляції українського народу. Причому російський царизм знайшов
моральну підтримку з боку російського духовенства.
Незважаючи на підпорядкування російській православній церкві та
Синодові, українські єпархії все ще зберігали деякі особливості в
організації та церковних обрядах.
На початку правління Катерини II виникла гостра суперечка між київським
Митрополитом і Синодом, яка закінчилася перемогою останнього. Якщо з
1688 р. київський митрополит підписувався „Митрополит Київський і
Галицький, і Малої Росії”, то з 1770-го р. наказано підписувати:
„Митрополит Київський і Галицький”. Тобто він зводився до рядового
митрополита звичайної єпархії. У зв’язку з новим
територіально-адміністративним поділом Гетьманщини відбулися і зміни
єпархіальних кордонів, межі яких повинні були відповідати кордонам
намісництв.
Наступним кроком стала секуляризація церковних багатств. Українська
церква володіла на той час величезними маєтками, на кошти яких монастирі
проводили велику культурно-освітню роботу, утримували шпиталі,
допомагали знедоленим. Ці землі постійно муляли очі Катерині II,
оскільки її прихильникам землі постійно не вистачало.
Ще в середині 60-х рр. XVIII ст. Катерина II спробувала здійснити свій
намір, але зустріла сильний опір з боку духовенства. Однак вона від
свого наміру не відмовилася.
У 80-х рр. склалися більш сприятливі умови для реалізації цього задуму,
і 10 квітня 1786 р. імператриця видала указ про секуляризацію
монастирських та церковних земель, внаслідок чого було закрито 46
монастирів.
Розчиняючись у російському православ’ї, українське православ’я поступово
втрачало свій зв’язок з українською культурою і літературою.
Ще в першій половині XVIII ст. російський уряд зажадав, щоб в Україні
книжки видавалися не інакше, як за суворим узгодженням їх з російськими
текстами. Ця політика тривала і в другій половині століття.
Українцям важко було розлучатися із своїми требниками, особливо з
требником Петра Могили, оскільки він містив до сорока обрядів, до яких
звик народ і яких не було в требнику московського друку. Тож київська
друкарня продовжувала випускати свої колишні книги, мало турбуючись
забороною царського уряду. Тоді указами Синоду від 1766 і 1775 рр.
наказано було Печерській друкарні друкувати та продавати тільки ті
книжки, котрі друкувалися в московській друкарні.
Архімандрит Києво-Печерської лаври Зосима Валькевич у 1769 р. просив у
Синоду дозволу надрукувати українські букварі, оскільки народ не розуміє
російських і не хоче їх купувати. Проте Синод не тільки не дозволив, але
наказав відібрати назад ті букварі, що були вже на руках.
Аналогічна ситуація була і в освіті.
Так, в 1782 і 1787 рр. вийшла брошура Переверзєва під назвою „Короткі
правила російського правопису, вибрані з різних граматик і доповнені
згідно з характером української мови (українського діалекту) для вжитку
українців (малоросіянамь)”. Лише російською мовою велось читання усіх
без винятку лекцій в Києво-Могилянській академії з 1784. Те саме було
заведено й по всіх школах в Україні.
Русифікацію України Катерина II проводила також і через колонізаційну
політику. Найбільші етнічні масиви росіян, які збереглися й до сьогодні,
виникли у так званій Новоросії саме в останній чверті XVIII ст. Під час
колонізації Чорноморських степів іноземці та росіяни мали певні пільги,
чого не можна сказати про українців, які повинні були сплачувати великі
податки. Крім того, російська адміністрація ставилася до них з великою
підозрою, бо це, як правило, були козаки, які вміли шанувати волю.
Колонізуючи українські степи іноземцями, Катерина II, у той же час, у
1767 р. наказала зібрати 20 тисяч козаків і вислати їх на Аляску, щоб
вони скріплювали там чобіт імперського загарбання.
Як бачимо, російський царизм використовував різні засоби та методи для
досягнення своєї мети – підкорити Україну, позбавити властивих їй
прикмет і законів, знівелювати її так, щоб не залишилось навіть імені.
У складі монархічної абсолютистської Росії Українська держава з
властивими їй демократичними і республіканськими традиціями була просто
приречена на те, щоб рано чи пізно її суспільно-політичні інституції
поступилися загальноімперській системі. Причому русифікація та
інтеграція Гетьманщини в склад Російської імперії проходила успішно
багато в чому завдячуючи власне українській новій шляхті, яка сприймала
це як певну закономірність. І як би не хотілося, щоб цією
„закономірністю” українці перехворіли знову, але тепер уже на початку
XXI століття…
Література:
Василенко М., Г.Н.Теплов і його „Записка о непорядках в Малороссии” //
Записки наукового товариства імені Шевченка. – 1911. – Книга IX. – С.18.
Прошение малороссийского шляхетства и старшин, вместе с гетманом, о
восстановлении разных старинных прав Малороссии, поданное Екатерине II в
1764 году // Киевская старина. – 1883. – Т.VІ. – С.317 – 345.
Когут 3. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація
Гетьманщини, 1760 – 1830. – К., 1996. – С.85.
Теплов Г. Записка о непорядках в Малороссии // Записки наукового
товариства імені Шевченка. – 1911. – Книга IX. – С.34.
Хрестоматія з історії Української РСР : – В 3-х т. – К., 1959. – Т.1. –
С.532.
Когут 3. Назв, праця. – С.92.
Історія Русів. – К., 1989. – С.315.
Україна після 1654 року. Історичний начерк. // Записки наукового
товариства імені Шевченка. – 1899. – Т. XXX. – Книга VI. – С.33.
Нольде Б. Автономія України з історичного погляду. – К., 1995. – С.22.
Історія Русів. – С.316.
Горобець В., Струкевич О. Українсько-російські політичні відносини
другої половини XVII – ХVІІІ ст.: тенденції, характер, етапи //
Український історичний журнал. – 1997. – №1. – С.37.
Полонська-Василенко Н. Історія України. В 2-х т. – Т.2. – К., 1992. –
С.101.
Гуржій О. Остаточна ліквідація державних кордонів України в другій
половині XVIII століття // Українська козацька держава: витоки та шляхи
історичного розвитку. – Київ – Черкаси,1994. – С.91.
Багалій Д. Історія Слобідської України. – Харків, 1993. – С.86.
Історія Української РСР : – У 8 т. 10 кн. – Т. 2. К., 1979. – С.400 –
401.
Бутич І. Географічні описи Київського намісництва // Історичні джерела
та їх використання. – К., 1979. – С.166.
Лазаревский А. По поводу ста лет от смерти графа П.А.Румянцева //
Киевская старина. – 1896. – Т.IV. – С.380 – 381.
Путро А. Левобережная Украина в составе Российского государства во
второй половине XVIII века. – К., 1988. – С.79.
Путро О. Козацьке військо України – Гетьманщини в останні часи свого
існування // Українська козацька держава… – С.38.
Стороженко Н. К истории малороссийских казаков в конце XVIII и в начале
XIX века // Киевская старина. – 1897. – Т.LVIІ. – С.151.
Історія Української РСР… – С.402.
Грушевський М. Ілюстрована історія України: Репринтне відтворення
видання 1913р. – К., 1990 – С.462.
Апанович О. Не пропала їхня слава // Вітчизна. – 1990. – №9. – С.170.
Там само. – С.170.
Біднов В. „Атакування” Запорозької Січи1775 року // Літературно-науковий
вісник. – 1925. – Т.LXXXVIІІ. – Книжка IX. – С.54 – 55.
Наливайко Д. Козацька християнська республіка. – К., 1992. – С.375.
Біднов В. Назв, праця. – С.59.
Скальковський А. Історія Нової Січі або останнього Коша Запорозького. –
Дніпропетровськ, 1994. – С.566.
Стороженко Н. Реформы в Малороссии при гр. Румянцеве.// Киевская
старина. – 1891. – Т. XXXIV. – С. 465.
Крижанівський О.П., Плохій С.М. Історія церкви та релігійної думки в
України: Навч.посібник: У 3-х книгах. Кн.З. – К., 1994. – С.105.
Панашенко В. Органи управління та їх канцелярії на Гетьманщині XVIII ст.
// Ділова документація Гетьманщини. – К., 1992. – С.22.
Шишов І. Самозахист на чужині // Українська діаспора. – 1992. – № 1. –
С.47.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
