.

Розроблення українознавчої проблематики вченими УВАН (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
243 3011
Скачать документ

Реферат на тему:

Розроблення українознавчої проблематики вченими УВАН

Великі історичні події на поч. XX ст.: революція 1905 р., Перша світова
війна (1914 – 1918 рр.), жовтнева революція в Росії 1917 р.,
громадянська війна (1918 – 1920 рр.), встановлення тоталітарного режиму
в колишньому Радянському Союзі, Друга світова війна (1939 – 1945 рр.)
зумовили нову хвилю еміграції (переважно політичну) значної частини
українців спочатку в країни Західної Європи, а згодом у США, Канаду,
Бразилію, Аргентину, Австралію та інші держави світу. За неофіційними
даними, сьогодні українці проживають в багатьох країнах світу.

За кордоном опинилася велика частина української інтелігенції: видатні
громадсько-політичні діячі, письменники, митці, літератори, вчені та
педагоги. На жаль, сьогодні ще немає точних даних, яких інтелектуальних
втрат зазнала наша держава і яку вигоду отримали країни світу від
української діаспори. Ще необхідно зробити не одне дослідження,
наскільки плідною була їхня праця в нових країнах поселення. І не тільки
з точки втрат для України, а й точки зору внеску етнічних українців у
матеріальний, культурний, духовний поступ народів і країн, де вони
проживали.

Але в даному контексті хочеться сказати про те, наскільки міцним і
дієвим були весь цей час зв’язки української еміграції зі своєю
Батьківщиною, зі своїм народом.

Вихідці з України створили в країнах Заходу близько 600 політичних,
громадських і суспільно-політичних організацій, багато з яких
пропагували ідеї національно-визвольного руху, тільки в США їх
налічувалося близько 130.

Усі вони мали головну мету, ідею – визволення українського народу,
здобуття Україною незалежності, але відрізнялися методами і засобами
діяльності.

До числа цих організацій слід віднести наукові й освітні центри західної
діаспори, які брали участь у навчальному процесі громадських
організацій, досліджували окремі наукові теми, розробляли методологічні
основи діяльності громадсько-політичних формувань. Вони намагались
удосконалити теорію і практику виховання особистості, концепцію
української національної революції, національної держави й українського
суспільства. Серед них особлива роль належить Українській вільній
академії наук, що була створена українськими вченими в еміграції
15.11.1945 р. в Агбурзі. З кінця 1948 р. велика кількість вчених виїхала
за океан і УВАН було перенесено до Вінніпегу, а згодом 15 квітня 1950 р.
заснована Фундація УВАН у США (м. Нью-Йорк).

Першим Президентом УВАН у США був М.Вєтухов. За Статутом вона
поділяється на такі відділи: історично-філософсько-філологічний;
правничо-економічний; природничий та медичний;
фізико-хімічно-математичний та технічний. Відділи в свою чергу
поділяються на 20 секцій і комісій. Поза відділами працюють Інститут
шевченкознавства, Мистецька кураторія, Бібліотека ім. В.Міяковського,
Архів-музей УВАН ім. Д. Антоновича та Лабораторія протозоології. Поза
Нью-Йорком, у місцях проживання членів і співробітників академії
працюють групи УВАН у Вашингтоні, Денвері і Детройті.

На поч. XXI ст. УВАН має у своєму складі 194 члени, серед них 126
дійсних членів, 46 членів-кореспондентів та 22 наукових співробітники.
Після М.Вєтухова 1959 р. Президентом УВАН став Ю.Шевельов (до 1961 р.,
1978 – 1985), потім О.Архімович (до 1970 р.) та О.Оглоблин (до 1978 р.),
проф. Я.Зілинський (1985 – 1990), доктор М.Борецький (1991 – 1992),
доктор Марко Антонович (1992 – 1997). Останнім часом Президентом УВАН у
США є проф. Олекса Біланюк.

За 50 років УВАН у США видало понад 90 книг українською та англійською
мовами . Головні з них – анг. мовою “Аннали” (20 тт., 1 – 36 чч.),
окремі томи яких є монографіями, присвячені спеціальним українознавчим
питанням і знаходяться у багатьох бібліотеках різних країн світу, “Огляд
української історіографії” Д.Дорошенка, “Українська історія 1917 – 1956
рр.” О.Оглоблина (анг. мов.), “Заселення Південної України”
Н.Полонської-Василенко, три Наукові збірники (1957 – 1977), 10
Шевченківських випусків (1952 – 1964 рр.), “Релігійні твори” О.Кошиця
(1970); “Українські народні мелодії” 3.Лицька, 5 т. (1967 – 1970) та
багато ін.

“Аннали” побачили світ завдяки невтомній і наполегливій праці першого
президента УВАН у США М.Вєтухова, який став душею та ентузіастом справи
й очолив редакцію. Його помічником став Ю.Луцький, членами редколегії –
О.Грабовський, Р.Смаль-Стоцький і В.Тимошенко. У них вміщувалися статті
чи уривки з праць класиків української науки в перекладі на англійську
мову. Так “Аннали” знайомили англомовний світ з творчістю таких видатних
українських вчених і діячів як М.Грушевський, М.Драгоманов, С.Єфремов,
В.Липинський, О.Потебня, С.Смаль-Стоцький, М.Туган-Барановський,
А.Яковлєв. Упродовж 9 років невтомної праці М.Вєтухов встиг видати 14 та
підготувати до друку 15 випуск журналу, що разом творили 7 томів та
охоплювали понад 3200 сторінок друку. І тільки передчасна смерть поклала
край його роботі. Восени 1959 р. новим редактором журналу став Юрій
Шевельов, який писав: “Завданням Академії стає стимулювати інтерес до
української тематики серед науковців Америки й Європи, допомагати їм у
їхніх розвідках, друкувати ці розвідки, перетворюючи поступово “Аннали”
на світову трибуну україністичних розшуків і досліджень” (З перспектив
десятиріччя”, “Десятиліття УВАН у США”, с. 4). У цілому ж “Аннали” УВАН
у США дали змогу лише за перші 15 років більше ніж 120 дослідникам
опублікувати свої праці з найрізноманітніших галузей українознавства.
Важко знайти ділянку науки, що не була б репрезентована в журналі.
Найбільше матеріалів вміщено було з історії (понад 40, у т.ч. 8 з
історіографії), далі йдуть дослідження з мовознавства (понад 20),
літературознавства та народного господарства, археології, права,
біології, етнографії, фольклору, політичних наук. За півстоліття вийшло
20 томів “Анналів”, які надсилаються до 44 країн світу.

Провідними організаторами українського наукового життя в діаспорі, які
відстоювали право українців на свою історію, власну державу були
О.Оглоблин, Л.Винар, Ю.Шевельов, Н.Полонська-Василенко, П.Курінний,
М.Антонович, О.Домбровський.

Визначний український філолог і культурний діяч, академік Юрій
Володимирович Шевельов (1908 – 2002) під час Другої світової війни
опинився у Львові, а в 1944 р. змушений був виїхати на роботу до
Німеччини. Після закінчення війни перебуває у Мюнхені і викладає в УВУ
(1945 – 1949). Наступні два роки він викладає в університеті в Люнді
(Швеція), а в 1952 р. переїздить до США на запрошення до Гарвардського
університету, у якому викладав три східнослов’янські мови впродовж двох
років.

Наукова спадщина вченого охоплює близько 900 позицій і займає значне
місце у скарбниці української й світової науки та культури. Майже
половина його праць присвячені мовознавству, а друга частина –– це
літературознавчі, театральні, публіцистичні та ін. Згадаємо найважливіші
з них – це “Праісторія слов’янських мов”, “Історична фонологія
української мови” та “Українська мова в першій половині XX ст. (1900 –
1941): стан і статус” та ін. На конференції УВАН у Нью-Йорку,
присвяченій 90-літтю проф. Ю.Шевельова, була представлена книжка
бібліографії досліджень ювіляра, яка містить 872 позиції. Учений здобув
широке визнання у світі.

Він був продовжувачем справи славнозвісних харків’ян Олександра Потебні
та Леоніда Бупаховського, які походили і всім корінням були зв’язані з
харківською науково-дослідною школою.

З 1989 р. Ю.Шевельов – почесний Президент УВАН. Він був організатором і
координатором товариства “Друзі Харкова” в Нью-Йорку, допомагав
українським національним культурним установам, зокрема підтримував
український журнал “Березіль”.

Репрезентація досягнень українських вчених – членів УВАН реалізується
шляхом участі в світовій фаховій літературі і доповідей на міжнародних і
американських наукових конгресах. Вони виступали з доповідями на
міжнародних конгресах в Англії, Німеччині, Франції, Данії, Голландії,
Італії, Фінляндії, Бразилії, Японії та інших країнах.

За час своєї п’ятдесятирічної діяльності (1950 – 2000) УВАН здійснювала
активну наукову й громадську роботу. Зокрема, за цей час її членами
прочитано 1056 доповідей, проведено 355 наукових конференцій, 68
семінарів, 59 концертів, 15 мистецьких виставок. Весь час поширюється
наукове значення роботи УВАН, збільшуються зв’язки з американськими та
іншими науковими установами.

У II пол. XX ст. вийшло 22 числа “Бюлетеня УВАН у США”, 24 числа
щорічних “Новин УВАН у США”. У них вміщені доповіді, виголошені на
засіданнях УВАН, а також з’являлися окремі монографії, присвячені різним
українознавчим питанням, у тому числі й розбудові українського
суспільства й держави.

Вагоме місце серед них займають праці з красного письменства, його
історії й теорії. Відзначимо насамперед “Історію української літератури.
Від початків до доби реалізму” проф. Д.Чижевського. Після давно забутих,
заборонених і вилучених з ужитку нарисів С.Єфремова, М.Зерова, А.Шамрая,
Ол.Дорошкевича це була об’єктивна і справді наукова історія української
літератури, по новому побудована, з багатьма цікавими і свіжими
спостереженнями і мала велике культурне й громадське значення. Другим
вартісним виданням УВАН з ділянки історії літератури є великий на 807
сторінок том історико-літературних статей, розвідок та
біобібліографічних матеріалів, репресованого й загиблого в 30-х роках
відомого історика й дослідника української літератури проф. М.Плевако.
Хоч ця збірка складається з кількох окремих розвідок і
біобібліографічного показника, вона є своєрідним нарисом історії
української літератури і є справжнім підручником у галузі славістичних
та українознавчих науково-дослідних студій.

“Спогади” Євгена Чикаленка є невід’ємною частиною українського
літературного процесу перших трьох десятиріч XX ст., джерелом пізнання
багатьох фактів з історії української літератури. До
історико-літературних публікацій належить збірник статей і матеріалів,
присвячених річниці смерті В.Винниченка (В.Винниченко. Статті й
матеріали. Збірник УВАН у США, 1954). У ньому знаходимо нові факти,
документи і відомості про життя, громадську діяльність і
літературно-мистецьку творчість В.Винниченка, особливо його останню
“муженську добу”. До цієї ж серії видання УВАН належить невелика, але
важлива для дослідника літератури праця Ю.Тищенка “Перші наддніпрянські
масові газети”. У них автор знаходить джерельні вказівки про появи
українського мистецького слова в нелегальних умовах дореволюційної
дійсності та про місце і роль українського слова в боротьбі українського
народу за свою свободу.

Інститут шевченкознавства опублікував серію “річників Шевченка”, кожний
з яких присвячений одному з десяти останніх років життя поета.
Українською мовою видано теж два наукових збірники, Літературно-науковий
збірник, збірник С.Петлюри і В.Винниченка, твори М.Куліша, У.Самчука,
В.Підмогильного, Т.Осьмачки, Д.Гуменної, “Історія української
літератури” Д.Чижевського, Спогади Є.Чикаленка, С.Самійленка, Річники
української бібліографії, реєстр українських видань у вільному світі
тощо.

Олександр Петрович Оглоблин переїхав у 1942 р. з Києва до Праги, у 1945
– 1951 рр. перебував у Баварії, де продовжував академічну й наукову
діяльність. З 1948 р. проф. О.Оглоблин член редколегії Енциклопедії
українознавства і редактор її історичного відділу в обох виданнях
українському й англійському.

У 1951 році вчений переїхав до США й відразу включився в тутешнє
українське науково-академічне життя, ставши головою історичної секції
УВАН у США.

У 1950 – 1960 рр. він публікує низку важливих праць, присвячених і ідеї
національно-державної самостійності України в її історичному розвитку.
Найголовніші з них – монографії “Українсько-московська угода 1654 р.”,
“Думки про Хмельниччину”, “Гетьман І.Мазепа та його доба” та ін.

Важливою ділянкою наукової праці Олександра Петровича була історія
української національно-державницької думки й руху II пол. ХVІІІ ст.
Характеризуючи їх, Н.Полонська-Василенко пише: “Від Мазепинської доби з
її боротьбою за незалежність України переходить він до доби онуків тих
діячів, людей, які жили тоді, коли російський уряд остаточно знищив
незалежність України і всі ті установи, що збереглися від її
державності. Коли не лише самостійність України, а навіть автономія її
була знищена” (“Проф. д-р Оглоблин”. Вісник ООЧСУ, Нью-Йорк, 1955,
с.28).

Починаючи з 1940-х років з’являються його документальні нариси про
діячів України ХVІІІ-ХІХ ст., що згодом видані у збірці “Люди Старої
України” (1959). До цього ж циклу належить монографія “Опанас Любисевич
(1732 – 1805)” (1966). Крім того, проф. О.Оглоблин опублікував низку
студій про Історію русів, зокрема про історію цього твору та особу його
автора.

Серед історіографічних праць проф. О.Оглоблина особливі важливі:
“Українська історіографія. 1917 – 1956” і “Думки про сучасну українську
совєтську історіографію” (1963).

Історичні праці Оглоблина, присвячені політичній історії, можемо
поділити на дві головні групи дослідження: Козацько-Гетьманської держави
ХVІІ-ХVІІІ ст. і студії над печатками та розвитком українського
національного відродження в кінці ХVІІІ і в XIX ст. У дослідженні
Козацької держави він присвятив свою увагу, зокрема, добі Б.
Хмельницького, періодові т.зв. Руїни і добі Мазепи.

Автор вказує на нерозривність українського історичного процесу від
Середньовіччя до Нової козацької доби. Досліджуючи українську
національну ідеологію в першій пол. ХУІІ ст., він вказує на три головні
центри, у яких формувалася різна ідеологія української державності:
Києво-Могилянський гурток, Волинський гурток протестантської шляхти і
найбільш динамічна сила – українська козаччина.

Під час української національної революції перемогла концепція козацької
держави – “козацького панства”. Державно-політичне життя України, – пише
проф. Оглоблин, – пішло “шляхом Війська Запорізького, як основної форми
державної організації України”. Досліджуючи добу Хмельниччини, він
вивчає діяльність Б.Хмельницького, як державного діяча і людини,
характер державної влади козацької України і, зокрема, проблему
українсько-московської угоди 1654 року.

Улюбленою ділянкою дослідів Олександра Петровича завжди була українська
генеалогія. Де він “… відкриває перед цією науковою галуззю нові
перспективи: з науки, яка переважно вивчала генеалогічні зв’язки вищих
верств населення, він перетворює її на складову частину історичних
дослідів взагалі й поширює коло досліджень на інші верстви людності ХVІІ
– ХVІІІ ст.” (Н.Полонська-Василенко. Проф. д-р Оглоблин. Вісник ООЧСУ,
1955, с. 28). Наслідком цих досліджень були праці про роди Дорошенків,
Ханенків, Уманських, Косачів та ін. Особливо цінна його монографія
“Предки Миколи Гоголя” (1968). Роль і місце генеалогії в системі
історичних дисциплін визначено в цікавій праці “Українська генеалогія та
її значення для історичної науки” (Записки ЧСВВ. – Рим, 1960. т.III).

Олександр Петрович працював також над історією української церкви (це:
“До історії архіву Київської митрополії ХVІІІ ст.”, “До історії
українського духовенства на Гетьманщині ХVІІІ ст.”, “Українська церковна
історіографія”, “Московська теорія III Риму в ХVІ – ХVІІ ст.” та ін.) та
української культури. Він присвятив низку своїх праць спеціальним
питанням української культури ХVІІ – XIX ст. (проблема іконографії
гетьмана Мазепи, історія українського мистецтва ХVІІ ст. і музики ХVІІІ
ст., духовне життя України, українського бароко, історія українських
бібліотек, архівів тощо), а також Т. Шевченкові.

Загалом проф. Оглоблин опублікував близько 400 наукових праць і понад
250 статей в ЕУ.

За рушійну силу історичного процесу він визнає людину як творця історії.

Першим основним елементом – ідеєю в творчості професора є
земля-рід-людина. Численні історично-біографічні, генеалогічні та
історико-географічні досліди конкретно віддзеркалюють цю ідею. Вона
органічно пов’язана з його історіософічним розумінням історичного
процесу.

Ідея економічної самостійності України в її історичному розвитку
червоною ниткою проходить через усі праці Олександра Петровича,
присвячені історії фабрики і промисловості, історії торгівлі України,
проблемам економічних відносин України з Росією, Польщею й Західною
Європою, а також у працях з проблемі української економіки в науковій і
громадській думці XIX – XX ст.

Ідея національно-державної самостійності України в її історичному
розвитку становить центральний елемент у творчості Оглоблина.

Виняткове значення мають його історіографічні дослідження. Він вважає
історіографію процесом розвитку української національно-історичної
думки, втіленої в історичній науці. Основну ідею українознавчих
досліджень проф. О.Оглоблина можна визначити за допомогою багатовимірної
формули: земля-рід-держава-нація-людина.

Любомир Винар – дійсний член УВАН і НТШ, професор Кентського державного
університету й УВУ в Мюнхені. У сімнадцять років він почав студіювати
політичні науки в Мюнхенському університеті, одночасно вивчав історію на
філософському факультеті в УВУ, який закінчив у 1955 р. зі ступенем
магістра філософії. Ступінь доктора філософії він отримав у 1957 р. за
наукове дослідження “Українсько-молдавські політичні відносини у другій
пол. ХVІ ст.” Відтоді Л.Винар поринув у вир української історії. Саме
завдяки його науковій діяльності створено Українське історичне
товариство (УІТ) і засновано журнал “Український історик” (УІ), які
стали одним із засобів наукового представлення української історичної
думки. Він вивчав історію – історія творила його. Л.Винар викладав
політичні й суспільні науки, історію України, археологію, філософію,
літературу. В Америці поряд з історичними дослідами він вивчає
методологію історії й інших суспільних наук, літературознавство, історію
культури, мистецтвознавство, історію книжки і бібліотек та архівів,
бібліографію й історію етнічних спільнот в Америці. Це значно поширило
наукову тематику його досліджень, провідною яких була розбудова
української науки, зокрема історії на Заході. Він наголошував на потребі
інтеграції української історіографії у світову й це стосувалося його
основної концепції, що включала український і неукраїнський сектори
наукового життя, творення наукових і академічних установ, планування
наукових видань, організацію наукових конференцій.

Хронологічно й тематично історичні досліди Л.Винара охоплюють майже всі
періоди української історії, починаючи від середніх віків до XX ст.
включно. Тематично він досліджує політичну історію, історіографію,
методологію історичного досліду, історію культури, суспільну історію і
допоміжні історичні науки. У 1996 р. він точно визначив свою належність
“до синтетичної школи української історіографії, що є продовженням
соціологічної школи М.Грушевського” і державницької школи української
історіографії в еміграції в 1950 – 1960-х рр. Він досліджує наукову
спадщину поодиноких істориків, археологів, будівничих української
культури і науки, розвиток наукового життя й наукових установ та окремі
історіографічні течії.

Наукові пошуки Л.Винара багатогранні. Проте є один з найважливіших –
грушевськознавство. В Україні його справедливо вважають засновником цієї
дисципліни, що вивчає життя, діяльність і творчість М.Грушевського –
найвидатнішого українського історика й будівничого УНР. Заснувавши в
60-х рр. XX ст. грушевськознавство як міждисциплінарну комплексну галузь
досліджень, Л.Винар написав понад сто різноманітних публікацій про різні
періоди життя М.Грушевського, охопивши проблеми, пов’язані з науковою й
громадсько-політичною діяльністю цього вченого. Згадаємо його
монографічні праці: “Молодість М.Грушевського (1866 – 1884)”,
“М.Грушевський і Наукове товариство ім.Т.Шевченка”, “Автобіографія
М.Грушевського з 1906 по 1926 роки як джерело до вивчення його життя і
творчості”, “Найвидатніший історик М.Грушевський”, “Силуети епох.
Історичні розвідки”, “Михайло Грушевський в українській і світовій
історії”, “Михайло Грушевський: історик і будівничий нації” та багато
інших досліджень.

Взагалі на сьогодні у Л.Винара налічується до 1600 публікацій, серед
яких наукові й інформаційні статті, енциклопедичні гасла, рецензії,
бібліографічні й довідкові видання, публікації документів і матеріалів.
Окремо вийшло 60 монографічних видань. Вони друкувалися українською,
англійською і німецькою мовами.

Розуміння значимості постаті Любомира Винара як вченого-науковця,
організатора української історичної науки в діаспорі,
популяризатора-грушевськознавця може бути усвідомлене лише на тлі
історичної епохи, у контексті буття в Україні й діяння за кордоном.

Н.Полонська-Василенко в еміграції працює як професор УВУ, Богословської
академії, дійсний член УВАН і НТШ; у 1953 р. її обрали дійсним членом
Міжнародної академії наук у Парижі.

її перу належить близько 200 наукових праць, найвидатнішою є монографія
“Заселення Південної України в середині ХVІІІ ст.” Майже 20 років
витрачено на дослідження цього питання в архівах України, Криму та
Москви.

У суспільно-політичній діяльності Наталія Петрівна належала до
національно-державницького напрямку ідеї суверенної соборної української
держави. У своїх працях вона сприймає і розгортає
патріотично-державницьку ідеологію В.Липинського, С.Томасівського,
Д.Дорошенка; у працях О.Оглоблина, Б.Крупницького, П.Курінного і
Н.Полонської-Василенко переможно виступає державницька школа. Вона
рішуче тримається поступових конституційно-демократичних поглядів.

Як історик української церкви, вона шукає шляхи до поєднання церков,
шанує українські традиції.

Починаючи з 1964 р., проф. Н.Полонська-Василенко стала одним із
найактивніших співробітників журналу “Український історик”, була членом
його редколегії, брала участь у створенні і розгортанні діяльності
Українського історичного товариства.

Написані вченими-українознавцями праці розкривали роль церкви в
становленні нації, культури, суспільства і розбудові держави.
З’являються нові підходи в трактуванні співвідношення сил між
протилежними суспільно-політичними системами, розвитку суспільства і
ролі в ньому емігрантів у боротьбі за вільну Україну. Значне місце
відводилося матеріалам, що розкривають західний образ життя, характер
суспільно-політичного життя в різних східних і західних країнах, форми і
методи протидії впливу ідей соціалізму.

Мистецька Кураторія УВАН під проводом проф. Д.Горняткевича дбає про
збір, збереження і реєстрацію мистецьких творів і про організацію
мистецьких виставок. Архів-музей ім.Д.Антоновича під керівництвом проф.
В. Міяковського працює над збиранням, систематизацією і збереженням
друкованих видань, рукописних пам’яток і мистецьких творів. За час її
існування зібрано понад 200 тисяч екземплярів. Колекція періодичних
видань УВАН за її складом є унікальною. Нині Архів налічує 367
індивідуальних фондів, переважна більшість яких вже описана. Описані й
упорядковані фонди стають доступними для нашого використання. Під
керівництвом президента О.Біланюка розпочато важливу і потрібну роботу
над проектом “Путівника по фондах”.

Бібліотека ім. В. Міяковського налічує нині 55 тис. томів наукових
публікацій та періодичних найменувань газет і часописів.

Отже, наукові, громадські та релігійні організації, їх засоби масової
інформації, монографії, наукові публікації вчених (у т.ч. і УВАН)
по-новому розглядали історію нашої держави, роль у них організованих
структур, сприяли усвідомленню сучасних суспільних процесів і можливих
тенденцій у національно-культурному відродженні України.

Важко осягнути роль учених УВАН у розвитку українознавства й
українознавчих дисциплін. Вони відстоювали історичну самобутність
України у світовому співтоваристві народів, репрезентували її перед
науковим світом і творили її майбутнє.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020