Філія "Гуцульщина" (реферат)

Реферат на тему:

Філія “Гуцульщина”

Створення в серпні 1993 р. на Гуцульщині наукової установи – філії
Інституту українознавства Київського національного університету ім.
Тараса Шевченка (з 2000 року – філія Науково-дослідного інституту
українознавства Міністерства освіти і науки України), яка, відповідно до
місця свого функціонування та основних проблем наукових досліджень,
носить також назву “Гуцульщина”, було закономірним і суспільно
необхідним. Це, звичайно, зумовлювалося специфічними історичними
особливостями минулого і сучасного Гуцульського краю та потребами
визначення його майбутніх перспектив у нових історичних умовах, умовах
незалежності України.

І хоч споконвіків Гуцульщина – українська земля, а гуцули – українці й
весь їх історичний процес розвивався в загальноукраїнському контексті,
проте, тут цей процес мав свої специфічні особливості, які в надто
загостреній формі проявлялись і ще більше своїми наслідками протягом
століть ускладнювали і до цього непросту ситуацію. Все це спричинювалося
тут певними природо-географічними, історико-політичними,
соціально-культурними та ін. факторами.

Гуцульщина протягом тривалого часу постійно була об’єктом колоніальних
завоювань, шматувань колонізаторами її територій, насаджування на них
колоніальних режимів, пограбувань природних ресурсів, нищень
національних культурних цінностей тощо.

Якщо на західноукраїнських землях державність була втрачена на 100 років
пізніше, ніж на східних, тобто, в 1340р., внаслідок розпаду
Галицько-Волинського князівства, і тут продовжувалась бездержавність
протягом 6,5 століть, до 1991 року, то Гуцульщина вже значно раніше до
цього піддавалася частковому розшматуванню.

Її закарпатська частина разом з усією територією Закарпаття була
прилучена до Угорщини королем Стефаном. І у час міжусобиць на Русі після
смерті в 1015 р. князя Володимира Великого, перебуваючи під чужоземним
гнітом з невеликими перервами понад 8 століть, Буковинська Гуцульщина в
той час також зазнала чимало бід від чужоземних завойовників, попавши,
як і вся територія краю, спочатку під татарську, а потім – молдавську
зверхність.

Проте найбільш цілеспрямоване шматування іноземними колонізаторами
Гуцульського краю та жорстоке колоніальне поневолення його жителів
відбувалось після 1340 року, коли вся Західна Україна, втративши свою
незалежність, стала об’єктом колоніального поневолення чужоземними
державами.

Галицька частина Гуцульщини довготривалий час перебувала під
колоніальним гнітом Польщі, Закарпатська – Угорщини і Чехословаччини,
Буковинська – Молдавії, Туреччини і Румунії та майже півтора століття
всі три частини Гуцульщини пригнічувалися Австро-Угорською імперією.
Кожний з колонізаторів намагався на загарбаній ним території насаджувати
свій колоніальний режим, денаціоналізувати культуру, свідомість та ін.
суспільні сфери.

На території Галицької Гуцульщини, як взагалі в Галичині, здійснювалася
політика полонізації. Буковинської – румунізації, Закарпатської –
мадяризації. В період австро-угорського панування тут в основному ці
тенденції тривали, лише додавався до них аспект онімечування на всіх
частинах Гуцульщини.

Більшовицько-радянський режим на Гуцульщині, як і в усій Західній
Україні, існував менше часу, ніж на території Східної України. Проте він
тут був не менш жорстоким і призвів до великих руйнацій у
культурно-інтелектуальних, суспільно-політичних та ін. сферах. На
території Гуцульщини цілеспрямовано реалізувалася політика посиленого
режиму, що пройшла свої випробування на Сході України в часи
“соціалістичного будівництва в СРСР ” та застосовувалась до народів
гірських, віддалених прикордонних регіонів, зокрема Криму, окремих
кавказьких народів, народів Середньої Азії та ін.

Напередодні й наприкінці війни 1941 – 1945рр., а також у післявоєнні
роки на західноукраїнських землях взагалі і на Гуцульщині зокрема,
здійснювалися розстріли, запроторення в тюрми, депортації, пограбування
та інші злочинні акції. Як результат цього, за період з 1939р. до
середини 50 рр. із західноукраїнських земель депортовано близько 2 мли.
200 тис. людей, що становило 20,5% всього населення; сотні тисяч
запроторено в тюрми та розстріляно. Особливим об’єктом здійснення
більшовицько-радянських злочинів були Прикарпаття і Гуцульщина. Згідно з
архівними даними, в Івано-Франківській області засуджено було 70000
політв’язнів. 77374 чол. депортовано, знесено з лиця землі 28 сіл,
пограбовано 5150 господарств.

Лише за зимовий період 1949 – 1950 рр. з Косівського району
Івано-Франківської області депортовано 545 жителів, а з села Зеленого
Верховинського району цієї області за один тільки день, 2 березня 1959
р., відправлено в сибірську тайгу 145 осіб. Села Хоронено і Барвінкрво
Верховинського району в той час перестали існувати, оскільки всі їх
жителі були депортовані, а їхні житлові і господарські приміщення
повністю знесені. Аналогічною була картина на території Буковинської і
Закарпатської Гуцульщини. Все це тут, як і на території всієї України,
доповнювала німецько-фашистська окупація.

Чималі руйнації культурно-інтелектуальному потенціалу принесла
ліквідація більшовицько-радянським режимом греко-католицької церкви в
Галичині і на Закарпатті в післявоєнні роки, репресії її служителів,
насаджування тут Московської православної церкви, а також більшовицька
кампанія 60 – 70 і 80-х рр. масового зняття з реєстрації релігійних
громад, закриття церков, молитовних будинків, нищення каплиць, інших
релігійних пам’яток, розтягування і нищення церковно-релігійних
цінностей тощо. Не менш руйнівним засобом щодо сфери культури гуцулів,
особливо матеріальної, була колективізація наприкінці 40-х поч. – 50-х
рр., знищення традиційної системи господарювання та насаджування
безефективної колгоспно-радгоспної, тим більше в гірських умовах.
Підсумовуючи та узагальнюючи процеси 70 – 80рр. XX ст. по Україні
взагалі та Гуцульському регіоні зокрема, слід відзначити, що в цей час
повсюдно посилюється денаціоналізація культури та ін. сфер
суспільно-громадського життя. Основою цього антиукраїнського процесу
були рішення XXIV, ХХV, XXVI з’їздів КПРС, рішення відповідних з’їздів
КПУ, матеріали відзначення ювілею 50-річчя СРСР, інші циркуляри з питань
посилення русифікації мови, освіти, преси, засобів масової інформації,
видавничої справи, активізації боротьби проти так зв. “буржуазною
націоналізму”, “релігійних пережитків” тощо.

Під особливим імперсько-шовіністичним пресом у цей час перебувала
Гуцульщина, всі її важливі соціально-культурні сфери. Проти неї велась
відкрита безпардонна кампанія різних заборон, обмежень, утисків і
принижень. Народні культурні надбання цього краю іменувалися
“патріархальщиною”, “пережитками” і т.д., визначалися завдання щодо
посилення боротьби за їх “подолання”. Так, на одному з пленумів
Івано-Франківського обкому компартії в середині 70-х рр. секретар ЦККПУ
Валентин Маланчук побудував на Гуцульщині основну частину свого виступу,
у якому піддавав нищівній критиці Івано-Франківську область за те, що
вона “наповнює загальнореспубліканські святкові концерти, огляди
художньої самодіяльності, конкурси та інші заходи “патріархальщиною з
Гуцульщини” та категорично вимагав припинити це в майбутньому.

Звичайно, дотримання даної компартійної настанови було взято під
постійний і суворий контроль. І коли навіть у кінці 80 рр., уже в час
“Горбачовської перебудови”, були спроби все ж таки організувати огляд
фольклорних колективів з Гуцульщина та деяких інших районів Прикарпаття,
тодішній облвиконком в особі заступника голови Галини Лихачової
організував заборону проведення даного огляду, вияснення, звідки (за
словами Г.Лихачової) “виколупано його програму” тощо.

У період 70 – 80 рр. обмежувалися і навіть заборонялися наукові
дослідження історико-культурних процесів на Гуцульщині, доступ до
наукової спадщини про історію і культуру гуцулів, публікації наукових
матеріалів тощо. І лише збочені через призму комуністичних догм і
доктрин матеріали, як, наприклад, “Розвиток культури на Гуцульщині за
роки радянської влади”, “соціалістичні перетворення” та ін. мали
повсюдно зелену дорогу і відповідне місце в друкованих та усних засобах
масової інформації.

Цей особливо складний історичний шлях гуцулів уможливлював фальсифікацію
представниками наукових кіл” колоніальних держав етнічно-національних,
політичних, культурно-духовних та ін. процесів на підпорядкованих їм
землях Гуцульщини. Кожен з них намагався відірвати цю етнографічну групу
українців від її українського історичного кореня та насадити її
подальший розвиток на ґрунт своєї нації колонізатора-поневолювача.
приховуючи, таким чином, своє іноземне поневолення на загарбаних ним
чужих територіях (землях). Так, наприклад, після розпаду
Австро-Угорської імперії, коли гуцули, що проживають по обох берегах
Білого і Чорного Черемошів, опинилися у складі королівської Румунії,
румунський “науковець” Іон Ністор у складеній ним демографічній карті
Буковини для Паризької мирної конференції гуцулів показав як окремий
народ поряд з німцями, євреями та ін. народностями.

Раніше цей же Ністор з метою створення фальшивого ґрунту для прилучення
всієї Буковини до Румунії фальсифікував дані перепису населення 1910
року, поділивши українців на “рутенів” і “гуцулів”. І, звичайно, високі
достойники Версапьської конференції цими “науковими послугами”, на жаль,
скористувались, і гуцули, як і інші українці Буковини були кинуті в
колоніальне ярмо королівської Румунії, як і галицькі гуцули та вся
Галичина були ними, за особистим наполяганням США та Франції,
запроторені під колоніальний режим Польщі, а Закарпатська Гуцульщина і
Закарпаття взагалі були тоді передані в підданство Чехословаччині.

А землі Східної України в кінці 20-х рр. XX ст. були “достойниками”
країн заходу без всякого опору з їх боку залишені за Російською імперією
в її новій іспостасі – СРСР. Все це завершилося важкими наслідками для
українського народу взагалі й для такої його етнографічної групи, як
гуцули, зокрема. Кожен з колонізаторів на підпорядкованих йому
територіях здійснював денаціоналізаторські процеси, використовуючи для
цього відкриті і приховані форми та засоби колоніального поневолення.
Особливими об’єктами, куди постійно і наполегливо спрямовувалась їх
колоніальна політика, були землі, на яких проживали гуцули. Основне
місце колонізаторами тут відводилося продовженню, поширенню і
поглибленню різних фальсифікацій, маніпулюванню свідомістю
горян-гуцулів. Тривале перебування гуцулів Буковини в контактах з
молдованами і румунами та під зверхністю їх держав спричинювало
сприйняття гуцулами запозичення окремих елементів із молдавського і
румунського побуту, звичаїв, мови тощо. Але ці “запозичення” не були
настільки істотними, щоб відбивалися якимось чином на суті звичаїв,
побуту, мови та інших сферах діяльності гуцулів. Проте окремі
українофоби румунського походження намагалися продовжувати
гіперболізувати ці “запозичення” і на цій основі виводити фальсифіковані
узагальнення. Так, наприклад, румунський “дослідник” М.Бенецяну
характеризував гуцулів, як таких, що “категорично відрізняються від
українців”; інший румунський “фахівець” О.Лекка вбачав у гуцулах
русифікованих румунів”. Є чимало українофобського характеру в інших
суспільно-культурних сферах.

Про антинаукову суть цих тверджень доводили чимало навіть румунських
дослідників, що дотримувалися наукових засадничних позицій. Так,
наприклад, румунський фахівець з цих галузей І.Петруц у підсумковому
висновку свого дослідження довів, що в гуцульській говірці “не існує
жодної характерної риси, не властивої українській мові”.

Румунські дослідники дали наукові доведення: Ф.Влореску про народний
одяг буковинських гуцулів, С.Алтереску – про народну драму, К.Мартинчук
– про весільні звичаї та ін.

У такому ж плані, лише на свою користь, намагаються фальсифікувати
історико-культурні й політичні процеси на Гуцульщині польські історики.
Один з них Ф.А.Осендовський у середині 30-х рр. XX ст. робить
безпідставні спроби довести про віддаленість і роз’єднаність “гуцулів і
русев” та особливу близькість гуцулів до поляків, нібито віковічне
піклування останніх про долю гуцулів, щоб “забезпечити їм добробут, дати
освіту” і т.д.

На Закарпатті підхоплена і з особливою інтенсивністю тривалий час
мусується фальшива ідея русинства як альтернатива українства. По
основній своїй ідеологічній сутності русинство, зокрема його течія, що
стоїть на крайньо антинаукових, антиісторичних позиціях, близька до
російського імпершовінізму. Ідеологи цієї течії наполегливо намагалися
“доводити”, а дехто з них і до цього часу це продовжує (Магочі США та
ін.), що русини – не українці. Очевидно, саме для цього зав. кафедрою
російської мови і літератури Пряшівського університету (Словаччина)
Мироном Списаком запозичено у Валуєва заборону в 60 рр. XIX ст.
української мови на території України і перенесено М.Сисаком цей
постулат на Карпатський регіон, який в II пол. 90-х рр. XX ст.,
заперечуючи проживання в цьому краї українців, недвозначно висловлював
своє твердження, що в Карпатах “не було, нема і бути не може українців”.

Безперечно, суть таких “доведень” не витримує ніякої критики, їх
абсурдність видно, як кажуть, неозброєним оком. Проте, все ж таки ці
“ідеї” активно бродили по Закарпаттю і за його межами, на їх ґрунті
будуються фальшиві національно-політичні концепції і доктрини, які мали
і подекуди ще зараз мають певний вплив на окремі групи людей Закарпаття
щодо формування їх суспільно-політичних орієнтацій та громадянських
засадничих позицій.

Це, звичайно, не могло проходити поза увагою якоїсь, хай незначної,
частини жителів Закарпатської Гуцульщини.

Таким чином, короткий огляд тривалих політичних, історико-культурних та
ін. процесів на Гуцульщині уможливлює зробити узагальнюючий висновок, що
ці процеси, хоч проходили тут у загальноукраїнському контексті, однак
вони були ще складнішими в цьому краї, ніж на інших українських землях,
і залишали за собою ще важчі наслідки, від яких терпів народ, що тут
проживав (гуцули). Головною передумовою посилення колоніальних режимів
на землях Гуцульщини колонізатори вбачали в їх розшматованості та
роз’єднаності людей цього краю, що жили по різних сторонах
Чорногірського хребта і все залежне від них робили, щоб такого
об’єднання, консолідації гуцулів не відбувалось ні в якому разі,
незважаючи на те, чи то Гуцульський край був підпорядкований
колоніальним режимам різних держав, чи якоїсь однієї іноземної держави –
поневолювача. Але коли брати періоди перебування Гуцульщини під
колоніальним режимом однієї держави, то все це, однак, залежало від
особливостей, які зумовлювалися соціально-економічними, політичними,
духовно-культурними та іншими чинниками, що діяли в даній колоніальній
державі.

І тут заслуговує на увагу порівняння таких двох колоніальних режимів, як
Австро-Угорської імперії і СРСР. Перший, австро-угорський, хоч з
особливою наполегливістю намагався насаджувати свою диктатуру,
обмежувати в правах місцеве населення гуцулів, та водночас залишав певні
привілеї за представниками національностей колишніх колоніальних держав,
зокрема поляків на Галицькій Гуцульщині, угорців та чехословаків – на
Закарпатській, молдован і румунів – на Буковинській та євреїв на
території всієї Гуцульщини, як і взагалі західноукраїнських земель,
підпорядкованих у той час Австро-Угорщині.

Австро-угорський режим намагався всякими способами і засобами сприяти їм
у захопленні земель гуцулів, обмежувати в інтелектуальному їх розвитку,
допущенні до праці в різних державних сферах тощо.

Однак понад 140-річне панування Австро-Угорської імперії на території
Гуцульщини, як і взагалі землях Західної України, особливо після
скасування панщини в 1848 році, порівняно зі своїми попередниками і
наступниками, залишило і певні позитивні сліди.

У цей час відбувалися процеси національно-культурного, політичного та
суспільно-громадського оживлення на всій території Гуцульського краю,
активізації його жителів щодо практичного здійснення цих процесів. Цьому
сприяли приїзди на Гуцульщину та суспільно-громадська, літературна,
культурно-просвітницька робота і відпочинок Івана Франка. Михайла
Коцюбинського, Лесі Українки, Гната Хоткевича, багаторічна
науково-дослідницька та збирацька робота Володимира Шухевича, Володимира
Гнатюка, Ярослава Головацького, Івана Вагилевича, створення і діяльності
тут організацій “Просвіта”, “Січ”, Української радикальної партії,
молодіжних .організацій “Пласт”. “Сокіл” та ін. Важливу суспільну і
громадсько-політичну роль на Гуцульщині в цей час відігравала вічева
форма, започаткована в 1885р. у центрі Гуцульщини Верховині (тодішнє
Жаб’є), названому Іваном Франком “Гуцульською Столицею”, одержала своє
продовження, поширення не лише на теренах Гуцульщини, а й за її межами.
На вічах обговорювалися важливі питання громадського та
суспільно-політичного життя, їх учасниками з обговорюваних питань
проголошувалися заяви, приймалися декларації, вимоги, протести до
властей тощо.

Усе це та багато іншого давало позитивні наслідки щодо культурного
піднесення жителів краю, їх суспільно-громадської активності, захисту
своїх прав навіть у тогочасних умовах, що складалися в Австро-Угорській
імперії.

Другий колоніальний режим на території цілої Гуцульщини,
більшовицько-радянський, хоч проіснував на території цього краю, як і
Західної України взагалі, неповних 50 років, проте його політика була
спрямована на стримування (гальмування) процесів консолідації гуцулів,
що жили по різних боках Чорногірського масиву. Це стосувалось як
соціально-економічних, так і культурно-духовних та інших сфер
(взаємовідносин). Після так зв. “возз’єднання” протягом 1939 – 1945 рр.
західно-українських земель з УРСР територія Гуцульщини по частинах була
підпорядкована трьом обласним центрам, увійшовши до складу: Галицька –
Івано-Франківської, Буковинської і Закарпатська – Закарпатської
областей. Кожний з обласних центрів цих областей намагався якнайповніше
використовувати весь партійно-адміністративний механізм
більшовицько-тоталітарної системи для насаджування та зміцнення
диктаторського режиму, насамперед на підпорядкованих їм територіях
Гуцульщини, які виявилися в їх складі віддаленими “провінціями” та
резерваціями хижацького використання природних багатств. І, таким чином,
у період радянського режиму вони вважалися територіями
“патріархальщини”, чималій кількості їх населених пунктів надавався
статус “неперспективних” тощо. Все це ще більше обмежувало і позбавляло
елементарних прав жителів Гуцульського краю в умовах радянської
тоталітарної системи.

Водночас не стимулювалися в період більшовицько-радянського режиму його
органами взаємозв’язки співпраці між частинами Гуцульщини, що входили до
складу різних областей, хоч так зв. “соціалістичні змагання” у різних
галузях і на різних рівнях гіперболізувалися до повного абсурду.

І це тут було, як нам здається, не випадковим. Більшовицькі ідеологи і
чиновники-служаки намагалися завжди в таких ситуаціях бути “пильними”,
як вони про не самі про себе постійно торочили. Тут ця саме “пильність”
зумовлювала не налагоджування зв’язків співпраці в межах території
проживання такої етнографічної групи українців, як гуцули, якщо вони по
адмінтеригоріальному поділу входили до різних областей, в т.ч. і через
такий важливий на той час засіб, як соцзмагання, а навпаки. А якщо якісь
змагання тут і організовувалися, то це були факти поодинокі, епізодичні
і до того ж, переважно, в галузі колгоспного тваринництва.

Взаємозв’язки співпраці в культурно-інтелектуальних та ін. сферах, у
яких було зосереджено працю інтелігенції, не розвивалися. В результаті
цього, в непоодиноких випадках, складалася ситуація, коли керівники
районних галузей чи то освіти, чи то культури, чи то охорони здоров’я,
чи якоїсь іншої двох районів-сусідів, що відносились, згідно з
адмінтериторіальним поділом, до різних областей, не лише не підтримували
тісних зв’язків співпраці, а й часто не знали один одного.

Така політика більшовицького режиму базувалася на більш давній і менш
давній тогочасній історії Гуцульського краю, а також його перспективах у
мріях колонізаторів-поневолювачів. Весь минулий історичний час
засвідчує, то гуцули споконвіків були патріотами української землі та
Гуцульського краю. На Гуцульщині, по суті, завжди одержували свій
відгомін національно-визвольні змагання, що велись на Східній Україні чи
в інших її регіонах.

Це – тривалий опришківський рух, це – повстання на території
Буковинської Гуцульщини проти австрійського колоніального режиму в кінці
40-х рр. XIX ст. під проводом Лук’яна Кобилиці, це – після проголошення
УНР та ЗУНР проголошення на території Закарпатської Гуцульщини восени
1918 р. Гуцульської Республіки з столицею Ясіня на чолі з її Президентом
Василем Кпочураком, яка проіснувала майже до середини 1919 р., здійснила
ряд визвольних акцій і була потоплена в крові румунськими та угорськими
військами.

Проте, ця волелюбна ідея гуцулів Закарпатської Гуцульщини у створенні
Гуцульської Республіки була запозичена галицькими гуцулами і втілювалася
ними в організації повстання проти польських колонізаторів через
неповний ріку кінці квітня 1920 р. Його центром був Верховинський район,
а основним місцем зосередження повстанців та їх вишколу – с.Голови.
Основною метою цього повстання було звільнення краю від польських
загарбників, проголошення “держави Чорногора”, а тоді – збирання
повстанських сил на території Прикарпаття та звільнення всіх
західно-українських земель аж до р.Сяну. Однак цим планам галицьких
гуцулів не судилося збутись, оскільки колонізаторам про дане повстання
завчасно стало відомо і ними були кинуті військові сили та каральні
загони. Повстання було розгромлено в перші дні його початку, а
повстанців та їх родини жорстоко покарано, і таким чином польський
колоніальний режим залишився тут до 1939 р.

Не зовсім комфортно почували себе на Гуцульщині й радянські
“визволителі”, які прибули сюди зразу ж після початку Другої світової
війни для “захисту краю”, особливо коли стала очевидною справжня суть
марксистсько-ленінсько-сталінського соціалізму та “влади трудящих”. І
хоч у цей час можливості гуцулів були надто незначні, однак, подекуди
прояви акцій проти радянського режиму мали місце. Це стало помітним у
1940 – на початку 1941 років. У багатьох селах Галицької Гуцульщини були
непоодинокі факти ухилення від участі у виборах до Верховної Ради, що
відбувалися в лютому 1941 р. Так, наприклад, з присілка Лисичка
Верхньо-Ясенівської сільської ради Верховинського району з 95 виборців
проголосували 3, а з присілка Запогар цієї ж сільської Ради взяли участь
в голосуванні 6 виборців, хоч за списками їх тут нараховувалося більше
120. У с.Шешори сусіднього з Верховинським Косівського району на початку
1941 р. убито голову сільської ради, а на початку літа цього року у
Верховині убито заступника голови райвиконкому і т.д.

Ширше і цілеспрямованіше тут розгортається національно-визвольна
боротьба проти німецьких фашистів у роки війни та
більшовицько-радянського режиму на її завершальному етапі та в
післявоєнні роки, коли тут були створені і діяли достатньо сильні
формування ОУН-УПА.

Весною 1943р. у Верховині місцевим жителем Дмитром Біліпчуком (пізніше
сотенний УПА) убито коменданта поліції, а протягом весни і літа 1944
року формуваннями УПА здійснено ряд боїв проти німецьких та угорських
фашистських військ, яким завдано чималих втрат у живій силі та
технічному спорядженні.

Масштабно розгорталися і велися національно-визвольні змагання на
Гуцульщині, особливо на її Галицькій і Буковинській частинах на
завершальному етапі Другої світової війни та в післявоєнні роки проти
більшовицько-радянських посіпак.

Боротьба тут, порівняно з іншими регіонами України, була неймовірно
жорстокою по своїй суті і тривалою в часі. І, головне, що тут
більшовицьким енкаведистсько-кагебістським формуванням, незважаючи на
ведення ними боротьби проти національно-визвольних змагань найбільш
злочинними методами, формами й засобами, не вдавалося в повною мірою
досягнути своєї зловісної мети. Якщо в інших регіонах після відступу)
німецьких і приходу радянських військ останнім вдавалося встановлювали
свою місцеву владу, то на Гуцульщині розв’язання цього питання виявилося
проблемним. У більшості населених пунктів сільські ради створювалися
лише в квітні – травні 1945 р., хоч їх території були зайняті
більшовицько-радянськими військами у вересні – жовтні 1944 року. В цей
час тут діяла українська повстанська влада, які по можливості займалася
вирішенням питань повсякденного життя людей в умовах, коли в районних
центрах зосереджувалася більшовицько-радянська влада та її
адміністративні й репресивно-каральні формування.

Проте створення і функціонування в регіоні Гуцульщини повної структури
органів місцевої більшовицької влади далеко не повною мірою розв’язало
проблему зміцнення більшовицько-радянського режиму. Повстанськими
формуваннями протягом понад 10 післявоєнних років здійснюються напади на
військові радянські енкаведистсько-кагебістські формування, військові
гарнізони, насаджені повсюдно, сільські ради та їх підпали, точились
часті бої і перестрілки з прикордонними військами та інші акції
визвольного характеру.

І лише восени 1955 року більшовицькому режиму внаслідок посилених
кагебістських операцій вдалося знищити останні підпільні осередки
українських повстанців, що до цього часу діяли в центрі Галицької
Гуцульщини на території сіл Голови, Замагора, Красноїлля. В.Ясенів,
Стебні Верховинського району у той час, як в інших місцевостях України
більшовицькому режиму вдалось розгромити повстанські угруповання ОУН на
початку 50-х рр. Про це також засвідчують військові гарнізони, що були
повсюдно насаджені в післявоєнні роки на території Західної України для
посилення боротьби з національно-визвольними змаганнями і знищення
українського повстанського підпілля. Але якщо ці гарнізони були повсюдно
зняті на початку 50-х рр, то в селі Головах Верховинського району таке
військове формування знаходилося і продовжувало свої злочинні акції аж
до осені 1955 р. І лише після повного знищення повстанського підпілля в
цьому селі та навколишніх селах дана оперативна група кадебістських
бойовиків своїми зверхниками була розформована як така, що виконала
покладені на неї функції.

І тут склалася в ті часи унікальна історична ситуація, яка заслуговує на
увагу сучасних науковців-дослідників, а можливо і майбутніх. За 10
післявоєнних років більшовицький СРСР міцно укріпився на одній шостій
суші планети Земля, оволодів він виготовленням атомної зброї,
підпорядкував своєму впливу ряд держав Європи та Азії, перетворився у
велику мілітарну силу і став серйозною воєнною загрозою для всього
світу, в той час цьому монстру лише на 11 році після Другої світової
війни вдалося досягти своєї мети – повністю розгромити
національно-визвольні змагання на Гуцульщині.

Усе це і попередню історію Гуцульського краю більшовицько-радянська
влада намагалася врахувати і, таким чином, будувала тут у наступні
десятиріччя свого режиму політику, яка ґрунтувалася на
“ленінсько-сталінській пильності”, тоталітаризмі, фальшивості й
жорстокості, про що йшла мова вище, та суворій ізоляції гуцулів, які
жили в Україні, від контактів і співпраці з гуцульською і взагалі
українською діаспорою.

І хоч іноземним колонізаторам протягом багатовікової історії
колоніального поневолення Гуцульського краю не вдалося вбити в його
жителів волелюбність, національну гідність та патріотизм до своєї нації
і держави, їх незалежності, однак ця трагічна історія краю не залишилася
безслідною в свідомості, рівнях мислення, суспільно-політичних
орієнтаціях і практичних діях певної частини населення цієї
етнографічної групи українців.

Усі ці явища і тенденції породили й висунули тут на суспільну арену ряд
проблем, розв’язання яких стало нагальною і невідкладною справою на
рубежі 80 – 90 рр. у зв’язку із зародженням та розвитком демократизації
суспільних процесів в Україні. Це проблеми, насамперед,
національно-культурного й духовного відродження Гуцульського краю,
консолідації гуцулів, які живуть на гірських територіях, по різних
сторонах Чорногірсько-Чивчинського масиву, підпорядкованих, згідно з
адмінтериторіальним поділом в Україні, в різних областях, налагодження
між ними співпраці в соціально-економічних, культурно-духовних, інших
сферах та встановлення взаємозв’язків з гуцульською діаспорою.

І якщо в цей час було вже більш-менш ясним питання, що треба робити в
регіоні Гуцульщини щодо розв’язання назрілих проблем його відродження й
розвитку, то залишалися відкритими питання: хто це повинен робити і як
це треба робити в тогочасних непростих соціально-економічних і
політичних умовах в Україні та за її межами.

Та все ж таки, в кінцевому результаті, тут були знайдені, як показав
подальший понад 10-річний період часу, вірні шляхи розв’язання цих
непростих та водночас надто важливих для тогочасного і майбутнього
Гуцульщини питань.

У цьому плані тут у всій своїй повноті стала очевидною необхідність:

по-перше, створення, а далі, розширення системи суспільно-громадських,
наукових, навчально-виховних, духовно-мистецьких та ін. регіональних
інституцій та визначення завдань щодо вдосконалення їхньої
організаційної, науково-дослідницької, педагогічної, культурологічної,
духовно-патріотичної та інших напрямів діяльності;

по-друге, тісна співпраця новостворених регіональних інституцій з даних
питань з місцевими та регіональними представницькими й державними
органами влади, громадськими організаціями, органами і закладами освіти,
культури, інших гуманітарних сфер районів і міст регіону Гуцульщини та
вищим громадами і науково-педагогічними структурами;

по-третє, налагодження співпраці з товариствами та організаціями
гуцульської діаспори.

І тут головне – відзначити, що ці важливі ідеї, передбачення й завдання,
починаючи з 1990 р., одержують своє практичне втілення.

Одним з перших і водночас важливих компонентів передбачуваної системи
регіональних організацій на Гуцульщині було товариство “Гуцульщина”,
створене навесні 1990р. за ініціативою редактора районної газети
“Верховинські вісті” Д.Ватаманюка та голови районної ради П.Пониполяка,
яке згодом набуло статусу Всеукраїнського. Вслід за товариством
“Гуцульщина” протягом 1991 – 1993 рр. тут склалася нова громадська
регіональна організація “Гуцульська освітянська рада”. Кожна з цих
громадських організацій мала з самого початку створення свої сфери
діяльності та відповідні завдання, які не зазнали корінних змін до
сьогодні. Товариство “Гуцульщина”, очолюване протягом усього часу
Дмитром Ватаманюком, займається організацією проведення Гуцульських
фестивалів, з’їздів і конгресів гуцулів, працює над забезпеченням
консолідації гуцулів, які проживають в Україні та діаспорі, відіграє
головну роль у видавничій справі тощо.

Гуцульська освітянська рада навчальних закладів (голова, директор
Яворівської ЗОШ – І – ІІІ ступеня Косівського району, кандидат
педагогічних наук Петро Лосюк) працює над розв’язанням проблем розвитку
та вдосконалення освіти в умовах Гуцульського регіону, періодично
проводить свої засідання та науково-педагогічні заходи з питань
організації навчально-виховного процесу, запровадження вивчення
гуцульщинознавства, узагальнює і поширює передовий педагогічний досвід з
даних проблем тощо.

Однак ці організації буди і залишаються на громадських правах. До їх
складу ввходять досвідчені спеціалісти-практики з галузей культури,
освіти, мистецтва, преси та ін., які забезпечують ефективну діяльність
як товариство “Гуцульщина”, так і Гуцульської освітянської ради в
питаннях виконання ними своїх обов’язків, що стосувалися розв’язання
проблем організаційно-методичного характеру і не охоплювали широкого
спектра проблем Гуцульського регіону, нагромаджених у процесі
багатовікової і складної історії цього краю. І тут, як засвідчив початок
90-х рр. XX ст., важливе місце належить науці, без якої розв’язання
ключових проблем належним чином практично неможливе.

А наука, яка забезпечувала б потреби краю в основних аспектах його
розвитку, виявилася в той час дефіцитною. Адже цей край, особливо в
період радянського режиму, належним чином не досліджувався, оскільки
його ідеологами Гуцульщина, її історія, культура, інші суспільні сфери
вважалися “патріархальщиною, пережитками”, які згідно з настановами
комуністичних верховодів, слід було долати, а не досліджувати і
розвивати. І хоч у 60 – 80 рр. XX ст. на науковій арені були відомі
дослідники проблем Гуцульського краю Володимир Грабовецький, Петро
Арсенич, Володимир Полєк та інші, проте їх робота щодо дослідження
Гуцульщини, її історії, культури, суспільних сфер обмежувалася різними
способами й засобами і навіть була ризикованою. А такий науковець, як
Петро Арсенич, постійно переслідувався органами КДБ за виступи проти
русифікації, нищення пам’яток історії, культури, пропаганду націоналізму
і т.д.

Однак і в тих складних умовах більшовицького режиму названі нами та
інші, не названі, науковці чимало зробили для дослідження Гуцульського
краю, його історії, культури.

Проте ці дослідження, а також наукові конференції з історії культури,
освіти та інших проблем Гуцульщини, що проводилися науковцями
Івано-Франківська, Львова і навіть діаспори, у містах Косові (1991 р),
Івано-Франківську в час Світового Конгресу гуцулів (1993 р) не носили і,
звичайно, не могли носити всеохоплюючого характеру розгляду і розкриття
проблем Гуцульського краю та забезпечення в необхідній мірі втілення
теоретичних напрацювань у практику.

Тому вже тоді стала очевидною необхідність створення наукової установи в
регіоні Гуцульщини, яка б займалася постійно і цілеспрямовано на місцях,
в регіоні науковими дослідженнями важливих проблем минулого, сучасного й
перспектив майбутнього Гуцульського краю, впровадження теорії в практику
його національно-культурного й духовного відродження і розвитку,
утвердження національної ідеї як основи формування національної
свідомості, патріотичних почуттів і громадянської позиції в усіх
прошарків, груп і верств жителів краю тощо.

І, звичайно, за ініціативою і наполяганням Всеукраїнського об’єднаного
товариства “Гуцульщина” і Верховинської районної ради (голова Дмитро
Ватаманюк). Верховинської районної державної адміністрації (голова Петро
Пониполяк), Інституту українознавства Київського університету
ім.Т.Шевченка (директор Петро Кононенко), Міністерства освіти і науки
України така наукова установа згідно з наказом міністра Петра Таланчука
від 21 серпня 1993 року була створена з осідком у центрі Гуцульщини,
смт.Верховині, її повна назва – філія “Гуцульщина” Інституту
українознавства Київського університету ім.Т.Шевченка (з 21.08.2000 р. –
філія “Гуцульщина” Науково-дослідного інституту українознавства
Міністерства освіти і науки України) у зв’язку з її підпорядкуванням
новоствореній міністерській інститутській структурі. Далі – філія
“Гуцульщина”.

Проте процес створення цієї наукової установи на Гуцульщині проходив
складно і тривалий час. Адже ж це було через неповних два роки після
проголошення незалежності України, і дехто з посадовців, від яких певною
мірою залежало позитивне вирішення питання створення цієї наукової
установи або продовжував сидіти на своєму зігрітому ще в період
попереднього, радянського, режиму місці, або новий сів на загріте раніше
місце і ще не усвідомлював себе чітко, як один, так і другий, чи він
живе і працює в незалежній Україні, чи він є ще працівником
есесерівської України. Усе це достатньо чітко проявлялося при розгляді
цієї важливої для Гуцульського краю проблеми, коли панацеєю вважалися і
цінувалися центральні регіони України, багаті на корисні копалини, де
сконцентрований, за їх уявою і мисленням, “гегемон-інтернаціоналіст,
авангард соціалістичного суспільства”, вільний від “націоналістичних
пережитків”, насамперед, таких, як знання рідної української мови,
дотримання народних і родинних традицій, звичаїв та інших
морально-культурних надбань, і, водночас, скоса, зверхньо дивилися на
сільські регіони, знецінюючи їх соціально-економічну й
культурно-духовну, а коли йшлося про Гуцульщину, Карпати, то й
природо-рекреаційну та оздоровчу значимість. Безперечно, ці постулати
позбавлені всяких елементів науковості та наповнені абсурдністю. Але
вони служили основою для обмежень відведення коштів на розвиток тут
мережі закладів освіти, культури, охорони здоров’я, природоохоронну та
рекреаційну роботу, тим більше, якщо брати до уваги науку, хоч
історико-культурне та оздоровче значення не лише для жителів цього
регіону, а й значної частини України та взагалі багатьох європейських
країн було і залишається незаперечним.

Усе це дало про себе знати на початку розгляду питання про створення
наукової установи на Гуцульщині, коли одним з нерядових посадовців було
в дошкульній формі закинуто “запитання-відповідь”: “Ви з цим питанням
звертаєтесь до нас, у міністерство , а Ви що, не знаєте того, що в нас є
Донбас?!” Інша посадова особа, посилаючись на 25-річчний стаж у сферах
організації науки, виявилась тут у безвихідному становищі з приводу
того, що ніяк не може зрозуміти “навіщо гуцулам погрібна наукова
установа?”

Безперечно, тут же довелося внести як для одного, так і для другого
посадовця певну ясність з приводу того, що гуцули розуміють проблеми
Донбасу, шанують працю його жителів і не заперечують ролі економічного
потенціалу цього регіону для держави, але слід зрозуміти, що в Україні є
також Карпати, Гуцульщина, де люди живуть в особливо складних
ландшафтно-географічних та кліматичних умовах, і тут потрібна особлива
увага до культури, освіти, збереження історико-культурних цінностей,
природи тощо. А все це можливо здійснювати лише за наявності відповідних
науково-теоретичних напрацювань та їх втілення в практику. Тому,
безперечно, для цього тут потрібна наукова установа. Дещо більш
категоричним у питаннях створення наукової установи був один з чільних
посадовців ректорату Київського університету ім.Т.Шевченка, який,
очевидно, забувши, що він уже не викладає партбудівництво у ВПШ,
недвозначно з цього приводу заявив, що лише в даний час (мав на увазі
1993 рік) не вистачає того, щоб Інститут українознавства з Міністерством
освіти і науки насаджували українознавчі установи по всій Україні, і
запевнив, що цим питанням ще буде займатися вчена рада університету.

Дехто з ближчих до Гуцульщини “патріотів” був не проти створення
наукової установи з дослідження проблем Гуцульського краю, але щоб ця
наукова установа ні в якому разі не знаходилася на території Гуцульщини,
а за її межами, зокрема в Івано-Франківську. Звичайно, ця ідея не була
сприйнята, оскільки її носії мали певну свою мету: нажити собі дивіденди
на ідеях гуцулів і Гуцульщини. Тоді б наукова установа та її науковці
існували самі по собі, вважаючи себе “дорогими гостями” гуцулів, їх
наїзниками, а гуцули і Гуцульщина були б самі по собі.

Усе сказане є достатнім свідченням того, який імідж Гуцульському краю і
його жителям був створений у процесі багатовікового колоніального
поневолення іноземними державами взагалі і більшовицьким СРСР, зокрема.

І хоч дана наукова установа все ж таки врешті-решт була створена на
Гуцульщині, то це завдяки лише вищому тодішньому керівництву
Міністерства освіти і науки України: міністру Петру Таланчуку, його
першому заступнику Анатолію Погрібному а також директору Інституту
українознавства Петру Кононенку, їхнім державницьким позиціям.

Проте в наступні роки декого, здавалось би, не такого й низького рівня
керівників-науковців, не полишала тривога з приводу того, що на
Гуцульщині функціонує українознавча наукова установа, як з приводу й
того, що українознавство як наука розвивається і впроваджується його
вивчення, у зв’язку з цим виносилися “ідеї” щодо закриття філії
“Гуцульщина” та чулися заклики і давалися настанови бути обережними щодо
українознавства і як науки, і як навчального предмета.

Це один з численних фактів, які засвідчують, що довготривалий
колоніальний гніт залишає свої сліди після себе на тривалий час.
Особливо це стосується культури і, насамперед, такого її компонента, як
наука, яка повільно очищається і позбувається штучно насаджуваних їй
протягом століть колоніальної залежності, збочень, навіть уже в умовах
переходу від залежності до незалежності.

Про це достатньо переконливо засвідчують 12-річний період
національно-культурного і державного відродження та розвитку в Україні
на шляху її незалежності взагалі та в окремих регіонах, зокрема.

Як засвідчила 10-річна наукова діяльність філії “Гуцульщина”, особливо
типовим в усіх цих аспектах був Гуцульський регіон, розташований на
найвищих і важко доступних територіях Українських Карпат та найбільш
тривалий час, зазнавав колоніального поневолення і вимагав визначеності
проблем та шляхів їх розв’язання, які б базувалися на результатах
наукових досліджень відродження і розвитку краю.

І тому вже з перших днів новоствореної наукової установи на Гуцульщині
основні її завдання полягали в тому, щоб вірно зорієнтуватися в тодішній
ситуації і розвиток позитивних паростків рубежу 80 – 90-х рр. з
національно-культурного відродження та демократизації в
суспільно-громадському житті краю поставити на наукову основу, і цим
самим очистити їх від негативних нашарувань, стихійності, кидання в
крайності, компанійщину тощо.

Цими обнадійливими на перспективу паростками на початку 90-х рр. XX ст.
ставали Гуцульські фестивалі, які в розбудовчий період набирали свого
розвитку і вдосконалення та водночас самі позитивно впливали на
суспільні процеси, сприяли культурно-національному та державотворчому
відродженню в краї. Перший з таких фестивалів відбувся восени 1991 році
на лісовій галявині в селі Верхній Ясенів Верховинського району
Івано-Франківської області, другий – у 1992 році у Вижницькому районі
Чернівецької області.

В основному це були початкової стадії і рівнів заходи
мистецько-розважального характеру, що зводилися до наповнення своїх
програм музикально-співочими, танцювальними та іншими гуцульськими
культурно-мистецькими видами жанрами. Ці фестивалі не відзначалися
особливою масовістю щодо кількості учасників та представництва від усіх
одиниць адміністративно-територіального поділу (районів і міст)
Гуцульського району. У них активну і масову участь брали найближчі,
центральні райони Гуцульщини, зокрема, Верховинський, Путильський,
Вижницький, Рахівський райони, Косівський і Надвірнянський райони,
м.Яремче та гуцульська діаспора були представлені лише окремими
колективами.

Проте вже більш різнопланово проходив восени 1993 року III Гуцульський
фестиваль в Рахівському районі Закарпатської області. Це вже був той
період, коли в регіоні Гуцульщини, крім товариства “Гуцульщина”,
започаткували свою діяльність Гуцульська освітянська рада та філія
“Гуцульщина” Інституту українознавства, внаслідок діяльності яких
Гуцульські фестивалі почали збагачуватися науковими, педагогічними,
культурно-просвітницькими та іншими заходами. Це – науково-практичні
конференції, круглі столи, засідання Гуцульської освітянської ради з
найрізноманітніших та водночас важливих соціально-культурних,
освітянських, духовно-моральних, природо-екологічних та ін. проблем. З
обговорюваних питань розроблялися і приймалися наукові рекомендації,
звернення, відозви і т.п. до різного рівня державних структур.

Таким чином, фестивальний рух на Гуцульщині поступово переводиться на
наукову основу і цим саме набуває водночас наукової спрямованості та
багатоплановості щодо свого впливу на суспільні процеси в регіоні в
період національно-культурного і державного відродження в умовах
незалежності України.

Ці позитивні новації, що уможливлювали переведення фестивального руху на
наукову основу та надання йому наукової, соціально-культурної і
державницької спрямованості, одержали своє започаткування в процесі
проведення III Гуцульського фестивалю в Рахівському районі.

Тут у рамках фестивалю з широкою участю керівників навчальних закладів
та педагогів-новаторів Гуцульського регіону проведено розширене
засідання Гуцульської освітянської ради з питань використання культурних
надбань гуцулів у навчально-виховній роботі закладів освіти Гуцульського
регіону. На цьому педагогічному зібранні представлено новостворену на
Гуцульщині наукову установу – філію “Гуцульщина” Інституту
українознавства. Ознайомлено учасників зібрання з основними завданнями
її науково-дослідницької роботи в регіоні, дослідження нею
етнічно-національних, мовних, культурно-освітянських та ін. проблем.

І тут з обсягу визначених проблем філії “Гуцульщина” намітились три
основні аспекти (напрями) її наукової роботи:

по-перше, дослідження теоретичних проблем українознавства
(гуцульщинознавства) в регіоні Гуцульщини та впровадження її результатів
у практику національно-культурного, освітньо-виховного, державотворчого
відродження і розвитку, захисту довкілля краю та інші;

по-друге, сприяння впровадженню та вдосконаленню вивчення
українознавства в закладах освіти Гуцульського регіону, проведення
заходів з основних його проблем для різних категорій інтелігенції,
зокрема, працівників освіти, культури, інших галузей і взагалі громадян;
видання науково-методичних розробок тощо;

по-третє, створення джерельної бази українознавства на території
Гуцульщини та за її межами, збір українознавчих матеріалів, їх аналіз,
узагальнення і використання в науковій та навчально-виховній роботі,
оформлення з українознавства–гуцульщинознавства навчальних кабінетів,
залів, кімнат, кутків тощо.

Ці триєдині напрями (аспекти) наукової роботи філії “Гуцульщина”, будучи
тісно взаємопов’язані між собою, взаємодоповнювали один одного і цим
самим уможливлювали новоствореній науковій установі чіткіше визначити
свою наукову діяльність на перспективу та домагатися позитивних
результатів як у кожному з даних напрямів, так і в загальному їх обсязі,
разом узятих.

Такий підхід у здійсненні науково-дослідної роботи проблем
українознавства в регіональних умовах Гуцульщини, як про це засвідчив
10-річний період функціонування наукової установи, був вірним. І
головне, що цей добрий початок одержував своє втілення, в першу чергу, в
наукових заходах, що проводилися з важливих проблем Гуцульського регіону
в рамках наступних фестивалів.

Так, наприклад, на науково-практичних конференціях розглядалися теми:
під час IV фестивалю у Верховинському районі (1994р.) “Актуальні
проблеми етнічного, мовного, освітянського і культурного розвитку на
Гуцульщині; під час V у Путильському районі (1995р.) – “Економічні та
природо-екологічні проблеми Гуцульщини і шляхи їх розв’язання “. під час
VIII – у Рахівському районі (1998 р.) – “Карпатський регіон і проблеми
старого розвитку”; під час IX у Надвірнянському районі (1999 р.) –
“Економічні та соціально-культурні проблеми регіону Гуцульщини”, під час
X у місті Коломиї (2000 р.) – “Гуцульщина: наука, освіта, культура”; під
час XI у Верховинському районі – “Проблеми відродження і розвитку
матеріальної і духовної культури гуцулів”, під час XII у Косівському
районі (2002 р.) –”Гуцульщина на початку XX ст.”, під час XIII у
Вижницькому районі (2003 р.) –”Ріки і гірське життя”.

Безперечно, це лише один з блоків (чи напрямів), але основних і дуже
важливих: організації наукових досліджень та практичної реалізації їх
результатів. І, звичайно, саме це дало, насамперед, могутній поштовх
розвитку фестивального руху. З кожним роком Гуцульські фестивалі
поповнювалися новими компонентами, розширювалися і вдосконалювалися їх
програми, збільшувалася кількість учасників тощо. При цьому тут є
важливим інший чинник, який слід мати на увазі. Це підтримка
фестивального руху не тільки з боку місцевих, а й регіональних, обласних
владних структур і, таким чином, з’єднання тут у єдине ціле
науково-інтелектуального, культурно-мистецького потенціалу та
організаційно-адміністративного ресурсу. Це підтвердилося під час
проведення V Гуцульського фестивалю 1995 р. у Путильському районі
Чернівецької області, коли обласна адміністрація, очолювана тоді Іваном
Гнатишиним, не обмежилась, як це було раніше, присутністю на
фестивальних заходах когось із представників від культури, а надала
відчутну матеріальну й організаційну допомогу в підготовці фестивалю та
наукової конференції, що проходила в його рамках, а також особисто
виступили з доповідями на конференції Іван Гнатишин та ряд керівних
працівників облдержадміністрації.

Ця добра справа поєднання наукового, культурно-мистецького та
адміністративно-матеріального ресурсів в організації проведення
фестивалів продовжена, розширена і вдосконалена Івано-Франківською
обласною державною адміністрацією, очолюваною Михайлом Вишиванюком,
зокрема, фестивалів, що проходили в 1999 р. у Надвірнянському, 2002 р. у
Косівському районах та 2000 р. у м.Коломиї.

Лише такий підхід об’єднання науково-інтелектуального та
адміністративно-матеріального, організаційно-господарського ресурсів
позитивно сприяє розвитку фестивального руху, уможливлює теоретичні
напрацювання краще втілювати в практику, спрямовану на
національно-культурне відродження і розвиток Гуцульського краю в умовах
незалежності України. Важливо, щоб ця добра справа була постійною і
набувала свого поширення та практичного втілення. Як наслідок цього, в
останні роки розширилася географія проведення Гуцульських фестивалів на
всю територію Гуцульщини, Коломийщину, Надвірнянщину та до певної міри і
Косівщину, які раніше займали дещо стриману, пасивну позицію щодо
Гуцульських фестивалів, обмежуючись переважно представленням на них
окремих колективів. В міру розвитку фестивального руху, щорічно помітне
збільшення кількості гостей фестивалів: представників високих інстанцій
України і зарубіжжя. Наприклад, на IX Гуцульському фестивалі, що
проходив у 1999 році в Надвірнянському районі, гостем фестивалю був
Президент України, на наступному, X, у місті Коломиї, його гостями були
Президент держави та Голова Верховної Ради.

Усе це й сприяло такому стрімкому зростанню соціальної,
культурно-мистецької, консолідуючої, інтелектуально-духовної ролі
“Гуцульських фестивалів, підвищенню їх суспільного авторитету не лише в
Гуцульському регіоні, а й в Україні взагалі та за її межами, особливо, в
гуцульській діаспорі.

Тому, безперечно, закономірним є те, що Гуцульським фестивалям останнім
часом надано статус загальнодержавних заходів, і вони набули широкого
міжнародного звучання.

І, звичайно, роль укладеної тут науки взагалі і філії “Гуцульщина”,
зокрема, є фактами незаперечними. Як засвідчує суспільно-історичний
розвиток, наука є необхідною не лише за даних обставин, ситуації та
часу. Вона залишається необхідною в даний час і назавжди, оскільки
культура гуцулів, як і будь-яка культура чи інші сфери, можуть у
будь-який час піддаватись збоченням, перекрученням, низькопробним
“вдосконаленням” з боку окремих “новаторів”. Прикладом цього може бути
“новаторство” Руслами Лижичко, яка зробила “нові відкриття” в
гуцульських танцях і на цій основі дала їм нову назву “дикі танці”, чим
перевершила в цинізмі колишнього комуністичного ідеолога Валентина
Маланчука, секретаря ЦК КПУ, який називав культурні цінності гуцулів
“патріархальщиною”, однак йому не вистачило сміливості іменувати їх
“дикими”. І не може не викликати подиву, що цю “нову назву” гуцульського
танцювального мистецтва підхопили і тривалий час мусували ЗМІ, при чому,
на жаль, державні, і таким чином постійно “піднімали настрій” у свідомих
людей, патріотів гуцульського краю.

Водночас і сама постановка шоу Руслани не найвищого ґатунку. Але це вже
справа іншого порядку. Тут все залежить від людини, на що вона
спроможна. Але обурює образлива назва, накинута на танці гуцулів,
хотілося б запобігти аналогічних фактів у майбутньому. Цьому факту дала
свою оцінку філія “Гуцульщина”.

Однак наукова робота філії “Гуцульщина” не вичерпувалася виробленням
наукових основ та їх практичним втіленням, пов’язаних лише з розвитком,
поширенням та вдосконаленням фестивального руху в регіоні Гуцульщини та
розв’язанні інших, тісно пов’язаних з ним, проблем. Це був лише один з
тих важливих блоків (аспектів) науково-дослідної роботи, який займав
відповідне місце в обсязі досліджуваної науковою установою теми.
Водночас тут стояли на порядку денному проблеми науково-організаційного
забезпечення, впровадження та вдосконалення вивчення українознавства в
закладах освіти Гуцульського регіону. Проте цей процес не був
ізольованим, у відриві від теоретичних напрацювань та створення
відповідної джерельної бази і взагалі матеріальної бази. Але ж, щоб
вчасно впровадити вивчення навчального предмета, особливо
українознавства, яке, як відомо, протягом тривалого часу було міцно
затиснуте колоніальним пресом більшовицького режиму, вкрай необхідні
наукові напрацювання в сферах його теорії й методики вивчення, тобто
треба: по-перше, мати, що вивчати; і, по-друге, знати, як його вивчати.
Однак це ще не все для здійснення не лише першого чи другого, а й обох
разом узятих. При даній ситуації тут ще необхідний і третій, не менш
важливий, компонент, матеріально-джерельна база, яка є важливою
передумовою успішного розв’язання наукових проблем як у першому, так і в
другому компонентах, а також у їх обох разом узятих, тобто в
напрацюваннях у сфері теорії українознавства та організації його
вивчення. І тут, хоч Науково-дослідним інститутом українознавства та
зарубіжними українознавчими центрами зроблено чимало, особливо в сфері
теорії, однак, нерозв’язаних проблем залишається багато, особливо в
другому і третьому компонентах (теорії українознавства та організації
його вивчення). Адже ж те, що протягом століть піддавалось заборонам,
перекрученням і нищенню створити, впровадити та вдосконалити за десяток
чи півтора десятка років, та ще при протидії старих консервативних сил,
практично неможливо.

Беручи до уваги ці негативні чинники і проблеми, що випливали з них,
філія “Гуцульщина” проводила свою роботу щодо організаційного і
наукового забезпечення, їх розв’язання в умовах Гуцульського регіону, її
нечисленний науковий колектив також працював над дослідженням і
розробкою теоретичних проблем українознавства в регіональних умовах
Гуцульщини, сприяв органам освіти та освітянським закладам щодо
впровадження та вдосконалення вивчення українознавства, підвищення
фахового рівня і методичної майстерності кадрів українознавців,
створення джерельної бази з даного предмета для її використання у
науковій та навчально-виховній роботі тощо.

Реалізації цих важливих організаційних, наукових і педагогічних проблем,
як і проблем розвитку фестивального руху, також підпорядковувалося
проведення наукових конференцій, круглих столів, семінарів, методичних
об’єднань, видання книжок, брошур, статей у наукових збірниках,
журналах, пресі, передач у ЗМІ, організації тематичних виставок,
підготовка і подання наукових рекомендацій загальнодержавним,
регіональним і місцевим органам влади, освітянським закладам,
громадським організаціям.

За 10-річний період функціонування наукової установи філії “Гуцульщина”
її науковцями з досліджуваних проблем Гуцульського регіону опубліковано
30 книг, 6 брошур, 290 статей у наукових збірниках, 500 статей в
центральній, регіональній і місцевій пресі, зроблено 300 доповідей на
наукових конференціях, з них більше 100 на міжнародних і всеукраїнських,
прочитано 280 лекцій на семінарах, науково-методичних об’єднаннях.
Зроблено понад 230 виступів на різних масових заходах, підготовлено 60
науково-методичних рекомендацій, написано 25 відгуків і рецензій на
книги і дисертації, організовано 80 тематичних виставок з історії,
освіти і культури Гуцульщини, здійснено 500 виступів на радіо:
всеукраїнському, регіональному і місцевому, у т.ч. Всеукраїнському – 45,
регіональному – 55, місцевому – 300, а також 7 – по телебаченню.

Протягом десятиріччя філії “Гуцульщина” побачили світ книги її
науковців: Петра Арсенича з історії культури Гуцульщини та її
дослідників – “Родина Шухевичів”, “Родина Бандерів”, “Прикарпаття в
житті Каменяра”, “Гуцульщина в творчості Гната Хоткевича”, Калини
Ватаманюк з духовно-пізнавальних і морально-етичних проблем – “Ми, діти
світла”, “Між Хрестами і Зорями”, “Сад моїх журавликів”, покійного
Мирослава Стельмаховича з проблем української педагогіки та
етнопедагогіки – посібник “Українська родина і педагогіка”, “Теорія і
практика національного виховання” та ін.

Протягом 10-річчя функціонування наукової установи на Гуцульщині її
науковцями, зокрема Зеленчуком І.М., Ватаманюком Д.М., Арсеничем П.І.,
Шкрібляком П.В., Зеленчуком В.І. опубліковано чимало статей з проблем
українознавства в системі освіти і виховання в наукових збірниках,
журналах, зроблено ряд доповідей на міжнародних і регіональних наукових
конференціях, семінарах, курсах та інших заходах, розроблено ряд
наукових рекомендацій, як, наприклад, Кабінету Міністрів України на
початку 1994 р. з приводу незадовільного стану підготовки до виборів у
Верховну Раду; Міністерству освіти України (1997 р.) щодо необхідності
визначеності в питаннях вивчення українознавства в закладах освіти;
Голові Верховної Ради України (2003 р.) щодо ненаукового підходу
розробників проекту Закону “Про адміністративно-територіальну реформу в
Україні” і недоцільності його прийняття Верховною Радою та ін.

Аналіз змісту друкованих і усних напрацювань філії “Гуцульщина” протягом
10 років її функціонування засвідчує, що в них достатньо чітко
прослідковувалися дослідження і висвітлення, в першу чергу, трьох вище
вказаних напрямів, які стосуються (крім розвитку фестивального руху)
також поглиблення теорії українознавства і його вивчення та створення
джерельної бази. При цьому останній напрямок, серед інших двох
попередніх, є дуже важливим. Це насамперед зумовлено тим, що радянським
режимом, починаючи з кінця 20-х рр., була накладено таку не лише на
наукові дослідження і вивчення українознавства, навіть його власну назву
було замінено терміном “народознавство”; нищилися українознавчі наукові
і навчальні установи, кадри, теоретичні напрацювання, збочувались,
руйнувалася джерельна база шляхом фальсифікацій та висвітлення подій і
фактів соціально-економічного, політичного і духовно-культурного
розвитку імперсько-шовіністичних позицій. Все це підводилося до
марксистсько-ленінських догм і доктрин.

Тому, безперечно, джерельною базою українознавству не можуть служити
належним чином т.зв. “Історія міст і сіл Української РСР,” радянська
преса, переважна більшість інших друкованих засобів тощо, у яких
фальшиво висвітлюється тогочасна дійсність з метою насадження
імперсько-шовіністичних ідей і стереотипів у життєво важливі сфери
українського суспільства. Філія “Гуцульщина” розробила методику збирання
українознавчого матеріалу в умовах Гуцульщини, їх використання в
науковій та навчально-виховній роботі, написанні загальних описів
населених пунктів, виконання випускних творчих робіт (матур)
випускниками ЗОШ І – ІІІ ступенів та інших навчальних закладів.

У зв’язку з цим значна частина доповідей, наукових повідомлень на
наукових засадах, опублікованих статей та виступів у засобах масової
інформації стосувалися саме даних проблем. Для цього використовувалися в
регіоні вчительські конференції, районні методичні об’єднання, семінари,
педагогічні читання та ін. форми заходів.

Це, звичайно, той науково-теоретичний та практичний потенціал, що був
створений у регіоні Гуцульщини лише науковцями філії “Гуцульщина”, які
працюють у ній на постійній основі та за сумісництвом. Тут не враховано
наукового вкладу, напрацьованого шляхом співпраці філії “Гуцульщина” з
державними органами, науковими установами, навчальними закладами та
іншими державними і громадськими інституціями, що функціонують у регіоні
і за його межами. Ці взаємозв’язки мають двосторонній характер і
відчутно впливають на зростання наукового потенціалу регіону.

Перший полягає в тому, що до активної участі в наукових заходах, які
організовуються філією “Гуцульщина” спільно з Всеукраїнським об’єднаним
товариством “Гуцульщина”, місцевими органами влади залучаються науковці
інституцій, що функціонують за межами Гуцульського регіону і їхній
науковий доробок доповнює і підсилює науковий потенціал регіону. Так,
наприклад, у роботі круглого столу з актуальних проблем етнічного,
мовного, освітянського і культурного розвитку на Гуцульщині, що
проводився у вересні 1994 р. у рамках IV Гуцульського фестивалю у
Верховині, крім науковців філії “Гуцульщина”, взяли участь і виступили:
професор центру буковинознавства при Чернівецькому університеті
ім.Ю.Федьковича Олексій Романець, голова Івано-Франківського обкому
профспілки працівників освіти і вищої школи Мирослав Габорак; на
Міжнародній науковій конференції з економічних, природо-екологічних
проблем Гуцульського регіону і шляхів їх розв’язання, що проходила в
1995 р. у рамках V Гуцульського фестивалю в Путилі, з доповідями
виступили: тодішній голова Чернівецької облдержадміністрації Іван
Гнатишин, ректор Чернівецького університету ім.Ю.Федьковича Степан
Костишин, зав. кафедрою Львівського лісотехнічного університету Нестор
Библюк ст. науковий співробітник Львівського інституту економіки Зіновій
Манів; на науковій конференції, що проходила в 1999 р. у Надвірній у
рамках IX Гуцульського фестивалю з перспектив економічного,
соціально-культурного, екологічного розвитку Гуцульщини в перші роки XXI
ст. виступили з доповідями директор Інституту українознавства Петро
Кононенко, депутат Верховної Ради України Василь Костицький, зав,
кафедрою економіки Прикарпатського університету ім.В.Стефаника Ірина
Ткачук, директор інституту Карпатського лісівництва Василь Парпан.
директор гуманітарного ліцею Київського університету ім.Т.Шевченка
Галина Сазоненко. директор Гуцульського дослідного інституту США
(Чикаго) Микола Домашевський; на науковій конференції, що проходила в
2001 р. у Верховині у рамках XI Гуцульського фестивалю з доповідями
виступали начальники управлінь освіти і науки: Чернівецької
облдержадміністрації Михайло Бауер, Івано-Франківської – Романія
Постолянюк, дослідник санскриту зі Львова Василь Кобилюх та ін.

Таким чином, на конференціях та інших наукових заходах, що проводилися
філією “Гуцульщина” спільно з органами місцевої влади, було заслухано
понад 40 доповідей відомих науковців і вчених, які працюють у вузах і
наукових закладах за межами Гуцульщини.

Це, безперечно, внесло певний науковий вклад та уможливило тісніше
поєднання теорії і практики у розв’язанні проблем регіону, вироблення
науково-обґрунтованих платформ і рекомендацій тощо.

Другий взаємозв’язок співпраці має зворотний напрям. Він полягає в тому,
що науковці філії “Гуцульщина” включаються до участі в роботі наукових
заходів, які організовуються іншими інституціями, зокрема Карпатським
біосферним заповідником, Гуцульською освітянською радою та ін.

Так, наприклад, на міжнародних науково-практичних конференціях,
організованих Карпатським біосферним заповідником, Фондом Карпатського
Єврорегіону та ін. організаціями від філії “Гуцульщина” було
представлено ряд доповідей, а саме: на конференцію “Міжнародні аспекти
вивчення та охорони біорізноманіття Карпат” (1997 р.) доповідь
“Формування екологічної свідомості – один з важливих чинників збереження
біорізноманіття Карпат” (Шкрібляк П.В.); на конференцію “Карпатський
регіон і проблеми сталого розвитку” (1998 р.) – доповіді: “Система
природо-екологічної освіти і виховання – важливий чинник щодо
розв’язання проблем сталого розвитку” (Шкрібляк П.В.), “Пам’ятки природи
Карпат та їх зберігання” (Зеленчук І.М.), “Етнографічний регіон
Гуцульщини: адміністративно-територіальний устрій та роль органів
місцевого самоврядування і неурядових, громадських організацій у
розв’язанні проблем сталого розпитку” (Ватаманюк Д.М.); на конференцію
“Гори і люди” (2002 р.) – доповіді “Природо-екологічна свідомість як
важливий чинник збереження природного середовища в умовах Карпат:
історія, сучасний стан, проблеми і перспективи” (Шкрібляк П.В.), “Вплив
гірських умов Українських Карпат на формування традиційно-побутової
культури гуцулів” (Зеленчук І.М.).

На конференції “Розвиток здібностей особистості школяра з урахуванням
регіональних умов і особливостей”, організованій Гуцульською
освітянською радою (1998 р.), де з доповідями виступили: Шкрібляк П.В. –
“Розвиток творчих здібностей в учнівської молоді в процесі вивчення
українознавства в регіональних умовах”, Зеленчук І.М. – “Модель народної
школи мистецтв”, на конференції “Українознавство в педагогічному процесі
освітніх установ”, організованій Прикарпатським університетом
ім.В.Стефаника (1997 р.), від філії Гуцульщина” доповіді зробили:
Шкрібляк П.В. “Стан і проблеми впровадження вивчення українознавства в
навчально-виховних закладах Гуцульщини”, Зеленчук І.М. “Підготовка і
захист випускних робіт (матур) в умовах шкіл Гуцульщини”, Сіренчук М.І.,
керівник експериментального майданчика, директор Яблунецької школи-садка
“Арніка” “Виховні можливості школи-родини в школі-садку та ін.

Як засвідчують підсумки цього аспекту співпраці, науковцями філії
“Гуцульщина” зроблено близько 40 доповідей і наукових повідомлень на
наукових заходах, організованих іншими науковими установами та вузами
Західної України.

Цей напрям не менш важливий, ніж перший, попередній. Адже він уможливлює
поширення наукової діяльності даної українознавчої регіональної наукової
установи за межі регіону в сфери галузей інших наук і, таким чином,
застосування в їх розвитку і реалізації теоретичних напрацювань з
українознавства, зокрема, його освітньо-виховних та ін. доробків. Бо
загальновідомо, що для реалізації завдання в будь-якій галузі
(економічній, природо-екологічній, соціальній, духовно-культурній чи
іншій) необхідні не лише знання і практичні навички їх суб’єктів з даної
галузі, а й їх висока свідомість, усвідомлення і розуміння ними свого
місця в трудовому процесі, прихильне ставлення до виконання своїх
обов’язків, дотримання морально-правових норм і принципів у процесі
життєдіяльності, патріотично-громадські позиції тощо. А це вже
українознавчо-педагогічна наукова проблема, і її розв’язання
здійснюється на теоретичній основі саме цих наук. Тому розв’язання даної
проблеми вимагало розширення діапазону даної наукової установи в умовах
Карпат, широко розгалужена співпраця з іншими науковими інституціями та
практичне впровадження наукових доробків з українознавства в процеси
формування знань і насамперед свідомості суб’єктів тієї чи іншої галузі.

Ці аспекти співпраці філії Гуцульщина” з іншими науковими установами і
організаціями, вузами, як нам здається, заслуговують на своє подальше
продовження, розширення і поглиблення не лише в межах регіону Гуцульщини
чи прилеглих до нього територій, а й усієї України, оскільки
українознавство буде розвиватися також за рахунок регіональних
напрацювань та водночас щільніше поєднуватиметься з іншими науками.
Застосування його теоретичних напрацювань сприятиме виробленню більш
конкретизованих науково-обґрунтованих шляхів соціально-економічного та
культурно-духовного розвитку, приведення їх у відповідність до сучасних
соціальних вимог і потреб українського суспільства.

Внаслідок такої співпраці українознавство буде плідно розвиватись і як
наука, і як навчальний предмет та збагачуватиметься за рахунок наукових
напрацювань в інших галузях наук, які можуть стикатися з тими чи іншими
проблемами українознавства чи то на загальноукраїнському, чи
регіональному, чи на місцевому рівнях. І від такої співпраці залишаються
у виграші як одні, так і другі. Сумніву тут, безперечно, немає.

Це достатньо переконливо засвідчується десятирічною співпрацею філії
“Гуцульщина” з органами освіти та навчальними закладами Чернівецької
області. А почалася ця співпраця з місцевими органами влади та
освітянськими закладами на території Вижницького і Путильського районів,
які за своїми етнографічними ознаками відносяться до регіону Гуцульщини.
Вона полягала у спільному проведенні з українознавчих проблем шляхів їх
розв’язання як загальноукраїнського, так і регіонального та місцевого
обсягів і науково-педагогічних заходів, зокрема конференцій, семінарів,
методичних об’єднань, відзначень ювілеїв відомих діячів Гуцульщини і
взагалі Буковинського краю, групових та індивідуальних консультацій,
публікування статей у науково-популярній літературі, пресі, передач по
місцевому і регіональному радіо тощо.

І ця співпраця не залишилась безрезультатною. Вона, насамперед, сприяла
інтенсивному впровадженню вивчення українознавства в навчально-виховних
закладах, підвищенню інтересу і зацікавленості педагогів та учнів до
нововпроваджуваного предмета, оволодіння знаннями його основ тощо. І, як
результат цього, вже в 1995 – 1996 н.р. українознавство вивчалося в усіх
навчально-виховних закладах Винницького і Путильського районів
Чернівецької області.

У процесі нашої співпраці з місцевими органами влади, освіти та
педагогічними колективами навчальних закладів цих районів з питань
впровадження та вдосконалення вивчення українознавства водночас
складалася співпраця щодо спільного розв’язання цих питань з обласними
освітянськими структурами Чернівецької області, насамперед, управлінням
освіти і науки облдержадміністрації, Інститутом післядипломної освіти та
іншими організаціями. Це, звичайно, позитивно сприяло поширенню
напрацьованого досвіду освітянами Путильщини і Вижничини в інші райони
Буковини. І, таким чином, в області склалася чільна система вивчення
українознавства в освітянських закладах. Управлінням освіти і науки
облдержадміністрації видало наказ про впровадження вивчення
українознавства в усіх класах і групах загальноосвітніх шкіл та інших
типів навчальних закладів. В Обласному інституті післядипломної освіти
та районних і міських методичних кабінетах призначено методистів з
питань вивчення українознавства.

Путильський і Вижницький райони стали відповідною базою нагромадження
досвіду впровадження і вдосконалення вивчення українознавства та місцем
проведення обласних семінарів, конференцій, інших науково-педагогічних
заходів з різними категоріями освітян, що займаються проблемами
українознавства. В їх проведенні активну участь брали науковці філії
“Гуцульщина” Шкрібляк П.В., Зеленчук І.М., Ватаманюк Д.М., Зеленчук В.І.
та ін.

Усе це, звичайно, давало свої позитивні наслідки. З кожним роком на
Буковині навчально-виховна робота з українознавства та підготовка кадрів
з цього предмета набували свого розширення, урізноманітнення та
вдосконалення їх форм і засобів. Протягом тривалого часу тут проводяться
обласні олімпіади, огляди-конкурси, курси підвищення кваліфікації
педагогів-українознавців, у Вижницькому районі – зльоти творчої
учнівської молоді зі всього Гуцульського регіону тощо.

Напрацювання освітян Чернівецької області щодо впровадження та вивчення
українознавства уможливили філії “Гуцульщина” 19 жовтня 2001 р. на
Міжнародній науково-практичній конференції внесення рекомендації про
узагальнення і поширення їх досвіду. Ця рекомендація, звичайно, одержала
своє втілення на наступній Міжнародній науково-практичній конференції,
що відбувалась 19 жовтня 2002 р. На цьому науковому форумі досвід
освітян Чернівецької області був узагальнений, схвалений і
рекомендований до впровадження в Україні.

У цьому аспекті співпраця нашої наукової установи з органами освіти та
освітянськими закладами Буковини набуває свого подальшого продовження,
поглиблення та вдосконалення. Нашими спільними зусиллями при активній
підтримці органів місцевої влади в м.Вижниці у рамках XIII Гуцульського
фестивалю 28 серпня 2003 р. проведено наукову конференцію “Ріки і
гірське життя”; на стадії завершення підготовка проведення обласних
курсів вчителів українознавства, чергового зльоту творчої учнівської
молоді Гуцульського регіону; директор філії “Гуцульщина” 1 вересня 2003
року взяв участь у відзначенні Дня знань у Путильському районі
Чернівецької області.

Звичайно, аналогічна робота з питань впровадження та вдосконалення
вивчення українознавства також проводилася в інших районах Гуцульского
регіону, які належать до Івано-Франківської та Закарпатської областей,
її результати були також позитивними, оскільки українознавство вже в
1995 – 1996 н.р. також вивчалось в усіх школах Верховинського і
Косівського районів, м.Яремча Івано-Франківської області та в більшості
шкіл Рахівського району Закарпатської області. І хоч тут вдалося
зберегти вивчення українознавства у навчально-виховних закладах, однак
поширити суцільне вивчення цього предмета на всю територію даних
областей та вивести його на такий рівень, як це зроблено в Чернівецькій
області, все ж таки не вдалось. Але резерви на оптимістичну перспективу
тут є, і наша наукова установа буде намагатися їх використовувати в
своїй подальшій праці. Щодо основних причин успіхів у вивченні
українознавства в Чернівецькій області, то вони, очевидно в значною
мірою полягають у тому, що тут тривалий час очолювали обласне управління
освіти і науки такі відомі суспільно-громадські діячі та водночас
науковці, як Г.Філіпчук, а потім М.Бауер, які по-науковому, з
державницьких засадничих позицій підходили до розв’язання проблем
вивчення даного предмета в умовах Буковини, незважаючи на тиск, що
чинився на українознавство, особливо наприкінці 90-х XX ст. з боку
представників окремих “наукових кіл”, та їх “застереження” бути
“обережними” до українознавства як науки і як навчального предмета.

Безперечно, напрацювання освітян Буковинського краю з вивчення
українознавства заслуговують на своє продовження та поширення в інших
областях і містах України. Ця тенденція останнім часом набуває свого
посилення і цим самим викликає обнадійливі передбачення на перспективу.

Важливе місце в роботі філії “Гуцульщина” відводиться родинному
вихованню, розумовому розвитку учнівської молоді, її морально-етичному
вдосконаленню, які останнім часом все більше стають проблематичними, та
залученню батьківської громадськості до активної співпраці з
освітянськими закладами щодо розв’язання цих навчально-виховних проблем.
З середини 90-х рр. ХХ ст. в Яблунецькій школі-садку (зав. Сіренчук
М.І.) у початкових класах Верховинської школи-інтернату (класовод
Шкрібляк І.П.) Верховинського району Івано-Франківської області,
Підзахаричському навчально-виховному комплексі (директор Том’юк Ф.М.),
Усть-Путилівській ЗОШ І – ІІІ ступеня (директор Паушак К.М.)
Путильського району Чернівецької області та ін. навчальних закладах
реалізується концепція Інституту українознавства про нову генерацію
української національної школи, школи-родини.

У Криворівняській ЗОШ І – ІІІ ступеня ім.М.Грушевського Верховинського
району протягом 1995 – 2001 рр. проходив експеримент з підготовки і
захисту учнівських творчих робіт (матур) (автор – ст. наук. співробітник
філії Гуцульщина” Зеленчук І.М.). Цей вид розвиваючої і творчо-пошукової
роботи з учнівською молоддю впроваджений у більшості шкіл Верховинського
району та набув поширення в інших районах Гуцульщини, підтверджуючи при
цьому свою навчально-виховну ефективність.

Протягом останніх років філія “Гуцульщина” вишукувала шляхи і засоби
щодо поширення вивчення основ українознавства з різними верствами та
групами населення. Для цього використано підготовку до відзначення
двохтисячолітнього ювілею Різдва Христового та нової ери історії
людства. Нею в числі перших наукових установ в Україні було розроблено
розгорнуту приблизну програму основних заходів на період завершення II і
зустрічі III тисячоліття н.е. По своєму змісту ця програма є суто
українознавчою. У ній зосереджена основна увага на проблемі: “Україна в
контексті двохтисячолітньої історії нової ери”, і передбачалось
проведення ряду заходів такої тематичної спрямованості, як:
“Двохтисячолітній період нової ери – один з важливих етапів в історії
людства”, “Україна в контексті історії нової ери: підсумки, сучасний
стан, перспективи і проблеми майбутнього”, “Етнонаціональний розвиток
українського народу: його походження та етапи становлення”, “Українські
землі в складі Російської імперії, Польщі, СРСР та ін. колоніальних
держав: важкі випробування, трагічні наслідки, колосальні
матеріально-культур ні й людські втрати”, “Гуцульщина в контексті
загальнонаціональних процесів України: історія, сучасний стан,
перспективи”, “Україна на рубежі XX і XXI століть” та ін. Всього 10
найважливіших тем з українознавства, які реалізовувались як у регіоні
Гуцульщини. так і за його межами, оскільки дана програма була схвалена
Національною радою Демократичної партії України і розіслана в її обласні
організації, а філією “Гуцульщина” подана у відділи освіти районів і
міст Гуцульського регіону. Багатьма з них проведено семінари та інші
заходи щодо реалізації цієї програми. Директором філії “Гуцульщина”
підготовлено концептуальний огляд двохтисячолітньої історії нової ери і
місця України в цьому історичному процесі. Опубліковано його в грудні
1999 року в газеті “Освіта”, у “Гуцульському календарі на 2000 рік”,
місцевій пресі та висвітлювалась у ЗМІ.

З основних тем розробленої програми в навчальних закладах та масових
аудиторіях проводилися конференції, вечори, читання, новорічні
урочистості, інші заходи.

Науково-дослідницька та педагогічна діяльність філії “Гуцульщина” вивела
систему дослідження і вивчення українознавства не лише на три аспекти
(напрями), по лінії горизонтальній, про які йшла мова вище, а й на три
рівні по лінії вертикальній. Перший рівень цієї лінії
загальноукраїнський, що охоплює загальнодержавні проблеми України та її
міжнародні зв’язки. Другий – регіональний, що охоплює дослідження і
вивчення також регіональних українознавчих проблем, враховуючи специфіку
природо-екологічних, господарських, соціально-культурних та інших умов
того чи іншого регіону (Гуцульщини. Бойківщини, Поділля, Слобожанщини та
ін). Третій – місцевий, первинний, в обсязі сіл, селищ і т.д, що
одночасно є підґрунтям, джерельною базою першого і другою рівнів
українознавства. Усі вони тісно пов’язані між собою і відрив чи
недооцінка якогось з них, іншого, крім шкоди, для кожного з них не може
принести. Подекуди були спроби обмежитись вивченням лише регіональних чи
місцевих українознавчих проблем, як, наприклад, на Гуцульщині –
гуцульщинознавства, у Львові – історії Львова і т.д. Безперечно,
регіональні та місцеві проблеми вивчати необхідно. Але це слід робити в
контексті загальноукраїнському, контексті інтегрованого курсу знань про
Україну, а не його окремими частинами, ізольовано одна від однієї, не
ґрунтуючись на відповідній науково-теоретичній базі.

При цьому, на нашу думку, тут слід продовжувати роботу щодо
вдосконалення програми дослідження і вивчення перспектив майбутнього
Української держави взагалі та її регіонів зокрема. Це зумовлюється
багатьма чинниками, які породжують чимало проблем уже на початковому
етапі вступу в XXI століття. Тому, очевидно, ця тенденція в перспективі,
можливо, навіть буде посилюватись. І тут роль наукових структур, їх
прогнозів і передбачень, неодмінно зростатиме. Це закономірний і
невідворотний процес.

І тут Науково-дослідний інститут українознавства МОН України та його
філія на Гуцульщині можуть відіграти більшу роль, ніж їм відводилося до
цього часу щодо організації і проведення наукових конференцій та ін.
заходів з розкриття суті й практичної реалізації державних програм,
розрахованих на перспективу. Адже багатоаспектність їх обсягу найбільш
чільно може вкладатися в інтегрований курс українознавства і, таким
чином, на теоретичному ґрунті українознавства як на загальнодержавному,
так і регіональному чи, навіть, місцевому, рівнях глобальні перспективні
проблеми можуть одержувати своє глибоке висвітлення та доведення до
широких мас людей. Очевидно, окремі важливі питання найбільш глобальних
проблем програм урядового рівня доцільно включати в програму вивчення
українознавства в навчально-виховних закладах. Це, звичайно, сприяло б
кращому усвідомленню учнівською і студентською молоддю своєї ролі та
місця в період розбудови Української незалежної держави.

А спроби розв’язувати соціально-економічні, духовно-культурні,
державотворчі та інші проблеми кабінетно-чиновницькими силами при
недооцінці соціальної ролі науки та незадіяні її потенціалу, як це в
непоодиноких випадках має місце в Україні на різних рівнях її державних
структур, неодмінно приречені на невдачу. Це підтверджується сучасними
реальностями в Україні, коли найбільш потенціальна частина науки виїхала
за її межі і там осіла, інша, що залишилась в Україні, в непоодиноких
випадках недооцінюється і незадіяним залишається належний до розбудовчих
процесів її науковий потенціал. Результатом цього є нагромадження
багатьох проблем у соціально-економічних, культурно-духовних,
державотворчих, інших сферах, повільний вихід України з кризового стану
та її вхід в європейські і світові структури. Водночас там, де державні
органи, громадські організації тісно співпрацюють з науковими
інституціями, опираючись на вироблену останніми наукову основу з
відповідної галузі чи сфери, там і тоді мають місце плідні результати.
Це саме підтверджується співпрацею державних, наукових і громадських
інституцій на Гуцульщині та позитивними її результатами в
національно-культурному та державному відродженні й розвитку краю. І тут
важливим чинником для повноцінного функціонування наукових структур є
матеріальна їх підтримка з боку органів влади.

Наша наукова установа одержувала таку матеріальну підтримку з боку
місцевих органів влади, зокрема Верховинської райдержадміністрації та
районної ради (голови Пониполяк П.М., Стефлюк Д.П.). Ними виділено
приміщення та щорічно виділяються кошти на його утримання, опалення,
телефонний зв’язок, інші витрати Яремчанською туристично-оздоровчою
базою “Карпати” (директор Семків П.В.) виділено безкоштовну відповідну
кількість меблів тощо. Проте сказане вище не означає, що діюча наукова
установа на Гуцульщині працювала без проблем, її науково-матеріальна
база не відповідає мінімальним вимогам, а кількість науковців – обсягу
виконуваної роботи.

Усе це вимагає свого позитивного розв’язання в найближчий час. При даній
кількості науковців, відсутності комп’ютерної, відеознімальної техніки,
транспорту та інших засобів надто важко буде забезпечувати виконання
визначених завдань як на найближчий час, так і на перспективу. Зі свого
боку, науковці філії “Гуцульщина” будуть продовжувати і вдосконалювати
науково-дослідницьку роботу щодо подальшого розвитку і збагачення теорії
українознавства та її практичного втілення в умовах Гуцульського
регіону. У цьому вони вбачають своє найголовніше завдання.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter