.

Українознавство (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
581 10839
Скачать документ

Реферат на тему:

Українознавство

Українознавство – наука цілісного пізнання (самопізнання), творення й 
самотворення українського народу і його етнічної території (України) в
усьому часо-просторовому їх вимірі; інтегративне (синтетичне) наукове
знання про феномен українства, закономірності, досвід та уроки його
розвитку, особливості прояву у визначальних сферах буття
(природо-соціальній, етнонаціональній, матеріальній, духовній,
суспільно-політичній) як цілісності.

Становлення й розвиток українознавства відбувається в органічній єдності
зі становленням і розвитком українського етносу, нації, народу в усіх
сферах їхнього буття.

Якісні характеристики українознавчих знань, їх глибина, обшири,
інтегративність і синтетичність визначаються станом, характером і
потребами розвитку етносу, народу, нації, рівнем свідомості та розуміння
ними свого історичного покликання як явища самобутнього й
самодостатнього.

Науковий аналіз засвідчує, що формування українського етносу, народу,
нації і розвиток науки самопізнання й самотворення (українознавства) –
це двоєдиний процес, у якому одне не може відбуватися без іншого. І ця 
єдність є відтворенням загального закону Природи – єдності її
матеріального і духовного світу.

Кінець ХХ – початок ХХІ ст. підтверджують, що тенденція до все глибшого
усвідомлення значення єдності процесів людського буття стає провідною.
Логічним бачиться й наростання інтегративних процесів у науці про
людину, народ, націю, вселюдство.

Потреба в якісно нових (синтетичних) знаннях стає велінням часу. В
Україні розвиток науки цілісного пізнання (самопізнання) з ряду причин
набуває  особливої гостроти. Світова загальноцивілізаційна тенденція до
глобалізації суспільних процесів  проявляється тут на фоні посилення
формування української нації і становлення національної держави.

Усвідомлення важливості єдності складників у пізнанні цілого
відбувається одночасно з усвідомленням того, що саме українство й
українознавство є органічною часткою вселюдства,  його духовного світу.

Таким чином, мова йде про якісно нові синтетичні знання про Україну й
українство в усіх багатовекторних зв’язках і проявах. Вироблення таких
знань тим важливіше, оскільки й за царату, та й у добу СРСР, історична
роль і місія українського народу як явища самобутнього, сили
самодостатньої замовчувалася, а то й заперечувалась. І це суттєво
позначалося не тільки на об’єктивності, правдивості історичних та
історіософських досліджень, а й на виробленні їх методології, на
підготовці науково-педагогічних кадрів. Не дивно, що й сьогодні певна
частина українських науковців та освітян продовжує дотримуватися старих
концептуальних підходів.

Великої шкоди самопізнанню й самотворенню народу завдають одномірність і
однозначність наукових досліджень. Принципових коректив потребує наука
про українство й українознавство за межами Батьківщини.  Саме тому
українознавство має розвиватися на ґрунті органічної єдності суспільних 
і природничих наук, всеукраїнського й світового досвіду. Воно не
підміняє і не заміняє їх, а синтезує здобуті знання, надаючи їм нової
якості. Українознавство не може розвиватися, не беручи до уваги доробку
спеціальних наук. У свою чергу, спеціальні науки отримують від
українознавства те, чого самі створити не можуть, – методологічні
підходи,  принципи та напрями пізнання цілого.

У своєму розвитку українознавство як наука і освітня дисципліна пройшло
довгий і складний шлях: від перших писемних згадок істориків,
розрізнених відомостей закордонних дослідників та мандрівників – до
більш системних тематичних викладів, історіографічних й історіософських
описів українознавчої думки та вивчення доробку в системі освіти.

Початки  ж формування знань про землі нинішньої України та їх людність
сягають ще античних часів (Гомер, Геродот). Більш повні й системні описи
відносяться до київсько-руської доби. Починаючи з ІХ ст., літописи як
своєрідна традиція відображення життєдіяльності праукраїнців проходять
через весь княжий період. Згодом, суттєво розширившись за формою і
змістом, продовжуються і в добу козаччини: літописи Самовидця, Грабянки,
Величка, “Історія Русів”,  у праці “громадівців” та “хлопоманів”,
дослідження та творчість Г.Сковороди, І.Котляревського,  М.Максимовича,
М.Костомарова, П.Куліша, Т.Шевченка, В.Антоновича, М.Драгоманова,
Л.Українки, І.Франка та ін.

Саме завдяки наполегливій і самовідданій праці всіх відомих і невідомих
авторів здійснювався великий процес накопичення і попередньої системної 
обробки знань про Україну й українство аж до ХІХ ст. включно.

На початку ХХ ст., спираючись на доробок попередників, визначні
українські вчені-гуманісти М. Грушевський, В. Вернадський, Д. та
В.Дорошенки, С.Єфремов, Д.Багалій, І.Стешенко змогли розгледіти обриси
українознавства як системи наукових знань, як науки, що не тільки
досліджує та описує спосіб життя, а й спосіб мислення українців. Саме
українознавство в їх дослідженнях все більш чітко постає як наукова
система знань, як важливий чинник історичного процесу.

У 1918 р. В.Вернадський – президент тільки-но створеної АН – наголошує
на необхідності сприяти введенню спеціальних дисциплін з українознавства
у вищій та відповідних предметів у середній школах. У 1920 р. С.Єфремов
видає перший навчальний посібник “Українознавство”, а згодом Д.Дорошенко
друкує свій “Огляд української історіографії”. І коли на першому етапі,
за його словами, українознавство розумілося як початки наукового
дослідження української історії, етнографії, мови, письменства, що були
перейняті глибокою любов’ю до рідної землі, свого народу, бажаннями
прислужитися для його добра, то відтепер воно починає формуватися як
єдина система знань.

Ці глибинні зрушення в науці самопізнання українців були насильницьки
майже на 70 років перервані більшовицьким тоталітарним режимом. І тільки
з кінця 80-х років тенденція до розвитку українознавства як цілісної
системи знань знову починає відроджуватись. Як своєрідну естафету від
попередників у формуванні українознавства як синтетичної науки, як
методології освіти і навчальної дисципліни з цього часу перебирають на
себе професор П.Кононенко і  науковці заснованого ним Інституту
українознавства  (див. ст. НДІУ МОНУ).

Нині функції та спектр дії українознавства суттєво розширилися за межі
дослідження суто національно-культурних проблем. Вони охоплюють і
соціальні та державотворчі процеси, і формування свідомості та моралі,
освіту й виховання, політику і культуру в широкому розумінні (не лише
духовну, а й матеріальну). Такими, в головному, визначаються межі
сучасного українознавства в концепції та дослідженнях професора
Кононенка П.П., працях науковців НДІУ МОНУ.

Особливості становлення сучасної української нації, утвердження її
державності, історичного процесу в цілому такі, що вимагають у короткий
термін забезпечити формування в українства якісно нових ціннісних
орієнтацій і цілісних уявлень як про самих себе, так і про оточуючий
світ. Здійснення таких завдань та ще й у певних часо-просторових межах
не може відбутися лише на основі компонентних (галузевих) знань. Воно
може стати наслідком творення нової інтегративної синтетичної якості цих
знань. Такі синтетичні знання і формує сучасне українознавство.

Літ.: Енциклопедія українознавства в 3-х т. – К., 1994; та в 10-и т. –
К., 1996; Кононенко П.П. Українознавство. Підручник. – К., 1996;
Крисаченко В.С. Українознавство. Хрестоматія. У 2-х кн. – К., 1996;
Збірник наукових праць НДІУ МОН України. – Т.1. – 2003; Т. 2 . – 2004;
Т.3. – 2004; Токар Л.К. Об’єкт і предмет українознавства //
Українознавство. – № 1. – 2001; Токар Л.К. Зміст українознавства:
системно-функціональний підхід до структурування знань //
Українознавство. – 2004. – № 4.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020