Реферат на тему:
Vivere memento – Пам’ятай, що живеш (до творчого портрета Василя
Забашти)
Весно, вітре, люблю вас,
Гори, ріки, тучі!
Люди, люди! Я ваш брат,
Я для вас рад жити,
Серця свого кров’ю рад
Ваше горе змити.
……………………………………………
Лиш боротись, значить жить…
Vivero memento!
І. Франко
“Доля” – таку назву мала виставка робіт відомого українського маляра –
народного художника України, професора Василя Забашти, що працювала в
січні-лютому цього року в Музеї історії Києва. Вона явила перед глядачем
творчий доробок художника переважно останніх п’яти років, що є воднораз
плодом більш ніж піввікового копіткого процесу фахового
самовдосконалення й самоактуалізації. Відкривалася й працювала виставка
в умовах “камерних”, по-родинному довірливих і теплих, на що
налаштовувала всіх присутніх і особлива довірливість, відкритість
спогадів самого мистця, і теплі слова однодумців, і музичні привітання
від Ніни Матвієнко та вокального ансамблю родини Данилейків, й особлива
затишність зали з новорічним “дідухом”, який зустрічав кожного
відвідувача під величним вишиваним рушником півторастолітньої давності з
домашньої колекції. Такий спосіб демонстрації доробку вельми показовий
для вдачі художника. Його душа не прагне офіціозу, помпезності,
пустопорожньої похвальби, а через цю “родинність” вона поривається
повідати (у довірливому й відкритому творчому діалозі з глядачем) про
найглибинніше: про важко добутий життєвий досвід; намагається розкрити
перед глядачем власний “рецепт” пізнання вічних істин і
морально-вартісних пріоритетів, показати можливість дотримання
громадянської позиції гідної людини.
На виставці художник постає в усій жанровій широті своєї творчості. Ми
бачимо масштабну багатофігурну історичну картину та психологічний
портрет, портрет-картину, побутовий і символічний натюрморт, а ще –
епічний та елегійний пейзаж. Його полотна відзначаються артистичністю,
високопрофесійністю виконання. Вони демонструють сильне, енергійне, …
справжнє малярство (не побоїмось останнього визначення, що так і
проситься до вислову з огляду на сучасні новомодні техніки й манери
письма). Ця фаховість художника беззастережно визнається його колегами –
професорами, академіками, заслуженими й просто гарними й талановитими
мистцями (серед яких, до речі, чимало його колишніх студентів), це
визнається і його нинішніми учнями-студентами Національної академії
образотворчого мистецтва й архітектури. Він справдешній майстер і
насамперед – колориту. Колір для нього головний виражальний,
образотворчий засіб. Маляр володіє посезанівськи чіткою конструктивною
пластикою форми й уміє кольоровою палітрою (а не лише діатонічною
шкалою), тонкими й численними вальорами барв ліпити, мов скульптор,
об’єми зображень, а енергійно-експресивним корпусним письмом,
фактурністю живописної поверхні, ритмом і рухом мазків витворювати
додатковий вимір образу (таким його презентують на виставці твори
попередніх років: портрет дочки “Галя”, 1972 р., етюд до портрета
“Степан Таранушенко”, 1979 р., пейзажі “Повінь. Седнів”, 1974 р., “Сосна
над Россю”,1975 р., “Козацька церква (Паморозь)”, 1983 р., “Осінь у
Качанівці”, 1984 р., а ще більшою мірою твори 1990-х і початку 2000
рр.). Для нього живопис – “то живе Творіння. Коли я пишу, – каже
мистець, – то фарби мені пахнуть квітами”. І цим зізнанням віриш, бо
такі одкровення не вимовляються знічев’я, коли тобі за 85… Такі слова
зринули з вуст людини, яка здолала вершину, і вони якнайкраще
характеризують ступінь осягнення свого ремесла, вміння. Але й не тільки
це…
Василь Забашта. 2002 р. Світлина В. Співака
Не менш виразно вони виявляють глибинну суть єства художника, рушій його
творчості – його любов, велику любов і до справи свого життя – мистецтва
малярства, і до краси рідного краю, до України та її народу, з яким
почуває нерозривну єдність. Сила, енергія цієї любові привертає глядача
чи не найбільше, бо вона без фальші, щира, відверта й глибинна. Саме про
це влучно висловився один з його найкращих учнів, сучасний маляр Прокіп
Колісник: “Творчість Василя Забашти – це яскравий приклад правди й
любові… Він не надимається, не ганяється за модою, не каже неправди, не
прислуговується… видобуває те, що в собі, і мова його не про власну
болячку, але про Красу, в котрій для кожного є часточка, треба лише
вміти причаститися, треба любити… Василь Забашта – “наш”, наш
український живописець посутньо. Це майстер культивованого вальорного
живопису – майстер високого ґатунку. І велич його не в проголошенні ще
якогось чергового “…ізму”, але в щирості, у своєрідності, в
гармонійності твору, у наповненості кожного твору добротою й красою…”.
Свідомі пошуки життєвих цінностей, творчі одкровення розпочалися в долі
майстра з другої половини 1950-х рр. завдяки пробудженню в глибинах
підсвідомого того духовного стрижня, що (за К.-Г. Юнгом) є нашою
самістю, іншими словами – архетипом чи ідеалом, власним богом (різні
традиції називали цей центр людської душі по-різному). Немалою мірою
цьому посприяло творче відрядження до Китаю. У тій далекій (і заразом
такій яскравій і самобутній країні, країні народу сильного духу й
високої гідності) він став, за його власними словами, “почуватися
розкутим у кольорі, й саме тоді почалося осмислення… значення творчості
мистця для народу, Батьківщини”.
Утім, своє життєве призначення бути художником Василь Забашта відчув уже
з самого дитинства, осягаючи його надалі все гостріше й однозначніше,
сприймаючи світ “у безмірі барв”. У цьому переконують спогади художника
про бачене й відчуте, про пережите: “Я малий, на руках у матері. Сонячні
яскраві промені проникли крізь відчинені двері в кошару й освітили
людей, стіни, солому – все стало золотим. Радію світлу, сонцю… Червона
яскрава пляма на стовпці кошари – вовк задер овечку… Небесна блакить
купається в Сухому Ізюмці. Я розбиваю ручками й ніжками синь річки.
Сміюся. Сива батькова голова піднята до неба. Він молиться на
місяць-молодик…”. Така цупка образна пам’ять не дозволила катаклізмам
історії й солдатській муштрі (а він учасник двох воєн: “фінської” 1939
р. та Другої світової впродовж 1942–1945 рр.) “ампутувати велику мрію” –
стати художником. Вона ж, у поєднанні з природним хистом колориста,
спричинилася й до несподіваної для студента-першокурсника Харківського
художнього училища першою премією за ескіз “Замах на сількора” (1938 р.)
й до успішного складання без попередньої підготовки вступних іспитів з
фаху до Харківського художнього інституту під час десятиденної відпустки
додому з діючої армії в 1945 р. (за результатом був зарахований одразу
на другий курс). А перед самою демобілізацією в Шопроні, що під
Будапештом, його здібності приємно здивували місцевого професійного
художника Хорвата та його німецького колегу пана Штернберґа, які два
тижні опікувалися молодим воїном-студентом. Тоді творчий дух “прорвав
усі загати” тільки-но вояку запропонували спробувати намалювати натуру –
дочку пана Хорвата. Майстер згадує: “Підійшов до полотна, глянув на
натуру, склав кольорову гаму із суміші фарб на палітрі й почав, без
попереднього рисунка, темпераментно промальовувати всю натуру, почав
зразу “ліпити” образ. Я працював так натхненно й швидко, що перед моїми
очима й очима майстрів-художників на полотні з’явилася фігура натурниці.
Прижмуривши очі, я бачив кольори, які гармонійно зливалися й творили
музику на полотні. Зрештою мої вчителі, полишивши свої роботи, стали за
моєю спиною. До мене долинули їхні тихі голоси. Поступово вони стали
гучнішими й врешті дійшли до форте: Гут! Гут!!! Хорват і Штернберґ тисли
мені руки, коли я поклав пензлі та все повторювали: Гут! Гут! Гут! Моє
чоло й спина від напруги й хвилювання геть спітніли. Коли уважно
поглянув на свою роботу, то побачив: рисунка немає, але на полотні
звучала симфонія барв. Творча нереалізована сила, що реаліями життя була
загнана в глибину душі, враз вирвалася з силою, мов той казковий джин із
міцно закоркованої пляшки. “Джин творчості” вирвався на волю”.
Людська й творча особистість Василя Забашти якнайкраще надаються до
осмислення й розуміння в ракурсі болючого й непростого
духовно-філософського пошуку українською людиною другої половини ХХ –
початку ХХІ ст. свого місця й покликання в житті, долі своєї й свого
народу. Художник пише: “Саме у 70–80-х роках багато подорожую Україною
зі своєю родиною, бачу зруйновані історичні святині, землю спаплюжену
штучними каналами, морями, водосховищами, фіксую на полотні неповторні
краєвиди рідної землі; свою творчу майстерню переношу на пленер…
Відтворюючи той чи інший куточок природи, я відчував ще більшу
відповідальність за долю України”. Для самого художника Доля постає в
містких національних образах-символах (натюрморт “Viverе memento –
Пам’ятай, що живеш”, 2003 р.), у нескінчених і драматичних мелодіях
життя (“Автопортрет”, 2002 р.); у красі й величі рідних просторів
(краєвиди: “Літній день на Росі”, 1989 р., “Захід сонця” 1996 р.,
“Грозові хмари” 2003 р.); у драмі зникаючих хат – “колисок душі” – під
солом’яними стріхами (“Стара хата”, “Двохсотлітня хата”, обидві – 2003
р.); в одвічному чеканні й журбі наших матерів (картина “Мати”, 2003
р.); у візерунках життя дерев і рослин (“Левада”, 2002 р., “Мудрий
сонях”, 1990 р., “Вечірнє сонце”, 2003 р.) та наших багатостраждальних
храмах, що крізь небуття повертаються до нас живими легендами, втіленням
невмирущості віри людської (“Відроджена церква” 1995 р.).
В особі майстра ми маємо справу з не таким уже й поширеним у нас нині,
на жаль, синтезом (чи, радше, “монадністю” – за висловом Мирослава
Поповича) високої культури й виразної громадської позиції. Саме таку
цілісність натури художник маніфестує, зокрема, великими тематичними
багатофігурними картинами, над якими працював упродовж останніх десяти
років: “Гетьман Сагайдачний та Галшка Гулевичівна. Заснування
Києво-Могилянської Академії” (1999 р.), “Прометей духу”(1998–2003 р.),
портретом-картиною “Тарас Шевченко” (1999 р.), картиною “Мати” (2002
р.). Останнє полотно особливо рельєфно виявляє весь нервово-оголений,
невщухаючий біль переживань автора за долю Вкраїни.
Якщо проаналізувати творчий доробок Василя Забашти, то образ
жінки-українки займає одне з чільних місць – підпільниця Ляля Убийвовк,
Леся Українка, Галшка Гулевичівна, численні портрети дружини, дочки,
портрети й портрети-картини знайомих городянок і селянок. Робота “Мати”
(2002 р.) продовжує тему трагічної долі наших матерів, долі самої
України; тему, започатковану попередньою картиною “З походу не
вертаються сини (Мати)” (1984 р.), а ще раніше – картиною “Помста
(Розстріляна Україна)” (1974 р.). Перед нами згорьована стара жінка в
чорній хустці, зі спрацьованими руками за червоним штахетом паркану на
тлі розкішного яблуневого цвіту… Образний і кольоровий контрасти, на
яких витворено полотно, наділені великою емоційною силою. “Ваша картина
“Мати”, – записала в книзі відгуків одна з відвідувачок виставки, –
викликає сльози. Вона назавжди лишиться в моїй пам’яті”. Сам художник
зізнається, що йому “дуже… болить сучасність з її лихою годиною. І Мати,
скорботна у своєму сирітстві, Мати, яка втратила синів”.
Твори майстра відзначаються змістовою глибиною, за якою стоять відверта,
небайдужа життєва позиція і набута за довгі роки мудрість, а головне –
здатність до співчуття, особлива загострена чутливість до суспільного
болю, до потреб громади. Це останнє і є істинним скарбом ментальності
нашого народу, що доступний лише для тих, хто вміє бачити, відчувати,
розуміти; він є базовим, архетипічним для національного досвіду
колективного підсвідомого. Саме його ми сьогодні намагаємося
структурувати в якості внутрішньої культури й громадянської свідомості
українців. Живопис Василя Забашти дозволяє долучитися до високого
поняття “духовна Україна” й не просто словами й теоретичними екзерсисами
ерудованого інтелекту, а особисто вистражданим “болем історії” рідної
землі, її державності, світоглядної культури й істинної традиції. І це
не можна не відчути, це відзначається багатьма. “Роботи зачаровують
своїми кольорами, глибиною думки, українським духом. Це промовляє до нас
Українське коріння…” (скульптор М. Горловий), “Мистецтво Василя
Івановича – [це мистецтво – М. П., Р. Ч.] по-справжньому українського
майстра” (маляр В. Гурін), “Ваші картини – то віра в Україну й в
українців” (службовець р. Нога).
Слід підкреслити, що автор увібрав у себе й свідомо розвиває досвід
національної школи живопису. Творчий зв’язок поколінь у його роботах
перегукується насамперед з образно-композиційною досконалістю та
колористичним пленеризмом видатних українських малярів ХІХ – початку ХХ
ст.; саме тих авторів, які й створювали багатоликий, “зримий образ
Батьківщини, який, у спогляданні його глядачем, єднає покоління”, –
констатує Василь Забашта.
Між тим Україна Забашти – не обмежений світ історико-етнографічної
минувшини, це край відкритий діалогам з іншими культурами-світами. Тому
майстерність живописної “кухні” художника немислима без творчих знахідок
світового мистецтва, в першу чергу імпресіонізму і постімпресіонізму, а
також румунської, болгарської та інших європейських шкіл пленеризму. Це
ті цеглинки загальної культури, де імена Сезана, Матісса, Ван Ґоґа, К.
Баби, О. Чукуренка та багатьох інших художників світу є сходження до
внутрішніх висот духу, до слави національної традиції в потоці живої
багатоманітності світової культури. “Коли я зустрічаюсь з творами
Високого мистецтва, мені, – каже художник, – хочеться побути з ними
наодинці, помовчати, поки вони заговорять зі мною. Полотна Великих
майстрів учать бачити Красу, шукати її. Я також намагаюся її знайти.
Шукаю там, де, здавалося, її й немає”. Пам’ятай про життя – нагадує
мистець кожним твором.
Темі пам’яті й відповідальності за життя автор присвятив один з останніх
своїх натюрмортів “Vivere memento” (2003 р.), в якому об’єднав реалії
історії та культури народу: вишиваний рушник, кобзу й козацьку шаблю,
книжки, посмертну маску Шевченка (що промениться внутрішнім світлом),
пензлі митця й висушені маківки, свічку, що горить невеликим, але
сліпучим вогником… Усе це, безсумнівно, символи духовних цінностей і
орієнтирів, що роблять зі звичайної смертної людини як біологічного виду
– Людину, сповнену безсмертних духовних знань і чеснот. Василь Забашта
переконаний: “Ким би ти не був – будь Людиною, неси Любов, Добро, живи у
злагоді з Природою, будь Патріотом. Якщо Тебе Бог наділив талантом
митця-живописця – шукай гармонію кольору в природі, навколишньому світі,
твори образи кольором, всіма його безмежними вальорами. Оволодівай
глибинними знаннями образотворчої грамоти і будь всебічно освіченою
людиною. Якщо Тобі дав Бог бути мистцем-учителем – допомагай розвивати
талант творчої особистості, не заважай, не насаджуй свої творчі ідеали,
навчай вчитися творити, бачити сонце й зорі навіть там, де їх не видно”.
Ні смерть, ні її страх привертають увагу Василя Забашти, який знає їй
ціну на власному досвіді вояка, пройшовши дві війни й побувавши за
порогом клінічної смерті. Він не закликає пам’ятати про смерть, про що
дидактично наголошувалося художниками бароко в зображеннях на тему
“Memento mori”, зокрема в натюрмортах типу “Vanitas”, натомість
наголошує слідом за І. Франком на необхідності відповідального ставлення
до життя. Його твори – по-молодечому запальні й барвисті живописні
симфонії відкрито-радісного світосприйняття, позбавленого
розчарованості, озлобленості, сповненого могутньої віри й надії в добро
й справедливість.
Підіймаючи обов’язок і гідність митця на рівень креативної творчості
деміурга, художник згадує свій тернистий шлях до цих висот: “Дякуючи
добрим людям, моя велика мрія стати художником збулася… Мене,
сільського хлопця з Бабенкового хутора, що на Слобожанщині, Доля вивела
битим Бугаївським чумацьким шляхом на дорогу складного, жорстокого
життя. Життя неодноразово кидало мене на герць зі смертю, та я залишався
живий, бо поруч була моя Доля! Вона стала для мене “другом, братом і
сестрою”. Вона наполегливо вчила дивитись на будні примруженими очима й
крізь коловорот подій прозирати справжні цінності, бачити красу. Завдяки
їй збагнув, що істинна творчість – це тяжка праця й довічний пошук. Але
найважча праця – це праця душі й серця … Праця НЕ ЗАБУТИ й НЕ ЗРАДИТИ
правдивих цінностей свого роду й рідної землі … Праця ПАМ’ЯТАТИ
повсякчас, що ти пагінець роду, який дав тобі життя, і що ти
відповідальний за його гідне продовження. Мій рід – то житній колосок на
широкому битому чумацькому шляху Долі, я – його зернина”.
Для мистця одкровенням є власне життя з його таємницями, парадоксами й
питаннями; природа з її просторами вируючих стихій – вітром, річками,
хмарами, сонячним сяйвом, що розливається по земних ландшафтах,
пробуджуючи буянням рослинність і квіти; зі шляхами, якими мандрували
чумаки і дотепер крокують люди в пошуках істини, і, врешті, сама
історія, що повторює уроки цикл за циклом… Ось чому весь цей Всесвіт
уявлень і думок пульсує в кожному мазку могутнього “Автопортрета” (2002
р.). Сонячний день, місто, художник в майстерні поміж вікнами-“очицями”
під покровом символу генетичної пам’яті його народу, що уособлюється
посмертною маскою Кобзаря – усе це сплітається в експресивно-свіжий,
розкішно-рясний узор енергійно-невтомної Долі мистця-філософа,
випромінюючись крізь його зосереджений погляд, живим ментально-духовним
зв’язком поколінь.
Важке життя, але щаслива й повнокровна Доля істинного художника свого
народу. Чи варто бажати іншого й більшого? – спадає на думку у відповідь
на цей допитливий погляд мистця…
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
