Реферат на тему:
Історики й театрознавці про державну політику театрального мистецтва в
Україні ХХ століття
Наукові праці, які тією чи іншою мірою висвітлюють проблеми, пов’язані
із становленням та розвитком системи управління театральним мистецтвом в
Україні протягом 1917–2000 рр., а також особливості театрального життя в
умовах українських національних урядів, добу тоталітарного режиму та в
період української незалежної держави можна розділити на чотири групи:
– дослідження і мемуари діячів державних структур та працівників
культури, режисерів, акторів та театрознавців;
– праці радянських істориків;
– дослідження науковців української діаспори;
– праці сучасних українських істориків.
Початок аналізу процесу становлення державної системи керівництва
національно-мистецьким життям в Україні покладено у працях провідних
діячів українського визвольного руху, відомих українських культурних і
педагогічних діячів – В. Винниченка, С. Єфремова, С. Русової, М.
Василенка, Д. Дорошенка, Д. Антоновича та ін., які почали публікуватися
в 1917–1919 рр. Серед них слід виділити статті М. Жученка (псевдонім Д.
Дорошенка) “Українське життя у Києві на світанку волі” та М.
Мочульського “Український Національний Театр”, опубліковані в
“Літературно-науковому вістнику”.
Значний інтерес викликають наукові публікації безпосередніх учасників
національно-визвольних змагань українського народу, в яких на тлі
широкого висвітлення соціально-політичного життя в Україні аналізуються
та розкриваються особливості культурно-мистецького відродження. Зокрема,
у фундаментальній праці Д. Дорошенка “Історія України” (Т. І. – Доба
Центральної Ради; Т. ІІ. – Українська Гетьманська Держава 1918 року) у
спеціальних розділах “Українське шкільництво та культурно-просвітня
праця” й “Діяльність Міністерства народної освіти” розглядається
політика українського державного апарату УНР та Української Держави щодо
театрального мистецтва. У ґрунтовній монографії Д. Антоновича “Триста
років українського театру. 1619–1919” досліджуване питання знайшло своє
подальше висвітлення. Проте варто зазначити, що головна увага відомого
українського театрального діяча та критика зосереджена на аналізі
художньо-мистецького рівня українських театральних колективів у
1917–1919 рр. Побічно торкаються проблеми державного керівництва
театральним мистецтвом у своїх працях діячі української культури С.
Пастернак “Із історії освітнього руху на Україні, 1917–1919” (К., 1920),
Г. Гринько “Советское культурное строительство” (Харків, 1921). Як
безпосередні учасники культурного відродження, вони порівняно об’єктивно
висвітлюють здобутки в цій галузі національного життя.
До цієї ж групи належать спогади діячів українського театру, які були
безпосередніми учасниками театрального процесу як часів революції
(М.Вороний, О. Кошиць, П. Саксаганський та ін.), так і радянської доби
(Ю.Смолич, Л. Білоцерківський, В. Василько та ін.). І хоча мемуарна
література не дає об’єктивного висвітлення подій і несе відбиток
особистого сприйняття їх автором, вона допомагає автору відтворити
багатоплановість театрально-мистецького життя в Україні в досліджуваний
період.
У радянській історіографії першими працями, в яких підсумовуються
досягнення в театральній справі і разом з тим фрагментарно висвітлюються
перші паростки державного управління театральним життям в Україні, були
дослідження О. Киселя “Український театр: популярний нарис історії
українського театру”, П. Руліна “Студії з історії українського театру
(1917–1921)”, монографії “Десять років українського театру”, “Київський
драматичний театр ім. І. Франка” та ін. Широко використовуючи фактичний
матеріал, автори досліджень показують процес відродження українського
національного театрального мистецтва за роки національно-визвольних
змагань та перших років радянської влади. Остання, за їх твердженням,
досягла особливих успіхів у цій галузі культури.
Починаючи з 1930-х років, дослідження радянських істориків позначаються
крайнім суб’єктивізмом, пов’язаним з ідеологічними настановами ВКП(б)
(КПРС) щодо оцінки культурного будівництва в Україні. Ідеологічні
обмеження, які панували в українській радянській історіографії, не
дозволили створити повноцінних наукових праць, у яких проблеми розвитку
українського театру знайшли б виважений об’єктивний аналіз розвитку
національного мистецтва в республіці. У дослідженнях С. Гутянського,
І.Золотоверхого, І. Шевчука, колективних монографіях, які висвітлювали
розвиток української культури на різних етапах радянської влади,
зрушення в театрально-мистецькому житті України трактувалися лише в
контексті визначних надбань радянської влади. Головний наголос у цих
працях ставився на документи партійних з’їздів та форумів, які були
основоположними для розвитку культури в Україні. Особливо
підкреслювалося значення провідної ролі ВКП(б) (КПРС) у здійсненні
культурної революції в країні та створенні єдиної радянської культури,
яка мала зміцнити братню дружбу народів СРСР.
У цей же період чимало наукових досліджень було підготовлено радянськими
театрознавцями та істориками театру. Зокрема, у ґрунтовних працях
“Історія українського мистецтва”, “Український драматичний театр: нариси
історії”, монографіях О. Кисіля “Український театр”, П. Руліна “На
шляхах революційного театру”, Ю. Станішевського “Театр, народжений
революцією”, “Братерство театральних культур” та ін. вивчені головні
аспекти розвитку українського театрального мистецтва в Україні,
простежені основні напрямки впливу державної системи на театральні
установи тощо. Разом з тим ці наукові праці не позбавлені ідеологічних
стереотипів, витворених за умов тоталітарного режиму. Їх автори були
змушені рахуватися з настановами комуністичного керівництва і подавати
події, які вписувалися в партійну ідеологічну схему. Проте через призму
компартійних ідеологічних нашарувань, притаманних радянській системі,
ряд досліджень часто вміщує значний фактичний матеріал щодо діяльності
українських театрів, що дає можливість краще зрозуміти складність
розвитку мистецького процесу, умови існування театральних колективів,
формування репертуару театрів тощо.
Значний фактичний матеріал з історії театрального життя в Україні,
окремих театральних колективів та діячів знайшов своє відображення у
працях, присвячених окремим колективам, як от: “Молодому театру”,
театрові “Березіль”, театру ім. І. Франка та ін., театральним діячам,
які позитивно влинули на розвиток театрального мистецтва в Україні:
Лесеві Курбасу, Г. Юрі, О. Загарову, В. Васильку та ін.
Групу наукових праць, які стосуються досліджуваної проблеми, складають
роботи представників української діаспори. Це здебільшого узагальнюючі
дослідження з історії України, української культури, українського
мистецтва, у т. ч. театрального. Їх автори намагалися висвітлювати ті
аспекти вищенаведених проблем, які замовчувалися або перекручувалися
радянською історіографією. Зокрема, у працях Т. Гунчака “Україна: перша
половина ХХ століття: нариси політичної історії”, С. Николишина
“Культурна політика більшовиків і український культурний процес”, І.
Мірчука “Історія української культури”, М. Семчишина “Тисяча років
української культури. Історичний огляд культурного процесу”, “Українська
культура”: Курс лекцій за редакцією Д. Антоновича, монографії С. Чорного
“Український театр і драматургія” та ін. подано кваліфікований аналіз
сукупності факторів, які впливали на розвиток театрального мистецтва.
Вивчення цієї літератури допомагає авторові знайти нові підходи у
визначенні взаємовідносин театру і держави, впливу останньої на творчу
діяльність театральних діячів, формування репертуару тощо.
Окрему групу джерел становлять наукові дослідження, що вийшли друком у
сучасних умовах розвитку української державності. Наприкінці 1980-х
років у вітчизняній історіографії активізувався процес відходу від
заідеологізованих схем у вивченні історії України радянського періоду.
Нові документальні публікації, масове перевидання праць дослідників
української діаспори дозволило більш об’єктивно викласти проблеми, які
тривалий час залишалися поза увагою радянської історіографії. У
ґрунтовних дослідженнях “Історія України: нове бачення”, Я. Грицака
“Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ–ХХ
століття”, В. Даниленка, Г.Касьянова, С. Кульчицького “Сталінізм на
Україні: 1920–30-ті роки”, С.Кульчицького “Комунізм в Україні: перше
десятиріччя (1919–1928)”, Г.Касьянова “Українська інтелігенція 20–30-х
років: соціальний аспект та історична доля” та ін. національно-культурні
процеси в Україні характеризуються з позицій об’єктивності та історизму.
Статті В. Даниленка, Я. Верменич, О. Кручека, Г. Єфіменко та ін. вводять
до наукового обігу значний фактичний матеріал про хід процесу
“українізації” та національно-культурну політику ВКП(б) й аналізують їх
політичні й культурні наслідки для українського народу. Проте в
більшості цих праць проблема взаємодії театру і влади розглядається
побіжно, у ході дослідження інших питань.
У 1990-х рр. активізувалося вивчення історії українського театру
мистецтвознавцями, які зосередили свою увагу, головним чином, на
розвиткові театрального мистецтва 1920–30-х рр. У дослідженнях Н.
Чечель, Н. Корнієнко, Н. Кузякіної, О. Тимошенко, Р. Пилипчука, Р.
Леоненка та ін. театр розглядається як мистецьке явище, відображаються
мистецькі пошуки нових форм театральних діячів і театральних колективів
тощо.
Серед дисертаційних досліджень, які присвячені окремим питанням
державної політики в галузі театрального мистецтва 1917–2000 рр. слід
виділити праці Т. Осташко, І. Романько, О. Безгін, В. Гайдабури, О.
Кручека, С. Масюка, О. Машевського та А. Пижика. Праці згаданих учених
заслуговують уваги, однак у цих дослідженнях становлення та діяльність
державної системи керівництва театральним мистецтвом в Україні
розглядається побіжно, в обмежених хронологічних рамках.
Отже, як свідчить аналіз історіографії проблеми, ще й досі не створено
спеціальних наукових праць, в яких би комплексно розглядалась проблема
державної політики в галузі театрального мистецтва в Україні ХХ
століття.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
