Реферат на тему:
О. Суслов – український театральний діяч
Українське сценічне мистецтво межі ХІХ–ХХ століть, що розвивалося в
тодішній Російській імперії за умов заборони стаціонарного театру по
численних гастролюючих театральних трупах, спиралося на мистецькі
принципи сформованої у 80-ті рр. практичної школи М. Кропивницького –
М.Старицького.
До провідних театральних колективів належали і трупи українського
актора, режисера, антрепренера Онисима Зіновійовича Суслова (справжнє
прізвище – Резников: 1857–1929), багаторічна плідна праця якого на ниві
українського театру репрезентувала кращі здобутки національного
сценічного мистецтва того часу. Свою акторську діяльність на українській
професіональній сцені О. Суслов розпочав наприкінці 1888 р. в
новосформованій трупі М.Кропивницького. Сам “батько українського
театру”, як дехто називав тоді М.Кропивницького, був переконаний, що вже
впродовж декількох місяців він вимуштрує початківця на ролі
“героїв-любовників”. Уже 1889 р. в тогочасній пресі О. Суслова відносили
до основних сил чоловічого складу трупи.
У власних трупах репертуар О. Суслова відзначався різноплановістю в
різножанрових виставах, що засвідчувало його яскраве природне
обдарування та високий акторський професіоналізм. “Он и герой, любовник,
и драматический резонер, и первый комик”. Аналізуючи секрети успіху
актора, рецензенти звертали увагу на ретельну розробку ним сценічних
образів, філігранну обробленість деталей, оригінальність трактування.
“Даровитый артист [О. Суслов – Т. К.] стремится к правдивости
изображения, проявляет вдумчивость, дает живых, индивидуально
обрисованных людей и далек от всякой утрировки”. У комедіях гра актора
відзначалася відсутністю шаржу та грубих підкреслень, героїчні ролі
забарвлювалися рисами монументальності, ролям трагедійного звучання були
притаманні глибина психологічної розробки та сильні, яскраві почуття.
Засвоєну від учителя школу акторської майстерності, режисури та
організаційних засад керування колективом О. Суслов втілював у власних
трупах, якими він керував у 1894–1909 рр.
Як організатор театральної справи О. Суслов розпочав свою діяльність
наприкінці 1894 р., коли з ядра трупи Г. Деркача утворив товариство, до
керівництва яким залучив і О. Суходольського. О. Суслов був
розпорядником, О. Суходольський – режисером, Зарницька – провідною
актрисою. Основу трупи становили, крім уже названих, такі учні М.
Кропивницького і М. Старицького, як Н. Чарновська, О. Шатковський, А.
Запорожець, Л. Круглякова, Г. Коханенко. Періодично до складу трупи
входили Г. Затиркевич-Карпинська, Л. Ліницька, Є. Боярська, Л. Манько,
актор російської драми і опери М. Сєверський, оперний співак А.
Арцимович, співачка з трупи Саксаганського й Карпенка-Карого Ю. Росіна.
У трупі підтримувалася висока творча дисципліна. Кожна вистава
готувалася ретельно, і сучасники дивувалися злагодженості всіх
компонентів та ансамблевості спектаклів. У кожному зображуваному
персонажі публіка бачила тип. У роботі над виставою не було дрібниць:
костюми, художнє оформлення сприяли відтворенню загальної атмосфери.
“Декорації створювалися за вказівками режисера кваліфікованими
художниками. […] Реквізит і костюми виготовлялися за музейними зразками.
Постановки історичних п’єс консультував відомий історик Д.
Яворницький”4.
Як і інші провідні діячі українського театру, О. Суслов намагався в
репертуарній політиці спиратися на кращі зразки національної
драматургії, проте жорсткі цензурні утиски примушували вдаватися до
низькопробної драматургії заради фінансової підтримки справи. За чотири
роки існування трупи було здійснено такі постановки, як “Наталка
Полтавка” І. Котляревського, “Запорожець за Дунаєм” С.
Гулака-Артемовського, “Чорноморці” М. Старицького – М. Лисенка, “Ой не
ходи, Грицю, та й на вечорниці”, “Циганка Аза”, “Сорочинський ярмарок”,
“Талан” М. Старицького, “Невольник” М. Кропивницького, “Бурлака”,
“Наймичка”, ”Мартин Боруля” І. Карпенка-Карого, “Лимерівна” Панаса
Мирного, “Борці за мрії” І. Тогобочного, “Царицині черевички” Г.
Ашкаренка, “Майська ніч” О. Шатковського (дві останні – за М. Гоголем)
та ін.
Своїм багаторічним успіхом трупа завдячувала як адміністраторським
здібностям О. Суслова, так і присутності у трупі провідної актриси,
дружини антрепренера і його багатолітньої партнерки Є. Зарницької,
яскравий і різноманітний талант якої вражав представників різних верств
суспільства.
З 1894 по 1898 рік трупа об’їздила безліч великих і маленьких міст
Російської імперії – Батум, Тифліс, Москву, Твер, Орел, Єлецьк, Тулу,
Тамбов, Саратов, Царицин, Київ, Воронеж, Астрахань, Петровськ, Ашхабад,
Баку, Катеринослав та ін. Навесні 1895 р. трупа О. Суслова і О.
Суходольського приїхала на гастролі до Тифліса. Її репертуар був жанрово
розмаїтий: драми, комедії, оперети, вечори сцен з окремих п’єс. Понад
сімдесят днів пробула трупа в Тифлісі і виставила за цей час “69 вистав,
на яких іноді ставилось по дві чи три п’єси”5. У газеті “Іверія” було
вміщено статтю, автор якої вважав, що ця трупа “нічим не поступається
перед іншими прославленими українськими трупами – Кропивницького і
Старицького”6. “Кращої школи для підвищення своєї сценічної майстерності
годі й шукати, – писав відомий грузинський актор і театральний діяч Коте
Месхі про вистави трупи, – нашою школою є гра талановитих майстрів
сцени”7.
Улітку 1896 р. у Воронежі трупа О. Суслова і О. Суходольського впродовж
місяця давала вистави одночасно з трупою М. Садовського з прем’єршею М.
Заньковецькою. І листи Зарницької до рідних з Воронежа, і відгуки в
тогочасній пресі засвідчують, що присутність у місті такого сильного
конкурента не зашкодила успіхові трупи О. Суслова й О. Суходольського.
У Воронежі трупа показала вистави “Циганка Аза”, “Ой не ходи, Грицю…”,
“Талан” М. Старицького, “Дві сім’ї” М. Кропивницького, “Вечорниці” П.
Ніщинського, “Помста, або Загублена доля” О. Суходольського, “Нещасне
кохання” Л. Манька, “Корневільські дзвони” Р. Планкетта та ін.
Відзначаючи, що в співаків трупи сильні й чисті голоси, а прекрасно
поставлені хори повною мірою передають усю чарівність народної мелодії,
критиків дивував рівень постановочної частини – ретельна розробка
дрібних сценок та рідкісний ансамбль. “Смотря на эту малороссийскую
труппу, невольно вспоминаешь первую труппу М. Л. Кропивницкого, точно
она возродилась вновь, только немного моложе ее”8.
Восени цього ж року трупа з тріумфом виступала на Кавказі. У Тифлісі
трупу зустріли як давніх знайомих, з шумом і оваціями. Після закінчення
бенефісної вистави Зарницької, “Талан” М. Старицького, у якій актриса
виконувала роль Марії Лучицької, “поднялся занавес, и зал вздрогнул от
аплодисментов: “По одну сторону стояли украинские артисты – во главе с
Сусловым и Суходольским, по другую сторону были известные артисты
грузинской сцены – Васо Абашидзе, Котэ Месхи, Валериан Гуния, Котэ
Кипиани, актрисы Бабо Авалишвили, Мако Сапарова-Абашидзе, Нато
Габуния-Цагарели и другие”9. “Первый жрец храма грузинского искусства”,
как тогда величали Васо Абашидзе, от имени грузинских актеров обратился
к Зарницкой с взволнованной речью. Все вокруг были потрясены, понимая
значение этого торжественного момента, – столпы грузинской театральной
культуры горячо приветствовали посланников украинского народа”10 .
У квітні 1897 р. трупа О. Суслова й О. Суходольського розпочала гастролі
в Києві. Перед київською публікою були показані такі вистави, як
“Наталка Полтавка” І. Котляревського, “Запорожець за Дунаєм” С.
Гулака-Артемовського, “Наймичка” І. Карпенка-Карого, “Ой не ходи, Грицю,
та й на вечорниці” М. Старицького, “Невольник”, “Зайдиголова” М.
Кропивницького, “Циганка Аза”, “Ніч під Івана Купала” М. Старицького,
“Пилип-музика” М. Янчука, “Жидівка-вихрестка” І. Тогобочного, “Нещасне
кохання” Л. Манька тощо. У пресі відзначалося, що успіх трупи з кожною
виставою зростає завдяки яскравим артистичним силам, гарному хору,
хорошим танцюристам, а також загальному ансамблю.
Проте сама Зарницька писала до рідних з Києва, що “газеты так: сегодня
хвалят меня, завтра ругают, сегодня хвалят Суслова и Суходольского,
завтра бранят на чем свет стоит, и оказывается, что это они практикуют
со всеми малороссами по политическим взглядам!? Продолжалось это немного
– приведу вам пример. Одна газета говорит, что я все имею: и наружность,
и чудный голос, одним словом – все! Но звезд с неба не хватаю. Завтра
эта же газета находит, что я играю художественно и под стать только
великим талантам”11. Під час гастролей трупи в Києві до її складу
вступили аматори, “которые из желания только быть на сцене – поют даром,
а в особенности здесь принято, что ученики консерватории и
драмат[ической] школы даром предлагают услуги, чтобы только
практиковаться ”12.
6 травня 1897 р. відбулася прем’єра “Наймички”. Незважаючи на те, що
кияни бачили виставу “Наймичка” у класичному виконанні труп М.
Кропивницького, М. Садовського, П. Саксаганського, успіх Зарницької в
ролі Харитини був величезний. Образ Харитини – Зарницької був
надзвичайно поетичним, її називали українською Гретхен. Керівники трупи
отримали листа від київської публіки з проханням повторити цю виставу.
“За предоставление нам удовольствия видеть еще раз талантливую Зарницкую
(русская Сара Бернар) в роли “Наймычки” мы вперед выражаем Вам нашу
искреннюю благодарность”13. М. Старицький пропонує трупі брати до
постановки його п’єси.
У культурному житті Самарканда гастролі трупи О. Суслова й О.
Суходольського наприкінці 1897 р. стали великою подією. Автор
кореспонденції із Самарканда “В храме Мельпомены” Н. Васильєв писав, що
“Самарканд пробудился от своей летаргии: чуть не ежедневно театр наш
полон народа; партер рукоплещет, галерея неистово орет “бис”, прекрасные
посетительницы театра проливают слезы и непритворно падают в обморок,
после чего уносят их на руках […]”14. Таке диво, на думку Н. Васильєва,
відбулося з мешканцями Самарканда завдяки талантові та натхненній грі
українських акторів під час виконання “незатейливых пьес народной
малорусской жизни”15. Зі сцени на публіку віяло “чарующей свежестью
деревни, энергией юности, теплотою весны”16. У виконанні справжніх
артистів Возні, Чуби, Хоми, Назари “преобразуются в перлы художественной
красоты, в законченные типы, в цельные натуры во весь рост. Их радости и
горе делаются зрителям не только понятны, но и близки как собственные,
свои, вызывая подчас у самых черствых людей слезу сочувствия”17.
Відзначаючи успіх усіх вистав трупи, Н. Васильєв вважав найбільш вдалими
за рівнем акторського виконання “Циганку Азу” М. Старицького,
“Жидівку-вихрестку” І. Тогобочного, “Назара Стодолю” Т. Шевченка та “По
ревізії” М. Кропивницького, у двох останніх “необыкновенно хорош был
также г. Суслов. Лучшего писаря Скубка [”По ревізії” – Т. К.], чем он, и
вообразить невозможно”18.
Наприкінці 1898 р. О. Суслов одноосібно очолив трупу, творче ядро якої
об’єдналося в товариство на паях, а решта акторів, хористи і оркестр
одержували платню; часом О. Суслов брав на себе антрепризу. За своїм
репертуарним спрямуванням трупу цю можна назвати музично-драматичною.
Орієнтація на музичні вистави відбивалася на формуванні трупи. Як
інформує Є. Хлібцевич, до неї входило “50–80 осіб, в тому числі 25–30
старанно дібраних хористів. Музичною частиною керували значні на той час
диригенти О. Олексієнко (Домерщиков), В. Малина, відомий по роботі в
трупах Кропивницького та Саксаганського, а також Лакомера, диригент з
італійської оперної трупи”19. Співочі партії виконували такі актори з
яскравими вокальними даними, як Є. Зарницька, Н. Чарновська, М.
Юльченко, П. Платонов, М. Борченко, С. Бритов, Р. Внуковський та ін.
Основу репертуару у трупах О. Суслова становили опери С.
Гулака-Артемовського, М. Аркаса, українські інсценізації оповідань
Гоголя, п’єси М. Кропивницького, М. Старицького, І. Тобілевича (І.
Карпенка-Карого), Л. Яновської. Одразу слідом за М. Кропивницьким О.
Суслов здійснює постановку опери М. Аркаса “Катерина” (1899 р.). Як
зазначає М. Загайкевич, постановка опери “Катерина” стала важливою
подією в українському театральному житті. “[…] введення в репертуар
театру цільного (без розмовних діалогів) музичного спектаклю знаменувало
істотне підвищення музично-виконавського рівня українських артистичних
колективів”20. Після гучного успіху прем’єрної вистави “Катерини” під
час гастролей в Одесі О. Суслов надсилає композиторові М. Аркасу
сповнену вдячності телеграму: ”Поздравляю полным успехом […] все мои
товарищи искренно благодарят Вас за ценный вклад в малорусскую
нарождающуюся оперу. Жму Вашу руку. Спасибо. Суслов.”21.
Звернення О. Суслова до західноєвропейської оперети (через заборону
перекладів українською російською мовою) (“Гейша” С. Джонса, “Продавець
птахів” К. Целлера, “Прекрасна Єлена” Ж. Оффенбаха) було шляхом
удосконалення в оволодінні музичним жанром. Так, до однієї з популярних
на той час оперет англійського композитора С. Джонса “Гейша” О. Суслов
звернувся влітку 1899 р. Як повідомлялося у програмах, костюми до
вистави були виконані “в японском и китайском вкусе, по рисункам
венского Карл-театра”22. Оформлення сприяло створенню відповідної
атмосфери: “Убрали сцену разноцветными фонариками, заставили бить
фонтаны при изменяющемся освещении ”23 .
На прем’єрну виставу до Кременчука, де гастролювала на той час трупа,
приїхав з Москви директор Інтернаціонального театру Шульц. Зарницька
писала в листі до матері: “Приехал к нам Шульц и гостил целые сутки –
покончили с ним насчет Москвы […] [Смотрел – Т. К.] он у нас “Гейшу” и
пришел в восторг – заявив, что я лучшая Мимоза, что я смело могу
конкурировать со всеми заграничными знаменитостями”24. З великим успіхом
ішла “Гейша” в Катеринославі, Одесі, Москві, Новгороді, Петербурзі та
багатьох інших містах тогочасної Російської імперії. Навіть автори
недоброзичливих рецензій, які іронічно ставились до перетворення акторів
трупи з українських парубків та дівчат в англійців, японок і японців,
визнавали вдалу постановку, прекрасне звучання голосів солістів та хору,
високий загальний виконавський рівень25. Рецензент газети
“Приднепровский край” писав: “Голоса почти всех исполнителей, особенно
хоры, звучали прекрасно, и в музыкальном отношении оперетта прошла очень
прилично, а, например, г-жа Зарницкая прямо артистически и совсем
по-оперному спела свою партию, приведя нас в восторг исполнением
грациозной песенки о золотой рыбке”26.
Звернення керівників трупи до загальновідомих, традиційних п’єс
національного репертуару було викликане прагненням зацікавити глядачів
перш за все рівнем акторського виконання і своєрідністю трактувань
класичних образів, що, судячи з відгуків у тогочасній пресі, вдавалося
трупі навіть у таких прославлених п’єсах, як “Наталка Полтавка”. Так,
про виставу “Наталка Полтавка”, зіграну трупою під час гастролей у
Петербурзі, Д. Мордовцев писав: “[…] г-жа Зарницкая, игравшая “Наталку”,
своим блестящим исполнением и голосовыми силами превзошедшая даже
талантливую, рано погибшую г-жу Садовскую, придала новый блеск
“неувядаемому”, по выражению “Новостей”, творению бессмертного
Котляревского. Игра г. Суслова, ученика г. Кропивницкого, давшего роли
“выборного” нечто новое, неуловимое, как и исполнение пьесы всеми
артистами, могли бы и теперь дать надежду на новое “завоевание хохлами
Петербурга” […]”27.
До святкування сторіччя української літератури (1898 р.) трупа О.
Суслова також зіграла в Єлисаветграді “Наталку Полтавку”, “Вечорниці” та
виконала гімн, присвячений І. П. Котляревському. (Частина зборів від
виступу призначалася на пам’ятник славетному українському
письменникові)28.
З 22 листопада 1898 р. до 27 січня 1899 р., а потім з 1 жовтня до 10
листопада 1899 р. трупа О. Суслова гастролювала в Одесі. Перед
надзвичайно вибагливими одеськими театралами впродовж багатьох років
виступали зарубіжні зірки, приїздили на гастролі із столиць провідні
російські актори, кращі українські театральні трупи. “В театральном мире
составилось мнение, что после успеха в Одессе для артиста нет уже ничего
страшного в жизни: “Вы в Одессе играли?” – спрашивают драматическую,
оперную или иную артистку. И получив утвердительный ответ, говорят: “Ну,
теперь можете играть в Петербурге, Москве, Риме, Милане. Везде публика
более снисходительна”29, – писали в тогочасній одеській пресі.
Трупі О. Суслова вдалося завоювати симпатії одеситів. “Антрепренер
труппы О. З. Суслов в короткое время приобрел в Одессе большую
популярность. Дело свое он поставил широко и разумно и заслуженно
пользуется общественной любовью и доверием. В труппе его блещет
несколько имен, которые делают честь антрепренерскому вкусу и
эстетическому чутью, как артистки г-жи Зарницкая, Чарновская,
Круглякова, Клименко и др., гг. Суслов (он же и главарь труппы),
Левицкий, Шатковский, Глазуненко […]”30.
Критика віддавала належне яскравому обдаруванню О. Суслова-актора. Так,
аналізуючи виконання О. Сусловим героїчної ролі Тараса Бульби (“Тарас
Бульба” О. Шатковського за М. Гоголем), рецензент відзначав:
“Замечательно гримируется этот даровитый артист. Сам Гоголь вряд ли
нашел бы изъяны в этом великолепном гриме, дающем ясное представление о
самом ярком представителе сынов Украины. Сусловский Тарас импонирует
своей внешностью, колоссальностью фигуры. Играл артист прекрасно, умно и
выразительно. Особенно хороша сцена убийства Андрия. Сколько злобы,
глубокой и беспредельной, бешенства и гнева и в то же время сколько
тоски и отчаяния слышится в словах “Пропал, пропал козак”31.
В аналізі гри О. Суслова у драматичній ролі трагедійного звучання Лейби
(“Жидівка-вихрестка” І. Тогобочного) тогочасний рецензент підкреслював
виключне почуття міри виконавця. “Драма была разыграна великолепно. Г.
Суслов – идеальный Лейба. Его умная и глубоко продуманная игра смягчает
массу пошлого мелодраматизма, с которым приходится вести борьбу при
исполнении этой роли, и которого не мог избежать даже Кропивницкий,
являвшийся недавно в той же роли на сцене Русского театра”32. Сцена
божевілля Лейби проводилася актором настільки переконливо, що глядачі
відчували потрясіння.
Одеситам були показані вистави “Запорожець за Дунаєм” С.
Гулака-Артемовського, “Циганка Аза”, “Богдан Хмельницький” М.
Старицького, “Безталанна” І. Карпенка-Карого, “Жидівка-вихрестка”,
“Душогуби” І. Тогобочного, “Мазепа” К. Мирославського-Винникова та ін.
Вони були підкорені рівнем режисерської культури, акторським
професіоналізмом цього театрального колективу. “Трудно подыскать труппу,
в которой роли были бы проведены с таким пониманием взаимных отношений,
с таким ансамблем”33, – відзначає одеська критика.
О. Суслов як режисер багато енергії і коштів витрачав на постановку
вистав. Для його постановок було характерним “торжество единства,
цельность воспроизведения”34. Кореспондент одеської газети “Театр” Б.
Писаревський писав, що таке ставлення до справи виявляє сценічну
“благовоспитанность и проникновение теми задачами и требованиями, какие
искусство предъявляет к артисту”35. Розмірковуючи над секретом
гармонійності вистав О. Суслова, кореспондент доходив думки, що “весь
секрет успеха […] в стройном целом, и прежде всего в жизненности
массовых сцен, которым отведено в малорусской драме большое место”36.
“Статистов в труппе нет, каждая единица народной группы – живое лицо,
реально проявляющее свои особенности постольку, поскольку это необходимо
в соображениях всей движущейся массы”37. Рівень акторського виконання в
трупі О. Суслова наштовхував сучасників на роздуми про “амплуа” в
українському театрі. Амплуа обмежує сферу творчості й накладає “печать
тусклости на исполнение”38, отже, воно не повинно існувати. “Малороссы
уразумели, что в разнообразии – жизнь, в однообразии – смерть. Все
сусловцы – артисты без амплуа”39.
Кореспондент “Московских ведомостей” про трупу О. Суслова писав: “В
таком театре Москва нуждается, так как он близок к театру народному и
вполне отвечает и удовлетворяет спросу большинства “средней” публики,
для которой очень мало театральных здоровых и полезных развлечений в
Москве”40.
Під час гастролей трупи О. Суслова в Петербурзі вистави відвідували
Данило Мордовцев (Мордовець), Федір Шаляпін – “друг Суслова”41, Марія
Савіна, з якою приятелювала Зарницька42.
Періодично трупа О. Суслова об’єднувалася з іншими трупами. Наприклад, у
1902–1903 рр. в Москві вона перейшла до російського антрепренера Щукіна,
що означало для неї майже повне припинення самостійного існування. Поряд
з українськими йшли російські вистави за участю російських і українських
акторів. “Російський репертуар складався з п’єс “Кручина” І.
Шпажинського, “Маскарад” М. Лермонтова та ходових тоді новинок – “Рабыни
веселья”, “Вне жизни” В. Протопопова, “Петр І” та “1812 год” В. Крилова.
Під час гастролей відомих російських артистів братів Роберта і Рафаїла
Адельгеймів ставили “Отелло”, “Гамлет”, “Уриэль Акоста”, “Разбойники”43.
Революційні події 1905–1907 рр. вплинули на все українське життя і
відбилися на умовах існування національного театру – скасовуються
обмеження, що стримували його розвиток. О. Суслов бере до постановки
п’єси К. Гуцкова, Г. Запольської, М. Горького.
1908 р., під час гастролей у Петербурзі, трупа О. Суслова виставляє
позначену яскравою театральністю, сповнену загальнофілософського
звучання комедію М. Гоголя “Ревізор” у перекладі В. Боцяновського,
українського письменника і театрознавця, який жив у Петербурзі. На той
час “Ревізор” українською мовою з великим успіхом пройшов у багатьох
національних театральних трупах, став подією в культурному житті Києва в
перекладі та постановці Миколи Садовського (1907 р.).
День прем’єри “Ревізора” у трупі О. Суслова, 12 березня 1908 р., у пресі
називали “історичним днем української сцени”44. Здійснити цю постановку
запросили М. Арбатова – російського режисера, який тонко відчував епоху
і стиль п’єси (серед його постановок були твори російського класичного
та сучасного репертуару, зарубіжних авторів Г. Ібсена, Г. Гауптмана та
ін.). Працювали над текстом п’єси видання 1836 р., що спричинило до
перегляду загальновідомих підходів до прославленого твору. Дію вистави
було перенесено на Україну. До прем’єри готувалися ретельно: зробили
нові декорації і костюми, репетиції проводили впродовж декількох
місяців. О. Суслов грав Городничого, Зарницька – Марію Антонівну, М.
Клодницький – Хлестакова.
“Кто знает скромный бюджет малорусской труппы, тот не может не отнестись
с уважением к этой громадной жертве, тем более, что “Ревизор” – ведь не
сенсационная новинка, и успех этой постановки может, в лучшем случае,
быть морального характера. Последнее и достигнуто, – відзначалося у
петербурзькій пресі. – Достаточно сказать, что ни одна реплика
“Ревизора” на непривычном языке не звучала странно, не казалась
курьезом, а это психологически значит, что передача была естественная,
жизненная. […] Публика смеялась много, но это был смех от Гоголя,
воспроизведенного на сцене мастерски и талантливо”45. Проте і
постановка, і переклад українською мовою В. Боцяновського викликали
суперечливі відгуки критиків.
Оригінальність трактування сценічних образів вистави задовольнила не
всіх критиків. Простакуватість Городничого – Суслова мотивувалася
запропонованими в п’єсі обставинами, проте О. Суслова звинувачували у
спрощенні образу Сквозник-Дмухановського зображенням його як
“благодушного дідка”46, а гру актора називали трафаретною47. М.
Клодницькому в ролі Хлестакова закидали поверховість та відсутність
цілісності, проте не відмовляли в талановитості. Найприхильніші відгуки
петербурзької преси викликала “проста, без усяких вигадок”48 гра
Зарницької – Марії Антонівни. Її виконання ролі дочки городничого
називали “тонким и выдержанным”49, підкреслювалися “чудесная мимика,
отличные манеры, тонкость интонаций”50 актриси.
Незважаючи на розбіжності критиків в оцінках “Ревізора” у трупі О.
Суслова, безпосередня реакція публіки вже засвідчувала безперечний успіх
вистави (навіть якщо його відносили на рахунок гоголівського твору).
“Отмечу еще успех Гоголя, – писав М. Осипов. – Очевидно, среди
постоянной публики малорусского театра было немало тех лиц, которые
впервые смотрели “Ревизора”. Только этим можно объяснить беспрерывный
хохот, раздававшийся в театре и усиливавшийся в наиболее удачных сценах
пьесы – если, конечно, “Ревизор” вообще делим на более удачные и менее
удачные места […]. Большинство сцен и уходов покрывались
аплодисментами. После каждого акта многократно вызывали исполнителей,
гг. Арбатова и Боцяновского”51. (Варто зазначити, що ще 17 лютого, після
тривалої перерви, “Ревізор” з’явився в рекламній афіші Александринського
театру, однак це, як видно з наведених відгуків у тогочасній пресі, не
зашкодило успіхові української вистави.)
У березні – квітні 1908 р. в Петербурзі злилися колективи О. Суслова й
О. Суходольського. 1909 р. після розпуску трупи О. Суслов і частина його
акторів виступили у складі труп Д. Гайдамаки (1909–1910 рр.) та С.
Глазуненка (1910–1912 рр.). У 1913–1914 рр. О. Суслов знову набрав і
очолив трупу, але міцного колективу з певним творчим обличчям не було
створено52.
Український актор, режисер, педагог, народний артист СРСР І. О.
Мар’яненко, який упродовж семи років (1899–1906) у трупі О. Суслова
пройшов практичну школу акторської майстерності, у своїх спогадах писав:
“У театрі Суслова я навчився носити європейський та історичний костюм
різних епох, триматися на сцені відповідно до характеру ролі у п’єсах
різноманітних жанрів: побутових, салонних, історичних та трагедійних,
працювати над технікою мови”53.
Діяльність труп О. Суслова відбиває всі проблеми розвитку національного
сценічного мистецтва межі ХІХ – ХХ століть. Заборона створювати
стаціонарний театр, жорсткі цензурні утиски, фінансова залежність від
смаків публіки впливали на добір репертуару. Відданість справі,
прагнення зберегти трупу нерідко примушували О. Суслова звертатися до
низькопробної драматургії на догоду невибагливому глядачеві, і тоді
прискіпливі критики закидали режисерові брак смаку. Проте деякі критичні
оцінки сучасників щодо діяльності О. Суслова не повинні перекреслювати
його значення в національному театральному процесі того часу.
Важливо відзначити, що у трупах О. Суслова широко виставлялися твори
різних музично-сценічних жанрів. Наприклад, це такі водевілі, як
“Кум-мірошник” та “По ревізії”. “Завдяки тому, що на українському ґрунті
водевіль різко змінив своє обличчя, порвав із салонною тематикою і набув
фольклорного забарвлення, цей вид музично-драматичної творчості зумів
зберегти актуальність, забезпечити успіх у глядачів”54, – зазначає М.
Загайкевич. Мали успіх у глядачів народно-побутові оперети
комічно-побутового плану: “Вій”, “Пошились у дурні” М. Кропивницького,
“Сорочинський ярмарок” М. Старицького, та лірико-драматичного плану:
“Наталка Полтавка” І. Котляревського, “За Немань іду” В. Александрова,
“Чорноморці” М. Старицького – М. Лисенка, історичні, історико-побутові
драми зі співами: “Назар Стодоля” Т. Шевченка, “Невольник” М.
Кропивницького, “Маруся Богуславка”, “Богдан Хмельницький” М.
Старицького тощо.
Одним із перших О. Суслов звернувся до західноєвропейського опереткового
репертуару: “Корневільські дзвони” Р. Планкетта, “Гейша” С. Джонса,
“Продавець птахів” К. Целлера та інші. “Робота над європейською
оперетою, специфічною і за жанром, і за змістом, давала акторам
своєрідний матеріал для сценічного удосконалення, – пише Є. Хлібцевич у
нарисах “Театральні трупи”. – Це в свою чергу сприяло розвитку окремих
видів театру – опери, балету, музичної комедії”55.
Є. Хлібцевич у нарисах “Театральні трупи” зосередила увагу на діяльності
багатьох театральних труп, очолюваних безпосередньо учнями і творчими
послідовниками М. Кропивницького, М. Старицького, М. Садовського, П.
Саксаганського, що діяли на основі їх організаційно-творчих принципів.
Дослідження діяльності цих труп відтворює українське театральне
мистецтво межі ХІХ–ХХ ст. у процесі його розвитку, як цілу епоху, як
явище всієї національної культури. Проте діяльність багатьох театральних
діячів, які демонстрували сучасникам кращі здобутки національної сцени
того часу, ще чекає на ґрунтовне дослідження. Саме до таких яскравих
особистостей, які самовіддано присвятили все своє життя українській
сцені з усвідомленням своєї духовної місії, належав Онисим Зіновійович
Суслов.
1. Див.: Суслов О. Учитель // Марко Лукич Кропивницький: Збірник статей,
спогадів і матеріалів. – К., 1955. – С. 287.
2. Б. П-ій. Наши малороссы: Итоги // Театр. – 1899. – 5 янв. – № 4.
3. Там само.
4 Український драматичний театр: Нариси історії. В 2-х тт. – К., 1967. –
Т. 1. – С. 280.
5. Баканідзе О. А. Грузинсько-українські літературно-мистецькі взаємини.
– К., 1984. – С. 172.
6. Іверія. – 1895. – № 73. Цит. за: Баканідзе О. А.
Грузинсько-українські літературно-мистецькі взаємини. – К., 1984. – С.
167.
7. Іверія. – 1895. – № 86. Цит. за: Баканідзе О. А.
Грузинсько-українські літературно- мистецькі взаємини. – К., 1984. – С.
169–170.
8. Альбом рукописів і вирізок. – С. 49. – Державний музей театрального,
музичного та кіномистецтва України. – Інв. № 5807.
9. Гварадзе Н. Русские и украинские артисты в Грузии. – Тбилиси, 1958. –
С. 88. Цит. за: Шалуташвили Н. Грузинско-украинские театральные связи. –
Тбилиси, 1984. – С. 167.
10. Шалуташвили Н. Грузинско-украинские театральные связи. – Тбилиси,
1984. – С. 167.
11. Лист Є. П. Зарницької до матері – К. Ф. Азгуріді від 3 травня 1897
р. Київ. – Державний музей театрального, музичного та кіномистецтва
України. – Інв. № 1630 с.
12. Там само.
13. Лист “Одного из публики” до О. З. Суслова і О. Л. Суходольського від
9 травня 1897 р. Київ. – Державний музей театрального, музичного та
кіномистецтва України. – Інв. № 5776.
14. Васильев Н. В храме Мельпомены // Окраина. – Ташкент, 1897. – 7
нояб. – № 124. – С. 3–4.
15. Там само.
16. Там само.
17. Там само.
18. Там само.
19. Український драматичний театр: Нариси історії. В 2-х тт. –
Дожовтневий період. – К., 1967. – Т. 1. – С. 390.
20. Загайкевич М. П. Музично-драматичний театр // Історія української
музики. В 6-ти тт. – К., 1989. – Т. 2. – С. 326.
21. Телеграма О. Суслова до М. Аркаса від 10 листопада 1899 р. – Одеса.
– Державний музей театрального, музичного та кіномистецтва України. –
Інв. № 2655.
22. Програмка за 18 квітня 1900 р. Мінськ. – Державний музей
театрального, музичного та кіномистецтва України. – Інв. № 5799 с.
23. [Рецензія] // Одесский листок. – Одесса, 1899. – 15 окт. – № 265.
24. Лист Є. П. Зарницької до матері – К. Ф. Азгуріді від 22 липня 1899
р. Кременчук. – Державний музей театрального, музичного та кіномистецтва
України. – Інв. № 1660 с.
25. Русские ведомости. – Москва, 1899. – 30 нояб. – № 331;
Приднепровский край. – Екатеринослав, 1899. – 12 сент. – № 603. – С. 3.
26. Шпилька [Рецензія] // Приднепровский край. – Екатеринослав, 1899. –
12 сент. – № 603. – С. 3.
27. Мордовцев Д. Красота в безобразии // Новости и биржевая газета. –
1899. – 29 декаб. – № 357. – С. 3.
28. Альбом рукописів і газетних вирізок. – С. 6. – Державний музей
театрального, музичного та кіномистецтва України. – Інв. № 5807.
29. Там само. – С. 61.
30. Там само. – С. 8.
31. Б. П-ій [Б. Писаревський] [Рецензія] // Театр. – 1899. – № 18.
32. Бартольди А. [Рецензія] // Театр. – 1898. – № 189.
33. [Рецензія] // Театр. – Одесса, 1898. – 29 нояб. – № 187. – С. 1.
34. Б. П-ій [Б.Писаревський; псевдонім Бориса Юхимовича Шрайбера]. Наши
малороссы. – // Театр. – Одесса, 1899. – 5 янв. – № 4.
35. Там само.
36. Там само.
37. Там само.
38. Там само.
39. Там само.
40 [Стаття] // Московские ведомости. – Москва, 1900. – 7 нояб. – № 308.
41. Лист Й. Маяка до Є. С. Хлібцевич від 26 листопада 1958 р. Одеса. –
Архів Є. Хлібцевич.
42. Лист О. Н. Вінницької до Є. С. Хлібцевич від 9 квітня 1970 р.
Дрогобич. – Архів Є. С. Хлібцевич.
43. Хлібцевич Є. С. Театральні трупи // Український драматичний театр:
Нариси історії в 2-х тт. – Дожовтневий період. – К., 1967. – Т. 1. – С.
395.
44. “Ревізор” по-українському в Петербурзі // Рада. – Київ, 1908. – 18
берез. – № 65.
45. Осипов Н. “Ревизор” на малорусском языке // Обозрение театров. –
Петербург, 1908. – № 359. – С. 4.
46. Григор’єв М. “Ревізор” Гоголя українською мовою в Петербурзі //
Рада. – Київ, 1908. – 27 берез. – № 72. – С. 4.
47. Див.: Еремеев Н. “Ревизор” в труппе Суслова // Русский артист. –
Петербург, 1908. – № 12. – С. 188.
48. Григор’єв М. “Ревізор” Гоголя українською мовою в Петербурзі //
Рада. – Київ, 1908. – 27 берез. – № 72. – С. 4.
49. Еремеев Н. “Ревизор” в труппе Суслова // Русский артист. –
Петербург, 1908. – № 12. – С. 188.
50. [Стаття] // Театр и искусство. – Петербург, 1908. – 16 мар. – № 11.
– С. 199.
51. Осипов Н. “Ревизор” на малорусском языке // Обозрение театров. –
Петербург, 1908. – № 359. – С. 4.
52. Хлібцевич Є. Театральні трупи // Український драматичний театр:
Нариси історії в 2-х тт. – Дожовтневий період. – К., 1967. – Т. 1. – С.
397.
53. Мар’яненко І. О. Минуле українського театру. – К., 1953. – С. 181.
54. Загайкевич М. П. Музика в театрі // Історія української музики. –
К., 1989. – С. 157.
55. Хлібцевич Є. С. Театральні трупи // Український драматичний театр:
Нариси історії. В 2-х тт. – К., 1967. – Т. 1. – С. 394.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
