Реферат на тему:
З історії мистецтвознавчої та викладацької діяльності Григорія
Павлуцького
Останнім часом спостерігається великий інтерес до національної культури
і надбань українського народу. Науковці прагнуть заповнити прогалини в
знаннях, зокрема з історії становлення й розвитку українського
мистецтвознавства. Тепер такі можливості є: публікуються архівні
матеріали, відкриваються спецархіви, перевидаються раритети, вводяться в
обіг невідомі факти, відновлена історична справедливість щодо цілого
ряду видатних діячів науки, випускаються численні довідники, формуються
нові актуальні проблеми та тематика наукових досліджень.
Однією з таких тем є мистецтвознавча й викладацька діяльність Григорія
Григоровича Павлуцького (1861–1924) – одного із фундаторів вітчизняної
школи мистецтвознавства, який був “долгое время почти единственный
историк украинского искусства”. 27 років Г. Павлуцький викладав історію
й теорію мистецтва в Київському університеті, де вперше ввів до
академічного курсу цикл лекцій з українського мистецтва. Його учнями
були видатні українські мистецтвознавці Д. Антонович, С. Гіляров, Ф.
Ернст, Д.Щербаківський та ін.
На жаль, і досі немає фундаментального дослідження про діяльність
Г.Павлуцького. Немає і загальної праці, в якій було б подано цілісну
картину становлення й розвитку українського мистецтвознавства.
Діяльність Григорія Григоровича Павлуцького як історика архітектури та
антикознавця розглядається в ґрунтовному виданні “История европейского
искусствознания. Конец ХІХ–ХХ вв.” Аналізу мистецтвознавчої спадщини Г.
Павлуцького присвячені цікаві статті І. Удріс “Григорій Павлуцький:
діяльність і спадщина” і В. Афанасьєва “Дослідник українського мистецтва
Григорій Павлуцький”.
Метою цієї статті є публікація матеріалів до мистецтвознавчої,
викладацької та громадської діяльності Г. Павлуцького на основі архівних
та друкованих джерел, переважно таких, які були забуті в
мистецтвознавстві або зовсім невідомі й досі.
У ХІХ ст. українське мистецтво розглядалося винятково в оглядах
мистецтва польського або російського. З початку ХХ ст., завдяки науковим
працям Григорія Павлуцького та його колег і учнів, зокрема Вадима і
Данила Щербаківських, Миколи Біляшівського, Євгена Кузьміна, Федора
Ернста, Костя Щироцького, Миколи Петрова, українське мистецтвознавство
перетворилося в самодостатню дисципліну. Ученими були визначені періоди
й стилі в українському мистецтві, розроблені термінологічна система,
цілий ряд загальнотеоретичних концепцій, розширені галузі українського
мистецтва, введено до наукового обігу велику кількість мистецьких
творів, проведено їх наукову експертизу та художній аналіз. Починаючи з
1910–20-х рр., можна сміливо говорити про українську школу
мистецтвознавства, зокрема київську, яка була представлена видатними
вченими – Дмитром Володимировичем Антоновичем (1876–1957), Миколою
Біляшівським (1867–1926), Сергієм Гіляровим (1887–1945), Федором Ернстом
(1891–1949), Поліною Кульженко (1901–1982), Миколою Макаренком
(1877–1936), Григорієм Павлуцьким (1861–1924), Миколою Петровим
(1840–1921), Миколою Праховим (1873–1957), Стефаном Таранушенком
(1889–1976), Костянтином Широцьким (1886–1919), Федором Шмітом
(1877–1942; 1921–24 рр. працював у Києві), Вадимом (1876–1957) і Данилом
(1877–1927) Щербаківськими та іншими.
У 1919 р. Г. Павлуцький зазначав, що українське мистецтво ”зачали
спеціялісти сістематично та точно досліджувати допіро в ХХ віці, і зараз
маються вже наукові праці в цій царині, якими твердо встановлено факт
істнування окремого національного українського стилю на всій території,
заселеній українським народом, від Дону аж до Карпат. Та мимо того,
багацько ще сторін цього питання лишається темним і невиясненим і досі,
багацько пам’ятників іще не подано до загального відома та не пояснено.
В ХХ ст. треба зазначити швидке зростання нашої естетичної
самосвідомості. Художньо-мистецький рух, що розлився широким потоком,
пробудив у громадянстві жвавий інтерес до рідної старовини, до всього,
чим виявляється національна творчість. Теперечки історія українського
мистецтва зробилася добутком для самого народу та й придбала його
особливу прихільність і його любов”.
Київський університет Св. Володимира був одним із центрів в Україні, де
розвивалася наука про мистецтво, де вивчалося українське мистецтво.
Викладацька, наукова, музейна, громадська діяльність Г. Павлуцького
відіграла визначну роль у створенні київської школи мистецтвознавства.
Григорій Павлуцький – дійсний статський радник з 1913 р., ординарний
професор історії мистецтв з 1902 р., заслужений професор університету
Св. Володимира з 1913 р., доктор теорії й історії мистецтва, дійсний
член Історичного товариства Нестора-літописця, Московського
Археологічного товариства, почесний голова секції мистецтв Українського
Наукового товариства, кавалер орденів: Св. Володимира 4-го і 3-го
ступенів (1910 р., 1913 р.), Св. Анни 3-го й 2-го ступенів (1899 р.,
1906 р.) і Св. Станіслава 2-го ступеня (1903), нагороджений медаллю в
пам’ять царювання імператора Олександра ІІІ4. Антикознавець вивчав
історію архітектури і народно-декоративного мистецтва України.
Рід Павлуцьких з дворян Чернігівського повіту. Григорій Григорович
народився в Києві 19 січня 1861 р. в родині доктора медицини. Середню
освіту він одержав у 3-й Київській гімназії на Подолі, а вищу – на
історико-філологічному факультеті університету Св. Володимира. У 1886 р.
він закінчив Київський університет і здобув ступінь кандидата
історико-філологічного факультету класичного відділу. Ще за часів свого
студенства, у 1885 р., Григорій Павлуцький надрукував в “Университетских
Известиях” свою першу працю про Корнелія Тацита “Розмова про ораторів”
(Cornelii Taciti “Dialogus de oratoribus”). Роки його навчання припали
на той період, коли кафедру теорії і історії мистецтва займав П. Павлов,
але Г. Павлуцький був учнем проф. римської словесності Ю. Кулаковського.
Талановитий учень Г. Павлуцького, відомий український мистецтвознавець
Федір Ернст з цього приводу писав: “Павлуцкий был выразителем того
историко-филологического подхода к искусству, которым художники так
часто попрекают искусствоведов. И неудивительно – Павлуцкий был учеником
известного классика – филолога Ю. Кулаковского [+ 1919 г.], сам
первоначально был филологом по специальности, и даже первые печатные
труды его также относились к области классической филологии. Павлуцкий
от классической филологии перешел к искусству, помещал в конце 1880-х
г.г. в Университетских Известиях статьи “О скенографии у греков”, о
греческих расписных вазах, о Фидии, метопах и т. п.”.
В. Лазарєв дає влучне визначення історико-філологічного підходу до
вивчення мистецтва: “В ХІХ веке история искусства была гуманитарной
дисциплиной. На основе солидного изучения памятников ученые воссоздавали
исторический ход развития. Отдельные факты объединялись в систему,
подчинявшуюся вполне определенным руководящим принципам. Синтез
интересовал в такой же мере, как анализ. Выводы синтетического порядка
завершали почти каждое научное исследование. В таком стиле были написаны
лучшие работы Ригля, Викгоффа, Дворжака, Вельфлина, Дехио. Для всех них
прагматические факты имели цену лишь постольку, поскольку они служили
материалом исторических конструкций”.
Після закінчення університету Г. Павлуцький їздив до Берліна та Парижа,
де вивчав твори мистецтва в музеях та плідно працював у бібліотеках.
Після повернення до Києва він 7 та 11 травня 1888 р. прочитав дві пробні
лекції “О началах искусства в Греции” та “Скенография у греков” і
отримав звання приват-доцента. У 1889–1890 рр. вчений був відряджений
від Київського університету на два роки за кордон. У Сорбоні Г.
Павлуцький відвідував лекції та брав участь у семінарі відомого знавця
античного мистецтва проф. М.Коліньона. У майбутньому він використовував
дослідження М. Коліньона у своїх лекціях і пропонував їх для опрацювання
студентам. Григорій Григорович неоднаразово виїжджав у наукові
відрядження за кордон. Він працював в Італії, переважно в Римі. У
Франції вчений вивчав пам’ятники готичної та романської архітектури. У
1909 р. Г. Павлуцький відвідав Константинопіль, Атени, Єгипет. Григорій
Григорович брав участь у Міжнародному Археологічному конгресі в Каїрі.
Учений багато працював у музеях Німеччини, Швейцарії та Австрії. У 1897
р. за дисертацію “О жанровых сюжетах в греческом искусстве до эпохи
эллинизма” він одержав від Юр’ївського університету (Тартуський
університет, оснований в 1802 р. як Дерптський, в 1893–1918 Юр’ївський)
ступінь доктора теорії та історії мистецтва. У 1898 р. Київський
університет обрав його екстра-ординарним професором кафедри теорії та
історії мистецтва в чині колежського радника зі старшинством, а в 1902
р. – ординарним. 1913–1924 рр. Павлуцький був заслуженим професором
університету Св. Володимира.
Ф. Ернст про цей період діяльності свого вчителя Г. Павлуцького писав:
“Университетская карьера шла обычным путем – после заграничной
командировки – диссертация “О коринфском архитектурном ордере” (1891) и
работа на степень доктора – “О жанровых сюжетах в греческом искусстве до
эпохи эллинизма”(1897). Обе последние подвергли в свое время
уничтожающей критике, и защита их обошлась не без форменных скандалов.
Тем не менее, интерес к античному искусству покойный сохранял до
последнего времени, и еще в 1910 году напечатал статью “Мраморная поэма
скорби”, где устанавливает связь греческой вазовой живописи с
творчеством Микель-Анджело”. До речі, за публічно захищений твір
“Коринфский архитектурный ордер” Г. Павлуцький у 1892 р. був
затверджений у ступені магістра теорії та історії мистецтва.
За науковою методологією дослідження матеріалу Г. Павлуцький належить до
школи антикознавства, представленої іменами В. Мальмберга,
О.Павловського, Б. Фармаковського. Характерними рисами цієї школи є
прагнення до реалізму, до нового трактування й розуміння античного
мистецтва, в противагу як іконографічному, так і чисто ідеалістичному
сприйняттю “біломармурового”, естетично непорушного, “академічного”
мистецтва класики. Учені В. Мальмберг, Г. Павлуцький, О. Павловський,
Б.Фармаковський у своїх працях відійшли від іконографічної традиції.
З 1880-х до першої половини 1890-х років основною темою дослідження й
багатьох публікацій Григорія Григоровича було античне мистецтво:
“Древнегреческие расписные вазы” (Київ, 1889), “Фидий” (Київ, 1890),
“Коринфский Архитектурный ордер” (Київ, 1891), “Храм Зевса Олимпийского
в Афинах” (Київ, 1892), “К вопросу о значении термина “жанр”. Из
введения в историю греческого жанра” (Київ, 1895), “О жанровых сюжетах в
греческом искусстве до эпохи эллинизма” (Київ, 1897), “О методах
древнегреческих храмов” (Київ, 1893), “Курс по истории искусства.
Античность, Возрождение” (Київ, 1910).
У 1924 році Ф. Ернст зазначав про ці дослідження: “Значение Павлуцкого,
конечно, не в этих работах – они уже сейчас вполне прочно и основательно
забыты. Как бы переходным этапом к его настоящему призванию является
статья с несколько неожиданным сопоставлением – “Федотов и Гогарт” в
Университетских Известиях за 1894 год, и статья “Гоголь об искусстве” –
в гоголевском сборнике, изданном О-вом Нестора Летописца в 1902 году”.
У Київському університеті Григорій Павлуцький викладав традиційний
академічний курс лекцій з історії античного мистецтва. Але водночас він
увів до цього курсу цикли лекцій з мистецтва середньовіччя
(європейського і російського), мистецтва епохи Відродження, мистецтва
Флоренції ХІV– ХV ст., італійської пластики ХІІ–ХІV ст., історії
російського мистецтва, мистецтва нового часу, ХІХ ст., новітнього
мистецтва, історії візантійського мистецтва, французького мистецтва ХІХ
ст., історії стародавнього мистецтва, історії естетики.
Г. Павлуцького високо цінувало як фахівця й викладача університетське
начальство, його колеги. У 1897 році, коли на заміщення кафедри теорії
та історії мистецтва Київського університету подав клопотання
приват-доцент Московського університету Олексій Максимович Миронов, то
ректор, декан і викладачі історико-філологічного відділення відхилили
його кандидатуру. Пояснення було дано таке: “Г. Павлуцкий питомец
Университета Св. Владимира давно известен факультету своими знаниями,
трудолюбием и учеными трудами; уже девять лет в качестве приват-доцента
он читает лекции по истории старого и нового искусства, при чем в
значительной степени обнаружил как широкое свое образование и эрудицию,
так и прекрасный дар изложения. …Между тем как ученая, так и
преподавательская деятельность г. Миронова очень мало известна
факультету”.
У цей самий час Г. Павлуцький викладав курс лекцій з історії античного
мистецтва й мистецтва середньовіччя на Вищих жіночих курсах у Києві. Ці
лекції, прочитані Г. Павлуцьким в академічному 1906–1907 р., були видані
“слушательницами” і студентами-філологами університету Св. Володимира в
1908 р. і 1910 р.28 До нашого часу зберігся цікавий архівний документ:
“Список річей з кабінету Г. Павлуцького”, де є невеликий список
студенських рефератів, вірогідніше всього, слухачок Вищих жіночих
курсів. Наводимо цей список: Бабич Б. –“Санціо Раффаель”,“Фідій”;
Кунчерова – “Рембрандт”; Покровська Л. – “Рембрандт”; Образцова Л. –
“Леонардо да Вінчі”; Рожденственська – “Жіночий одяг ХVІІ ст.”; Шевцова
Н. – “Рубенс”; Бородина – “Пейзажний живопис в перш. полов. ХV ст.”;
Медведєва – “Фініфть”; Понарина – “Одяг великокн. періода”; Критська –
“Лубочні картини і рос. карикатура до поч. ХІХ ст.”; Невідомої – “Пейзаж
Італії в ХV ст.”, “Катакомби ”.
Наприкінці 90-х років ХІХ ст. намітився новий етап у науковій діяльності
та професорській практиці Г. Павлуцького. Поштовхом для цього була
підготовча робота до ХІ-го археологічного з’їзду, який відбувся в Києві
в 1898 році, та підготовча робота до видання Московським Археологічним
товариством “Древностей Украины”. Праця до “Древностей Украины”
передбачала опис, обстеження та вивчення пам’яток мистецтва України. Для
Г.Павлуцького це була чудова нагода ознайомитися й дослідити твори
українського мистецтва. Крім цього, це зблизило університетські кола з
київськими науковцями й дослідниками, які до цього часу були
відокремлені один від одного. Комісії, яка склададася з членів
Історичного товариства Нестора-літописця при Київському університеті,
було доручено для “Древностей Украины” зібрати в п’яти “южнорусcких”
губерніях (Київській, Подільській, Волинській, Чернігівській та
Полтавській) такі матеріали: фотографії, описи, плани та обміри церков,
історичні, мистецтвознавчі, археологічні дослідження. На наукові
експедиції членів комісії й на видання “Древностей Украины” були
використані пожертвувані М. Терещенком три тисячі рублів.
Комісія почала з того, що розподілила матеріали для вивчення пам’яток
української старовини за такою схемою: А) Пам’ятки церковні: 1)
архітектура кам’яних та дерев’яних церков і дзвіниць; 2) іконостаси; 3)
іконопис; 4) різьблення по каменю та по дереву; 5) церковне начиння; 6)
шиття та тканини; 7) богослужбові рукописні та стародруковані книги; 8)
надмогильні пам’ятники. В) Пам’ятки світські: 1) архітектура; 2)
внутрішній устрій житла (інтер’єр); 3) меблі та домашня обстанова; 4)
предмети домашнього побуту; б) одяг та зброя; 6) портрети та картини; 7)
музичні інструменти; 8) знаряддя пересування та збруя; 9) рукописи. Далі
комісія звернулася в Імператорську Археологічну комісію з проханням
вислати їй метрики церков п’яти губерній: Київської, Подільської,
Волинської, Чернігівської та Полтавської. Метрики церков були складені
священиками за пропозицією Академії мистецтв. У квітні 1901 року комісія
звернулася до всіх міських і сільських священиків, народних вчителів
названих губерній із проханням дати короткі відповіді на питання про
місцеві старожитності. Улітку 1901 року члени Історичного товариства
Нестора-літописця І. Каманін, О. Левицький, В. Щербина, прот. Є.
Сецінський, Н. Біляшівський, В. Доманицький та М. Істомін виїхали в
обрані ними повіти для огляду й опису збережених пам’яток. Звіти про ці
екскурсії були надруковані в „чтениях” Товариства.
Г. Павлуцький обробив усі зібрані матеріали. Право остаточної редакції
залишило за собою Московське товариство. Григорій Григорович писав:
“Сгруппировав таким образом для 1-го выпуска “Древностей Украины” те
данные, которые собраны мною по христианским памятникам края…, я
предпослал им общее исследование, рисующее характер, происхождение,
степень самобытности, а также зависимости от посторонних влияний,
церковных сокровищ, которые сохранились еще во многих местах Малороссии.
Вторая часть моей работы, посвященная обзору отдельных памятников,
составлена мною совместно с проф. В. Антоновичем, который сделал
историческое описание местностей, заключающих в себе описываемые
памятники”.
Ще до виходу “Древностей Украины”, Г. Павлуцький прочитав в Історичному
товаристві Нестора-літописця доповіді: “Деревянная церковная архитектура
в юго-западном крае в ХVІІ–ХVІІІ веках”, “О деревянных резных
изображениях путтов в южно-русских церквах ХVІІ–ХVІІІ веках”, “Наиболее
ранние свидетельства литературных памятников о построении деревянных
церквей малорусского типа” та “Изображение храмов на древнейших
южно-русских миниатюрах”. Він об’єднав ці реферати під загальною назвою
“Древнее деревянное церковное зодчество в юго-западном крае”, надрукував
у першому випуску “Древностях Украины” в 1905 році.
Г. Павлуцький писав у передмові до “Древностей Украины”: “Находя более
удобным вести описание предметов древности не по уездам, а по характеру
самих древностей, я решил прежде всего остановить свое внимание на
деревянных церквах XVII и XVIII вв., как на памятниках более других
обреченных на погибель. С этою целью мною были обследованы некоторые
села, местечки и города в трех губерниях: Киевской, Подольской и
Волынской, сделаны обмеры, планы и разрезы церквей, а равно и
фотографические снимки”.
Це дослідження Г. Павлуцького визначає самобутність української
архітектури, як національний культурний феномен. Цей феномен обумовлений
у автора його переконаністю у глибоких, дохристиянських витоках
дерев’яного народного зодчества України, здатністю до творчої переробки
народом усіх впливів, які стали етапами розвитку і збагачуючими
факторами для української архітектури.
Федір Ернст високо оцінив це одне з перших ґрунтовних досліджень з
українського мистецтва. ““Древности” стали с тех пор настольной книгой
для всякого, изучающего украинское искусство. И хотя разработка
вопросов, связанных с деревянной церковной архитектурой Украины началась
давно, но лишь Павлуцкий дал впервые ее связный очерк, определенно
поставил вопрос об ее происхождении, возрасте, типических чертах и т.
д.”.
В архівному документі “Послужной список заслуженого профессора
Императорского Университета Св. Владимира Григория Григорьевича
Павлуцкого” знаходимо такий запис з приводу видання “Древностей
Украины”: “За труд под заглавием:”Древности Украины“, всеподданнейше
поднесенной в сентябре 1911 года Его Императорскому Величеству объявлена
ему благодарность Государя Императора, изъясненная в предложении г.
Министра Императорского Двора на имя Ректора Университета Св. Владимира
от 8 октября 1911 года за № 3080”.
З часу роботи над “Древностями Украины” темами досліджень ученого стали
пам’ятки давньоруського, українського, російського мистецтва. Щодо тем з
українського мистецтва, то вони були нові. Дослідження матеріалів тільки
починалось, і через це перші узагальнення Г. Павлуцького не були вільні
від помилок. Він починає вводити до свого академічного університетського
курсу лекції з українського мистецтва. На жаль, виданого курсу лекцій з
українського мистецтва немає, не знайдено й рукописного варіанта.
Вірогідніше, що цей цикл лекцій відповідав його науковим дослідженням та
численним публікаціям в царині українського мистецтва, таким як:
“Деревянное и каменное церковное зодчество на Украине”, “Барокко
Украины” (“История русского искусства”), “Древние храмы Чернигова. О
происхождении форм украинского зодчества. Киевские храмы домонгольского
периода и их отношение к византийскому зодчеству. О церквах, построенных
в стиле “ампир” в Полтавской губернии” (Труды ХІV археологического
съезда), “О происхождении форм украинского деревянного церковного
зодчества”, “Історія українського орнаменту”.
Збереглися спогади учнів Г. Павлуцького про його лекції з українського
мистецтва. “З 1901 року, – як згадував сам Вадим Михайлович
(Щербаківський – О. С.), – почалися його студії українського мистецтва в
стінах Київського університету: “Я тоді був студентом Київського
університету і слухав на історично-філологічному факультеті історію
мистецтва у проф. Г. Павлуцького, історію літератури і мови в академіка
Перетца”. Ходив він також на лекції Володимира та Вікентія Хвойки”.
Дослідник О. Нестуля пише: “Один із провідних мистецтвознавців
дореволюційного часу Г. Павлуцький захопив Ф. Ернста нетрадиційністю
підходів до питань історії мистецтва, особливо ж – до проблем мистецтва
України, яке він серед перших виділив як окремий предмет дослідження.
Імпонувало Федорові Людвиговичу в роботі Г. Павлуцького зі студентами і
надання їм можливості спробувати свої власні сили у самостійних
дослідженнях”36. Наслідком цього була конкурсна робота Ф. Ернста
“Київська архітектура ХVІІ–ХVІІІ віків”(1912–1913 рр.), за яку він був
нагороджений золотою медаллю. Сам Федір Ернст про себе пише: “Пригадую
цікавий епізод, як М. Біляшівський та Д. (Данило Щербаківський – О. С.),
вирішивши надрукувати в першому числі цього видання (“Известий Отдела
Старого Киева при Киевском Городском Музее” – О. С.) мою університетську
медальну працю під назвою “Київська архітектура XVII–XVIII вв.”, визнали
за потрібне, за науковою етикою, забезпечитись згодою проф. Г.
Павлуцького, при катедрі якого цю працю було написано. Д. М. розповідав
потім сміючись, як на засіданні Комісії Старого Київа він “припер до
стінки” (власний вираз) Павлуцького, питаючи, чи немає у нього часом
праці по Старому Київу. Коли той дав нерішучо-негативну відповідь, Д. М.
Продовжував – а мабудь, єсть у когось із ваших учнів? І не одстав, аж
доки той, нарешті, не назвав моєї роботи”.
Слід згадати ще одного талановитого учня Г. Павлуцького – Сергія
Олексійовича Гілярова. Він слухав лекції і працював у семінарі Г.
Павлуцького його асистентом. Поглибленню його наукових уподобань сприяли
й засідання студенського мистецтвознавчого гуртка, які проходили в
університетському кабінеті мистецтв і у квартирі С. Гілярова. З “Відчиту
Київського Інституту Народної Освіти за 1923–24 навчальний рік” (назва
Київського університету на той час) довідуємося: “В кабинете изящных
искусств, находящемся в заведывании проф. Павлуцкого читались
теоретические лекции для студ. І-го и ІІІ-го курсов Профобра
исторического цикла: по истории украинского, русского и
западно-европейского искусства. Независимо от этого вместо практических
занятий, которые велись в осенний семестр по воскресениям для желающих
для лучшего усвоения читаемых курсов, возникли собрания кружка
студентов, происходящие раз в неделю под руководством проф. Павлуцкого и
при участии ассистента Гилярова для чтения рефератов на предложенные
темы. Кружок, обнаруживший большое стремление к самодеятельности в
области изучения истории искусств, состоит из 7 студ. В программу
деятельности кружка входят и экскурсии в музеи”.
Для університетської програми з предмета історії мистецтва були
обов’язковими практичні заняття в учбовому музеї красних мистецтв. Г.
Павлуцький розширив їх плановими обстеженнями київських пам’яток разом
із студентами, систематичними екскурсіями по Києву і за його межами. Це
давало вченому можливість постійно доповнювати курси лекцій з
давньоруського та українського мистецтва, вивчати історію мистецтва на
оригіналах. В архівному документі “Отчет о состоянии и деятельности
Высшего Института Народного Образования им. М. Драгоманова в Киеве за
второе полугодие 1922 года” читаємо: “Профессор Павлуцкий вел следующие
курсы: история украинского искусства, число слушателей в начале 20, 25
потом возросло до 70, история русского искусства для студентов І-го
курса Профобра, число слушателей 40–50 человек, история нового
украинского искусства для студентов ІІІ курса Профобра, история
средневекового искусства, ІІІ курс, число слушателей 10–15 человек.
Кроме теоретических лекций, по воскресениям происходили практические
занятия для желающих…; практические занятия состояли в чтении докладов и
в экскурсиях; в практических занятиях и теоретических лекциях принимал
участие ассистент Гиляров”. В останній рік життя та викладацької
діяльності професора Павлуцького його асистентом був Тартаковський.
Досвід практичних занять (екскурсії по Києву) був використаний
історично-екскурсійною секцією при просвітній комісії Українського
Державного університету в Києві в жовтні 1918 р. Співробітники секції
організували курси з підготовки спеціалістів-екскурсоводів по історичних
місцях і пам’ятниках Києва. Програмою курсів передбачалось вивчення
історії Києва (лектор В. Прокопович), пам’яток дерев’яної церковної
архітектури (Г. Павлуцький), архітектури Києва ХVІІ–ХІХ ст. (Ф. Ернст),
іконопису ХVІІ ст. (Д. Щербаківський), української палеографії (І.
Каманін), археології Києва (В. Козловська) та методики екскурсійної
роботи (Є. Перфецький). Слухачі курсів здійснювали екскурсії до Софії
Київської, Михайлівського Золотоверхого монастиря, Києво-Печерської
лаври, Військового Микільського собору, Видубицького монастиря та ін.
Як мистецтвознавець Г. Павлуцький обмежив свою діяльність тим, що
узагальнив та об’єднав розрізнені відомості надрукованого матеріалу. Це
дозволяло оцінювати досягнуте і бачити не поодинокі, роз’єднані
пам’ятки, а створити чіткий визначений ряд в хронологічній
послідовності, за характерними рисами. У своїх монографіях Григорій
Григорович звертав основну увагу на художній аналіз, на еволюцію форми.
Маючи ґрунтовні знання з різних галузей мистецтвознавства, він віддав
перевагу дослідженням з історії українського мистецтва, створивши перші
праці узагальнюючого характеру. Взагалі Г. Павлуцький був блискучим
популяризатором мистецтва.
Ф. Ернст оцінював мистецтвознавчу діяльність свого вчителя так:
“Оставляя в стороне ряд менее важных статей Павлуцкого по украинскому,
русскому, западно-европейскому и византийскому искусству – обратимся к
наиболее ценным его статьям. К ним, прежде всего, относятся доклады на
XIV археологическом съезде в Чернигове в 1908 г. – “Киевские храмы
домонгольского периода и их отношение к византийскому зодчеству”, “О
происхождении форм деревянного церковного зодчества”, “О церковных
постройках в стиле Еmрiге в Полтавской губернии”. Ни одна из этих статей
не имеет, конечно, исчерпывающего значения, не свободна от промахов, тем
не менее, статьи эти являются в известной степени основополагающими в
затронутых ими областях. То же надо сказать и о ряде статей, помещенных
Г. Г. Павлуцким в “Истории русского искусства” Игоря Грабаря. Они
являются как бы синтезом всей его предыдущей работы”.
Велике значення мали в процесі становлення науки про мистецтво
Археологічні з’їзди. Так, Г. Павлуцький брав діяльну участь в ХІV
Археологічному з’їзді (Чернігів, 1908 р.), у підготовці до ХV
Археологічного з’їзду (Новгород, 1911 р.), у Костромському ІV Обласному
Археологічному з’їзді “исследователей истории и древностей Новгородской
и Ростово-Суздальской областей” (1909 р.).
Слід нагадати, що Г. Павлуцький малював і писав фарбами. Свої художні
твори він іноді виставляв на Київських виставках, в організації і
обговоренні яких брав активну участь. Євген Кузьмін, розглядаючи “ІV
передвижную выставку картин киевлян” 1913 року, зазначав: “Есть
несколько картин, скорее этюдов, подписанных совершенно неизвестными
именами (если не считать проф. истории искусств Павлуцкого, давшего
удачный interieur и приятный в красках этюд “За чтением”), но именно эти
имена как бы оправдывают существование самой выставки”.
Загалом, діяльність Григорія Павлуцького була невід’ємною частиною
сучасного культурного та мистецького життя Києва. Ця його діяльність
виявлялася в організації художніх виставок, в обговоренні напрямків в
українському мистецтві, у створенні в Києві мистецького осередку,
програми Української академії мистецтв, в обговоренні справи Галереї, у
роботі з’їзду діячів пластичного мистецтва (літо 1918 р.). В усіх таких
обговореннях професор Павлуцький рішуче виступав проти еклектизму і
відстоював український характер та напрям. Григорія Григоровича
турбували питання підготовки кваліфікованих фахівців – мистецтвознавців,
музеєзнавців, він брав активну участь у складанні планів Українського
Державного Університету (осінь 1917), у нараді з обговорення
реорганізації Археологічного Інституту, у створенні та в розробці
програми Інституту історії мистецтва (1918). Павлуцький брав участь у
Комісії з реставрації Св. Софії Київської, писав статті з приводу робіт
Моргилевського в Софії Київській. У 1917 р. вчений став почесним членом
Секції мистецтва Українського наукового товариства. З 1918 р. Г.
Павлуцький, крім викладацької роботи, працював на адміністративній та
господарській роботі в Київському Інституті вищої освіти (назва
університету Св. Володимира на той час). Він був в. о. ректора, деканом
історико-філологічного факультету. В останні роки свого життя вчений
виступав на засіданні пам’яті О. Лазаревського, на ювілеї В.
Кричевського і т. ін. Останньою працею професора Павлуцького була
“Історія українського орнаменту” (книга вийшла українською і російською
мовами).
Людина виняткового благородства, Павлуцький віддав вітчизняній
мистецтвознавчій науці, народові України весь свій талант дослідника,
усе своє життя. Свідчення про останні дні вченого знаходимо в архіві Ф.
Ернста. “Умер Г. Г. Павлуцкий при обстоятельствах в достаточной мере
печальных. Уже старчески дряхлый, приучен был собственноручно скалывать
лед на тратуаре перед своим домиком, сильно простудился. Стряслась беда
и над его “кабинетом искусств” бывшего Университета – музей (его)
выбросили из помещения прежней университетской церкви (прекрасного
создания В. И. Беретти – автора всего университета), которое
понадобилось под клуб. Великолепный иконостас 1840 года с подписной
живописью Ф. П. Брюлова и К. С. Павлова – (интересного провинциального
художника, преподававшего живопись еще Гоголю в Нежине) был распилян на
куски и пошел на сооружение сценической перегородки. Пока музейный
работник спохватился – было уже поздно. При осмотре через Комитет
Павлуцкий простудился вторично и уже сам не вставал. 15-го марта его не
стало.
Трогает, что его последним желанием было, чтобы отпевало украинское
духовенство в Св. Софии – этой Мекке украинских искусствоведов. И чтобы
на кладбище повезла его старая университетская кляча…”.
На межі ХІХ–ХХ ст. в історії українського мистецтвознавства відкрилася
нова яскрава сторінка – життя і творчість вченого, педагога,
громадянина-патріота Г. Павлуцького. На основі ґрунтовних теоретичних та
практичних досліджень мистецтва України (і в першу чергу архітектури)
вченому вдалося закласти фундамент в становлення вітчизняного
мистецтвознавства. Григорій Григорович був яскравим його пропагандистом.
Завдяки своїм педагогічним здібностям, сподвижництву він залучив до цієї
благородної справи цілу когорту молодих талановитих вчених, своїх учнів.
Це дає право назвати Г. Павлуцького одним з перших фундаторів
української школи мистецтвознавства.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
