Реферат на тему
Музеї – державні та громадські установи, що займаються
краєзнавчо-освітньою діяльністю
Щоденно десятки тисяч громадян України, іноземні туристи, прагнучи
збагатити свої знання, зустрітися з прекрасним, відвідують музеї. Музеї
дають змогу побувати в давньому минулому, побачити сьогодення людства,
його здобутки і навіть заглянути у майбутнє. У музеях України дбайливо
зібрано і зберігається все, що нам, українцям, дороге, що є гордістю
нашого народу, і це закономірно: адже не вартий майбутнього той народ,
який не цінує свого минулого.
Термін “музей” в перекладі з грецької мови означає місце, присвячене
музам, дочкам богині пам’яті Мнемозіти. Вважаючи їх покровительками
науки і мистецтва, греки будували на їхню честь храми, які називали
музейонами. Саме звідси й походить термін “музей”.
У наш час зміст поняття “музей” змінився і розширився.
HYPERLINK “http://www.tourlib.columb.net.ua/Lib/Zakon/pro_muzej.htm”
Закон України “Про музеї і музейну справу” від 29.06.1995 р. №
249/95-ВР регулює суспільні відносини в галузі музейної справи.
“Музеї – це культурно-освітні та науково-дослідні заклади, призначені
для вивчення, збереження та використання пам’яток природи, матеріальної
і духовної культури, прилучення громадян до надбань національної і
світової історико-культурної спадщини”.
Основними напрямами музейної справи є культурно-освітня,
науково-дослідна діяльність, комплектування музейних зібрань,
експозиційна, фондова, видавнича, реставраційна, па-м’яткоохоронна
робота.
Музейна справа – це спеціальна галузь культурно-освітньої та наукової
діяльності, яка здійснюється музеями щодо комплектування, збереження,
вивчення і використання пам’яток природи, матеріальної і духовної
культури [15].
Функції музею доволі складні, а форми діяльності різноманітні. Музеї
мають багато особливостей і специфічних рис, які зумовлюють їхні
наукові, культурно-освітні функції і зближують з відповідними закладами.
Найголовніша особливість музеїв полягає в тому, що вони збирають,
вивчають та експонують першоджерела або оригінали, тобто пам’ятки, які
безпосередньо пов’язані з розвитком природи, життям людського
суспільства. За цією особливістю музеї близькі до науково-дослідних
установ, які також вивчають (у своїх аспектах) першоджерела.
Друга особливість музеїв полягає в тому, що вони працюють над дуже
різнорідними першоджерелами – використовують геологічні,
палеонтологічні, зоологічні, антропологічні та інші природничі колекції,
пам’ятки матеріальної культури (знаряддя праці, інструменти, ремісничі
вироби, зброю, побутові речі тощо), пам’ятки духовної культури (твори
живопису, графіки, скульптури, декоративного мистецтва тощо), а також
рукописні та друковані документи, книги. Види і форми першоджерел
надзвичайно різноманітні, кількість їх величезна.
Третьою особливістю музеїв є те, що вони використовують свої фонди для
популяризації першоджерел – показу їх в експозиційних залах, на
спеціальних виставках, за допомогою екскурсій, лекцій або інших видів
інформування.
Специфіка музеїв виявляється також у тому, що в їхній діяльності
науково-дослідні й освітні функції тісно поєднуються. Збираючи
першоджерела, створюючи таким чином джерельну базу для наукових
досліджень і проводячи власні дослідження, музеї водночас займаються
широкою популяризаторською діяльністю.
Науково-дослідна робота є основою діяльності музеїв, кожного виду
зокрема. Організація всієї діяльності музеїв на науковій основі –
головне досягнення музеєзнавства.
Завданнями наукової роботи музеїв є:
глибоке вивчення історії краю, міста чи села;
– дослідження музейних колекцій та їх наукова обробка;
– опрацювання окремих тем, пов’язаних з експозицією музею;
– розробка експозицій (складання тематичних структур та
тематико-експозиційних планів);
розробка питань методики і техніки музейної справи.
Уся науково-дослідна робота в музеях здійснюється за певним планом, який
затверджує вчена рада музею. Наукова робота в музеях на сучасному етапі
здійснюється: за допомогою розвідок на місці подій; експедицій; за
допомогою архівних досліджень; вивчення матеріалів у бібліотеках,
науково-дослідних інститутах, культурно-освітніх установах та закладах.
Результати науково-дослідної роботи працівники музеїв оформляють у
вигляді нових виставок, розділів експозицій, каталогів, методичних
розробок екскурсій, наукового опису цінних експонатів, а також статей та
монографій, буклетів, наукових праць тощо.
Розвиток культурно-освітньої роботи музеїв України сприяв виникненню її
різноманітних форм і видів. Найбільш поширеними з них є: екскурсії,
лекції, систематичні зустрічі з відвідувачами, тематичні вечори й
конференції, робота пересувних музеїв, зустрічі з видатними людьми,
тематичні виставки, дні відчинених дверей тощо.
Екскурсійна робота – це основний вид культурно-освітньої діяльності
музеїв. Найбільш поширеними є оглядові екскурсії.
Історія розвитку музеїв, теорія та методика музейної роботи становлять
предмет дослідження особливої науки – музеєзнавства.
Музеєзнавство вивчає історію та закономірності розвитку музеїв, їх
внутрішню організацію, систему наукового комплектування музейних фондів,
документування й зберігання колекцій, а також опрацювання методики
побудови музейних експозицій, виставок, різних видів і форм
науково-освітньої діяльності музеїв.
Музеєзнавство – порівняно молода історична дисципліна. В Україні воно
виникло в другій половині XIX ст.
Роль музеїв у розвитку суспільства
Попередниками сучасних музеїв в Україні більшість учених вважають
колекції книг, картин, художніх виробів тощо, які зберігалися в храмах
ще в часи Київської Русі: Десятинній церкві, Софійському соборі,
Києво-Печерському монастирі та ін. У XVII-XVIII ст. великі приватні
збірки художніх творів знаходились у феодальних замках та династичних
маєтках (Я. Со-бєського у Жовкві, Синявських у Бережанському замку,
Виш-невецьких у замку в Вишнівці, галерея Сапег у Кодні, К.
Розу-мовського у Батурині тощо).
Власне музеї в Україні почали виникати в першій половині XIX ст. У цей
час було відкрито кілька музеїв різних профілів, у тому числі
Миколаївський (1806 p.), Феодосіївський (1811 p.), Одеський (1825 p.),
Керченський (1826 p.), Музей старожитно-стей Катеринославської губернії
(1849 p.). Основні фонди цих музеїв становили матеріали археологічних
розкопок.
У першій половині XIX ст. в Україні виникають університетські музеї. У
1807 р. при Харківському університеті завдяки зусиллям громадського
діяча В. Н. Каразіна відкрито кілька музеїв – Археологічний,
Зоологічний, Мінералогічний, Музей образотворчих мистецтв. У 1834-1837
pp. при Київському університеті завдяки його першому ректорові М. О.
Максимовичу також було створено музеї: Старожитностей, Нумізматичний,
Образотворчих мистецтв, Зоологічний та ін.
Більш інтенсивно розвивається музейна справа в Україні у другій половині
XIX ст. – на початку XX ст. У цей час було відкрито ряд історичних та
природничих музеїв: Херсонський музей старожитностей (1890 р.),
Херсонський археологічний музей (1893 p.), Львівський історичний музей
(1893 р.), у Чернігові – музей Архівної комісії (1897 р.) та музей
українських старожитностей В. В. Тарнавського (1902 p.). Серед інших
українських музеїв одним з найбільших був Полтавський природничий музей
(1891 р.). У Севастополі у 1869 р. відкрито музей Чорноморського флоту,
в 1905 р. – музей героїчної оборони і визволення міста.
На базі приватних колекцій творів мистецтва в Україні в кінці XIX – на
початку XX ст. було організовано ряд художніх музеїв: у Харкові – перший
в Україні міський художній музей (1886 p.), у Києві – Міський музей
старовини і мистецтв (1899 p.), в Одесі – Міський музей красних мистецтв
(1899 р.), в Феодосії – картинну галерею творів І. К. Айвазовського, ним
засновану. Художні галереї були відкриті й у Миколаєві, Катеринославі.
На західноукраїнських землях великим музейним центром був Львів. У
Львові в 1874 р. відкрито Міський промисловий музей, у 1887 р. – Музей
Ставропійського інституту; в 1895 р. – Етнографічний музей Наукового
товариства імені Т. Г. Шевченка; у 1904 р. – Археологічний музей
“Народного дому”, У 1907 р. – Народний музей (тепер Львівська картинна
галерея) та ін. У 1912 р. закладено Тернопільський краєзнавчий музей.
На початку XX ст. в Україні створюється кілька меморіальних музеїв. Так,
у 1904 р. в Ялті відкрито меморіальний музей А. П. Чехова. До 1917 р. в
Україні не було жодного меморіального музею, присвяченого Т. Г.
Шевченку, І. Я. Франку, Лесі Українці або іншим діячам української
культури.
Великі приватні музейні колекції мали В. В. Тарнавський, Б. І. та В. Н.
Ханенки, В. А. Щавинський, П. П. Потоцький та ін. Всього в Україні до
1917 р. було 35 музеїв. Вони належали різним відомствам, установам та
приватним особам.
Щодо теорії музейної справи, то вона перебувала ще в зародковому стані.
Після 1917 р. в умовах політики українізації, відносного підвищення
уваги уряду до проблем освіти, охорони пам’яток музейного будівництва,
масового краєзнавчого руху і широкої аматорської ініціативи зі створення
музейних осередків на місцях спостерігалося значне зростання музейної
мережі.
Перша Всеукраїнська краєзнавча конференція, що відбулася в 1925 р. в
Харкові, націлювала місцеві музеї як низові краєзнавчі осередки на
всебічне вивчення минулого та сучасного краю.
Музей-кабінет антропології та етнографії імені Ф. К. Вовка разом з
іншими академічними установами Історичної секції ВУАН став
науково-організаційним та координаційним центром краєзнавства в Україні.
Музей-кабінет поступово розгорнув дослідження в галузі етнографії,
археології, антропології.
Визначними організаторами музейної справи в цей час в Україні були М. Ф.
Біляшівський, Ф. І. Шміт, Д. М. Щербаків-ський, М. О. Макаренко, У. Л.
Ернст, К. В. Мощенко, В. Г. Кравченко, П. П. Постоев, М. Я. Рудницький,
С. А. Тарапуніенко, Д. І. Яворницький, П. А. Туткрвський, Ю. Й.
Сочинський, С. С. Дложевський, М. Ботенко тощо.
Влітку 1919 р. в Україні було створено нові музеї – Черкаський,
Вінницький, Нікопольський, Уманський та ін. У 1919 р. відкрито Картинну
галерею в Полтаві; в 1920 р. засновано Одеський державний художній
музей, в 1922 р. – Київську картинну галерею. Збільшилася кількість
історичних і художніх музеїв.
Першими історико-культурними заповідниками було оголошено стародавнє
місто Ольвія разом з некрополем на Микола-ївщині (1924 р.) і
Києво-Печерську лавру (1926 p.).
У 1920-1930-х pp. в Україні засновано перші літературно-меморіальні
музеї. Серед них – Музей-заповідник на могилі Т. Г. Шевченка в Каневі
(1926 p.), Музей-заповідник М. В. Гоголя у Великих Сорочинцях (1928 p.),
Музей В. Г. Короленка у Полтаві (1928 р.).
У 1920-1930-х pp. зростає увага до теорії і методики музейної справи.
Діяльність музеїв урізноманітнюється й активізується; постійно вводиться
в практику музейної справи культурно-освітня діяльність. Велике значення
для розвитку музейної справи в цей період мав перший Музейний з’їзд
(1930 p., Москва). На з’їзді обговорювалися питання побудови екскурсій,
організації різних виявів музейної роботи. Широкого розмаху набула
науково-дослідна робота музеїв. Слід відзначити видання щоденних
збірників, програм, методичних розробок, каталогів і путівників.
У роки Другої світової війни (1939-1945 рр.) фашистами було зруйновано і
розграбовано десятки музеїв України. Особливо потерпіли історичні та
художні музеї. У повоєнні роки відбудовано зруйновані музеї, частково
повернуто вивезені колекції, зібрано нові експонати, створено нові
експозиції. Станом на 1950 р. в Україні працювало 137 музеїв.
&
?ові історичні, краєзнавчі, художні, літературно-меморіальні музеї.
Серед літературно-меморіальних: Музей Ю. А. Федьковича у Чернівцях (1945
p.), Музей І. П. Котляревського в Полтаві (1952 p.), Музеї Т. Г.
Шевченка (1962 p.), М. Т. Рильського (1960 p.), музей І. Франка в
На-гуєвичах (1946 р.), Музей-садиба Лесі Українки в Колодяжно-му на
Волині (1949 p.). Серед художніх музеїв – Закарпатська картинна галерея
в Ужгороді (1948 p.), Державний музей Українського декоративного
мистецтва у Києві (1954 p.), Донецький художній музей (1960 р.) тощо.
У 1960-1990-ті pp. великого поширення набули народні музеї, які
створювалися з ініціативи Українського товариства охорони пам’яток
історії та культури, окремих наукових установ чи науковців,
ентузіастів-аматорів і працювали на громадських засадах.
На початок 1986 р. в Україні налічувалось 7924 громадські музеї, 396 з
них здобули почесне звання “народний”. З 470 райцентрів 387 мали
краєзнавчі громадські музеї. В Громадських музеях України – близько 2200
тис. оригінальних експонатів…” , – писав П. Т. Тронько у своїй праці
“Історичне краєзнавство в Українській РСР”.
Створення нових музеїв – як державних, так і народних – триває в умовах
існування незалежної Української держави. Вперше в історії українського
музейництва було правдиво висвітлено національно-визвольні змагання
українського народу за свою державність у 1914-1945 pp., державотворчу
діяльність ЗУНРу, видання товариств “Просвіта”, “Рідна школа”, “НТШ”,
відомості про Організацію Українських Націоналістів, події 1939-1941 pp.
на західноукраїнських землях, про діяльність Української Повстанської
Армії, голодомор в Україні 1933 p., геноцид під час сталінських репресій
тощо.
Нині Україні вкрай потрібні музеї нового типу – історико анімаційні
скансени, які б репрезентували світові понад п’яти тисячолітню
історико-культурну спадщину нашої країни.
Козацькі скансени в Україні вже є (Національний заповідник “Хортиця”),
їх розвиток триватиме й надалі (скажімо, в одній лише Донецькій області
зусиллями Донського козацтва розроблені проекти двох подібних скансенів
– Музею козацького побуту під відкритим небом на Савур-могилі та
меморіального комплексу “Козацька пристань” в Райгородку).
Що ж до попередніх історичних епох формування українського етносу,
проблема їх адекватної туристичної репрезентації стоїть набагато
гостріше.
Нині українська громадськість впритул наблизилася до усвідомлення
необхідності початку реалізації проекту історичної реконструкції
трипільського протоміста на Київщині біля Ржи-щева (чи деінде). Над цим
проектом плідно працюють як археологи Інституту археології НАН України,
так і активісти громадської організації. Зазначимо, що за умови втілення
цього проекту у життя й активного інформаційно-рекламного просування
нового турпродукту, Трипільське протомісто-скансен одразу стане
наймасовішим об’єктом туристичного інтересу України, особливо серед
школярів та студентської молоді.
Існує потреба в організації” Скіфського скансена, що репрезентуватиме
яскраву сторінку історії нашої країни. Оптимальним чином для цієї
потреби може підійти частина території Більського городища на Ворсклі –
найбільшого міста Європи першої половини І тис. до н. е., довжина валів
якого сягає 35 км, а висота перевищує 10-12 м. Діяльність подібного
скансена слід розвивати в руслі пропагування активного кінного туризму й
анімаційних фестивалів за участю членів українських клубів історичного
фехтування.
І зрештою, якщо Україна є “дитям” найбільшої середньовічної держави
Європи – Київської Русі – існує потреба належним чином знайомити й
репрезентувати нашу давньоруську спадщину як іноземним, так і
українським туристам.
На наше переконання, доцільно організувати щонайменше два давньоруські
скансени: Тустань й “Замок Володимира Великого”.
Уся необхідна проектна документація щодо відродження унікальної
наскельної давньоруської фортеці Тустань у Карпатах біля Урича на
Львівщині вже розроблена дослідником пам’ятки – археологом Михайлом
Рожком. Цей скансен має вигідне транспортне положення, завдяки чому
притягуватиме до себе масові туристичні потоки рекреантів, які
відпочиватимуть у Карпатах і курортних закладах Трускавця, Моршина й
Схід-ниці, а також значну частку українських й іноземних туристів, які
приїжджатимуть на кілька днів у Львів.
І, певна річ, повноцінний давньоруський скансен з усіма елементами
туристичної анімації варто організувати на околиці Києва, зорієнтувавши
його турпродукт на самих киян (уїк-ендові виїзди з дітьми) та численних
гостей столиці України. Гадаємо, оптимально для цієї мети надається
грандіозне давньоруське городище літописного Білгорода – резиденції
князя Володимира Великого – у Білогородці (22 км від Києва). Тут над
Ірпенем збереглися потужні укріплення – рів і вал заввишки 10-12 м,
вздовж гребеня якого тягнулася фортечна стіна-забо-роло висотою 4-5 м з
дерев’яних зрубів, заповнених цеглою-сирцем. Велич збережених укріплень
ілюструє така цифра: від урізу Ірпеня до вершини валів князівського
замку-дитинця – 60 м скосу крутістю близько 60°.
У X-XI ст. Білгород був одним з найбільших міст Київської Русі, за своїм
розміром (120 га) перевершував такі давньоруські міста, як Чернігів,
Переяслав, Галич, і не поступався перед багатьма середньовічними
західноєвропейськими столицями. Він був головною богатирською заставою
князя Володимира “Красне Сонечко”, де стояв гарнізон новгородців на чолі
з билинним Альошею Поповичем. Тож саме тут, після організації
анімацій-но-історичного скансена, мають “ожити” й розважати туристів
знайомі всім нам з дитинства персонажі давньоукраїнських билин
“Київського циклу”, ґрунтовно опрацьовані сучасним українським
дослідником і письменником В. Шевчуком.
Креслення історичних реконструкцій літописного Білгорода підготовані
завдяки багаторічній праці Білгородської археологічної експедиції
Київського національного університету імені Т. Шевченка під керівництвом
Г. Г. Мезенцевої.
У відновлених фортифікаціях замку-дитинця варто розмістити цілий
комплекс споруд історичного й туристичного призначення. Зокрема, в
одному крилі княжого палацу доцільно розгорнути музейну експозицію, а в
другому – обладнати ресторан з давньоруською кухнею, у вежах розмістити
панорамні туристичні майданчики, відкрити тризірковий туристичний готель
у стилі боярських хоромів, збудувати діючі ремісничі майстерні
кожум’яків, гончарів, ковалів і зброярів, чинбарів тощо з можливістю
вільного залучення туристів у майстер-класи з опанування того чи іншого
ремесла, обладнати полігон для богатирських ристалищ за участю
активістів Київського клубу історичного фехтування з можливістю для
будь-якого відвідувача скансена приміряти на себе давньоруські обладунки
та випробувати себе у володінні мечем, булавою, сулицею й луком.
Альтернативним до описаного може бути проект “Богатирська застава” з
відродження на високому правому березі Дніпра неприступного літописного
міста-фортеці X-XIII ст. Витичева (біля сучасного Витачева на Київщині).
Ця могутня фортеця багато разів згадується на сторінках давньоруських
літописів у зв’язку з бойовими діями руських князів. Так, у 1085 р.
Володимир Мономах побив половців біля стін Витичевої фортеці. А ЗО
серпня 1110 р. руські князі зібралися у Витичеві на з’їзд, скликаний
Святополком Святославовичем і Володимиром Всеволодовичем Мономахом, на
якому володарям удільних земель Київської Русі вдалося помиритися перед
лицем спільної половецької загрози.
Для відродження дерев’яно-земляної фортеці-скансена тут теж існують усі
необхідні передумови – збереглися вали зі зрубами, фундамент надбрамної
башти, обмірні креслення наукових реконструкцій укріплень і внутрішньої
житлової забудови здійснені після комплексного вивчення пам’ятки
експедицією під керівництвом академіка Б. Рибакова.
Комерційна окупність названих інвестиційних проектів організації в
Україні історично-туристичних скансенів, з огляду на невпинне пожавлення
туристичного руху в державі, не перевищує 10 років (для Білгорода – 5-6
років). Тож справа лише за урядовою підтримкою проектів у рамках
Державної програми збереження і використання замків.
Рекомендована література
1. Арсенич П. З історії музеїв Галичини // Наукові записки
Івано-Франківського краєзнавчого музею. – 1993. – Вип. 1.
2. Василенко А. О. Літопис історії становлення і розвитку народних
музеїв України. – К.: Наукова думка, 1974.
3. Гавдяк М. Із наших обласних музеїв // Наша Батьківщина. – 1938. – №
4.
4. Географічна енциклопедія України: У 3 т. – К.: Українська
енциклопедія імені М. П. Бажана, 1993.
5. Грабовецький В. Народні музеї Львівщини. – Л.: Книжно-журнальне
видавництво, 1962.
6. Данилюк А. Г. Народна архітектура Бойківщини. Житлове будівництво. –
Л.: Українські технології, 2004. – 168 с.
7. Данилюк А. Г., Рибак Б. Я. Музей народної архітектури та побуту у
Львові. – Л.: Каменяр, 1988.
8. Данилюк А. З глини, дерева і соломи. Пам’ятки народної архітектури
Західного Поділля. – Тернопіль: Навчальна книга “Богдан”, 2003. – 96 с
9. Данилюк А. Скарби народної архітектури Гуцулыцини: Етнографічний
нарис. – Л.: Логос, 2000. – 135 с
10. Данилюк А. Традиційна архітектура реґіонів України: Полісся:
Монографія. – Л.: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2001. – 147 с
11. Дем’ян Г. Історико-етнографічна діяльність першого бойківського
музею // Архіви України. – 1970. – № 5.
12. Закон України “Про музеї і музейну справу” від 29.06.1995 р.
№249/95.
13. Игнаткин И.А. Охрана памятников истории и культуры: Справ, пособ. –
К.: Вища школа, 1990.
14. Козицъкий А. Українські краєзнавчі музеї Галичини в міжвоєнний
період // Вісник Львівського університету. – Серія історична. – 1999. –
Вип. 34. – С 467-477.
15. Мезенцева Г. Г. Музеєзнавство (на матеріалах музеїв УРСР) / За ред.
С. М. Чайковського. – К.: Вища школа, 1990.
16. Музеї Карпатського регіону. – Л.: Центр Європи, 2004. – 63 с
17. Музеї України: Довідник / Міністерство культури і мистецтв України.
– К.: Задруга, 1999. – 130 с.
18. Музейний фонд України // Урядовий кур’єр. – 1992. – 7 серпня.
19. Папкова Є. В. Туристичне краєзнавство: Навч. посіб. – К., 2003.
20. Погорелова А. Музейна справа: орієнтири розвитку // Українська
культура. – 1996. – № 2. – С. 2-3.
21. Скрипник Г. Етнографічні музеї України. – К.: Наукова думка, 1989.
22. Скрипник Г. Українське етнографічне музейництво: становлення та
розвиток: Автореф. дис. …д-раістор. наук: НАНУ, Інститут мистецтва,
фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського. – К., 1998. – 40 с
23. Теодорович А. Ю. Основні напрямки діяльності музеїв
істо-рико-краєзнавчого профілю // Трибуна. – 1999. – № 9-10.
24. Україна: Путівник / Підг. і упоряд. О. Зінкевич і В. Гула. – К.:
Смолоскип, 1993.
25. Филипчак І. Про музейництво і наші музеї // Життя і знання. – 1935.
– № 6.
26. Хведась А. О. Розвиток краєзнавчих музеїв в західній Україні в кінці
XIX – І пол. 40-х pp. XX століття. Джерела і література (на матеріалах
Волинської, Рівненської та Тернопільської областей): Автореф. дис.
…канд. істор. наук. – Дніпропетровськ, 1997. – 19 с.
27. Шмелев В.Г. Музей под откытым небом. – К.: Наукова думка, 1983.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
