.

Лінгвістичні школи 20-го століття (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
803 15965
Скачать документ

Реферат на тему

Лінгвістичні школи 20-го століття

Усі школи 20-го століття сформувались у критиці щодо молодограматизму в
його класичній формі. Виникає цілий ряд шкіл під гаслом
антимолодограматизму. Школа естетизму Карла Фосслера (1872 – 1949),
неолінгвістика Джуліо Бертоні (1878 – 1942).

Школа “Слова та речі” вже своєю назвою говорить про зміст і напрям
дослідної роботи. Основну проблему становить питання співвідношення
слів, мовних одиниць і предметів, які слова позначають. У цілому ця
проблема не нова. Ще у філософії давніх греків це питання активно
обговорювалося. “Суперечка про правильність слів-найменувань”. А потім
протягом усього періоду розвитку мовознавства – це питання виникало в
тій чи іншій формі. Засновники цієї школи (“Слова та речі”) – австрійці
за походженням Рудольф Мерингер (1859 – 1931) і Гуго Шухардт (1842 –
1928). Мерингер виховувся на ідеях молодограматизму й сам був
представником молодограматичної школи, але все ж таки на зламі століття
дійшов висновку, що межі, визначені молодограматизмом, занадто вузькі.
Прийшов час розширити проблематику лінгвістичних досліджень. Лінгвістика
не може більше замикатися в порівняльній граматиці, вона має
контактувати з іншими науками. До початку 20-го ст. Мерингер остаточно
утвердився в цих своїх поглядах, і, щоб довести до лінгвістичної
аудиторії це своє кредо, він опублікував велику статтю “Слова та речі”.
Ця стаття була своєрідною заявкою на щось нове, що мало з’явитися в
мовознавстві. Мейер Любке , заснувавши журнал з такою самою назвою,
зробив заявку на становлення нової школи в мовознавстві.

Постулати нового напрямку такі: сам напрямок оцінювався як
культурно-історічний. Мовознавство оголошувалося частиною науки про
людську культуру, тобто історія мовознавства нерозривно пов’язана з
історію культури в аспекті зв’язку слів з речами, які є частиною
людської культури.

Надалі жодної науки про мову без науки про речі не повинно бути. Під
речами треба розуміти не лише предмети як такі, а взагалі всі ідеї, які
народжуються в суспільстві й виражаються словами. Зі зміною культури
змінюють свої значення й слова – це теза школи. Кожне пояснення
семантичних змін повинно ґрунтуватися на цьому факті.

Наступний постулат стверджує: мовознавству не варто встановлювати якість
жорсткі просторові й часові межі. На думку школи “Слова та речі”,
лінгвістика повинна досліджувати контакти індоєвропейців з
не-індоєвропейцями. Проте все це не значить, що має припинитися работа з
реконструкції прамови. Вона залишається однією з найважливіших проблем.
Але досі реконструкція забезпечувалась системою звукових відповідностей,
а тепер вона забезпечується й аналізом історії значень у зв’язку з
історією відповідних реалій.

Одним з положень проголошується постулат про широку співпрацю з іншими
науками, тобто, передусім з історією, археологією, палеонтологією,
географією, соціологією. Культурно-історичний метод має поєднуватися з
методом семантичним і соціологічним. Ще один важливий постулат: як і
молодограматики, школа “Слова та речі” закликає вийти на “польову
роботу”, тобто вивчати живі мови. Треба спостерігати, чути, бачити.

На сторінках журналу “Слова та речі” друкуються не лише мовознавці, але
й представники ін. наук . Усе , що там публікувалося, було не
рівнозначне. Можна розділити всі праці на три групи досліджень.

1а група – економічні дослідження. Це безпосередньо лінгвістичні
дослідження. Етимологія, як така, отримала свою інтерпретацію. Наукову
основу етимологія отримала лише в ХІХ ст. у зв’язку з діяльністю
молодограматиків. Етимологічні відповідності позбавляються свавілля, бо
вимагається дотримання фонетичних відповідностей. Але представники школи
“Слова та речі” вносили в етимологію свій постулат (який, між іншим, не
є новим). “Етимологія має спиратися однаковою мірою на два принципи: на
принцип фонетичних відповідностей і на принцип семантичних
відповідностей”. Причому семантичні принципи вони вважали головними.
Виникає запекла полеміка навколо цього принципу. Семантичні
відповідності – більш хитка основа, ніж фонетичні. Якщо фонетичних
відповідностей немає, треба вилучати слово з даного гнізда.
Молодограматики взагалі вважали, що залучення семантики – це
спекулятивна операція.

2а група досліджень мала характер опису різних реалій, речей, які на
перший погляд прямого відношення до лінгвістики не мають, але за
настановою цієї школи такі дослідження були потрібні.

3а група досліджень – це описи змішаного характеру. Вони містили описи
і речей, і слів. Проте вони дуже пістряві й різнопланові. Особливо
багато цей журнал публікував статей, присвячених опису інструментів,
пристроїв у побуті, опису будівель, лазень, сараїв тощо. Сам Мерингер
дуже ретельно досліджує будинок на Балканах, у Німеччині, у
найрізноманітніших районах і порівнює ці дослідження між собою. Це була
надзвичайно цікава й інколи дуже плідна спроба встановити, який зв’язок
існує між словами та предметами в різних географічних ареалах. Така
пильна увага до речей давала іноді гарні результати для етимологічних
досліджень.

Спочатку Мерингер старанно вивчив всі способи побудови огорожі, потім
стінок споруд і на такій підставі вивів цікаву етимологію слова die
Wand, яке походить від дієслова winde – плести. Це цілком наукова
обґрунтована дуже відома етимологія. Проте було багато й суперечливих
етимологій, тому що вони не завжди були узгоджені з фонетичними
відповідностями, тобто в цьому були свої плюси й мінуси.

Але якщо в цілому оцінювати факт появи цієї школи, до нього треба
ставитися так: поява нових принципів свідчить про кризу, яка почалась в
молодограматичному напрямку в ХХ ст..

Семантика не є тією галуззю, яку досліджували молодограматики, і
повстало питання про включення семантики в актив лінгвістичних
досліджень. Те, що запропонувала ця школа, було одним із закономірних
шляхів, але очевидні недоліки цієї школи. Фактично мовознавство
розчинилося в матеріальній культурі суспільства. Мовознавство затуляли
інші дисципліни. З іншого боку, за задумом засновників школи,
мовознавство мало вирішувати питання інших наук. На думку Потебні, “є
близькі значення слів, і є дальні. Так справа лінгвістики – вивчати
близькі значення, інакше лінгвістика втратить свої межі і перетвориться
на науку про все”.

Діалектологія та лінгвістична географія

Дослідження в галузі діалектології почались набагато раніше ХХ ст. Їх
можна віднести до кінця ХVІІ ст. Але більшість праць з’явилась у ХІХ ст.
особливо діалектологія стимулюється молодограматиками. І далі протягом
усього ХХ ст. діалектологія не переривається. З приводу того, де
зародилась діалектологія, існує багато думок. До цього питання не можна
підходити спрощено. У книзі Жирмудського “Німецька діалектологія”
наголошується, що виникнення наукової діалектології пов’язане з
Німеччиною і не випадково, бо там був підготовлений достатній науковий
фундамент у галузі мовознавства. Підтвердження цього – книга Шмеллера
“Діалекти Баварії в граматичному аспекті” (початок ХІХ ст.)Той опис
діалектів який пропонує Шмеллер, значно відрізняється від фрагментарних
описів, проведених до нього. Це був систематичний опис. Книга Шмеллера
свідчить про перший крок у розвитку діалектології. Наступний крок був
зроблений через 50 років у 1876 році. Книга Вінтелера була присвячена
одній з говірок. Це його дослідження стало зразком діалектологічного
дослідження з позицій молодограматизму. Книга несла на собі відбиток
молодограматичних досліджень. Чітко видно позицію автора, аргументовані
його заснови. Автор наголошує на фонетичному боці. Адже сам Вінтелер був
фонетистом. Коли створювалась фонологія, Трубецькой віддає наляжне
Вінтелеру. У його праці були зачатки фонології. Вінтелер, мабуть, був
першим, хто визнавав беззастережно, що існує таке протиставлення звуків,
які служать у даній мові для розрізнення значень слів, а з іншого боку
вважав, що існують і такі, які не можна використати з цією метою. Книга
Вінтелера привернула увагу й отримала визнання як перший досвід суто
фонетичного опису діалектів. Але його думка про два типи протиставлень
не була політична тоді, тобто вона просто не могла бути поміченою. Тому
Вінтелер окрім того, що був гарним діалектологом, заклав підвалини
фонології. Слідом за цим з’явилась низка інших описів інших говірок і
діалектів, але з орієнтацією на працю Вінтелера. Діалектологія була
визнана і стала одним з провідних напрямків мовознавства. Діалектологія
отримала інтенсивний поштовх для розвитку. Яскравий приклад цього –
робота Енгельса “Франкський діалект” 1881-82 рр. Ця праця була оцінена
фахівцями як дуже кваліфіковане дослідження. Наприклад, Фрингсон (був
всесвітньо визнаною головою німецьких діалектологів)

У романському мовознавстві також наявний інтенсивний розвиток
діалектології. Один з основоположників романської діалектології –
видатний італійський мовознавець Асколі (сер. ХІХ ст.). Його
діалектологія характеризується тим, що її основою є історична й описова
фонетика. І на цій основі романська діалектологія починає бурхливо
розвиватися. Асколі був не просто діалектологом, він був найвизначнішим
представником порівняльно-історичного напрямку в мовознавстві. Але часто
важко розмежувати Асколі – індоєвропеїста й Асколі – діалектолога. У
нього ці інтереси дуже перепліталися.

Інший відомий діалектолог, француз Луї Гоша спирався на матеріали,
зібрані на місцях, дійшов висновку, що мовна дійсність набагато
складніша, ніж це можна було уявити, оперуючи законами молодограматиків.
Діолектологічний матеріал видає цілий ряд нерівностей, багато фонетичних
правил і законів виявляються дуже вразливими. Гоша робить знаменний
висновок: “Немає мовної єдності для всього колективу носіїв мови, а тим
більше немає непорушних фонетичних законів. Незважаючи на мою повагу до
фонетичних законів, я завжди вів боротьбу за менш суворе їх
застосування”.

Поряд з Гоша називають такі імена: Гастон Парі, Поль Мейє тощо.

Романські діалектологи вважають, що немає чітких меж між діалектами. Але
всі дослідження так чи інакше приводять до виникнення лінгвістичної
географії. Треба сказати, що в російському мовознавстві ці роки
відзначаються інтересом до діалектології. Наприклад, словник Даля
з’явився в ІІ половині ХІХ ст. Цю працю можна сміливо віднести до
діалектології. “Нарись російської діалектології” Соболевського. Дуже
цікавився діалектологією Шахматов. На початку ХІХ ст. була створена
Московська діалектологічна комісія з ініціативи академіка Шахматова.
1915 року ця комісія під керівництвом опублікувала 5-й випуск робіт з
діалектології, який засвідчив перший досвід у дусі лінгвістичної
географії на грунті російських діалектів. Тут вперше додається
діалектологічна карта російської мови. Автори цієї книги – Шахматов,
Ушаков і Дурново. Успіхи діалектології поставили перед лінгвістами нове
завдання – узагальнення діалектологічного матеріалу та його
картографування. З діалектології виросла галузь науки, яку назвали
лінгвістичною географією.

Зародження лінгвістичної географії відбулось за цілим рядом ознак у
Німеччині, тому що саме в Німеччині Георг Венкер (1852 – 1911) починає
укладати атлас діалектів німецької мови.В 1897 р. Венкер розробив
анкету-опитування, в якій було 40 речень-запитань, і цю анкету розіслали
в 40 тисяч населених пунктів Німеччини. Анкета була адресована місцевому
вчителю німецької мови, мешканцю даної місцевості, носієві даного
діалекту. Він повинен був всі ці 40 речень перекласти діалектом свого
населеного пункту. Отримали неоднозначне вирішення завдання. Більше, ніж
половина вчителів дійсно народилась у цій місцевості, решта – ні: вони
залучили до вирішення поставленого завдання перекладу речень з анкети на
місцевий діалект інших осіб. Окрім цього, сам переклад записувався в
єдиній орфографії, а не транскрипції. Тому вийшла подвійна розбіжність.
Берлінська академія наук зацікавилась цим задумом Венкера і йому на
допомогу прислали освіченого фонетиста Фердинанда Вреде (1863 – 1934).

??¶

?

AII0UbTH?aOa4ae?ae”a?aoa†aeoooooooooooooooooooooooooooo

Tвячена ця карта, подавалась загальнофранцузська назва, а під кожною
цифрою стояла назва на діалекті. Там, де спостерігалися однакові явища,
вони поєднувались певними лініями (ізоглосами), а на зведених картах
виникали пучки ізоглос. Метод лінгвістичної географії базується на цьому
понятті (пучки ізоглосів).

Лінгвістична концепція Фердинанда де Соссюра

Фердинанд де Соссюр (1857 – 1913) – один з видатних лінгвістів ХХ ст.
Він народився в Женеві у родині вчених. 1875 року Соссюр почав навчання
в Женевському університеті, а з 1876 року навчався в Лейпцизі, де слухав
лекції Лескіна, Остгофа, Бругмана. У 1879 р. він надрукував відому книгу
“Трактат про первісну систему голосних в індоєвропейських мовах”. У
1878-79 навчальному році Соссюр навчається в Берлінському університеті.
Наприкінці 1879р. він повернувся до Лейпцига і в лютому 1880р. захистив
докторську дисертацію “Родовий абсолютний у санскриті”. У наступні роки
Соссюр читає лекції в Парижі, де в нього навчались Л.Майє (1866 – 19360,
М.Граммон (1866 – 1946). 1891 року він повертається до Женевського
університету, де згодом став професором санскриту й порівняльної
граматики індоєвропейських мов. У 1906 р. Соссюр отримав кафедру
загального мовознавства. У 1906-1911р. тричі прочитав курс загального
мовознавства, який слухали Ш.Баллі (1865 – 1947) та А.Сеше (1870 –
1946). Прочитані Соссюром курси із загального мовознавства були після
його смерті видані за записами лекцій Ш.Баллі та А.Сеше в 1916р. під
назвою “Курс загальної лінгвістики”. 1933 року в Москві було видано його
російський переклад. Ця книга стала всесвітньовідомою своєю оригінальною
концепцією і вплинула на становлення різних напрямків лінгвістики ХХ ст.

Проблеми, поставлені й розглянуті Соссюром у “Курсі загальної
лінгвістики”, – мова й мовлення, системність мови, її знаковий характер,
синхронія й діахронія й внутрішня лінгвістика – вже багато в чому були
сформульовані його попередниками й сучасниками: В. фон Гумбольдтом,
Бодуеном де Куртене, М. Крушевським, В. Уїтні та іншими мовознавцями.
Проте заслуга Соссюра полягає в тому, що він , поєднавши ці проблеми,
створив загальну теорію мови, хоча багато в чому суперечливу й
позбавлену остаточного вирішення всіх питань. Головним методом побудови
лінгвістичної теорії Соссюр обрав метод антимоній, який широко
використовував В. фон Гумбольдт та інші лінгвісти ХІХ ст. (наприклад,
французький лінгвіст В Анрі видав 1986 року книгу “Лінгвістичні
антиномії”).

Перша важлива антиномія концепції Соссюра – мова й мовлення. Проблема їх
співвідношення вперше була поставлена Гумбольдтом, потім її розглядали
Потебня й Бодуен де Куртене. Вирішуючи цю проблему, Соссюр
відштовхується від загального поняття мовленнєвої діяльності,
складниками якої є мова й мовлення. Мовленнєва діяльність дуже
різноманітна, вона стосується й індивідуальної, і соціальної сфери,
стикається з такими галузями як фізика, фізіологія, психологія, має
зовнішній (звуковий) і внутрішній (психічний) бік. Мовленнєва діяльність
– це властивість, притамання людині. Мова й мовлення – це лише частини
більш загального феномена, яким є мовленнєва діяльність. Мова й мовлення
“тісно пов’язані між собою і взаємно передбачують одне: мова необхідна,
щоб мовлення було зрозуміле й виконувало всі свої функції; мовлення, у
свою чергу, необхідне для того щоб встановилася мова: історично факт
мовлення завжди передує мові” (103,42). Разом з тим мова й мовлення
різняться між собою рядом ознак.

Перша відмінність між ними полягає в тому, що мова соціальна, а мовлення
індивідуальне. Мова – соціальний елемент мовленнєвої діяльності,
зовнішній відносно індивіда, той не може ані створювати мову, ані
змінювати її. Мова як соціальний продукт засвоюється кожним індивідом
уже в готовому вигляді. Визнаючи соціальний характер мови, Соссюр
наголошує на її психологічній природі: мова – це сукупність асоціацій,
наявних у мозку й скріплених колективною домовленістю. На відміну від
мови мовлення завжди індивідуальне, воно є “індивідуальним актом воле
вияву й розуміння”. У мовленні немає нічого колективного, його прояви –
індивідуальні й миттєві. По-друге, мова протистоїть мовленню як потенція
його реалізації. Мова потенційно існує в мозку індивіда у вигляді
граматичної системи й словника; реалізація цих потенційних можливостей
відбувається в мовленні, у використанні засобів мови з метою
комунікації. По-третє, на відміну від нестійкості й одноразовості
мовлення, мова стійка й довговічна. І , нарешті, мова відрізняється від
мовлення, як “істотне від другорядного і більш-менш випадкового”.
Істотними є нормативні факти мови, закріплені мовною практикою,
другорядні й випадкові – коливання й індивідуальні відхилення в
мовленні. Враховуючи зазначені чинники, Соссюр вимагає окремо вивчати
кожен бік мовленнєвої діяльності, пропонуючи розрізняти лінгвістику мови
й лінгвістику мовлення, яка має другорядне значення.

2.Протиставлення мови й мовлення Соссюр образно називає першим
перехрестям на шляху лінгвіста. Другим перехрестям він називає антиномію
синхронії. Синхронія – це стан мови у даний час, статистичний аспект,
мова в її системі. Діахронія – це еволюція мови, послідовність мовних
фактів у часі, історичний або динамічний аспект. На думку Соссюра,
“синхронічне все, що стосується статистичного аспекту” лінгвістики,
“діахронічне все, що стосується еволюції”. Звідси походить вимога
виділити нову пару незалежних дисциплін – синхронічної та діахронічної
лінгвістики. Синхронічна лінгвістика має вивчати логічні й психологічні
відношення між існуючими елементами мови, які утворюють її систему,
розглядаючи їх так, як вони сприймаються однією й тією самою колективною
свідомістю. Діахронічна лінгвістика має вивчати відношення, які
пов’язують елементи мови в порядку послідовності; ці елементи “не
сприймаються однією й тією самою колективною свідомістю”, вони
заміняються одні іншими, але не утворюють систему. Таким чином,
синхронічна лінгвістика вивчає мову як систему, тобто має справу з
мовою, а діахронічна досліджує мовлення, її об’єкт не утворює систему.
Варто зазначити, що антиномію синхронії-діахронії розробляв уже Бодуен
де Куртене як статику й динаміку мови.

3. Ще одне протиставлення лінгвістичної концепції Соссюра – антиномія
зовнішньої й внутрішньої лінгвістики. Питання зовнішнього й внутрішнього
в мові,роль зовнішніх чинників у її розвитку розглядав тією чи іншою
мірою В.фон Гумбольд, Бодуен де Куртене та ін. Але заслуга Соссюра в
тому, що він чітко розмежував сферу дії зовнішніх і внутрішніх чинників
у мові. Він відокремлює саму мовну систему, розвиток якої визначається
внутрішніми чинниками, від зовнішніх умов функціонування й розвитку
мови. Серед позамовних чинників, які впливають на мову, Соссюр виділяє
передусім зв’язок історії мови з історією суспільства, нації,
цивілізації в цілому. Історія мови й історія суспільства переплітаються
і впливають одна на одну: звичаї народу відбиваються в його мові, мова
значною мірою формується народом, нацією.Завоювання, колонізація,
торгівельні зв’язки, міграція племен і народів,стан культури, мовна
політика держави впливають на межі поширення мови, визначають її
взаємодію з ін.мовами, співвідношення діалектів усередині мови,
особливості формування літературної мови, нарешті, характеризують
специфіку історії мови. До зовнішньої лінгвістики Соссюр відносить
також географічне поширення мов та їх діалектне дрібнення. На думку
Соссюра, зовнішніми чинниками пояснюються деякі мовні явища, наприклад,
запозичення. Проте екстралінгвістичні чинники не торкаються самої
системи мови, її внутрішньої побудови: “неправильно думати, що оминаючи
їх, не можна пізнати внутрішній механізм мови”. Для вивчення мови як
системи “немає жодної потреби знати умови, в яких розвивається та чи
інша мова”, оскільки “мова – система, яка підкоряється власному
порядку”.Саме в останньому розумінні мова виступає предметом внутрішньої
лінгвістики, бо внутрішнім є все, що певною мірою видозмінює систему.
Разом з тим мову та її розвиток треба вивчати у зв’язку із суспільством,
яке створило мову й постійно її розвиває. Такий поділ сприяв формуванню
й розвитку надалі двох впливових напрямків у мовознавстві –
соціологічному й структуралізму.

4.Однією з головних заслуг Ф.де Соссюра перед лінгвістикою вважають
обгрунтування ним системного характеру мови. Трохи раніше, ніж Соссюр,
Б.де Куртене, роботи якого Соссюр високо цінував, запропонував розуміння
системи мови як сукупності, частини якої пов’язані між собою різними
відношеннями. У Соссюра система мови базується на протиставленні її
членів. Розглядаючи мову як систему математично точну,він користувався
для позначення компонентів системи математичним терміном
“член”,вважаючи, що всі відношення в мові можуть бути виражені в
математичних формулах. Мова як система характеризується двома
особливостями: усі члени системи перебувають у рівновазі;система є
замкнутою. Система мови формується на підставі встановлення тотожностей
і розбіжностей між її членами, тобто елементами системи. Соссюр
наголошує на статичності як найважливішій ознаці мовної системи, хоча її
не розглядає як цілком нерухомий стан системи.

Визначальними в системі є два типи відношень між її елементами –
синтагматичні й асоціативні, заслуга у відкритті яких належить, на думку
деяких дослідників, М. В.Крушевському. Синтагматичні відношення
базуються на двох та більшій кількості членів відношення, “ однаковою
мірою наявних в актуальній послідовності”. Синтагматичні відношення
підпорядковуються принципу лінійності. Через дію цього принципу мовні
одиниці “вишикуються” в лінію, де кожна одиниця утворює сполуку з
сусідніми одиницями. Лінійні сполуки одиниць мови Соссюр називає
синтагмами. Другий тип відношень він позначає як асоціативні, вони
“поєднюють члени цього відношення у віртуальний мнемонічний ( гр. Mneme
– пам’ять) ряд”. В асоціативні відношення Соссюр включає не лише
морфологічні, але й смислові зв’язки між словами. На думку Соссюра,
сукупність синтагматичних і асоціативних відношень “утворює мову й
визначає її функціонування”. Мова представляє собою сукупність
взаємопов’язаних елементів, де кожний член системи пов’язаний з іншими
членами як у просторі ( синтагматичні відношення), так і у свідомості
(асоціативні відношення).

5.Соссюр обгрунтував знаковий характер мови. Вчення про мову як систему
знаків, які виражають поняття, посідає важливе місце в лінгвістичному
вченні Соссюра. Він вважає мову системою знаків, “в якій істотним є лише
поєднання значення й акустичного образу, причому обидва ці компоненти
знака однаковою мірою психічні”. Мовний знак, за Соссюром, – це
протиставлена двобічна психічна сутність: означення ( акустичний образ)
й означуване ( поняття). Мовні знаки – це реальності, які знаходяться в
мозку людини. Центральним знаком у механізмі мови є слово. Соссюр
пропонує створити нову науку про знаки взагалі – семіологію.
Лінгвістика “як наука про особливі знаки” буде частиною семіології, її
найважливішим розділом, оскільки мова – це найскладніша й найпоширеніша
семіологічна система”.Соссюр зазначає характерні ознаки мовного знака.
Це передусім довільність знака, тобто довільність,умовність зв’язку
означення з означуваним. Проте, з іншого боку, цей знак є обов’язковим
для мовного колективу, який ним користується, він соціально обумовлений.
Довільність знака зовсім не виключає його мотивованості, оскільки
більшість слів у загальній системі мови мотивована.Принцип довільності
знака породжує антиномію мінливість-немінливість знака. Немінливість
мовних знаків характеризується тим, що люди вживають їх так, як
встановлено традицією. У процесі історичного розвитку відношення між
означенням й означуваним у знакові можуть змінюватись, тобто може
змінитися звуковий склад слова, його значення або те й інше разом, що
тісно пов’язано з принципом безперервності мовного розвитку.

Важливим для системного й знакового розуміння мови було наголошування
Соссюром на значимості відмінностей у знаку й мові. Через те, що мовний
знак – психічне явище, для нього важливі не матеріальні відмінності, а
фінкціональні властивості. На його думку, у слові важливий не звук як
такий, а ті звукові відмінності, які дозволяють відрізняти це слово від
інших, “бо тільки ці звукові відмінності значимі”. У зв’язку з цим
Соссюр розуміє фонему як сукупність розрізнювальних ознак, що потім було
визнано Паризьким лінгвістичним гуртком.

Безпосередні учні Соссюра й ті мовознавці, на творчість яких він
вплинув, не утворюють єдності, оскільки багато положень його концепції
суперечливі й припускають неоднозначне тлумачення. Послідовники Соссюра
представлені наче трьома потоками. Перший потік утворюють Ш.Баллі,
А.Сеше, С.О.Карцевський ( так звана Женевська школа), які дотримувались
концепції свого вчителя й розвивали його погляди. Більша група
мовознавців, які утворюють другий потік ( А.Мейє, Ж.Вандрієс,
Е.Бенвеніст, А.Соммерфельт тощо), сприйняла соціологічні ідеї Соссюра,
поєднавши їх з принципами порівняльно-історичного мовознавства. Останній
потік включає багато мовознавців різних відгалужень структуралізму.

ЛІТЕРАТУРА:

Геруцький Л. “Общее языкознание”. Мінск, 2001р.

Реформатський А.А. “Введение в языкознание”. – М., 2000р.

Березін К.С., Головін А.К. “Общее языкознание”. – М., 2000р.

Головін А.К. “Введение в языкознание”. – М., 1975р.

Кодухов К.В. “Введение в языкознание”. – М., 1976р.

Зубкова Л.Г. “Язык как форма. Теория и история языкознания”. – М.,
1999р.

Гумбольдт фон В. “Избранные труды по языкознанию”. – М.: Прогрес, 1984р.

Єьмслев Л. “Полегомены к теории языка// Новое в лингвистике”. Вип.I ,
М.: Видавництво ін. літ., 1960р.

Жирмунський В.М. “Общее и германское языкознание”. – Л.: Наука, 1976р.

Сепір Е. “Избранные труды по языкознанию и культурологии”. – М.:
Прогрес, 1993р.

Солнцев В.М. “Язык как системно-структурное образование”. – М.: Наука,
1971р.

Сосюр Ф. “Труды по языкознанию”. М.: Прогрес, 1977р.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020