Реферат на тему
Державне регулювання сільського господарства та АПК.
Ціни на сільськогосподарську продукцію. В 1924-1957 роках в СРСР
застосовувалось кілька видів цін на сільськогосподарську продукцію:
колгоспи продавали її по заготівельним та конвенційним цінам, радгоспи –
по здаточним цінам. З 1958 року у зв’язку з відміною обов’язкових
поставок всі ціни були замінені закупочними цінами. Централізовано
встановлювався їх середній рівень, а в союзних республіках вони
диференціювались по цінових зонах.
Зональна ціна встановлювалась на основі даних про середню багаторічну
собівартість продукції. До неї додавався прибуток, достатній для того,
щоб забезпечити запланові темпи розширеного відтворення в сільському
господарстві (придбання додаткової техніки, добрив та ін.). Перед
реформою розмір цього прибутку ( в процентах до собівартості ) складав
приблизно 45-50%.
В 1970 році джерела розширеного відтворення в сільському господарстві
забезпечували рентабельність на рівні 45%. З них 10% поступило не за
рахунок прибутку, а за рахунок бюджетного фінансування радгоспів.
Зональні ціни забезпечували розширене відтворення в усіх цінових зонах.
Це протирічило інтересам переважного розвитку виробництва там, де для
цього є кращі умови вища ефективність затрат. Тому перед реформою
ставилось питання про укрупнення цінових зон з тим, щоб поступово
припиняти виробництво в гірших природних умовах і концентрувати його в
кращих умовах виробництва. Очікувалось, що це обумовить скорочення
посівних площ в СРСР з 220-230 млн. га до 165 млн. га.
Ціни колгоспного ринку (базару) встановлювались в залежності від попиту
та пропозиції. В основі цін кооперативної торгівлі знаходились ціни
колгоспного ринку. При продажу продукції безпосередньо в крамниці і
підприємства громадського харчування застосовувались роздрібні ціни за
мінусом торгової скидки.
В країнах ЄЕС на черговий рік затверджують об’єми виробництва того чи
іншого виду сільськогосподарської продукції і встановлюють крім базисних
мінімальні закупочні ціни (“гарантовані ціни”, ”ціни підтримки”). Якщо
виробник сільськогосподарської продукції постачає продукцію згідно
встановленим вимогам, він може розраховувати на підтримку – закупівлю
його продукції по “гарантованих цінах”, ”цінах підтримки”.
Якщо об’єм закупок перевищує встановлену квоту, на слідуючий рік “ціна
підтримки” знижується з тим, щоб зменшити обсяг виробництва. Таким
чином держава контролює обсяг виробництва сільськогосподарської
продукції, не допускає криз надвиробництва. При цьому зберігається
ринкове регулювання виробництва, конкуренція, що змушує виробників
зменшувати витрати виробництва і підвищувати якість продукції.
В 1991 році частка державних субсидій (безпосередні виплати,
підтримання твердих цін і надання дешевих кредитів) в доходах фермерів
займала в країнах Спільного Ринку 49%, США – 30%, Канаді – 45%, Швеції –
59%, Японії – 66%, Фінляндії – 71%, Норвегії – 77% та Швейцарії – 80%.
Аналогічно регулюються ціни на зернові культури, молоко, сир, масло в
США. Фермер, якій вирощує зерно, отримує від міністерства сільського
господарства кредит і повертає його після реалізації врожаю. Якщо
ринкові ціни падають нижче рівня контрольних цін, встановлених
конгресом, фермер може здати врожай державі по контрольних цінах,
сплативши за рахунок цього борг і отримуючи виторг.
В останній час в зв’язку з необхідністтю підвищити конкурентноздатність
сільськогосподарської продукції США адміністрація обмежує дотації для
фермерів. Знижуються контрольні ціни. Державні видатки на підтримання
цін пшениці і кукурудзи скоротилися з 26 млрд. дол. в 1986 році до 10
млрд. дол.. в 1989 році. Зменшуються обсяги кредитів для фермерів.
Указ Президента України “ Про Основні напрями розвитку агропромислового
комплексу України на 1998-2000 роки” (прийнятий 29.04.1998 р.)
передбачає розробку та затвердження Концепції кредитування підприємств
та організацій, враховуючи специфіку функціонування аграрного сектора,
та Положення про цільові аукціони кредитних ресурсів для суб’єктів
аграрного ринку, створення законодавчої та нормативної бази для
організацій Державного акціонерного селянського іпотечного банку, а
також створення фонду державної підтримки цін і доходів в
агропромисловому комплексі.
“Зелені плани” – форма державного регулювання сільського господарства,
яка набула розповсюдження в 50-ті роки в країнах Західної Європи.
Основна мета “зелених планів” – стимулювання підвищення продуктивності
праці в сільському господарстві, науково-технічного прогресу і
концентрації виробництва, підвищення конкурентоздатності великих
господарств, покращення аграрної структури. Соціальна мета “зелених
планів” – досягнення паритету, тобто рівності доходів, соціальних та
інших привілеїв для зайнятих в сільському господарстві та інших галузях
економіки.
Вони – засіб індустріально-економічної перебудови сільського
господарства. Вони включають законодавчі акти окремих країн, які
визначають умови, норми і характер державного втручання в сільське
господарство, а також довгострокові плани його розвитку.
“Основний сільськогосподарський закон” ФРН передбачає:
1. поліпшення аграрної структури: проведення комплексу державних заходів
по модернізації сільського господарства і якісному перетворенню його
продуктивних сил (укрупнення господарств, ліквідація їх роздробленості
та ін.);
2. переселення у міста тих селян, які припиняють свою участь в
сільськогосподарському виробництві;
3. скорочення безробіття і неповної зайнятості в сільській місцевості
шляхом створення тут промислових підприємств;
4. допомога рентабельним господарствам, які вирощують зернові культури і
картоплю;
5. підвищення доходів працівників, що зайняті в сільському господарстві,
до рівня зарплати промислового робітника відповідної кваліфікації.
“Зелені плани” конкретизуються в довгострокових і річних планах, в яких
визначаються суми державних асигнувань на сільське господарство, їх
розподіл по видах, конкретні форми державного втручання і впливу на
сільськогосподарське виробництво: податкові пільги, дотації на придбання
палива, сільськогосподарських машин та добрив.
Кооперація. Згідно оцінок, у світі діє близько 1 млн. кооперативних
організацій більш як 120 видів і різновидів, які об’єднують біля 600
млн. чоловік. На протязі останніх 50 років кооперативним рухом були
охоплені 100% сільських господарів в Швеції, Данії, Норвегії, Фінляндії,
Ісландії, Нідерландах та Японії. В ФРН та Франції кооперативи об’єднують
80% всіх сільськогосподарських підприємств, в США, Італії,
Великобританії – 25-30% фермерських господарств. Дуже часто фермери
приймають участь у 2-3, або навіть в 4-5 кооперативах різної
спеціалізації.
Сільськогосподарська кооперація включає об’єднання по переробці і
реалізації сільськогосподарської продукції, постачанню засобами
виробництва, кредитуванню, виробничому обслуговуванню, а також
виробничі кооперативи. В сучасних умовах в одній кооперативній
організації часто суміщаються різні функції по обслуговуванню фермерів.
Індустріалізація сільського господарства стимулювала розвиток
кооперативного виробничого обслуговування фермерських господарств:
обробку грунту, меліоративні роботи, внесення добрив, збирання врожаю,
заготівлю кормів. Техніка, яка використовується для проведення таких
робіт, може знаходитись як в індивідуальній, так і в колективній
власності членів кооперативу, і застосовуватись по черзі фермерами або
за допомогою власників машин.
Кооперативи надають послуги по матеріально-технічному обслуговуванню
техніки, забезпеченню електрикою та зв’язком,
консультаційно-інформаційного плану та ін. Діють об’єднання по
водопостачанню, обслуговуванню теплиць з постачанням необхідного
посадкового матеріалу, по покращенню і використанню пасовищ.
Виробнича кооперація на Заході значного розповсюдження не має. Виробничі
кооперативи звичайно об’єднують невелику кількість ферм, які належать
близьким родичам. Існують об’єднання типу “часткової інтеграції”:
сумісне використання будівель, приміщень для худоби, обладнання тощо,
які знаходяться, як правило, в груповій власності. Звичайно в груповій
власності знаходиться новітнє обладнання, яке обслуговується найманими
робітниками. Члени кооперативу в цьому випадку виступають як акціонери.
Національне законодавство про кооперативи базується на принципах,
рекомендованих Міжнародним кооперативним альянсом: відкритого членства,
демократичного характеру управління, недопустимості збагачення одного
члена кооперативу за рахунок інших, суворого обмеження процента
нарахувань на капітал у випадку розподілу прибутку за паями, активного
співробітництва кооператорів, проведення виховної та просвітницької
роботи серед своїх членів.
Статути кооперативних організацій визначають мінімальну кількість
членів, географію діяльності, умови виходу з кооперативу. Щоб утруднити
розпад кооперативів з-за виходу з них, встановлюють мінімальні строки
членства (від 2 до 20 років); в ряді випадків не можна вийти з
кооперативу до виконання прийнятих на себе зобов’язань (наприклад,
постачання продукції на переробку). В інших випадках фермер зобов’язаний
відшкодувати втрати, які понесе кооператив в разі виходу фермера з
нього. Кооператив може затримати повернення пайового внеску (на строк
від 2 до 10 років в різних країнах), якщо негайна виплата його нанесе
збитки кооперативу.
Держава сприяє кооперативам пільгами по оподаткуванню, пільговими
кредитами на придбання техніки та ін. Становлення кооперативів
відбувається нерідко за допомогою субсидій та кредитів держави.
Сільськогосподарська кооперація в Україні організується у відповідності
з Законом України “Про сільськогосподарську кооперацію” (прийнятий
17.07.1997 року). За цілями, завданнями і характером діяльності
кооперативи поділяються на виробничі та обслуговуючі. Виробничі
кооперативи здійснюють господарську діяльність на засадах підприємництва
з метою отримання доходу. Обслуговуючі кооперативи поділяються на
переробні, заготівельно-збутові, постачальницькі, сервісні та ін., і
створюються для надання відповідних послуг; вони не ставлять за мету
отримання прибутку.
Правові основі створення та діяльності виробничих сільськогосподарських
кооперативів визначає Закон України “Про колективне сільськогосподарське
підприємство” (прийнятий 14.02.1992 року).
Закон України “Про споживчу кооперацію” прийнятий 10.04.1992 р. Споживча
кооперація в Україні – добровільне об’єднання громадян для спільного
ведення господарської діяльності з метою поліпшення свого економічного і
соціального стану. Вона здійснює торгівельну, заготівельну, виробничу та
іншу діяльність, сприяє соціальному і культурному розвитку села,
народних промислів і ремесел, бере участі у міжнародному кооперативному
русі.
Споживчі товариства мають право:
1. створювати (ліквідовувати, реорганізовувати) для здійснення своїх
статутних вимог будь-які підприємства, установи, організації, біржі,
комерційні банки, фінансово-розрахункові центри, страхові товариства та
інші об’єкти;
2. виступати як засновники або учасники до господарських товариств,
спільних підприємств, асоціацій та інших об’єднань для розв’язання
господарських і соціальних завдань;
3. придбавати майно державних підприємств та підприємств, заснованих на
інших формах власності, а також інше майно і майнові права;
4. одержувати у встановленому порядку земельні ділянки у володіння та
користування.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
