Реферат на тему:
Злочинність та тіньова економіка в контексті концепції причин, умов та
етапів криміногенної тінізації економічних відносин
У попередньому параграфі ми стисло окреслили причинно-детермінаційні
обумовлення розширеного відтворення тіньової економіки, розглянули її
структуру, визначили окремі економічні та організаційно-правові засади
протидії феномену “тіньова економіка”.
Розглядаючи співвідношення етапів зростання злочинності та глобалізації
тіньової економіки у сфері фінансово-господарських відносин на різних
етапах перехідного періоду ми спиралися на визначені вище структуру
сучасної злочинності у сфері економічних відносин, поняття таких видів
злочину й злочинності та поетапний причинно-мотиваційний і технологічний
комплекс причин та умов, що поєднує сучасний криміногенний
капіталооборот і тіньову економіку. Дослідження економічної злочинності
в контексті етапів її глобалізації і переростання в криміногенні
капіталооборотні операції має внести певний вклад і в
теоретико-методологічний інструментарій пізнання криміногенних джерел
тіньової економіки, значну частину яких складає злочинність у сфері
економічних відносин.
Поняття “економічна злочинність” (а тобто злочинність, що скоюється у
сфері економічних відносин) поряд з такими поняттями, як “фінансова
злочинність”, “транснаціональна злочинність” і т. ін. чітко ввійшли в
понятійний апарат кримінологів, практичних працівників правоохоронних
органів, вживаються політичними діячами та населенням.
Інколи в широких колах фахівців до злочинності відносять також деякі
суспільно небезпечні, але некриміналізовані в Україні діяння, які в
контексті теорії кримінального права до їх криміналізації (введення в
кримінальний кодекс) не є злочинами, а відповідно не можуть утворювати
сукупність злочинів.
У світовій практиці деколи цю категорію злочинності називають
“білокомірцевою злочинністю”. Ця назва належить американському
кримінологу Е. Садерленду, який у 1940 році визначив її як комплекс
правопорушень, що скоюються в межах фахових обов’язків поважними особами
з високим соціальним статусом та порушенням наданого їм довір’я.
У роки Другої світової війни проблеми чорного ринку в США вивчав М.
Клайнард, який встановив, що в результаті порушення встановлених
обмежень цін і норм розподілу споживачі та платники податків потерпіли
таких фінансових втрат, які в багато разів перевищили збитки від
загальнокримінальної злочинності.
Кримінологи Г. Кайзер і Г. Метцгер-Прегіцер, які досліджували
злочинність на підприємствах та корпораціях, встановили, що 84 % всіх
кримінальних діянь скоєні проти власності. Головний директор Ради
попередження злочинності при Департаменті юстиції Швеції, відомий
кримінолог Б. Свенсон сформував визначення економічного злочину як
тривале систематичне діяння корисливого характеру, що скоюється в межах
господарської діяльності, яка складає саму основу діяння [117].
У СРСР фундаментальні дослідження природи економічної злочинності
проводили відомі вчені кримінологи І. Карпец, В. Кудрявцев, В.
Танасевич, Б. Богданов, Г. Синілов, А. Ларьков, В. Лунеєв, Е. Петров, Р.
Марченко та багато інших вчених [45, 483].
Здійснені вітчизняними вченими загально кримінологічні дослідження
внесли безперечно значний вклад у розробку концептуальних засад боротьби
з економічною злочинністю (роботи В. Зеленецького, М. Коржанського, П.
Матишевського, В. Навроцького, В. Сташиса, Є. Стрельцова, В. Тація, Є.
Фесенка, С. Яценка та інших).
Вагомий внесок у визначенні пріоритетів у боротьбі з організованою
злочинністю, зокрема і з її проявами у сфері економіки, внесли такі
українські вчені, як В. Борисов, І. Даньшін, В. Коновалова, Г.
Матусовський, В. Сташис та інші, які обґрунтували і впровадили в новий
Кримінальний кодекс України поняття, злочини у сфері економічних
відносин – замість “економічний злочин”, “злочин у сфері посадових
відносин” – замість “посадові відносини” і так само стосовно поняття
злочинність. Приєднуючись до такого підходу при визначенні розділів
Кримінального кодексу в описових текстах, де не йдеться про описання
кримінально-правових дефініцій стосовно розділів КК, вважаємо
припустимим вживати більш економічні для процесу описання – старі
визначення цих понять.
Визначаючи вище поняття економічного злочину, злочинності та структури
останньої, ми вважаємо що ці поняття, насамперед, повинні
віддзеркалювати або хоча б охоплювати діалектичну природу й технології
сучасних криміногенних процесів у сфері економічних та цивільно-правових
відносин, а також відображати такі основні складові елементи
протиправного діяння, як навмисне або злочинно-халатне посягання на
економічні інтереси суспільства в особі держави чи конкретних юридичних
осіб усіх форм власності, бути здатними до: визначення і персоніфікації
відповідальності суб’єкта злочину; урахування комплексу технологічних і
рольових ознак скоєння злочину, а також визначення діапазону відносин, у
межах яких може бути скоєний зазначений злочин.
Починаючи поетапну класифікаційну характеристику таких злочинів та
криміногенних некриміналізованих діянь, у контексті алгоритмів наведених
вище пояснень, слід відзначити, що поняття “злочини у сфері
фінансово-господарських відносин” не є адекватним поняттю “фінансові
злочини”. Структура фінансових злочинів (тобто кримінальних посягань на
фінансову систему країни) у період, який ми аналізуємо, була визначена в
системі різних розділів відповідними статтями чинного Кримінального
кодексу України – це виготовлення або збут підроблених грошей або цінних
паперів (ст. 79); порушення правил про валютні операції (ст. 80);
приховування валютної виручки (801); ухилення від сплати податків (ст.
1482); певною мірою шахрайство з фінансовими ресурсами (1485); порушення
порядку випуску (емісії) та обігу цінних паперів (ст. 1488); підробка
знаків поштової оплати і проїзних білетів (ст. 153); незаконне
виготовлення, підробка, використання або збут незаконно поставлених і
одержаних або підроблених марок акцизного збору (ст. 1531).
Разом з тим, ми ведемо мову стосовно значно ширшої категорії економічних
злочинів, які з’явилися в результаті тіньової кримінально-правової
політики держави, спрямованої на створення умов для первісного
накопичення приватних капіталів. Тому обмежившись характеристикою
наведених вище фінансових злочинних діянь, неможливо розкрити
фінансово-господарські технології найбільш характерних способів скоєння
злочинів, притаманних перехідному періоду, бо з нашого поля зору
випадуть способи розкрадань кредитних ресурсів, розкрадання, що
скоюються шляхом шахрайства з підробкою платіжних банківських
документів, некриміналізовані факти емісії незабезпечених
розрахунково-платіжних банківських документів, спрямованих на утворення
(“намивання”) фіктивних безготівкових грошових коштів, такі ж
некриміналізовані діяння, що віддзеркалюють процедуру відмивання
грошових коштів чи інших доходів незаконного походження. Для скоєння
зазначених та ряду інших протизаконних діянь застосовуються технології,
що містяться в легітимних фінансових інструментах і лежать в основі
найбільш небезпечних способів привласнення фінансових і матеріальних
ресурсів, що скоювались у сфері фінансово-господарських відносин України
на тому чи іншому етапах перехідного періоду.
Розглядаючи етапи криміногенної тінізації суспільно-економічних
відносин, доцільно відзначити, що перший етап перехідного періоду
(1985–1989 рр.) з причин спрямування роботи правоохоронних органів на
боротьбу з так званими нетрудовими доходами [79, 72–86],
характеризується високим процентом виявлення незначних правопорушень у
сфері торгівлі, побутового обслуговування і т. ін., які за ознакою
повторного скоєння протягом року автоматично переходили в розряд
кримінальних діянь. Виявлення таких “злочинів” у системі торгівлі в 1986
році порівняно з 1985 роком збільшилось на 33,8 відсотка. Водночас
динаміка викриття найбільш небезпечних форм розкрадань фінансових і
матеріальних ресурсів (ст. 84, 86 КК України) при фактичному зростанні,
згідно зі статистичними даними, почала знижатися з плюсового показника
13 відсотків у 1985 році до 7,4 відсотка в 1986 році і до 2,6 відсотка в
1987 році [88, 156].
Згадувані нами вище зміни у сфері кримінального судочинства з питань
кваліфікації “Розкрадань державної або колективної власності шляхом
присвоєння, розтрати чи зловживання службовим становищем” (ст. 84 КК
України), скоєних у сукупності з “Приписками про виконання планів та
інших перекручень звітності” (ст. 1471 КК України) поряд із провадженням
у господарську практику концепції – “дозволено все, що не заборонено”,
призвели фактично до завуальованої декриміналізації найбільш небезпечних
злочинних діянь, які раніше кваліфікувались за ознакою “розкрадання на
користь третіх осіб”. Ці зміни відразу вплинули не тільки на статистичні
показники щодо розкриття розкрадань (про що свідчать наведені вище
дані), а і на структуру способів скоєння злочинів та розміри збитків, що
вони спричиняли.
У кінці першого етапу і початку другого етапу (1989–1992 рр.) тінізації
відносин, поряд з розповсюдженими формами та способами злочинів проти
власності, що скоювалась раніше (розкрадання шляхом: “крадіжки”,
“шахрайства”, “привласнення”, “зловживання службовим становищем”,
“розкрадання грошових коштів вкладників шляхом їх часткового
неоприбуткування”, “розкрадання вкладів померлих одиноких вкладників”,
“розкрадання відсотків, нарахованих на вклади”, “розкрадання облігацій
державної позики, при їх купівлі від населення” і т. ін.) у структурі
злочинності, з’явились багаточисельні високотехнологічні способи
розкрадань, які скоювались шляхом “здійснення розрахунків за
позичальника третьою організацією” (причому не йдеться ні про кліринг
або факторинг, де є свої способи злочинів, притаманні зазначеним
фінансовим операціям) [72, 254–259], “розкрадання грошових коштів під
виглядом конвертації у вільно конвертовану валюту” [72, 182–194],
“розкрадання кредитних ресурсів” і т. ін [76, 222–256]. Особливо
характерними стали способи “протиправного вилучення державних коштів, що
здійснювались у комбінації з “приписками” та “посадовими підлогами”.
Причому у зв’язку з усуненням з кваліфікаційного поля такої ознаки як
”розкрадання на користь третіх осіб” [72, 234–248], ці діяння
кваліфікувати як розкрадання стало неможливо. Пленум Верховного Суду
СРСР своєю постановою від 23.12.1987 р. рекомендував кваліфікувати
“Приписки…” (ст. 1471 КК України) у сукупності із “Зловживанням владою і
службовим становищем” (ст. 165 КК України), тим самим заклав основу
блокування роботи правоохоронних органів щодо багатьох способів
криміногенних форм вилучення державної та колективної власності. З цього
приводу слід зазначити, що “Приписки…” та “зловживання владою і
службовим становищем”, незважаючи на малі чи особливо великі розміри
збитків, передбачають незначні строки позбавлення волі, а також
створюють цілий ряд проблем процесуального характеру, які зводять
розслідування кримінальних справ нанівець [79, 77–79]. Такі зміни в
кримінальному судочинстві не заставили себе довго чекати, поряд з
наростаючими в цей час розкраданнями кредитних коштів саме дані способи
вилучення державної і колективної власності стали основним засобом
кримінального переливу фінансових сировинних і матеріально-технічних
ресурсів з державного сектора економіки в кооперативний. Діяльність
кооперативів, створених при державних підприємствах, супроводжувалась
спекуляцією матеріальними й сировинними ресурсами, призначеними для
роботи підприємств, експортом сировини за демпінговими цінами,
великомасштабним присвоєнням державної і колективної власності,
корупцією, хабарництвом, іншими злочинами у сфері
фінансово-господарської діяльності. Водночас намітилася негативна
тенденція щодо їх розкриття.
Таким чином, перший етап тінізації відносин закінчився започаткуванням
причин, що сприяють зростанню рівня латентності економічних злочинів,
які отримали свій розвиток на другому етапі й трансформувались у
глобальну тінізацію всіх сфер цивільного обороту речей, прав, дій на
третьому етапі тінізації відносин. Отримавши доступ до банківських та
інших фінансово-господарських інструментів (на другому етапі тінізації
відносин), а також до приватизаційних технологій (на третьому етапі
тінізації), економічна злочинність усе більше виступає як пряме
продовження штучно “декриміналізованих” і водночас криміногенних
економічних відносин.
Про виникнення об’єктивних причин, які ускладнили роботу правоохоронних
органів з питань боротьби з економічною злочинністю свідчать такі факти.
У службі боротьби з економічними злочинами України (ВБРСВС) у 1986 році
працювало всього три тисячі співробітників. За підсумками цього ж 1986
року, ними було виявлено 11954 розкрадань державної або колективної
власності шляхом привласнення, розтрати чи зловживання службовим
становищем, 1895 фактів хабарництва, спекуляції – 6542 і т. ін [88,
165].
На 1993 рік штатна чисельність працівників ДСБЕЗ (Державна служба
боротьби з економічними злочинами, що замінила службу БРСВС) подвоїлась,
а пізніше зросла у 5 разів. Поряд з нею були створені такі ж за
кількістю – Служба з боротьби із організованою злочинністю (УБОЗ), ще
пізніше – податкова міліція. Тобто загальна кількість працівників, що
ведуть боротьбу з економічною злочинністю, на той час збільшилась більш
ніж у сім разів, а виявлення розкрадань державної і колективної
власності шляхом привласнення, розтрати і зловживання службовим
становищем (ст.ст. 84, 86’ КК України) за 1993 рік склало 9437 фактів
розкрадань, тобто виявлення розкрадань зменшилось на 24,9 %, хабарництва
– на 22,9 % [88, 156]. Водночас в апаратах боротьби з економічною
злочинністю та слідчих підрозділах МВС, усі попередні роки, обертався
великий масив матеріалів, які раніше кваліфікувались як розкрадання в
особливо великих розмірах, а після зміни зазначених вище кваліфікаційних
засад вирішити їх в законному порядку стало неможливо. Це, безумовно,
негативно вплинуло також на корупціонізацію правоохоронних органів, що
викликало створення в них служб протидії внутрівідомчій корупції.
Початок і основна частина другого етапу тінізації відносин
характеризувались дещо трансформованими способами розкрадань фінансових
і матеріальних ресурсів підприємств, що використовувались на першому
етапі перехідного періоду. До них додались різноманітні способи
розкрадань валютної виручки, пов’язаних з експортно-імпортними
операціями. Це розкрадання, які здійснювались “шляхом експорту
неврахованої продукції чи сировини”, “шляхом складання фіктивних
браковочних актів товарної експертизи”, “псевдодемпінгу”, “експорту
цінностей фіктивним зарубіжним підприємствам”, перерахування валютних
коштів “як попередню оплату за імпорт” або для “участі в конкурсах щодо
отримання замовлень на виконання закордонних проектів”, “фінансування
ремонту та інших витрат на утримання водних і повітряних транспортних
засобів, що експортуються за кордоном”, “різні види податкових
зловживань та широкий спектр злочинних діянь, пов’язаних з
експортно-імпортними операціями, угодами з давальницькою сировиною” і т.
ін. [78, 91–152].
Дещо трансформувались, стали ще більше високотехнологічними та складними
для кримінальної кваліфікації способи розкрадання кредитних ресурсів.
Саме в цей час з’являються перші елементи ринкових відносин, з якими
прийшло поняття кредитні, банківські, валютні та інші підприємницькі
ризики, правовий режим яких придав фактам “розкрадань кредитів”
цивільно-правовий, а не кримінальний характер. Водночас суми кредитів,
що давались раніше приватним особам, були відносно не значні. Поява
різних посередницьких структур комерційного характеру практично змінили
структуру кредитної політики в державі. Основна маса (понад 89–95 %)
кредитних ресурсів країни в останні 10 років складає короткострокові
кредити, тобто обертається в основному у посередницькому секторі
економіки, водночас близько половини наданих в кредит сум кредиторам не
повертається [21, 46]. Дані суми інколи просто розкрадаються, однак
кваліфікувати такі діяння як злочин практично неможливо, оскільки вони
вуалюються під цивільно-правові делікти. Зазначені вище способи
розкрадання сировинних та інших матеріальних і фінансових ресурсів
підприємств, валютної виручки, кредитних ресурсів практично стали
основними джерелами первісного накопичення капіталів незаконного
походження на другому етапі тінізації суспільно-економічних відносин.
Поряд із зазначеними злочинами, що скоювались на першому етапі тінізації
відносин, наприкінці другого та початку третього етапу тінізації
відносин, з’явились багаточисельні способи розкрадань та вкрай
небезпечних, але некриміналізованих шахрайств і зловживань, пов’язаних з
емісією фіктивних безготівкових коштів, випуском на ринок кредитних
відносин незабезпечених гарантійних зобов’язань, які здійснювались
шляхом випуску в платіжний обіг чи на ринок гарантій підроблених або
просто незабезпечених банківських платіжних і гарантійних документів.
Причому від варіанта комбінацій використання таких банківських
документів залежало, можна чи ні кваліфікувати такі діяння як злочин.
Узагальнений аналіз деяких способів здійснення таких діянь та проблеми
боротьби з ними ми розглянемо нижче, а зараз окреслимо хоча б їх
загальну класифікацію, схеми і сферу здійснення. Зазначені категорії
злочинів можна поділити на ті, що скоюються: у сфері безготівкових
розрахунків; у сфері кредитних відносин та розкрадання коштів, що
враховуються на позабалансових рахунках.
У сфері безготівкових розрахунків розкрадання здійснювались шляхом
шахрайства з підробкою банківських платіжних документів без участі
співробітників банків (підробка документів ст. – 194 КК України), або
шляхом змови платника-покупця з представником комерційного банку про
випуск у платіжний обіг незабезпечених кредитових авізо, чеків,
акредитивів, взамін яких зловмисник-покупець отримував у продавця
реальні цінності.
Комбінації цих документів без вилучення цінностей у продавця, тобто
схема “платіжне доручення покупця, кредитове авізо, фіктивна угода
купівлі-продажу – дебетове авізо продавця і аналогічні операції у
зворотному напрямі”, свідчать про те, що до змови приєднався також і
“продавець”, а угода є фіктивною і відображає процедуру “намивання”
фіктивних безготівкових коштів. Аналогічним наведеному вище є діяння
(тобто фіктивна угода куплі-продажу та псевдорозрахунки), як і теж саме
коло співучасників (покупець, службовець банку, продавець) передбачає
схема операції: “незабезпечений чек покупця, фіктивна угода
купівлі-продажу – і зустрічні операції – зворотне кредитове авізо,
фіктивна угода і дебетове авізо продавця”. В основі цих способів
“намивання” фіктивних коштів знаходиться змова покупця зі своїм банком і
продавцем. Користуючись тим, що в даний період система міжбанківського
та внутрібанківського документального контролю практично була зруйнована
[72, 3–16], комерційні банки через підставних осіб самі створювали в
різних регіонах такі “неплатоспроможні” підприємства, за допомогою яких
шляхом псевдорозрахункових банківських технологій фактично здійснювали
незаконну емісію не існуючих на рахунку “клієнта-платника” сум, тобто
“намивали” фіктивні безготівкові кошти шляхом випуску в платіжний обіг
сум за допомогою незабезпечених платіжних документів. Такими та деякими
іншими способами, включаючи офіційний дозвіл на емісію, що давався в той
час НБУ деяким комерційним банкам, нарощувались фінансові “мускули”
гіпертрофованої банківської системи. Тому гіперінфляція, що виникла на
початку третього періоду тінізації відносин (1992 р.), є закономірним
продовженням моделювання схем первісного накопичення криміногенних
капіталів ініціаторами та виконавцями так званих реформ.
* , .
”
, ”
#i(?.1/46|@?Goooooooooooocccccccccccccc
gdJJ?
&“ ! ®E®(?”µEµp?IA’AE?E&E?I†N?OoUoooooooooooooccccccccccccc
gd”)O
Kяхом шахрайства реальних коштів, отриманих як попередня оплата, чи
товари, передані під реалізацію”, а пізніше, з введенням електронних
мереж у банках, стали зустрічатися розкрадання коштів за допомогою
використання банківських електронних засобів зв’язку [72, 234–277].
Характерними злочинами у сфері кредитних відносин, у зазначений вище
період, стали:
– різні способи розкрадання кредитів “з використанням як забезпечених,
так і незабезпечених гарантій”, “створення позабалансових кредитних
портфелів”, “надання псевдокредитів під погашення раніше отриманих і
вкрадених кредитів”. Такі діяння скоюються шляхом злочинної змови: між
отримувачем кредиту і посадовою особою кредитора; між кредитором і
посадовими особами страховика; за допомогою псевдобанкрутства; шляхом
створення фіктивних фірм та їх зникнення після отримання кредиту;
використання інших комбінацій розкрадання кредитних ресурсів); [76,
232–245].
– розкрадання коштів, що враховуються на позабалансових рахунках: ветхих
грошей (зношеної готівки); денемінованої готівки шляхом несвоєчасної
утилізації старих грошей та неодноразовим продовженням і навіть
відновленням строків її заміни на нові гроші;
– розкрадання інших пасивів, що зберігаються на забалансових рахунках
[72, 50–58].
На третьому етапі тінізації відносин (1992 рік і далі) до зазначених
вище способів фінансових злочинів додались шахрайства трастів з їх
фінансовими пірамідами, утвореними з приватизаційними паперами та
близько ста способів кримінального ухилення від оподаткування, які
чільно переплітаються з розкраданнями кредитних ресурсів, іншими
фінансовими злочинами та хабарництвом. Характерним є те, що значна
частина з наведених нами способів розкрадань, шахрайств, зокрема і такий
вид злочинності, як податкові злочини з’явились в Україні саме в
перехідний період, на підґрунті зазначених вище причин.
Саме на цьому, третьому етапі перехідного періоду, з’явилась основна
частина так званих фінансових злочинів, що підривають фінансову систему
країни. Разом з тим, конструкція таких категорій фінансових злочинів,
як: приховування валютної виручки (ст. 801 КК України); шахрайство з
фінансовими ресурсами (ст. 1485 КК України); злочини у сфері
підприємництва, що є супутніми при скоєнні різноманітних фінансових
зловживань, псевдорозрахунків і т. ін. (порушення порядку заняття
підприємницькою діяльністю (ст. 1483), фіктивне підприємництво (ст.
1484) та ряд інших) потребує вдосконалення, оскільки об’єктно-суб’єктний
склад, закладений у диспозиції даних статей та найбільш небезпечні
криміногенні ознаки їх об’єктивної і суб’єктивної сторін, не
враховуються [84]. Разом з тим, саме такі злочини є найпотужнішими
джерелами накопичення тіньових капіталів на другому і третьому етапах
перехідного періоду, а також найбільш концентровано віддзеркалюють
природу причинно-детермінаційного комплексу, технологічні аспекти їх
скоєння, проблеми їх кваліфікації та боротьби з ними.
Переходячи до узагальненої характеристики технологій скоєння злочинів,
що здійснюються з використанням фінансово-господарських інструментів,
слід зазначити, що в основі майже кожного із способів “намивання”
фіктивних безготівкових грошових коштів, а також багатьох способів
розкрадання коштів, що враховуються на позабалансових рахунках банків,
або розкрадань кредитних ресурсів, знаходяться фіктивні угоди (оборудки)
з купівлі-продажу, або іншого фіктивного руху речей, прав, дій.
Технології, що лежать в основі скоєння зазначених категорій злочинів,
доцільно поділити, насамперед, на технології, що використовуються
безпосередньо в банках та установах парабанківської системи, а також ті,
що потребують спільних протиправних дій як працівників банківської
системи, так і суб’єктів підприємницької діяльності, що є клієнтами
банку, з яким вони здійснюють ту чи іншу фіктивну угоду.
Розглянемо хоча б один з прикладів першої групи технологій, які лежать в
основі скоєння різноманітних способів злочинів, що здійснюються з
використанням позабалансових рахунків банків.
Як відомо, “план рахунків обліку та руху фінансово-матеріальних
цінностей” поряд з балансовими рахунками передбачає також облік грошових
коштів і матеріальних цінностей, які за технологією обігу залишилися на
якийсь час поза балансом. Для таких коштів обліку в плані рахунків існує
“номенклатура позабалансових рахунків”, на яких облік ведеться за
простою системою – надходження, витрати та залишок коштів, цінностей,
документів або доручень.
На цих рахунках, наприклад, ураховуються резервні грошові фонди, не
випущені в обіг (рахунок 9901), ветхі (зношені) гроші (рахунок 9902)*,
які підлягають утилізації, документи за розрахунковими операціями, які
чекають акцепт для оплати, чеки та акредитиви до оплати, документи за
довгостроковими кредитами, різні цінності та документи (нерозібрані
посилки з грошима) тощо.
Національна валюта України (гривня), перші масиви якої були виготовлені
за кордоном, задовго до її введення враховувалась теж на позабалансових
рахунках.
Необхідно зазначити, що на позабалансових рахунках ураховуються великі
грошові та різноманітні матеріальні цінності, які при відсутності чіткої
системи обліку та контролю, за допомогою різних варіантів фальсифікації
документів можуть розкрадатись. Характерним прикладом з цього питання
може стати спосіб зловживання з ветхими (зношеними) грошима**. Зводиться
він до вилучення зношених грошей шляхом їх позабалансової передачі як
засобу платежу фіктивному американсько-російському спільному
підприємству “Санчик ЛТД”. Для того, щоб зрозуміти механізм та
кваліфікацію скоєного, необхідно детально розглянути статус зношених
грошей. Чи могли вони, за відповідних умов, замість списання і відправки
на утилізацію бути застосованими як засоби платежу, бо в протилежному
випадку їх незаконне вилучення та привласнення викликають сумніви щодо
нанесення збитків власнику, без чого не може бути такого складу злочину,
як розкрадання.
Як уже зазначалося, “зношені гроші” враховуються на позабалансовому
рахунку 9902 як такі, що вийшли з платіжного обігу. Згідно з діючою в
час скоєння злочину технологією їх ліквідації вони повністю переставали
бути засобами платежу тільки після виконання комплексу таких заходів:
списання їх з позабалансового рахунка 9902, відправка в центральне
сховище грошей, подальша їх експертиза відповідними фахівцями
Центробанку та погашення шляхом проколювання за допомогою спеціального
устрою. Тільки після цього з Центрального сховища грошей погашені купюри
відправляються на фабрику, де утилізуються.
Як буде показано далі, на всіх етапах ліквідації зношених грошей
складаються відповідні документи. Але спочатку з’ясуємо принципове
питання – чи можуть зношені гроші бути повернені у платіжний обіг та чи
мають вони якусь цінність до їх погашення. На це питання можна
відповісти позитивно. Практика знає випадки, коли такі гроші з рахунку
9902 через відповідну процедуру (її розглянемо пізніше) поверталися у
платіжний обіг і використовувались як засіб платежу. Це було пов’язано з
так званою нестачею грошової маси для готівкових операцій у період
реформи банківської системи, що заключалась у запровадженні комерційних
банків. Таким чином, можна зробити висновок, що за своїм статусом ветхі
гроші належать до резервного фонду готівки, лише не включаються до
настання відповідних умов у ліміт резервних фондів, тому незаконне
вилучення таких грошей завдає збитків їх власникові, тобто Національному
банку.
Розглянемо деталі цієї справи. Її учасники, як то буває у подібних
випадках, запевняли, що дбали про інтереси держави, тому замість
утилізації передали ці гроші як платіж згаданому підприємству. Однак,
щоб з’ясувати, чиї інтереси захищали зловмисники у цій справі, треба
подивитись, що фактично відображають документи та встановлені процедури
банківських операцій з цими грошима.
Між американсько-російською компанією “Санчик ЛТД” (така компанія, до
речі, не була зареєстрованою ні в Росії, ні в Україні) та Національним
банком України була укладена угода про придбання останнім у компанії
комп’ютерної техніки на суму 150 млн. рублів. З порушенням п. 4 “Правил
ведення розрахунків між підприємствами, організаціями та установами”
представнику фіктивної комерційної структури, як попередню оплату за
вказану техніку з центрального державного сховища грошей згаданої
установи банку, без довіреності компанії, під звичайну розписку було
видано готівкою 150 млн. рублів ветхими грошима. Фірма “Санчик ЛТД”
розмістила ці гроші з прибутком (виміняли зношену готівку на
безготівкові гроші) у підприємницьких структурах Російської Федерації та
Республіки Казахстан. У розписці та інших фінансових документах,
представлених у НБУ, відсутні адреса та інші реквізити компанії. Перед
видачею зношених грошей їх не було переведено в ліміт резервних фондів
(на рахунок 9901). Документів на емісію цих грошей, тобто на їх випуск у
грошовий обіг, оформлено не було. Витрачена сума в баланс
фінансово-господарської діяльності банку не включена, а списана прямо з
позабалансового рахунка 9902 кодом “Лахуд”, що у поєднанні з відміченим
рахунком передбачає їх списання як відправлених в центральне грошове
сховище для утилізації, а не під розрахунки за контрактом.
Крім цього, вказаний контракт не було затверджено на засіданні Правління
банку, як цього вимагав п. 3 рішення Правління НБУ від 13 травня 1992
року. Угода не зареєстрована в контрактному відділі банку.
Було допущено багато інших порушень, які виключають ствердження
співучасників угоди щодо вболівання про інтереси держави. Однак ці
багаточисельні порушення у даному випадку не є предметом розгляду,
оскільки не можуть доповнити чимось новим механізм зловживань з
грошовими коштами та іншими цінностями, які обліковуються на
позабалансових рахунках. Водночас доречно буде сказати декілька слів
щодо телеграфних кодів, які застосовуються у банківській діяльності, бо
у декого може скластися враження, що з відміною взаєморозрахунків за
допомогою шифрованих телеграфних переказів (вони, до речі, і були
відмінені через велику кількість правопорушень) зловживати за допомогою
банківських телеграфних кодів неможливо, але це не так. Банківські
телеграфні коди використовуються не тільки при переказах, за їх
допомогою даються й інші внутрібанківські обов’язкові до виконання
письмові вказівки у сфері банківської діяльності.
Характерним з цього питання є розглянутий нами приклад, коли кодом
“Лахуд” з позабалансового рахунка 9902 було видано зношені гроші
комерційній структурі. Згідно з Правилами бухгалтерського обліку це
означало, що гроші списані як відправлені на утилізацію, тому що з цього
рахунка (9902) будь-які розрахунки, згідно із зазначеними Правилами,
виключаються. Тобто, сподіваючись на те, що правоохоронні органи не
зможуть розібратися в технологічних аспектах цього діяння, зловмисники
фактично вкрали 150 млн. рублів. Для більш чіткого розуміння технології
скоєння, виявлення і протидії злочинам, що скоюються відносно коштів,
урахованих на позабалансових рахунках, розглянемо, як правильно мала
бути оформлена ця операція, якщо вже було прийнято рішення використати
ветхі гроші у розрахунках за угодою стосовно оргтехніки.
З моменту прийняття такого рішення ці гроші були визнані “де факто”
повноцінним засобом платежу, тобто уже іншим кодом (“Ласем”) вони мали
бути переведені в ліміт резервних фондів на позабалансовий рахунок 9901,
а звідти – на балансовий рахунок, що відображає випуск грошей в обіг
(рахунок першого порядку 02, другого – 020х /чи 021х / залежно від
достоїнства купюр – банківські чи казначейські білети), потім – на
рахунок 030 – каса, а вже із каси виплатити гроші компанії “Санчик ЛТД”.
Правда, як уже зазначалося, ця виплата була б все одно виконана з
порушенням “Правил розрахунків між підприємствами, організаціями та
установами”, за якими виплати готівкою дозволено лише в розмірі до 100
крб., але це порушення незначне порівняно з тим, що гроші було списано
поза балансом, і вони випали з обліку, тобто фактично були вкрадені за
допомогою псевоугоди. До речі, якби за цією угодою техніка й була
поставлена, то оприходувати її неможливо, тому що за балансом
фінансово-господарської діяльності банку оплата ветхими грошами за цю
оргтехніку фактично не значиться, у зв’язку з чим, за неї потрібно було
ще раз платити з балансових рахунків банку, інакше оприходування техніки
створило б надлишки чи дебіторську заборгованість у балансі банку.
Необхідно ще раз підкреслити важливість здійснення контролю за рухом
цінностей, які обліковуються на позабалансових рахунках, оскільки деякі
з них за своїм неоднозначним статусом дуже вразливі з погляду можливості
їх розкрадання та інших зловживань. На позабалансових рахунках
концентруються і боргові зобов’язання, списані на збитки, деякі види
документів і цінностей з іноземних операцій. Тут певний час
концентрувалися і були враховані карбованці (купони) при введенні
гривні, з якими, безсумнівно, за такою ж схемою, яка нами наведена вище,
скоювались зловживання, про що свідчать повторні відновлення обміну
старих грошей через півроку і навіть через 2 роки після припинення
обміну та деякі інші ознаки.
Викласти всі можливі комбінації зловживань з коштами, які обліковуються
на забалансових рахунках у цій роботі, неможливо, але універсальним
методом викриття таких злочинів може стати аналіз і перевірка
різноманітних аспектів технології списання тих чи інших коштів з цих
рахунків та визначення їх статусу. Якщо рахунок не має чіткої
однозначної направленості у списанні з рахунка таких коштів, то стосовно
них можуть скоюватись зловживання. Характерним з цього питання є
розглянутий нами приклад зловживань з ветхими грошима. Аналогічні
правопорушення могли допускатися шляхом списання рубльової маси з
резервних фондів у зв’язку з виходом України із зони обігу рубля.
Вийшовши з рубльової зони, Україна повинна була ту частину коштів, що
підлягали вивезенню у Центральний банк Росії, відправити через
відповідні проводки позабалансових рахунків.
Для попередження зловживань з коштами, що враховуються на позабалансових
рахунках, необхідно також звертати увагу на питання, які у нових
економічних умовах не відрегульовані законодавством і відомчою
нормативною базою або регламентуються поверхово, що само по собі може
провокувати різні зловживання.
Другий блок технологій, пов’язаних зі способами розкрадання та
“намивання” фіктивних безготівкових коштів, що стали основним засобом
накопичення тіньових капіталів на третьому етапі тінізації економіки та
здійснюються з використанням платіжних документів у сфері розрахункових
відносин, розглянемо нижче при висвітленні проблем
організаційно-правового забезпечення протидії відмиванню коштів
незаконного походження.
Література:
Андреев И.Д. Методологические основы познания социальных явлений. – М.,
1977. – С. 102 – 103 .
Аскин Я.Ф. К вопрорсу о категориях детерминизма // Современный
детерминизм и наука. – Новосибирск, 1975. – Т. 1. – С. 44 – 45.
Базелюк А.В., Коваленко С.О. Тіньвоа економіка в Україні. Київ: Україна
НДЕІ Мінекономіки, 1998. – 206 с.
Бандурка О.М. Бюджетні процеси тінізації економіки та заходи її
профілактики // Збірник матеріалів міжнародної науково-практичної
конференції з проблем боротьби зі злочинністю у сфері економічної
діяльності. – Харків: Національна юридична академія України ім. Ярослава
Мудрого, – 2000. – С. 15.
Бантишев О.Ф. Контрабанда, що вчинюється організованими групами, та
суміжні з нею злочини. Збірник матеріалів міжнародної науково-практичної
конференції з проблем боротьби з організованою злочинністю в регіоні
(Центр вивчення організованої злочинності при Національній юридичній
академії України ім. Ярослава Мудрого). – Харків, 2000. – С. 39.
Барановский А. Преступный айсберг // Финансы Украины. – 1995. – № 36. –
С. 8.
Блауберг И.В., Юдин Э.Г. Становление и сущность системного подхода. –
М., 1973. – С. 68 – 76.
Блувштейн Ю., Яковлев А. Введение в курс криминологии. – Минск, 1983. –
311 с.
Борисов В.І. Вивчення проблем боротьби з економічною злочинністю вченими
НДІ ВПЗ АПрН України // Збірник матеріалів міжнародної
науково-практичної конференції з проблем боротьби зі злочинністю у сфері
економічної діяльності (Національна юридична академія України ім.
Ярослава Мудрого). – Харків, 2000. – С. 21.
Бородюк В., Турчинов О., Приходьмо Т. Оцінка масштабів тіньової
економіки та її вплив на динаміку макроекономічних показників //
Економіка України. – 1996. – №11. – С.19 – 23.
Беккер Г. Crime and Punishment // Journ. Polit. Econ. 1966. Vol. 76, №2;
Економічний аналіз і людська поведінка // THESIS. 1993. – Т.1, – Вип.1.
– С. 38.
Венцковский Л.Э. Философские проблемы развития науки. – М., 1982. – С.
68.
Ворович Б.А. Философская структура практики. – М., 1972. – С. 41.
Геєць В.М. Перешкоди економічному поступу та можливі шляхи їх подолання
// Економічний часопис. – 1996. – №11. – С. 23; Глуховский М.
Криминальная экономика // Деловые люди. – 1992. – №9. – С. 14 – 16;
Головин С. Теневая экономика: преступление без наказания? // Коммунист.
вооруж. сил. – 1990. – № 23. – С. 33 – 38; Кербер С.Н. О теневой
экономике // Пробл. Прогнозирования. – 1992. – №6. – С. 111 – 113; Клюня
В.Л., Пузиков В.В. Теневая экономика: генезис, структура и современные
особенности // Вести Белорус. ун-та. Сер.3: История. Философия.
Политология. Социол. Экономика. Право. – 1992. – №2. – С. 52 – 54;
Клюшников А.С. Проблемы борьбы с преступностью в сфере экономики. – М.:
Правл. Всесоюз. о-ва «Знание», 1990. – 29 с.; Козлов Ю. Теневая
экономика и преступность // Вопр. экономики. – М., 1990. – № 3. – С. 120
– 127; Корягина Т.И. Теневая экономика: что это такое? // Коммунист
Грузии. – 1990. – №10. – С. 20 – 27; Лазовский В. О сущности, структуре
и субъектах «теневой экономики» // Эконом. науки. – 1990. – № 8. – С. 62
– 67; Ларьков А.В. Теневая экономика: история и сущность // Хоз-во и
право. – 1991. – № 2. – С. 119 – 126; Осипенко О.В. Экономическая
криминология: Пробл. старта // Вопр. экономики. – М., 1990. – № 3. – С.
130 – 133; Осипенко О.В., Козлов Ю. Г. Что отбрасывает тень // ЭКО:
Экономика и орг. пром. пр-ва. – 1989. – № 2. – С. 47 – 59; Проблемы
теневой экономики // Изв. АН СССР. Сер. экон. – М., 1990. – № 2. – С. 86
– 113; Рутгайзер В. Теневая экономика в СССР: Обзор лит. и исслед. //
Свобод. мысль. – 1991. – №17. – С. 119 – 125; Савельева Т. «Коза ностра»
по-советски // Моя Москва. – 1991. – №10. – С. 4 – 5; Теневая экономика
/ Бунич А.П., Гуров А.И., Корягина Т.И. и др. – М.: Экономика, 1991. –
159 с.; Шохин А.Н. О структуре и масштабах теневой экономики // Финансы
СССР. – 1990. – № 7. – С. 23 – 28; Шохин А. Теневая экономика: Мифы и
реальность // Экономика и жизнь. – 1990. – № 33. – С. 9.
Гиргинов Г., Янков М. Наука и творчество / Пер. с болг. – М., 1979. – С.
127.
Голіна В.В. Місце організованої злочинності в структурі загальної
злочинності (на матеріалах Харківського регіону) // Збірник анотацій
матеріалів міжнародної науково-практичної конференції з проблем боротьби
з організованою злочинністю в регіоні (Центр вивчення організованої
злочинності при Національній юридичній академії України ім. Ярослава
Мудрого). – Харків, 2000. – С. 44.
Горщак А., Дидоренко Э., Иванов. Теневая экономика: опыт
криминологического исследования. – Луганск: РИО ЛИВД. – 1997. – 173 с.
Грошевий Ю.М. Процесуальні особливості розслідування і судового розгляду
справ про злочини, вчинені організованою групою // Збірник анотацій
матеріалів міжнародної науково-практичної конференції з проблем боротьби
з організованою злочинністю в регіоні (Центр вивчення організованої
злочинності при Національній юридичній академії України ім. Ярослава
Мудрого). – Харків, 2000. – С. 24
Даньшин І.М. Щодо питання про кримінологічне поняття економічної
злочинності // Збірник матеріалів міжнародної науково-практичної
конференції з проблем боротьби зі злочинністю у сфері економічної
діяльності. – Харків: Національна юридична академія України ім. Ярослава
Мудрого, 2000. – С. 34
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
