Реферат на тему:
Теоретичні основи стратегії економічного розвитку. Нова
соціально-економічна парадигма
Економічна теорія як важливий складовий елемент нової парадигми
суспільного мислення переживає сьогодні складні часи. У суспільства
виникла реальна потреба в фундаментальних дослідженнях і розробках
економічних відносин на створюючих ринкових началах. Ідеться про
глибинні трансформації всього економічного організму так званих
“постсоціалістичних” країн, формування соціальне орієнтованої моделі
господарювання з притаманними їй функціями активної мотивації високих
темпів динамізму і оновлення.
Переважання руйнівних тенденцій перехідного періоду (80-90 рр.)
входження в “ринкову економіку” колишнього СРСР, а після й Росії,
України, Білорусі, Молдови, Казахстану та інших країн Центральної Азії,
Кавказу і Прибалтики, які вийшли з нього, нічого спільного не має з
сучасними теоріями і регулюючими механізмами економічного зростання,
структурного і якісного оновлення макро- і мікроекономічних систем
ефективного ведення господарства, конкурентоздатних на внутрішніх і
зовнішніх ринках.
Економічна наука цивілізованого світу спирається на критичний синтез
класичних теорій і новітніх поглядів, що грунтуються на моделюванні
складних і суперечливих соціально-економічних процесів, які властиві
сучасному і майбутньому прогресу людства. Саме ці погляди стали
визначальними для різноманітних моделей і регулюючих механізмів
соціально-економічного управління ходом суспільного розвитку. Стратегія
і тактика економічного керівництва базується на органічному поєднанні
ринкових і державних регуляторів з широким використанням новітніх
наукових відкриттів і досягнень у галузі технології, інформатики,
менеджменту і багатьох інших сферах знань і умінь створювальної людської
діяльності. У кінці XX століття мало хто серйозно сподівається на чисто
“ринкові регулятори” невидимої руки Адама Сміта епохи більш ніж
двохсотрічної давнини так само, як і на ідеологію архіреволюційних
суспільних перетворень і силового поневолювання сильних слабкими.
Разом з тим очевидно й те, що як показує досвід, на основі характерного
для прихильників прямого запозичування економічних теорій і моделей
сучасних західних мислителів і механічного перенесення їх на свій
національний грунт, тобто в інші соціально-економічні й суспільні умови,
не можна одержати достовірних відповідей на багато досить складних і
гострих питань вітчизняної дійсності, у тому числі й щодо входження
посттоталітарної економіки в сучасну високоорганізовану ринкову
економіку. Мабуть, країни колишнього Радянського Союзу ще не переживали
такої катастрофічної ситуації розвалу в умовах мирного часу на
величезній території (1/6 земної суші). І це не може не впливати на весь
хід сучасного світового розвитку. Вже звідси випливає об’єктивна
необхідність старанного визначення і виваження сукупності причин і
наслідків вибухового економічного занепаду, всебічного врахування
глибоких історичних традицій і національних особливостей розвитку,
ведення системного аналізу процесів, що відбуваються в часі й просторі,
щоб новітні теоретичні концепції відображали дійсність, були надійним
фундаментом творчої соціально-економічної політики держави. За
справедливим визначенням М. Кондратьєва, потрібне врахування
“суспільного середовища”, в якому формувалися ті чи інші економічні
явища і знаходили відображення в наукових розробках сучасників певної
епохи .
Тільки на такому базисі, доповненому застосуванням основних принципів
історико-критичного методу, а також методів моделювання і вибору
оптимальних варіантів сучасних і майбутніх процесів можливо адекватно їх
оцінити, створюючи новітні теорії майбутнього суспільного прогресу,
відібрати з світового досвіду за оптимальними оціночними критеріями
зразки соціальної “корисності”, моделі високоефективного господарювання,
які можуть стати органічною складовою ланкою вітчизняної моделі ринкової
економіки, адекватної загальносвітовим створювальним процесам.
Серед важливих складових елементів формування такої моделі є проблема
власності і пов’язана з нею система відносин. Від її фундаментального
наукового вирішення значною мірою залежить швидке подолання не лише
кризових явищ, а й трансформація економіки в новий якісний стан. Без
глибокого пізнання генезису форм і відносин власності державна політика
“зверху”, не рахуючись з інтересами “знизу”, так званого роздержавлення
і приватизації шляхом одночасного правового акту “перетворення” нібито
всього населення в “паперових власників”.
Швидше це можна назвати наданням видимості “законності прихватизації”
суспільної (названої тепер “нічийною”) власності, кримінальне
розбагатілою верхівкою, котра переважно не заінтересована, та й
по-справжньому не володіє знанням і умінням конкурентоздатного
виробничого бізнесу. До того ж паралізовані економічні передумови для
його успішного розвитку. Законодавча й виконавча гілки державної влади
своєчасно не створюють необхідних правових і виконавчих основ для
економічного пожвавлення, оновлення та зростання.
Втрата державою регулюючих функцій соціально-економічного оновлення під
виглядом демократизації суспільного устрою і вільного ринку
супроводжується проявом хаосу. Що ж до реформації відносин власності з
метою формування на принципі нереальної вартісної (ринкової) основи
“рівноправних власників”, включаючи до них і вкрай зубожілі верстви
населення, то вона є не більше, ніж фарсом. Російська “ваучеризація за
Чубайсом” особливо наочно показала, в чиїх руках концентрується де-факто
суспільна власність і в якому економічному становищі опиняються рядові
“власники” ваучерів.
У щорічній доповіді Президента України “Економічний і соціальний
розвиток України в 1995 р.” відзначається, що всього приватизовано у
1992-1995 рр. 27903 об’єкти, а структура промислових підприємств за
формами власності в 1995 р. склалася так: загальнодержавна – 36,5%,
комунальна – 6,9%, колективна власність – 56,3%, власність міжнародних
організацій – 0,2% . У групах колективної і комунальної власності, які
вже вийшли із загальнодержавної, сформувалися різноманітні господарські
структури перехідного типу. В більшості вони виявилися не здатними, без
належного інвестиційного капіталу, знань і умінь здійснення нормального
відтворення, структурного і якісного оновлення виробництва, щоб
перемагати в сучасній ринковій конкуренції. Надії лише на приватні
ініціативи в цих структурах не справдилися. В результаті промисловість і
виробниче будівництво опинилися в глибокому занепаді, а їх структура – в
ще більш деформованому стані, ніж була за тоталітарного режиму.
Національне промислове виробництво досить успішно витісняється з свого
внутрішнього ринку іноземними конкурентами.
У сільському господарстві змінили форму господарювання з розпаюванням
майна 92% колгоспів, приватизовано 650 радгоспів (34% загальної їх
кількості) . Збільшено земельні ділянки присадибних господарств селян.
За принципом паювання передбачається трансформація земельної власності.
Створено близько 35 тис. фермерських господарств. Торгівля фактично вже
давно є приватною і неймовірно марнотратною, враховуючи, що значна її
частина набула човниково-базарного характеру; розкрадено й розпродано
значну частину рухомих транспортних засобів.
Приватизуються обслуговуючі підприємства. Купується і продається
державний квартирний фонд. І це важливий етап переходу до ринкових
перетворень. Але суть проблеми полягає в тому, що такого роду бурхлива й
безсистемна реформація поки що не приносить ні стабілізації, ні
економічного пожвавлення, ні тим більше зростання. Навпаки, вона
виступає активним каталізатором спаду національного товарного
виробництва, ВВП і НД, перетворивши власний споживчий ринок у всевладдя
низькоякісних і дорогих товарів іноземного виробництва. З цим багажем на
рівних у світове і навіть у європейське співтовариство не ввійти.
В умовах руйнівної інфляції, що хоча останнім часом й загальмована, але
ж не припиняється, скорочуються робочі місця, зростає явне і особливо
приховане безробіття. Відбувається процес дискваліфікації і деградації
робочої сили. Продуктивність промислової й аграрної праці, так само, як
і праці в ряді інших сфер діяльності, має тенденцію до зниження. Рівень
реальних доходів населення та його купівельна спроможність знаходяться
на надто низькій відмітці навіть відносно рівня 1990 р., коли вони вже
були незрівнянно нижчі аналогічних показників економічно розвинутих
країн. І це не може не викликати соціальної напруженості, розгулу
протиправності в суспільстві, закладаючи відповідні негативи в його
майбутній розвиток. Багато соціальних прошарків населення України, також
як і Росії та інших країн СНД, стали значно гірше харчуватися, гірше
одягатися і жити, що загострює не лише загальноекономічну, а й
демографічну кризу, призводить до небувалого суспільного розшарування,
проявів соціальних конфліктів.
Формування не примітивного рудимента минулого (хаотичного базару), а
високорозвиненого і високоорганізованого сучасного ринку, соціальне
орієнтованої ринкової економіки постіндустріальної епохи вимагає
відповідно вищих форм і відносин власності, систем господарювання
новітнього типу, що встановлюється в ході послідовного еволюційного
розвитку, створення розгалуженої інфраструктури на найновіших
технологічних і організаційно-управлінських розробках. Приватизація і
формування високоефективних форм господарювання, безперечно, є одним із
важливих, але в той же час складних і суперечливих процесів
трансформації системи соціально-економічних відносин. Вона стосується
інтересів усіх без винятку соціальних прошарків населення і, отже,
вимагає виваженого і обережного підходу. Тільки розвиток по-справжньому
здорової системи ринкової конкуренції однозначно розкриває, які системи
й форми господарювання життєздатні й прогресивні, а які приречені кінець
кінцем на банкрутство і природне відмирання.
Держава покликана на суворо законодавчій базі створювати рівні умови для
форм власності і господарювання, при відмові від попередньої державної
монополії, широкого розвитку на ринкових засадах приватної, державної,
колективної, корпоративної і змішаної форм власності в межах
національних і транснаціональних систем; відповідно – орендних,
акціонерних, кооперативних, корпоративних, приватно-індивідуальних та
інших форм господарювання, з забезпеченням єдиного правового поля їх
функціонування на принципах конкуренції, взаємовигідних зв’язків та
взаємовідносин.
При цьому держава забезпечує законодавче регулювання, а ринок –
стимулювання, своєрідний каталіз реформування в найбільш результативні
за критеріями прибутковості й темпами розвитку форми й відносини
власності та господарювання. Дрібновласницька її система в сучасну епоху
науково-технічного прогресу, як свідчить досвід багатьох економічно
розвинених країна не є пануючою. Національні і транснаціональні
корпорації, кооперовані й інтегровані системи поступово втягують
дрібновласних господарів у більш інтенсивні і високоефективні
господарські й ринкові структури. Проблема розмірів (“великих”,
“середніх” і “дрібних” господарських і ринкових структур) сугубо
конкретна, вирішується і формується стосовно до умов, форм і видів
діяльності, технологічних, ресурсних і організаційно-управлінських
можливостей забезпечувати максимальний економічний, соціальний і
духовний ефект. Проте загальносвітові тенденції до інтеграції
спеціалізованих і кооперованих структур формування велетенських
регіональних світових ринків зараз очевидні.
Аналізуючи різні форми і відносини власності, їх складну ієрархічну
структуру і динамізм, деякі дослідники часом непомірне захоплюються лише
зарубіжним досвідом, досягненнями західної економічної думки, іноді
однобічно й помилково їх тлумачать, забуваючи при цьому про власну
наукову спадщину, теорії, розроблені російською й українською наукою,
особливо в епоху, коли розвиток ринкових відносин ще не згортався
диктаторськими режимами.
‘0+8/¶3.?°:?|1/4X?VC”Iooooooooooooooooooo співзвучним сьогоднішньому дню у широкій науковій спадщині М. Кондратьєва, М. Туган-Барановського, П. Струве, С. Булгакова та ін. Вони аж ніяк не дивилися на форми й відносини власності як щось застигле, раз і назавжди дане економічне явище. Суспільно-економічний прогрес немислимий без прогресивних зрушень у системі відносин власності. Дуже примітивно виглядають у цьому світлі вимоги деяких сучасних архірадикалів, які називають себе "демократами", негайно перетворити всю власність у приватну після сімдесятирічного панування суспільної, тобто здійснити стрибок з однієї крайності в іншу, зробити чергову революцію з відповідним господарським розвалом. Прогресивний суспільний розвиток значною мірою наперед визначається усвідомленням механізму дії мотивації в системі відносин власності, розумінням їх динамізму, неминучих структурних і якісних змін у взаємодії з новими науковими і технологічними відкриттями та господарськими перетвореннями. Не вина, а біда геніальних для свого часу вчень К. Маркса і його найбільш вірного послідовника В. Леніна, на мій погляд, перш за все, в однобічній трактовці ідеї революційного зламу відносин власності, зведенні їх у кінцевому рахунку до єдиної суспільної (комуністичної) власності шляхом негайної націоналізації, при цьому не навчившись і не вміючи створювати більш ефективне нове. І хоча заради справедливості слід сказати, що ними робилися відповідні застереження про необхідність дозрівання умов і передумов, перехідних етапів у часі, проте однозначність політичних висновків дала підстави архіреволюційним комуністичним силам взяти їх на беззастережне ідеологічне озброєння для розгрому системи, що діяла, а заразом і розгрому ефективного ринкового господарства. Дальші спроби і щирі прагнення В. Леніна повернути державну машину до ринкового господарства (непу) ні до чого радикального не привели, а лише посилили подальші устремління до сталінської диктатури й тоталітаризму. Потребують уточнення і марксистські теоретичні трактування поділу суспільної праці на продуктивну й непродуктивну, щоб не припускати зневажливого ставлення до праці, яка створює духовні блага. Ефективне функціонування ринкової економіки вимагає від держави здійснення активної і жорсткої валютно-фінансової і кредитної політики. Наші дослідження надійно свідчать про те, що економіка України не може прогресивно розвиватися, якщо по-справжньому не стабілізувати валютно-фінансове й кредитне становище, не подолати згубні інфляційні й стагфляційні процеси. За допомогою грошово-кредитної і фінансової політики (включаючи цінову, податкову, процентну, страхову) можна створити умови як для швидкого економічного піднесення, так і для паралічу власного товаровиробництва і всієї економіки. Помилки в грошово-кредитній і фінансовій політиці, паралізуючи мотивацію до високопродуктивної праці й підприємництва, знецінюють гроші, стимулюють емісію та інфляцію, підривають власне товаровиробництво; створюється штучна криза взаємоплатежів. Власне, це значною мірою паралізувало економіку більшості країн колишнього Радянського Союзу. На вкрай деформованій грошовій системі ефективно реформувати економіку в ринковому напрямі неможливо. Цивілізоване й ефективне ринкове господарство може бути створене на базі науково-технічного прогресу, надійно і стабільно функціонуючої національної грошової системи, на чітко регульованому державою й ринком механізмі дії банківської і фінансової систем. У цьому контексті актуальні ідеї М. Туган-Барановського щодо розвитку й вдосконалення грошової системи й обмеження інфляції. Він вважав монетарну систему і відповідно монетарну політику необхідними умовами реформування вітчизняної економіки. Зокрема, заслуговує на увагу нині вже далеко не нова його думка про відповідність грошової маси і цін, які можна стабілізувати, змінюючи обсяги грошової маси. Крім того, за допомогою виведення з обігу певної частини зайвих грошей, можна, на думку М. Туган-Барановського, обмежити інфляцію і таким чином уникнути її тиску на економічну діяльність і розподіл прибутку . Балансова рівновага товарів і грошей в обігу, ринкового попиту і пропозиції, вартісно-натуральних структур створює оптимальну модель функціонування товарно-грошового кругообігу. Випуск в обіг додаткової маси купюр не повинен порушувати моделі оптимальної рівноваги, тобто емісія грошових знаків має бути органічно пов'язана зі змінами показників ВВП і НД, виведенням з обігу зношених купюр, забезпечувати рівновагу валютного і фондового ринків. Отже, держава зобов'язана ставити валютно-фінансову і кредитну систему в умови надійного регулювання і контролю. Без цього не будуть ефективними ні банківська система, ні діяльність фінансових органів, ні загальні ринкові реформи. Складні і суперечливі процеси трансформації вітчизняної економіки потребують, поряд із ринковою кон'юнктурою і здоровою конкуренцією, активного державного втручання, чітко діючої системи соціально-економічного управління. Думка про необхідність державного регулювання економічних процесів і про розширення сфери цього регулювання не нова. Ще на початку XX ст. її активно розвивали К. Воблий, В. Желєзнов, М. Кондратьєв, Л. Юровський. Об'єктивний характер процесу державного втручання в економіку підкреслював М. Туган-Барановський. "Вивчення законів вільної гри економічних сил, -писав він, - привело до визначення необхідності планомірного регулювання цієї гри суспільною владою . Втручання державних інститутів у ринкові процеси здійснюється на макрорівні методами правового регулювання й контролю діяльності банківсько-фінансової системи, грошового й кредитного обігу, структурних зрушень в економіці під впливом науково-технічного прогресу, розробки й виконання тих чи інших загальнодержавних програм. Держава створює також сприятливі економічні умови й надійну правову базу для розвитку підприємництва й ринкових відносин. Величезною є роль держави в стимулюванні інвестиційної та інноваційної діяльності виробничих сфер, особливо, коли надходження інвестиційних капіталів іззовні вкрай обмежені. Політика уряду зосереджується на пошуках і використанні власних інвестиційних можливостей, виборі пріоритетних сфер розвитку з швидкими темпами економічного обігу й приросту внутрішніх фондів нагромадження і споживання. При цьому за допомогою створення всебічно обгрунтованої законодавчої бази, сприятливих економічних умов для ефективної діяльності іноземних інвесторів з'являються і більш активні спонукальні мотиви для припливу в країну іноземних інвестицій, зрозуміло, на взаємовигідних принципах у реалізації інвестиційних проектів. Проблему пошуку необхідних власних джерел інвестування вирішувало чимало економістів, представників як західної, так і вітчизняної економічної думки. Цікаві в цьому аспекті ідеї М. Туган-Барановського, які отримали визнання й подальший розвиток у світовій економічній думці в концепціях Дж. М. Кейнса, Й. Шумпетера, А. Шпитгофа, Г. Касселя та ін. М. Туган-Барановський виходив з того, що розширення основного капіталу країни створює додатковий довгостроковий попит. Уже тоді було достатньо ясно, що процеси економічного реформування зв'язані з необхідністю стимулювання національних нагромаджень і заощаджень для активного інвестування, без чого неможливі ніякі господарські та економічні оновлення, вагомі прогресивні зрушення. На застарілій технічній, технологічній та організаційно-управлінській базі досягти конкурентоспроможності та високих темпів економічного зростання не мислимо. Вихід з кризи органічно пов'язується в наукових теоріях з інвестуванням нагромадженого за роки спаду вільного грошового капіталу в нове виробництво, тобто в структурну перебудову. М. Туган-Барановський був впевнений, що навіть у кризовій ситуації нагромадження капіталу не припиняється, а набуває лише іншої форми, з'являється вільний грошовий капітал, який шукає нового застосування, оскільки стара структура його виштовхує. Тезу вченого про вільний грошовий капітал дуже високо оцінив М. Кондратьєв, який підкреслював, що думка М. Туган-Барановського про нагромадження "вільного капіталу" та про роль цього нагромадження є дуже плідною . Пізніше ця ідея визначного українського економіста була розвинута А. Шпитгофом та Й. Шумпетером в інноваційній теорії розвитку. Модернізація діючих і створення якісно нових виробництв, що здійснюються на базі та в міру реальних нагромаджень та інвестицій, вимагають введення жорсткого менеджменту. Як правило, економічного виграшу в конкуренції товаровиробників досягає той, хто здатний забезпечити більший обсяг прибутку не за рахунок штучного здування цін з відповідним обмеженням кола покупців, а навпаки, завдяки випуску маси більш дешевих і більш якісних товарів і послуг, продажу їх найбільш широкому колу споживачів. Маса прибутку й нагромаджень від більших обсягів і різноманітності асортименту товарів майже завжди значно більша й стабільна порівняно з аналогічними показниками, які одержують підприємці і держбюджет за орієнтації товаровиробників на випуск одиничних або дрібних партій товарів та послуг, які дорого коштують. По-справжньому оволодіти товарним знаком означає якомога більше задовольнити масовий попит споживачів і одержати від них за продані товари й послуги - їх особисті доходи, задовольнивши тим самим споживчий попит, який формує ємність ринку. Саме тому кожний підприємець, якщо він хоче бути стабільно конкурентоспроможним, повинен ретельно вивчати рух фактичного ринкового попиту і платоспроможності різних соціальних верств населення, ступінь та зміни насиченості ринку тими чи іншими товарами та послугами, тобто володіти повною інформацією, з одного боку, про дії своїх конкурентів, а з другого - про ємність і мінливість кон'юнктури товарного ринку. Ідеться про моделювання моніторингу ринкових подій, включаючи рух капіталів, інвестицій, робочої сили та інших факторів виробництва. На важливість цього звертав у свій час увагу Є. Слуцький. Його праці, присвячені питанням збалансованості споживчих бюджетів, кон'юнктурних коливань попиту і пропозиції, принципам раціональної поведінки людей в умовах ринкового вибору, не втратили своєї актуальності і можуть сьогодні бути методологічним ключем для аналізу проблем досягнення економічної рівноваги. Названі шляхи реформування господарства посттоталітарної епохи покликані подолати кризові явища і сформувати ефективно діючу ринкову модель. Істотну допомогу у вирішенні цього завдання, на наш погляд, може надати не тільки і не стільки механічно запозичений досвід розвинутих зарубіжних країн, скільки звернення до витоків вітчизняної історико-економічної науки, узагальнення власного досвіду й точний системний аналіз вихідних позицій, створення на цьому грунті принципово нових теоретичних концепцій, що базуються на сучасних методах моделювання, ретельному аналізі позитивних і негативних взаємодій сукупності факторів, що впливають на кінцевий результат у конкретних ситуаціях і умовах. Такий підхід, що спирається на сучасні фундаментальні дослідження соціально-економічних процесів перехідного періоду, обіцяє, безсумнівно, більш плідні результати для забезпечення прогресивних суспільних перетворень в інтересах свого народу і розвитку держави в системі широкої науково-технічної, економічної і духовної інтеграції. При цьому дуже важливо якнайповніше використовувати класичну спадщину вітчизняної і зарубіжної наукової думки, на фундаменті якої зароджуються і розвиваються нові знання, новітні й майбутні теоретичні погляди створювального соціально-економічного і суспільного розвитку. Критичне переосмислення класичної спадщини дає новий імпульс приросту знань у загальнолюдському прогресі. Догматичне сприйняття минулих відкриттів як абсолютної істини, так само як і необгрунтоване їх заперечення є не що інше, як політичний авантюризм. Обов'язок учених не допустити такого повороту подій на переломі чергових століть, з яких нове обіцяє людству величезний прогрес через використання новітніх наукових і технологічних досягнень, духовного збагачення народів, всебічного розвитку їх інтеграційних взаємозв'язків.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
