.

Багатство людського суспільства як результат і умова соціально-економічного розвитку (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 5659
Скачать документ

Реферат на тему:

Багатство людського суспільства як результат і умова
соціально-економічного розвитку

План

1. Сутність суспільного багатства

2. Структура і використання національного багатства

1. Сутність суспільного багатства

Показник суспільного багатства як національного вперше був визначений у
XVII ст. У. Петті як сума нагромаджених матеріальних цінностей. Подальші
спроби статистичного дослідження національного багатства належать до XIX
ст., а з 1853 р. його виміри стають темою міжнародних статистичних
конгресів.

Наприкінці XIX на початку XX ст. представники історичної школи
заперечували дію об’єктивних економічних законів, оскільки, на їхню
думку, існує багатство лише окремих осіб (економісти – російський А.
Шторх, німецькі А. Амонн, Р. Ліфман, П. Хермберг). Інші вчені підходили
до визначення і обчислення національного багатства з точки зору
можливості використання його з метою оподаткування. В трактуванні
французького економіста Е. Роговського національне – це багатство, що
приносить прибуток його власнику, а в масштабі суспільства – це сума
багатств приватних осіб, визначена в діючих цінах, тобто вона не включає
майно держави, церкви та об’єкти громадського користування (парки,
вулиці, канали тощо). Англійський економіст Р. Гіффен обчислював
національне багатство на основі інформації про прибутковий податок. Інші
дослідники визначали його виходячи з даних про майно, що одержувалося в
спадщину або в дарунок, та іншими способами.

У першій половині XX ст. було поширене трактування національного
багатства як сукупності “економічних” благ, що мають ціну, та “вільних”
благ дарів природи тощо. Крім того, національне багатство визначалось як
благо, що його можна оцінити грошима. Наприклад, ціна житлового будинку
повинна включати клімат і HYPERLINK
“http://click01.begun.ru/click.jsp?url=4vrJyKP1VEIlzj*WS3lQlDxlUhWoQEUMD
*ipewA6bY7GOvv942tGoOXsKb4pKHGA045B-kQb4hxEoLuJGWKzBdPKt85*OkPpCKlPxGBvu
VCcUANJ1-xb0FAv1VqW*NXhzkgPzKuC1D*gwjrdpowdezXP5HRtuIQ4fmaKyNxCfPO-PfL8S
R5bTBhaGArJPeZj0D*aSCKnZdzIjI ландшафт , де будинок розміщений.
Оскільки в практичних розрахунках виявити дійсну вартість “вільних” благ
не вдалося, то величину національного багатства визначали як суму
“економічних” благ. Окремі західні економісти включали в національне
багатство рівень професійної підготовки працівників, тривалість життя
населення та інші елементи, що пов’язані з особистістю учасника
виробництва, визначаючи їх як живе національне багатство. Його величина
визначалась як “вартість виробництва людей”, тобто витрати на виховання,
освіту та підтримання здоров’я. Відомі зіставлення “живого” та речового
багатства (у 1891 р. у Великобританії 5 : 1), обчислення “середньої
вартості людини” (в 1911 р. в США – 23,6 тис. франків, в європейській
частині Росії – 10,1 тис. франків) та ін.

Сучасна західна статистика визначає національне багатство як сукупну
вартість усіх матеріальних активів, наявних на території країни, плюс
сальдо міжнародної заборгованості та капіталовкладень. Розрізняють
невідтворювані (земля і корисні копалини) та відтворювані активи.
Людські ресурси і природні блага (вода, повітря, клімат тощо) в склад
національного багатства не включаються, оскільки не мають ринкової ціни.
Для розрахунку відтворюваних активів застосовують метод безперервної
інвентаризації, відповідно до якого визначають запас кожної категорії
активів підсумовуванням витрат на ці активи за весь період їх
експлуатації, і з цієї суми виключають амортизацію, розраховану
відповідно до середньої тривалості функціонування даної категорії
активів. Метод безперервної інвентаризації був поширений і в 4050-х
роках XX ст. На його основі американський економіст Р. Голдсміт
розрахував елементи національного багатства в США за 1898-1948,
1905-1950, 1945-1958 рр., а англійський економіст П. Редферн – у
Великобританії за 1938-1953 рр. У 30-х роках радянський статистик А.
Вайнштейн використав цей метод для оцінки майна суспільного господарства
в національному багатстві дореволюційної Росії. Невідтворювані активи
розраховувались за даними цензів або різними наближеними способами,
наприклад застосуванням середнього співвідношення між вартістю будівель
і ціною землі.

У 1947 р. було створено Міжнародну асоціацію досліджень проблем
національного доходу та багатства.

Багатство – загальна категорія, що об’єктивно властива всім економічним
системам. Воно є необхідною умовою підтримання та розширення суспільного
виробництва і споживання на основі створення необхідних для цього
запасів – засобів і предметів праці та споживання, а також трудових
навичок у розвитку особистого фактора виробництва.

Національне багатство є сукупністю всіх благ, що знаходяться у
розпорядженні суспільства, країни.

Суспільне багатство як економічна категорія зумовлено розвитком
продуктивних сил, кількісним зростанням і якісним ускладненням потреб
виробництва та споживання. Вплив на конкретноісторичні закономірності
відтворення суспільного багатства (темпи і пропорції суспільного
виробництва, матеріальні носії багатства і принципи його розподілу між
окремими індивідами, трудовими колективами, державою, іншими суб’єктами
в умовах кардинальних змін у відносинах власності на засоби виробництва)
чинять соціальні форми його руху, що зумовлюються передусім системою
пануючих виробничих відносин. В історичному процесі неминучі переходи
від однієї соціальної форми руху суспільного багатства до іншої, що
ведуть до суттєвих зрушень у внутрішньому змісті і зовнішньому прояві
багатства, в цілях і закономірностях нагромадження і розподілу
матеріальних і духовних благ у суспільстві. У зв’язку з цим можна
обгрунтувати певні критерії – ознаки, що визначають об’єктивні межі
суспільного багатства як соціально-економічної категорії, незалежно від
конкретних форм його існування.

Найважливішою ознакою суспільного багатства є застосування при його
створенні суспільної праці. Остання є не лише джерелом усіх створюваних
матеріально-речових та духовних благ, а й необхідною умовою розвитку
самої людини, поза творчою діяльністю якої блага втрачають якості
соціального або суспільного багатства.

Суспільна праця як економічна категорія багатства є універсальною мірою
цього багатства, що може кількісно виразити сукупність його елементів,
незалежно від специфіки їх матеріального змісту і соціальної форми руху.
Разом з тим, як основне джерело багатства (поряд з матеріальними
об’єктами і силами природи) праця не є його безпосередньою складовою
частиною.

Іншою ознакою матеріальних і духовних благ, що входять у суспільне
багатство, є така особливість їх, як нагромаджуваність. Економічний
зміст останньої полягає в здатності матеріальних і духовних благ
реалізувати свою споживну вартість (тобто здатність задовольняти певні
потреби як виробництва, так і споживання) не в результаті одиничного
акту, а протягом певного часу. Період для визначення критерію
використання у часі для кожного елемента матеріальних і духовних благ
приймається як умовний. У статистиці України, наприклад, до основних
фондів відносять засоби праці зі строком функціонування понад один рік.
Подібні критерії існують у статистиці капітальних вкладень США та інших
розвинутих країн.

Досить умовними є і критерії “довгостроковості користування” для
елементів споживчого багатства, особливо для різних видів домашнього
майна. При цьому в статистичній практиці ці критерії суттєво
розрізняються. Так, статистика США в складі споживчого майна населення
враховує лише матеріальні блага, що мають строк служби три роки і
більше. В статистиці України цю категорію матеріальних благ враховують
повніше: в неї включають і так звані товари середньострокового
користування (передусім одяг і взуття), в тому числі і з строком служби
від одного до трьох років.

Категорія суспільного багатства передбачає також урахування
взаємозв’язку і взаємопроникнення природи і суспільства. Рух основних
матеріальних елементів суспільного багатства регулюється законами
суспільного виробництва, а розвиток елементів природи законами
останньої. Однак відтворення певної частини елементів суспільного
багатства, на які впливають і природа, і суспільство, регулюється
законами як соціального, так і природного розвитку, що є однією з
найважливіших особливостей багатства. Такими елементами є природні
ресурси – предмети живої та неживої природи.

Суспільне багатство як економічну категорію не слід розуміти примітивно
– як антипод бідності та синонім розкоші. Суспільне багатство є
сукупністю результатів праці, матеріалізованих у різних сферах
діяльності і об’єктивно необхідних даному суспільству для нормального
проходження процесу відтворення в конкретних соціально-економічних і
природно-історичних умовах. Останні визначають структуру багатства,
тобто можливість і необхідність вкладення суспільством живої та
уречевленої праці в ті чи інші матеріальні передумови процесу
відтворення. Без врахування останніх неправомірно проводити загальні чи
порівняльні оцінки ефективності такої структури.

Так, населення північних регіонів змушене внаслідок природнокліматичних
умов вкладати більше праці в капітальне житло, системи теплопостачання
та інші подібні блага, витрачати значну частину споживчого бюджету на
закупівлю теплого одягу, взуття тощо. В інших умовах (тропічний чи
субтропічний клімат) всі ці елементи багатства недоцільні. Аналогічно
країни, що володіють важкодоступними корисними копалинами, змушені
нагромаджувати значні маси сукупної праці у використанні цих ресурсів
для підтримання нормального процесу відтворення. В той самий час більша
частка цієї сфери нагромадження скорочує можливості використання інших
природних багатств.

Важливе завдання економічної теорії суспільного багатства полягає в
тому, щоб чітко визначити ті сфери, в яких реально відбувається
нагромадження суспільної праці.

У теоретичному плані слід розрізняти натуральноречовий зміст багатства і
економічні функції, які виконують споживя; вартості, що входять до Його
складу. Так, сировина і матеріали є предметом праці і в той же час
відіграють іншу економічну роль як запаси. Одна й та сама споживна
вартість може бути і засобом праці, і предметом її, і предметом
споживання (залежно від виконуваної нею функції в процесі відтворення).
Елементи суспільного продукту, становлячи речовий зміст нагромаджуваного
багатства, від цього не стають його частинами. Вони виражають
натурально-речовий зміст багатства, але не є його економічними
чинниками.

Суспільне багатство в процесі відтворення відособлюється від продукту як
постійної умови забезпечення безперервності відтворювального процесу.
Елементи продукту становлять лише натурально-речовий зміст багатства, а
саме воно виконує в процесі відтворення специфічні функції. Отже, до
його складу можуть входити інші споживні вартості, крім створених у
процесі виробництва. Йдеться про такі постійно включені в процес
виробництва умови безперервності відтворення, як природні ресурси, що не
є продуктом праці, проте постійно беруть у ньому участь.

Отже, природне багатство слід розглядати в складі національного
багатства як таке, що у відтворювальному процесі (поряд з нагромадженими
працею ресурсами) є умовою постійної відтворюваності та невіддільною
частиною економічного багатства, оскільки воно включене в процес
виробництва.

Елементи багатства класифікуються за ознаками праці, відтворюваності,
нагромаджуваності. Так, існують природні ресурси, які не створені працею
(наприклад, ліс), але можуть бути відтворені. В той же час деякі види
природних ресурсів (природні копалини) в своїй основній частині
невідтворювані. В деяких галузях (тваринництво, розведення риби у
водоймах) процес праці здійснюється в єдності з природними процесами.
Однак, незалежно від особливостей різних споживних вартостей чи галузей
виробництва, можна виділити частину національного багатства, що
функціонує в процесі відтворення і створена працею, і частину його, яка
не є результатом праці. Відтворювана працею частина національного
багатства відособлюється як суспільне багатство у протилежність
невідтворюваному працею багатству природному, що використовується для
задоволення деяких потреб людини і суспільства.

hE

волення своїх потреб у продуктах харчування, сировині, енергії, інших
матеріальних ресурсах, а також у відпочинку людина постійно звертається
до використання різноманітних природних ресурсів.

Витрати значних обсягів живої та уречевленої праці на розвідування
корисних копалин, культивування лісів, збереження і поліпшення земель,
вод, повітря ведуть не тільки до постійного залучення в господарський
обіг всезростаючої частини природних ресурсів, а й до нагромадження в
них певних обсягів суспільної праці. Тим самим ця частина природних
ресурсів перетворюється в елемент суспільного багатства.

Сукупні суспільні потреби можна розглядати як:

1) матеріальні потреби, пов’язані з необхідністю відтворення
матеріальноречових елементів суспільного виробництва та суб’єктивного
фактора його – людини;

2) духовні потреби, які передбачають нагромадження передових досягнень
науки та техніки;

3) соціальні потреби суспільства, пов’язані з управлінням виробництвом,
а також внутрішніми та зовнішніми умовами розвитку суспільства (оборона,
охорона прав та свобод громадян, дипломатична діяльність тощо).
Задоволення кожної з цих потреб вимагає постійного збільшення ресурсів
матеріалізованої праці – примноження суспільного багатства.

Джерелами суспільного багатства є праця і природа. Природне багатство
містить як засоби життя (родючість грунту, наявність риби у водоймах,
ягід, грибів, лікарських рослин, диких звірів), так і засоби праці
(водоспади, річки, придатні для судноплавства, деревина, корисні
копалини тощо). Перший вид природного багатства мав вирішальне значення
під час зародження цивілізації, другий – на більш високих ступенях
розвитку суспільства.

Значною частиною багатства суспільства є речове багатство, тобто
сукупність нагромаджених матеріальних цінностей. Його доцільно
розглядати з різних сторін. По-перше, слід аналізувати місце речових
елементів багатства в процесі суспільного виробництва. З цією метою
виділяються засоби виробництва і в складі їх засоби і предмети праці, а
також предмети споживання. По-друге, важливо дослідити можливість
просторового переміщення речових елементів багатства. Тут розрізняють
матеріально закріплену частину багатства (поліпшення родючості грунту,
виробничі будівлі, канали, мости, трубо і газопроводи, залізниці тощо) і
рухомі об’єкти (транспортні засоби та ін.). Потретє, доцільно розрізняти
специфічну особливість існування речових елементів суспільного багатства
у формі капіталу.

Поняття “суспільне багатство” суперечливе – суспільне за своїм
характером багатство може бути приватним і належати окремим власникам.
Лише за допомогою грошей в обміні різними споживними вартостями
багатство окремої особи проявляється як суспільне багатство. Гроші –
абсолютна суспільна форма багатства, яка відрізняється від самого
багатства та існує поза ним.

2. Структура і використання національного багатства

Національне багатство складається з двох частин: матеріальної та
нематеріальної. До першої належать: створені людиною матеріальні фонди,
що поділяються на основні (засоби праці) та оборотні (предмети праці);
основні фонди, що функціонують у соціальній сфері; природні ресурси; до
другої – духовні цінності, що знаходяться у розпорядженні суспільства.

Облік національного багатства України відбувається за методом прямого
підрахунку (дані інвентаризації, бухгалтерська та статистична
звітність). Враховуються такі чинники: основні та оборотні виробничі
фонди, тобто фонди матеріального виробництва, що складаються із засобів
праці (машин, устаткування, транспортних механізмів, будівель
виробничого призначення тощо) і предметів праці, які пройшли обробку
(сировина, паливо, матеріали);

невиробничі фонди суспільства, тобто основні фонди соціальної сфери, до
яких належать житловий фонд та фонди культурно-побутового призначення,
що є власністю державних, колективних та громадських організацій;
особисте (споживче) майно населення (в тому числі й житловий фонд) та
засоби виробництва, що перебувають у його власності. Крім того, до цих
чинників належать товарні запаси виробничого призначення на
підприємствах сфери матеріального та нематеріального виробництва;
державні резерви, в тому числі й страхові; золотий та валютний запаси;
матеріальні запаси для потреб оборони; природні ресурси, наявні у
виробничому процесі, – сільськогосподарські угіддя, ліси, корисні
копалини, гідроенергетичні ресурси. Зміст складових частин національного
багатства та частка їх не залишаються незмінними.

Значних зрушень зазнає структура національного багатства в умовах
високих темпів науково-технічного прогресу – посилюється потреба в
оновленні основних виробничих фондів, швидко зростає в складі оборотних
фондів частка штучних матеріалів (синтетичні волокна, каучук, пластмаси,
смоли тощо). В структурі невиробничих фондів все більшу частку займає
майно наукових організацій, закладів освіти та охорони здоров’я.
Постійно прискорюються темпи залучення в господарське використання
природних багатств, що в той же час нерідко негативно впливає на
природне навколишнє середовище, зумовлює різке підвищення витрат
суспільства на екологічні заходи.

Національне багатство є одним з найважливіших показників економічної
могутності країни, джерелом соціально-економічного прогресу.

Нематеріальне багатство включає: професійні, інтелектуальні та фізичні
здібності людей; теоретичні та практичні знання, досвід, уміння і
навички; освітній, культурний і морально-етичний потенціал суспільства;
досягнення науки, техніки та управління, науково-управлінський
потенціал; сукупність духовних, культурних, художніх та літературних
цінностей. Інтелектуальні здібності особистості набувають особливого
значення в зв’язку з розвитком недержавних форм власності та переходом
до ринкової економіки.

Науково-технічна революція поглиблює зв’язок науки з продуктивними
силами. По-перше, наукові знання, високий рівень освіченості стають
обов’язковими для сучасних робітників. По-друге, змінюється характер
зв’язків “виробництво – техніка – наука”, “виробництво – робоча сила –
освіта”. Виробництво досягає рівня, відповідно до якого наукова
діяльність стає елементом, що опосередковує створення, вдосконалення та
використання засобів виробництва. Проявом цього процесу є включення у
виробництво прикладної науки. Ефективне функціонування виробництва
вимагає підготовки робочої сили відповідної кваліфікації, яка володіє
навичками управління сучасними технічними засобами і має високий
інтелектуальний рівень.

Наука, освіта, культура стають новими продуктивними силами, що включені
у виробництво. Разом з тим необхідно розмежовувати безпосередні
продуктивні сили та вторинні, третинні. Хоч наука, освіта, культура в
системі взаємодії з засобами виробництва і робочою силою виступають в
умовах науково-технічного прогресу як продуктивні сили, проте на
природні елементи безпосередньо впливають речові та особистісні фактори
виробництва, які все більше залежать від духовного багатства
суспільства.

Нагромаджені витрати праці на формування духовного багатства суспільства
доцільно згрупувати так:

1) витрати праці індивіда на набуття знань і навичок (через середню та
вищу освіту, підвищення кваліфікації тощо) і на підвищення свого
культурного рівня;

2) витрати праці членів сім’ї на виховання та навчання індивіда до
досягнення ним працездатного віку;

3) витрати праці тих, хто зайнятий у сфері освіти, науки та культури і
забезпечує підготовку індивідів до участі в суспільному виробництві.

Це свідчить про комплексний характер джерел формування духовного
багатства суспільства, серед яких вирішальна роль належить кожному
окремому індивіду. На сучасному рівні економічних досліджень і
статистичних розробок неможливо кількісно виразити всі елементи
формування духовного багатства.

Величину освітнього потенціалу осіб, зайнятих у народному господарстві,
можна визначити як нагромаджену кількість років загального навчання і за
окремими галузями. При цьому слід враховувати певні Особливості.

Поперше, величина освітнього та професійнокваліфікаційного потенціалу
зайнятих враховується як елемент сукупного суспільного багатства.

По-друге, цей компонент сукупного суспільного багатства визначається за
даними про освітній потенціал не тільки зайнятого населення, а й тих
осіб, що працюють у сфері середньої та вищої освіти, професійної
перепідготовки і перекваліфікації, підготовки наукових кадрів тощо.

По-третє, доцільно враховувати співвідношення між робочим і позаробочим
часом, зростання в останньому частки часу, що йде на навчання,
самоосвіту, творчість тощо.

Відтворення і оновлення суспільного багатства, в тому числі й виробничих
фондів, здійснюються в процесі його взаємодії з суспільним продуктом.
Взаємозв’язки останнього з багатством мають двосторонній характер.

В умовах структурних зрушень в економіці, переведення її на ринкові
відносини повніше виявляється єдність двох частин національного
багатства – природного та суспільного. Це не випадково. Від обсягу,
складу та якісного рівня природного багатства країни залежить вихід
суспільства з кризового стану, вибір першочергових напрямів
інтенсифікації виробництва.

Нагромаджені продуктивні сили, втілені в суспільному багатстві, і
сучасні технічні можливості не є гарантією раціонального та ефективного
природокористування. Взаємодію природи та суспільства не слід зводити до
техніко-економічних процесів. У відносини з природою суспільство вступає
в єдності продуктивних сил та виробничих відносин. Отже, характер, форма
та результати взаємодії суспільства з природою визначаються не лише
продуктивними силами, а й виробничими відносинами, відносинами
управління господарським процесом.

Стратегічними цілями держави у сфері охорони навколишнього середовища і
раціонального використання природних ресурсів є:

підтримання найсприятливішого для здоров’я екологічно безпечного
середовища для забезпечення фізичного, психологічного та соціального
благополуччя населення;

забезпечення раціонального природокористування в інтересах ефективного і
стійкого соціально-економічного розвитку;

збалансованість процесів відтворення і використання відтворюваних
ресурсів з широким залученням у господарський обіг відходів виробництва;

збереження біосферної рівноваги на локальному, регіональному та
глобальному рівнях;

збереження генетичного фонду, видової та ландшафтної різноманітності
природи, ландшафтно-архітектурних особливостей сільської місцевості та
міст як безцінного здобутку народу, основи національних культур і
духовного життя всіх членів суспільства.

Для досягнення поставлених цілей слід:

розробити і реалізувати послідовні заходи щодо ресурсозбереження та
обліку екологічних вимог у всіх ланках суспільного виробництва і
споживання;

створити єдину систему природоохоронного законодавства, стандартів і
нормативних вимог до господарської діяльності;

забезпечити екологічно обгрунтоване розміщення продуктивних сил,
використання і відтворення природних ресурсів з урахуванням критеріїв
допустимих антропогенних навантажень на природне навколишнє середовище;

розробити і ввести в дію новий господарський механізм раціонального
природокористування;

розробити заходи щодо попередження виробничих аварій на небезпечних в
екологічному відношенні об’єктах, зменшення надходження в навколишнє
середовище газоподібних, рідких та твердих шкідливих речовин до
допустимих величин, проведення ефективної екологічної експертизи програм
і проектів усіх видів господарської діяльності, ліквідації негативних
впливів забруднення навколишнього середовища на людину, тваринний та
рослинний світ, озонову оболонку Землі;

створити єдину автоматизовану систему екологічного контролю і
спостережень за станом і забрудненням природного навколишнього
середовища;

проводити дослідження з найважливіших наукових проблем
природокористування;

підвищувати рівень екологічної освіти і виховання людей, масової
пропаганди природоохоронних знань.

Реалізація цих заходів створить необхідні умови для ефективного
використання і збільшення національного багатства України.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020