.

Поза-ринкові форми зв\’язку господарських одиниць (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2841
Скачать документ

Реферат на тему:

Поза-ринкові форми зв’язку господарських одиниць

Монополія як тип виробничих відносин передбачає свідоме регулювання
зв’язків у процесі виробництва й обігу. Однак, якою б великою не була
господарська одиниця, за своєю діяльністю та інтересами вона залишається
відокремленим товаровиробником. Суспільний зв’язок між виробниками
повинен здійснюватися через ринок. Суперечність, що виникає між
прагненням великих корпорацій до подолання ринкової форми обміну та
їхньою товарно-підприємницькою природою, частково розв’язується
налагодженням поза-ринкових форм обміну. Такі форми охоплюють
мікро-рівень господарського життя країн з ринковою економікою. Це
внутрішньо-фірмове господарство концернів та інших економічних одиниць і
різноманітні форми неконкурентних зв’язків між підприємствами.

Внутрішньогосподарські комплекси сучасних монополістичних об’єднань
досягають величезних масштабів. Вони мають у своєму складі десятки й
сотні різноманітних підприємств, установ, лабораторій, інших
організацій. Американським автомобільним концернам, наприклад, тільки на
території США належить більше 100 автоскладальних заводів, 225 заводів з
виробництва частин, деталей і механізмів, 210 комплектуючих складів і 42
випробувальних польових полігони. Здебільшого виробничі підрозділи
великих компаній тісно пов’язані між собою, оскільки вони є комплексами
для послідовної обробки продукту, доведення його до готовності або
єдиною технологічною основою для виробництва різноманітних продуктів.
Такий внутрішньо-фірмовий поділ праці опосередковується внутрішнім
обігом, що має поза-ринкову форму: обіг продукції здійснюється
відповідно до планів матеріально-технічного забезпечення підприємств
фірми.

Інтенсивність внутрішньо-фірмових поставок визначає ступінь
господарського взаємозв’язку виробничих підрозділів. Обмін проміжною
продукцією між підприємствами концерну пов’язаний з процесами
спеціалізації й кооперування і веде до інтеграції виробничих та ринкових
процесів, що означає тут підрив товарного виробництва. В німецькому
концерні “Маннесман”, наприклад, внутрішньо-фірмові поставки досягають
1/4 всього обороту, а концерн “Сіменс” поставляє своїм підприємствам 42
відсотки конструктивних елементів. У цілому в компаніях з річним обсягом
продажу понад 1 млрд дол. внутрішньо-фірмовий оборот становить в
середньому 32 відсотки загального обсягу реалізованої продукції.

Внутрішньо-фірмовий господарський оборот здійснюється на основі
трансфертних цін, які регулюють економічні відносини між підрозділами
господарської одиниці і визначають їхній внесок у загальний результат
господарської діяльності. Трансфертне ціноутворення найбільш поширене в
концернах, де переваги провідної галузі явні. Трансфертні ціни можуть
установлюватися на основі ринкових цін;

повних витрат виробництва; цін, які визначаються за домовленістю між
підрозділами компанії; витрат виробництва і надбавок на прибуток;
змінних витрат виробництва. У певних випадках рівень трансфертних цін
може прямо визначати вище керівництво концерну.

Способом реалізації внутрішньо-фірмових поза-ринкових зв’язків є
вдосконалення прогнозування. Високий рівень концентрації виробництва і
капіталу характерний для індустріальне розвинутих країн, потребує
планомірного регулювання виробництва.

Протягом XX ст. у країнах ринкової економіки були значно вдосконалені
способи планування, широко стали використовуватися методи дослідження
операцій, економічні моделі, системний аналіз. Планування зі сфери
виробництва і збуту поширилося на науково-дослідні роботи,
матеріально-технічне забезпечення, підготовку кадрів тощо. Новим
аспектом внутрішньо-фірмового планування стало планомірне регулювання
операцій у міжнародному масштабі. Великі підприємства почали ширше
використовувати принцип безперервності планування, особливо щодо всієї
господарської діяльності фірми. Проте довгострокові плани виробництва
окремих товарів складаються рідко, що пояснюється швидким оновленням
асортименту продукції.

Різноманітні форми обмеження конкуренції і відповідні методи регулювання
ринкових відносин охоплюють господарські зв’язки між формально
незалежними підприємствами. До найпоширеніших форм поза-ринкового
між-фірмового обміну, особливо на міжгалузевому рівні, належить
постачання продукції за контрактами, укладеними зі споживачем.
Замовниками-споживачами є великі корпорації, окремі компанії, держава.
Суть виробництва на замовлення полягає в тому, що випуск виробів
починається тільки тоді, коли відомий їхній споживач. Проте підписання
контракту не завжди означає виробництво на гарантований ринок. Зміни в
господарській кон’юнктурі можуть змусити замовника відмовитися від
співробітництва з фірмою-виробником. Іноді економічно вигідніше сплатити
контрагенту штраф, ніж придбати замовлений продукт. Отже, контрактна
система не може знищити ринкову форму зв’язку, регулюючу роль ринку в
суспільному виробництві, проте, підриваючи невідомий вільний ринок і
розширюючи поза-ринкові форми обміну замовлення, вона породжує нове
явище конкуренцію замовлень.

Якщо за ринкової системи вільної конкуренції підприємець орієнтувався на
ринковий попит після виготовлення товарів, то сьогодні його метою стає
одержання замовлення, визначення його змісту, вартості й терміну
виконання. Виникає ринок замовлень, регулятором якого може бути тільки
конкуренція, яка впливає на якість проекту, рівень ціни, визначає
ступінь завантаження виробничих потужностей. Ризик не продати, що був
властивий попереднім формам зв’язку між корпораціями, змінився ризиком
залишитися з не завантаженими виробничими потужностями і програти
конкуренту. Конкуренція замовлень та змагання за одержання замовлення,
як і конкуренція товарів, стимулює виробників удосконалювати
виробництво, шукати нові ринки збуту та нових споживачів, знижувати
витрати виробництва, ефективно використовувати марку фірми на рекламу.

Традиційною формою обмеження конкуренції є обмежувальна ділова практика
(ОДП) комплекс дискримінаційних заходів щодо установлення й додержання
контролю над ринками збуту, тиску на конкурентів і нав’язування їм
нерівноправних умов обміну. Сприятливі умови для поставок чи закупівель
товарів і послуг створюються за допомогою специфічних засобів тиску на
конкурентів, а саме: позбавлення конкурентів доступу до сировини чи
ринку;

розподіл ринків; лідерство у цінах; бойкотування конкурентів; блокування
на торгах; різних форм ОДП у сфері передавання технології,
фінансово-кредитних відносин, сфері послуг. Розрізняють індивідуальні й
колективні методи ОДП.

Класичним прикладом використання індивідуальних методів ОДП є
маневрування внутрішньо-фірмовими цінами. В Аргентині, наприклад, один з
філіалів американської “Кола-Коли” при фінансовій підтримці материнської
компанії з метою захоплення ринку і витіснення конкурентів реалізовував
продукцію за цінами, що були нижчими від витрат виробництва, та
здійснював безкоштовні поставки в обмін на виключне право збуту своєї
продукції. Цей приклад один з найтиповіших у практиці боротьби з
конкурентами через трансфертні ціни.

До сфери застосування колективних методів ОДП належать міжнародні й
національні експортні та імпортні картелі, синдикати, консорціуми,
банківські холдинги, патентні та видавничі об’єднання тощо.

Нетрадиційними колективними методами ОДП є патентноліцензійні угоди,
угоди про між-фірмове співробітництво і виробниче кооперування,
заснування спільних підприємств. Патентноліцензійні угоди укладають, як
правило, між фірмамивиробниками. Покупцеві ліцензії продавець нав’язує
певні умови купівлі технології з метою не задушити конкурента, а
узгодити його господарську діяльність зі своїми виробничими,
науково-технічними й комерційними потребами. Оскільки при цьому
встановлюються довгострокові відносини між продавцем і покупцем, то
можна говорити про розширення сфери поза-ринкових зв’язків. Основними
умовами надання ліцензій є заборона експорту технології її покупцем;

примусові закупівлі у продавця ліцензії, сировини, матеріалів та
обладнання; заборона на внесення змін в одержану технологію;

фіксація цін на реалізацію продукції, що виробляється за ліцензією;
нав’язування торговельного посередництва продавця ліцензії у разі
продажу цієї продукції на внутрішньому ринку.

Особливою формою ліцензійного договору є поширена в останні десятиліття
практика франчайзингу. Як різновид ліцензійної угоди він також орієнтує
сторони на установлення довгострокових поза-ринкових зв’язків і сприяє
подоланню товарного характеру відносин “виробництво роздрібна торгівля”,
“виробництво оптова торгівля”, “оптова торгівля роздрібна торгівля”,
франчайзинг передбачає використання торговельної марки, фірмової назви,
технічної допомоги, підготовку кадрів, удосконалення управління
виробництвом в обмін на надання права на продаж товарів і послуг.

ae

e

np?O^

`

Nфірмових підприємств. Між-фірмове співробітництво на вищому рівні
відтворює внутрішньо-фірмові зв’язки поза організаційними рамками
господарських одиниць. Найрозвиненішою сьогодні є виробнича кооперація
на основі договірної спеціалізації. Вона охоплює всі форми
підприємницької діяльності в промислово розвинутих країнах. Ефективність
використання її пов’язана з можливістю зниження ступеня диверсифікації
власного виробництва шляхом передачі його окремих видів субпідрядникам і
підвищення внаслідок цього ступеня спеціалізації своїх підприємств.

Міжфірмове співробітництво ускладнює переплетення монополістичних і
конкурентноринкових основ в економіці. Погоджуючи виробничі й
науковотехнічні програми партнерів, кооперація, без сумніву, ставить
окремі види підприємницької діяльності в специфічні конкурентноринкові
відносини. Водночас вона сприяє підвищенню конкурентоспроможності
господарських одиниць, що об’єднали свої потенціали, а це в масштабах
галузі й національної економіки відбивається на посиленні конкурентної
боротьби.

Отже, природа капіталу як самозростаючої вартості реалізується як у
ринкових відносинах, так і в позаринкових.

Держава як організатор конкурентних відносин

Сучасна конкуренція державне регульована. Державне регулювання
конкурентних відносин полягає в дотриманні оптимального поєднання
монопольнорегулюючих та конкурентних сил на тих чи інших ринках.
Засобами державного впливу є законодавство про правила створення,
функціонування й припинення діяльності підприємств і регулярний
вибірковий контроль з боку виконавчої влади, в тому числі через
аудиторську систему.

Законодавчу заборону чи обмеження картельних галузевих угод, інколи
трестівської організації галузі, вперше було впроваджено у 1891 р. в
США. Антитрестівське законодавство за типом американського було прийняте
у Великобританії в 1848 р., у Франції в 1963, в Італії в 1964 р. У
країнах Східної Європи антимонопольне законодавство почали розробляти
наприкінці 80х років. Американське антитрестівське законодавство
ефективно регулює процеси горизонтального об’єднання і не допускає
надмірної внутрішньогалузевої монополізації. Наприклад, застосування
антитрестівських санкцій спричинилося до розпуску в 1911 р. трестів
“Стандарт ойл”, “Америкен тобекко”, розукрупнення в 1982 р. “АТТ”,
обмеження монопольного панування “Алкоа”, “Дюпон”. Антикартельне
законодавство стимулює міжгалузеве переливання капіталу і сприяє
розвитку багатогалузевих корпорацій.

У країнах Західної Європи антикартельне законодавство ліберальніше, ніж
у США. Зі сфери його дії виключені націоналізовані підприємства,
сільське господарство, рибальство, лісове господарство, видобуток
вугілля, зв’язок, страхування тощо. Є винятки щодо деяких типів
міжфірмових угод, таких як угоди між малими й середніми компаніями,
експортні угоди, угоди, пов’язані з раціоналізацією.

У Німеччині підтримка конкуренції державою є першочерговим завданням
внутрішньої економічної політики. Закон проти обмеження конкуренції
забороняє утворення картелів та інші види приватних угод, він діє в
більшості галузей обробної промисловості та в будівництві. Сьогодні
держава контролює цінову конкуренцію у вугільній промисловості,
соціальній інфраструктурі, приватних організаціях некомерційного
характеру, через регулювання обсягу виробництва підтримує конкуренцію в
електро, газо та водозабезпеченні, на водному транспорті й у зв’язку,
стимулює боротьбу за доступ до ринку збуту у вуглевидобувній
промисловості, чорній металургії, в оренді житла.

Антимонопольне законодавство в Україні визначає правові основи обмеження
монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій
діяльності та здійснення державного контролю за його дотриманням.
Монопольним вважається таке становище підприємця, коли його частка на
ринку певного товару перевищує 35 відсотків і він має змогу самостійно
або разом з Іншими підприємцями обмежувати тут конкуренцію. Законом
України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної
конкуренції у підприємницькій діяльності”, прийнятим у березні 1992 р.,
змінами до нього та прийнятим у червні 1996 р. на його розвиток Законом
України “Про захист від недобросовісної конкуренції” караються всі дії
підприємця, які спрямовані на створення перешкод доступу на ринок іншим
та на встановлення дискримінаційних цін на свої товари. Щоб не допустити
зловживання монопольним становищем на ринку, створюються компетентні
державні органи, які повинні контролювати угоди, що укладаються між
підприємцями, а також між підприємцями та органами влади й управління.
До їхніх функцій входить також контроль за веденням підприємцями
конкуренції з метою запобігання недобросовісним формам і методам її.

У всіх країнах контроль за виконанням антимонопольних законів здійснюють
спеціальні державні антитрестівські органи. В Україні такі функції
покладено на створений у березні 1992 р. Антимонопольний комітет та його
територіальні відділення. До його компетенції входять: визначення
монопольного становища підприємців на ринку; здійснення контролю за
дотриманням антимонопольних вимог при створенні, реорганізації чи
ліквідації монопольних утворень; прийняття рішень і розпоряджень про
припинення порушень антимонопольного законодавства та про відновлення
початкового стану.

Незважаючи на наявність подібних органів, формальний характер їхньої
діяльності, неконкретність окремих формулювань законів спричинюються до
ігнорування чи неповного дотримання антимонопольного законодавства.
Навіть у ринкове розвинутих країнах, які проголосили посилення контролю
за галузевими об’єднаннями, кількість недотримань антимонопольного
законодавства постійно зростає. Особливо це є типовим для потужних
фінансових угруповань.

Нині у країнах з ринковою економікою і в тих, що переходять до ринкової
економіки, посилюється підтримка з боку держави ринковоконкурентних сил.
Незважаючи на специфічні особливості, переорієнтація на пріоритет
ринкового механізму в країнах обох ступенів розвитку має загальні риси,
основу яких становить зміна економічних функцій держави. На перший план
було висунуто завдання створення сприятливого інвестиційного клімату і
стимулювання приватних капіталоутворень шляхом здійснення
бюджетноподаткової та кредитногрошової політики; заохочення сил
конкуренції і створення приватному підприємництву певних умов для
розгортання ринкової діяльності. Серед заходів, спрямованих на виконання
цього завдання, були дерегулювання в ряді галузей економіки, реформа
управління державними компаніями, ревізія (або створення)
антимонопольного законодавства.

Відповідно до реформ дерегулювання було скасовано пряме регулювання цін
і тарифів в окремих галузях економіки, усунено жорсткі регламентації
умов проникнення в галузь конкуруючих капіталів. У США, наприклад, ця
система заходів охопила авіа’, залізничний і вантажний транспорт, галузі
телекомунікації, де домінував вузькогалузевий і промонополістичний
характер державного регулювання.

Ревізія антимонопольного законодавства у країнах з ринковою економікою
полягає у розширенні можливостей приватнопідприємницької діяльності.
Стимулюється зміцнення багатогалузевих комплексів, усуваються перешкоди
підвищенню рівня економічної інтеграції в масштабах національних
економічних систем. Закон України “Про обмеження монополізму та
недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”
спрямований на розвиток конкуренції на демонополізацію економіки. Він
відкриває можливості щодо становлення ринкових відносин у країні,
комерціалізації державних структур, формування сприятливих економічних
умов для новостворених підприємств.

У цілому модернізація господарської системи сприяла посиленню ролі
цінових факторів, зміцненню, а в деяких країнах становленню ринкових
відносин, підвищенню гнучкості економічних систем.

Практика свідчить про економічну неефективність командних систем
господарювання. Економіка країни з розвинутим суспільним поділом праці
не може нормально функціонувати, якщо нею керують позаекономічними
методами: за допомогою прямих вказівок, обов’язкових до виконання команд
зверху. Викликана до життя екстремальними умовами, з подоланням їх,
командна система повинна бути “замінена формою господарювання,
ефективність якої перевірена тривалим людським досвідом. Такою формою є
ринкова система.

Рушійні сили розвитку, втілені в товарному виробництві, особливо в
період їх стихійної дії, нерідко зумовлювали потрясіння в господарстві
країн розвинутої ринкової економіки, руйнівні економічні кризи. Вихід
було знайдено в посиленні регулюючих функцій держави. Основою
господарської системи, як і раніше, залишається ринок, проте регулятори
його взаємодіють з внутрішнім фірмовим плануванням (бізнес-план) і
державними важелями централізованого регулювання.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020