Реферат на тему:
Становлення підприємництва
Підприємництво безпосередньо пов’язане з діяльністю підпри-ємця, тому
для з’ясування сутності та визначення поняття підпри-ємництва треба
спочатку визначити сутність і поняття підприємця. Поняття “підприємець”
виникло ще у XVIII ст. і має неоднозначні тлумачення. Економісти
характеризують підприємця як власника, що йде на економічний ризик
заради реалізації комерційної ідеї та отримання прибутку. Підприємець
сам організовує господарську діяльність, планує її і розпоряджається
результатами цієї діяльності.
Для соціолога підприємець – особливий соціально-психологіч-ний тип
господарника, характерними рисами якого є здатність до аналізу
різноманітних ринкових ситуацій, до вироблення найприй-нятніших рішень і
швидкого втілення новаторських ідей.
Політик дивиться на підприємця або як на союзника існуючої державної
системи або як на ворожий елемент, що протистоїть їй і перебуває поза
законом.
За сучасним визначенням, підприємець є суб’єктом пошуку і реалізації
нових можливостей у генеруванні та освоєнні новатор-ських ідей, розробці
якісних продуктів і технологій, здійсненні но-вовведень і опануванні
перспективних факторів розвитку.
Звідси підприємництво – це вміння заснувати і вести справу, генерувати і
використовувати ініціативу, зважуватися на ризик, долати протидію
середовища тощо. Підприємництво є переважно виявом економічної
організаційної творчості та новаторства. У Кон-ституції України
визначено, що “кожен має право на підприєм-ницьку діяльність, яка не
заборонена законом”.
У Законі України “Про підприємництво” зазначено, що це са-мостійна
ініціатива, систематична, на власний ризик діяльність, спрямована на
виробництво продукції, виконання робіт, надання послуг та здійснення
торгівлі з метою отримання прибутку. Залеж-но від форми власності
виділяють: приватне, колективне і держав-не підприємництво.
Підприємницьке господарювання передбачає наявність у суб’єк-та певної
сукупності свобод і прав щодо вибору виду та плануван-ня господарської
діяльності, джерел фінансування, доступу до ресурсів, організації й
управління, збуту продукції, тобто еконо-мічну автономію підприємства.
Держава через систему законодав-ства, фінансово-кредитні важелі може
здійснювати лише еконо-мічне регулювання, а не втручатися в повсякденну
діяльність під-приємств.
Підприємництво означає наявність у господарника прав влас-ності на
засоби виробництва, продукт і доход. Отримання прибут-ку для підприємця
є важливою метою, але не самоціллю. Найваж-ливіше для підприємця – це
мотивація використання прибутку (розширення, модернізація, структурна
перебудова виробництва). В умовах підприємництва змінюється
співвідношення між мате-ріальною зацікавленістю і мотивацією трудової
діяльності: для під-приємця на перший план висувається мотивація
діяльності, оскіль-ки все, що виробляється, – це його власність.
Обов’язковою умовою розвитку підприємницької діяльності є певне
економічне середовище і клімат, які б реально забезпечува-ли, а не
просто декларували самоуправління, свободу господарського вибору,
можливість інвестиціювання доходу. Іншими словами, по-трібний
ринково-конкурентний режим господарювання. Консти-туція України
констатує, що “держава забезпечує захист конку-ренції у підприємницькій
діяльності”.
Перелічені умови підприємницької діяльності передбачені Зако-ном України
“Про підприємництво”. У ньому, зокрема, зазначаєть-ся, що підприємці
мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно
будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Тут же
сформульовані принципи підприєм-ництва:
вільний вибір видів діяльності;
залучення на добровільних засадах до здійснення підприємниць-кої
діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян;
самостійне формування програм діяльності та вибір постачаль-ників і
споживачів виробленої продукції, встановлення цін відпо-відно до
законодавства;
вільне наймання працівників;
залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових,
природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонене або
не обмежене законодавством;
вільне розпорядження прибутком, що залишається після вне-сення платежів,
установлених законодавством;
самостійне здійснення підприємцем – юридичною особою
зов-нішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприєм-цем
належної йому частини валютної виручки на свій розсуд.
Досвід розвинених країн переконливо доводить, що сьогодні
під-приємництво є найпрогресивнішою системою ведення господар-ства
незалежно від соціально-економічного устрою суспільства.
Розглянемо функції підприємництва в соціальне орієнтованій ринковій
економіці.
По-перше, як найгнучкіша форма організації виробництва під-приємництво
оперативно реагує на потреби ринку, на найновіші досягнення науки і
техніки, сприяє своєчасним структурним зру-шенням в економіці.
Наприклад, вважалося, що науково-технічні досягнення найповніше
реалізуються у великих фірмах. Це в ос-новному було характерним для
першої половини XX ст. Сучасна практика передових країн переконливо
доводить, що сам науково-технічний прогрес та ефективна реалізація його
досягнень немож-ливі без широкої підприємницької діяльності, без
використання найрізноманітніших форм організації виробництва.
По-друге, підприємництво як ділова організаційно-господарська творчість,
як уміння вести справу сприяє вільному розвитку пра-цівників, вихованню
у них чесності, порядності, сумлінності, впро-вадженню демократичних
засад суспільного і економічного життя, самоуправління тощо.
Підприємництво – це така форма господарювання, за якої кож-ний учасник
суспільного виробництва реально відчуває себе госпо-дарем; причому
поняття “господар” стосується не лише великого власника, а й дрібного (в
тому числі селянина), керівника підпри-ємства, кооператора, орендаря,
кваліфікованого спеціаліста, робіт-ника, що є співвласником
підприємства, коли воно належить тру-довому колективу, власне, кожної
ділової людини.
По-третє, широкий розвиток підприємництва застерігає від вия-вів
суб’єктивізму і волюнтаризму, найповніше відповідає вимогам
природно-історичного процесу суспільного розвитку. Він зумовле-ний
рівнем продуктивних сил і відповідним характером відносин власності. Це
виявляється, зокрема, в неоднаковому рівні усуспіль-нення виробництва в
різних галузях, що неминуче передбачає наяв-ність різних форм власності
та необхідність різноманітних методів підприємницької діяльності.
Отже, розвиток підприємництва збагачує економічну діяльність
суспільства, урізноманітнює її форми, підвищує економічну і со-ціальну
ефективність суспільного виробництва.
Командно-адміністративна система управління в Україні стави-ла
непереборні перепони для підприємництва. Для відповіді на за-питання,
чому ця система стояла на шляху розвитку істинної діло-витості,
відродження як почуття, так і прав господаря, розглянемо найхарактерніші
особливості адміністративно-командної економічної системи, які
зумовлюють блокування підприємництва.
В умовах командної економіки держава монополізувала фактич-но всю
господарську діяльність. Заходи щодо централізації госпо-дарських рішень
обґрунтовувались орієнтацією на будівництво но-вого суспільства, у якому
державна власність вважалася найбільш зрілою формою, та логікою розвитку
великого машинного ви-робництва. У певних межах останнє об’єктивно
потребує посилен-ня одержавлення, регламентації господарського життя, що
тією чи іншою мірою і виявилося фактично в усіх нині індустріальне
роз-винених країнах: аж до “неоконсервативної хвилі” на межі 70-80-х
років вони йшли таким шляхом, державна централізація не досягала
гігантських, абсурдних розмірів і тривала недовго.
Концентрація державної влади у верхніх ешелонах
організацій-но-управлінської піраміди гальмувала розвиток вільного
господа-рювання, пошук, ініціативу. Починання були, але вони мали
пере-важно ідеологічний характер і виступали у формі специфічного
змагання. Підприємницьке господарювання, в якій би формі воно не
мислилось: чи то сімейна ферма, чи кооператив, чи акціонерна компанія
або оренда засобів виробництва, не говорячи вже про повний перехід
останніх у власність трудового колективу, — запе-речувалось.
Безумовний пріоритет загальнодержавного інтересу, низький престиж
інноваційної професійності та організаційно-економічно-го новаторства,
негативне ставлення до конкуренції, ринку, товар-но-грошових
регуляторів, жорстка залежність від політичної та ідео-логічної
стратегії та кон’юнктури – все це породило не лише анти -підприємницьку,
а й антиінноваційну, бюрократичну, консервативну господарську культуру.
Адміністративно-командна система зумовила неефективну гос-подарську
структуру: відомчий монополізм і фондову систему роз-поділу ресурсів, що
не давало змоги навіть великим господарствам повністю виявити свою
підприємливість; неефективну кредитно-фінансову систему, відсутність
комерційних банків, ринку капіта-лу; недорозвинену ділову інфраструктуру
(підготовка кадрів, інфор-маційні банки, система консультування тощо).
???????????H?H????????????H?H???????????????H?H?????каність принципу
обов’язкового підпорядкування нижчих економічних структур ви-щим. Не
менш важливими є формування повноцінного конкурент-ного ринку,
забезпечення законних прав господарств.
Можливості розвитку підприємництва відкриваються на основі Конституції
України, Законів України “Про власність”, “Про під-приємства в Україні”,
“Про підприємництво України”, “Про форми власності на землю” тощо.
Законодавчими актами в Україні пере-дбачені такі форми підприємництва:
індивідуальне дрібне підприєм-ництво; система колективних підприємств
(колективне, акціонерне товариство, кооператив тощо); державні
підприємства.
Створення індивідуального дрібного підприємства здійснюється на основі
права кожної людини займатись будь-якою економічною діяльністю у межах
законів. Нині це право забезпечується законо-давче установленою
приватною власністю громадян на певні засо-би виробництва.
Важливим елементом дрібної підприємницької діяльності є ви-значення її
сфери, яка має щонайповніше відповідати здібностям, знанням особи. Для
цього потрібні надійна інформація про май-бутній предмет діяльності,
чітке знання відповідних законів, що регламентують підприємницьку
діяльність.
Для того щоб запобігти банкрутству, підприємець повинен на-віть за
нормального стану справ постійно поліпшувати економічну діяльність. А
для цього треба бути не лише кваліфікованим спеціа-лістом у певній
галузі виробництва, а й економістом, щоб уміти розподіляти прибуток,
враховуючи як поточні, так і перспективні потреби, оскільки для
підприємця будь-якого рангу головною ме-тою має бути прибуток не сам по
собі, а його примноження. Для чіткого визначення перспективи потрібні
відповідні попередні роз-рахунки, маркетингові дослідження тощо.
У Законі України “Про підприємства в Україні” визначено, що до категорії
малих може бути віднесене підприємство у промисло-вості й будівництві з
чисельністю працюючих до 200 чол.; в інших галузях виробничої сфери – до
50; у науці й науковому обслугову-ванні – до 100; у галузях невиробничої
сфери – до 25; у роздріб-ній торгівлі – до 15 чол.
Згідно з чинним законодавством для малих підприємств визна-чені окремі
пільги, наприклад щодо оподаткування залежно від напрямів використання
прибутку, від числа працюючих пенсіоне-рів та інвалідів. Малі
підприємства з виробництва і переробки сільсь-когосподарської продукції,
випуску товарів народного споживан-ня, будівельних матеріалів у перші
два роки звільняються від подат-ку. Малим державним підприємствам
дозволяється здійснювати при-скорену амортизацію активної частини
виробничих фондів.
Важливою формою підприємництва є розвиток кооперативного господарювання.
Майно кооперативу формується за рахунок гро-шових або матеріальних
внесків його членів, за рахунок доходів від виробничої діяльності,
продажу акцій.
Організація кооперативу здійснюється виключно на добровіль-них засадах з
чисельністю працюючих не менше ніж. З чол. За за-коном членом
кооперативу може бути кожний громадянин без будь-яких обмежень. До
кооперативу приймаються особи на умовах як первинної, так і вторинної
зайнятості (у вільний від основної робо-ти час).
Вступ до кооперативу і робота в ньому за трудовою угодою здій-снюються
без погодження з адміністрацією за місцем основної ро-боти, але
працівники державних або громадських підприємств мо-жуть бути членами
лише одного виробничого кооперативу.
Існують кооперативи двох типів: виробничі та споживчі. Перші виробляють
продукцію, виконують певні роботи, а також надають платні послуги
підприємствам, організаціям і громадянам; другі за-довольняють потреби
своїх членів та інших громадян у торговому і побутовому обслуговуванні,
а також членів кооперативу у житлі, дачах і городніх ділянках, гаражах,
соціально-культурних та інших послугах.
Крім виконання розглянутих функцій кооперативи мають сприя-ти поліпшенню
використання трудових ресурсів, оскільки вони залучають до громадського
господарства ті соціально-демографічні групи населення, праця яких
використовується недостатньо. Крім того, вони, як і малі підприємства,
здатні забезпечити роботою знач-ну частину трудових ресурсів, що
вивільняються з державних та інших підприємств.
Важливою формою розвитку підприємництва є організація ак-ціонерних
підприємств. Їхньою головною метою є залучення до господарського обороту
вільних коштів, матеріальних і трудових ресурсів для виконання певних
господарських завдань.
Акціонерна форма господарювання посилює демократизацію управління
виробництвом шляхом залучення членів товариства до безпосередньої участі
в управлінні.
Акціонерні товариства випускають і реалізують акції, які під-тверджують
право акціонера брати участь в управлінні цим під-приємством, у
розподілі його прибутків, а також залишків майна у разі його ліквідації.
Кожний власник акції отримує доход, який називається дивідендом і
виплачується з прибутку за підсумками господарської діяльності за рік
після виплати відповідних податків на підставі рішення загальних зборів
акціонерів.
Загальні збори акціонерів є найвищим органом управління акціо-нерного
товариства. Рада акціонерного товариства здійснює кон-троль за
діяльністю виконавчого органу. Виконавчим органом акці-онерного
товариства є його правління, яке організовує поточну діяльність.
Контроль за фінансовою діяльністю акціонерного това-риства здійснює
ревізійна комісія, яку обирають з числа акціоне-рів і представників
трудового колективу підприємства.
Особливе місце в підприємницькій діяльності належить держав-ним
підприємствам. Державне підприємство – це самостійна гос-подарська
одиниця з правами юридичної особи, яка на основі дер-жавної форми
власності здійснює свою діяльність у промисловості, сільському
господарстві, будівництві, комунальному господарстві”, на транспорті, у
зв’язку, науці та науковому обслуговуванні, тор-гівлі,
матеріально-технічному постачанні, сфері послуг.
Діяльність державного підприємства грунтується на контроль-них цифрах,
державних замовленнях, замовленнях споживачів, довгострокових
економічних нормативах та лімітах. Воно самостійно розробляє і
затверджує свої плани, укладає угоди.
В умовах переходу до ринкових відносин мають створюватися можливості для
розвитку всіх форм підприємницької діяльності та свободи у виборі
методів господарювання, напрямів використання доходу і здійснення
інвестицій. Такі можливості мають заохочува-ти конкуренцію та усувати
монополізм державних підприємств у виробництві товарів і наданні послуг.
Держава не відповідає за зо-бов’язання підприємства. Підприємство не
відповідає за зобов’язання держави, а також інших підприємств,
організацій, установ.
Робота державних підприємств в умовах ринку передбачає реа-лізацію таких
основних принципів життєдіяльності: 1) право влас-ності або повного
господарського ведення; продавати, передавати, надавати в позику,
безплатно, обмінювати, здавати в оренду засо-би виробництва і
матеріальні цінності іншим підприємствам, уста-новам, організаціям,
громадянам (у тому числі іноземним), випускати і реалізовувати цінні
папери: акції, облігації та ін.; 2) само-окупність витрат
(беззбитковість) і доходність. Цей принцип вима-гає точного обліку і
зіставлення витрат і результатів, повного відшко-дування собівартості
продукції; 3) самофінансування. Його сутність полягає у закріпленні
частини отриманого прибутку за підприєм-ством у його повне
розпорядження. Джерелами фінансування під-приємства є прибуток,
амортизаційні відрахування, кошти, отри-мані від продажу цінних паперів,
пайових та інших внесків грома-дян, трудового колективу; 4) матеріальна
заінтересованість у кінце-вих результатах праці. Цей принцип забезпечує
подолання все ще не здоланої зрівнялівки в оплаті праці, створення умов
для заохо-чення ініціативи, підприємництва, досягнення найкращих
резуль-татів; 5) фінансовий контроль за діяльністю підприємства. Банк
здійснює всі види розрахунків підприємства, кредитні та касові операції.
Підприємство застосовує у господарському обороті век-селі. Якщо
підприємство систематично не виконує свої зобов’язан-ня за розрахунками,
то може бути оголошене банком неплатоспро-можним, тобто банкрутом; 6)
повна економічна відповідальність за кінцеві результати, виконання
договорів. Головною формою реалі-зації принципу є економічні санкції –
вилучення незаконно отрима-них доходів, відшкодування збитків, штрафи,
неустойки, пені, змен-шення або позбавлення премій; 7) міжнародне
співробітництво, право виходу на світовий економічний простір; 8)
законність діяль-ності, не входження ніякими сегментами в “тіньову
економіку”.
Всі ці принципи застосовуються з метою забезпечення організа-ційних
засад інтенсивного характеру індивідуального відтворення. Головне і
найбільш складне завдання полягає в тому, щоб забезпе-чити їх взаємодію.
Реалізація цих принципів в умовах ринкових від-носин зумовлює
необхідність розробки нової концепції державного (казенного)
підприємства. Зокрема, йдеться про орієнтацію діяль-ності підприємства
на покупця, на задоволення його потреб. На пер-ший план висувається
проблема поліпшення якості продукції та по-слуг з урахуванням запитів,
що забезпечує конкурентоспроможність. Проте для того щоб у системах
“виробництво – споживання”, “про-позиція – попит” перейти від пріоритету
першої складової до дру-гої, треба мати відповідний рівень виробництва
та організації всього економічного життя. Все це, як свідчить світовий
досвід, потребує значного часу і надійного державного регулювання.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
