Реферат на тему:
Лізингове кредитування підприємств
За економічної кризи більшість підприємств України неспроможна власними
коштами здійснювати технічне оновлення виробництва. Відтак виникає
об’єктивна необхідність розвитку лізингового бізнесу, що уможливлює
залучення приватних інвестицій для фінансової підтримки підприємств,
особливо у сфері малого та середнього бізнесу.
Термін “лізинг” походить від англійського дієслова “to lease”, що
означає “брати в оренду”.
Будь-яка лізингова операція має фінансовий (кредитний) характер. Власник
майна (лізингодавець) надає користувачу (лізингоодержувачу) фінансову
послугу: він купує майно у власність і за рахунок періодичних внесків
лізингоодержувача покриває його повну вартість та отримує певний
прибуток у вигляді лізингової маржі.
В економічному розумінні лізинг – це кредит, який надається в товарній
формі лізингодавцем лізингоодержувачу. Суб’єктами кредитних відносин тут
виступають: у ролі кредитора – лізингодавець, позичальника –
лізингоодержувач.
З економічного погляду лізинг має певну схожість з банківським кредитом,
який надається на придбання основних фондів. Кредитні та лізингові
відносини між позичальником (лізингоодержувачем) та кредитором
(лізингодавцем) будуються на умовах терміновості, оплати, повернення,
матеріального забезпечення (застави).
Разом з тим між банківським кредитом та лізингом є певні відмінності
(табл. 7.3).
Сутність лізингу проявляється у його функціях:
* фінансовій;
* виробничій;
* збутовій.
Фінансова функція полягає:
– у звільненні підприємства від одномоментної повної оплати придбаних
основних фондів та наданні їх на умовах довгострокового кредиту;
– у використанні підприємством податкових та амортизаційних пільг.
Оскільки орендну плату зараховують до складу валових витрат, то
відповідним чином зменшується оподатковуваний прибуток підприємства.
Застосування механізму прискореної амортизації сприяє не тільки
зменшенню оподатковуваного прибутку в лізингоодержувача, а й прискоренню
технічного оновлення виробництва.
Виробнича функція полягає в оперативному вирішенні проблеми
переоснащення виробництва не через купівлю машин та обладнання, а через
їх тимчасове використання на умовах лізингу. Це ефективний засіб для
забезпечення доступу підприємств до нових технологій та техніки.
Збутова функція полягає в розширенні кола споживачів та освоєнні нових
сегментів ринку за рахунок залучення насамперед тих підприємств, що
неспроможні відразу придбати те чи інше майно.
Об’єктом лізингу може бути будь-яке нерухоме майно, що його можна
віднести до основних фондів, яке не заборонене до вільного обігу на
ринку і щодо якого немає обмежень на передачу в лізинг (оренду).
До об’єктів лізингу належать:
* машини та обладнання;
* засоби обчислювальної техніки;
* транспортні засоби;
* виробничі будівлі та споруди;
* інші основні фонди.
Не можуть бути об’єктами лізингу:
* об’єкти оренди державного майна, крім окремого, індивідуально
визначеного майна державних підприємств;
* земельні ділянки та інші природні об’єкти.
Класичному лізингу притаманний тристоронній характер взаємовідносин:
лізингодавець, лізингоодержувач, постачальник.
Лізингодавець – суб’єкт підприємницької діяльності, у тім числі
банківська (небанківська) фінансова установа, яка передає в користування
об’єкти лізингу згідно з договором.
Лізингоодержувач – суб’єкт підприємницької діяльності, який отримує в
користування об’єкти лізингу за договором.
Постачальник лізингового майна – суб’єкт підприємницької діяльності,
який виготовляє машини, обладнання тощо і (або) передає власне майно,
яке є об’єктом лізингу.
Лізингодавцями можуть бути:
* лізингові компанії;
* комерційні банки;
* філії, підрозділи підприємств-виробників обладнання;
* державні й місцеві органи (комітети з управління майном; відділи
постачання).
Лізингоодержувачі – це:
* юридичні особи, зайняті виробництвом тієї чи іншої продукції;
* фізичні особи, що займаються підприємницькою діяльністю. До категорії
продавців майна належать:
* виробники машин та обладнання;
* оптово-збутові організації;
* торгові фірми;
* власники майна та інші учасники угоди.
Крім основних учасників, у лізинговому бізнесі беруть участь
посередники, тобто особи, що репрезентують економічні інтереси як
продавців, так і покупців об’єктів лізингу. До таких належать:
* страхові компанії;
* брокерсько-дилерські фірми;
* сервісні центри з обслуговування машин та устаткування;
* інші посередники.
Залучення посередників у лізинговий бізнес приводить до скорочення
терміну оборотності капіталу, унаслідок чого підвищується дохідність
виробництва.
Взаємодію між учасниками лізингового бізнесу показано на рис. 7.11.
Для кожного із учасників лізингової діяльності цей вид підприємницької
діяльності має певні переваги.
Для продавия майна лізинг є зручним засобом вирішення не тільки
виробничо-технічних, а й фінансових проблем. Наприклад, за умов
надвиробництва лізинг виступає як дійовий інструмент відшкодування
вкладеного капіталу, оскільки оплата продукції підприємства здійснюється
відразу після підписання угоди.
1.Ініціація отримання замовлення на лізинг. 2. Заявка на лізинг. 3.
Розгляд заявки. 4. Заявка на проведення маркетингового дослідження
основних постачальників обладнання. 5. Вибір найпридатнішого
постачальника. 6. Пакет документів на вимогу лізингодавця. 7. Оцінка
фінансового стану клієнта та ефективності лізингового проекту. 8.
Замовлення-наряд на устаткування. 9. Вибір банку-кредитора. 10. Вибір
страхової компанії. 11. Домовленість щодо продажу майна за залишковою
вартістю.
Таким чином, скорочується можливість “заморожування” капіталу
підприємства у вигляді залишку готової продукції на складі. Більше того,
підприєм-ство-постачальник позбавлене необхідності використовувати
комерційний кредит.
Підприємство – лізингоодержувач також: здобуває дуже суттєві переваги:
* лізинг дає змогу на 100% фінансувати придбання основних фондів на
відміну від банківського кредиту, де фінансовими ресурсами
забезпечується тільки 60-70% їхньої вартості;
* підприємству простіше отримати майно в лізинг, ніж позику на його
придбання; лізингове майно виступає як застава, право власності на нього
належить лізингодавцю;
* лізинг дає підприємству більше можливостей для маневрування під час
виплати лізингових платежів, оскільки останні здійснюються
підприємством, як правило, після отримання виручки від реалізації
продукції, що її вироблено на обладнанні, узятому в лізинг;
* зменшується ризик морального старіння обладнання, тому що підприємство
бере його не у власність, а в оренду: відтак розширюються можливості
оперативного оновлення застарілої техніки без залучення власного
капіталу на його фінансування;
* лізингове майно не зараховується на баланс підприємства, що підвищує
ліквідність суб’єкта господарювання та його можливість отримати
банківський кредит;
* лізингові платежі включають до складу валових витрат, що зменшує
оподатковуваний прибуток підприємства-лізингоотримувача;
* зменшується ризик виробництва нової продукції, оскільки за
недостатнього попиту на неї підприємство може повернути об’єкт лізингу
безпосередньо лізингодавцю;
* досягається ефект фінансового стимулювання, оскільки щорічні фінансові
вигоди перевищують розмір відсотків за банківський кредит.
Поряд з перевагами лізинг має певні недоліки:
* вартість лізингу для лізингоодержувача вища на суму лізингової маржі,
ніж вартість звичайної позики;
* складання лізингової угоди потребує тривалого часу та складнішої
організації, ніж складання угоди про звичайну банківську позику;
* лізингодавець бере на себе ризик можливого морального старіння
основних фондів та неповного і несвоєчасного отримання лізингових
платежів.
Підприємство, що прагне отримати основні фонди на умовах кредиту-оренди,
має пройти лізинговий процес, який складається з таких етапів:
* підготовка та обгрунтування лізингового проекту;
* юридичне оформлення лізингової угоди;
* виплата лізингових платежів;
* повернення об’єкта лізингу або викуп його за залишковою вартістю.
Механізм укладання та реалізації лізингової угоди зображено на рис.
7.12.
Підприємство подає до лізингової компанії чи банку: заяву, економічне
обгрунтування лізингової угоди (бізнес-план), нотаріально засвідчені
копії установчих документів, бухгалтерський баланс за останній рік або
квартал та інші документи на вимогу лізингодавця. Лізингодавець здійснює
оцінку платоспроможності підприємства (лізингоодержувача) за схемою, що
її прийнято для аналізу банком кредитоспроможності своїх клієнтів. У
зв’язку з тим, що лізингова операція має довгостроковий характер,
лізингодавця цікавить, насамперед, не поточний, а перспективний
фінансовий стан підприємства-лізингоодержувача. Після позитивного
висновку щодо платоспроможності лізингоодержувача й ефективності
лізингового проекту лізингодавець направляє постачальнику
замовлення-наряд на придбання об’єкта лізингу. Між
підприємством-постачальником та лізинговою компанією укладається договір
купівлі-продажу основних фондів, які передаються в лізинг
підприємству-лізингоодержувачу. Ці операції оформлюються такими
документами:
1. Акт приймання-передачі об’єкта лізингу в експлуатацію.
2. Лізинговий договір між лізингодавцем та лізингоодержувачем.
3. Договір на технічне обслуговування майна, що передається в лізинг,
коли обслуговування здійснюватиме лізингодавець.
1. Надходження замовлення на лізинг обладнання. 2. Аналіз замовлення,
замовника (як потенційного лізингоотримувача). 3. Вивчення та
обговорення умов постачання обладнання. 4. Прийняття рішення щодо участі
в угоді. 5. Укладання лізингової угоди. 6. Укладання кредитної угоди,
отримання кредиту для виплати авансу та сплати митних зборів. 7.
Укладання кредитної угоди, отримання кредиту для придбання обладнання.
8. Укладання договору купівлі-продажу, оплата вартості майна. 9.
Постачання обладнання. 10. Укладання приймально-передавального акта щодо
обладнання. 11. Страхування майна на користь лізингодавця за рахунок
лізингоодержувача 12. Сплата лізингових платежів. 13. Погашення кредиту
лізингоодержувачем. 14. Погашення кредиту лізингодавцем.
Майно передається в лізинг тільки після укладання лізингоодержувачем
договору страхування об’єкта лізингу на користь лізингодавця.
Лізингоодержувач зобов’язаний забезпечити підтримування в належному
стані лізингового майна, а також здійснювати виплати відповідних
лізингових платежів.
До складу лізингових платежів включають:
* суму відшкодування вартості об’єкта лізингу, що амортизується, на
строк, за який вноситься лізинговий платіж;
* суму, що сплачується лізингодавцю як відсоток для придбання майна
згідно з договором лізингу;
* платіж-винагорода лізингодавцю за отримане в лізинг майно;
* відшкодування страхових платежів за договором страхування об’єкта
лізингу, якщо об’єкт застрахований лізингодавцем;
* інші витрати лізингодавця, передбачені договором лізингу.
Приклад 5.
Лізингодавець передає обладнання підприємству-лізингоотримувачу терміном
на 5 років на умовах фінансового лізингу. Вартість обладнання становить
100000 грн. Для фінансування угоди лізингодавець залучає банківський
кредит на 5 років у сумі 100000 грн. під 30% річних із щорічним
погашенням відсотків та основної суми боргу (при цьому відсотки
нараховуються на непогашену суму боргу). Лізингові платежі згідно з
чинним законодавством України не оподатковуються ПДВ. Річна норма
амортизації – 20%, розмір щорічної маржі лізингодавця – 3%, щорічного
страхового платежу – 2%. Періодичність виплати лізингових платежів –
щорічна.
На основі цих вихідних даних лізингодавець для
підприємства-лізингоотримувача складає графік лізингових платежів (табл
7.4).
Виплата лізингових платежів здійснюється згідно з графіком, погодженим з
обома сторонами.
Підприємство-лізингоодержувач перестає сплачувати лізингові платежі
після закінчення терміну чинності лізингової угоди. Лізингоодержувач при
цьому має право:
* повернути обладнання лізингодавцю;
* поновити або укласти нову лізингову угоду;
* придбати обладнання за залишковою вартістю.
Спосіб подальшого використання лізингового майна залежить від напрямків
інвестиційної стратегії підприємства.
A
A
A
f ‚ ? ¶ i /////////////iiaaaaaaaaaaa
-J-v-¶-a-&oR :!””v#1/4$o$ %H%¶%V&†&oooooooooooooooooooooooooooo
8d9b;>=t>l?¬@?Aoooooooooooooooooooooooooooo
G?G
HoOhPaePOQxRzRPXVY?ZUeZ1/4[|\oe\a]Z^p^PcJdoooooooooooooooooooooooooooo
’’6“oooooooooooooooooooooooooooo
Лізинг-кредит сприяє активізації інвестицій приватного капіталу у сферу
виробництва, поліпшенню фінансового стану товаровиробників, а також
підвищенню конкурентоспроможності вітчизняних підприємств.
3. Державне кредитування підприємств
Державний кредит – це економічні відносини, які виникають між;
підприємством і державою внаслідок купівлі першим державних цінних
паперів (підприємство стає кредитором держави), а також унаслідок
одержання бюджетних і позабюджетних кредитів (підприємство стає
позичальником).
Державне кредитування здійснюється наданням бюджетних позик
безпосередньо міністерствам, відомствам, іншим центральним органам
державної виконавчої влади для фінансування через банківські установи:
* пускових об’єктів;
* раніше розпочатих новобудов виробничого призначення;
* технічного переозброєння і реконструкції діючих підприємств незалежно
від форм власності.
Фінансування інвестиційних потреб підприємств буває цільовим, прямим,
поворотним, терміновим, забезпеченим заставою чи гарантією
(поручительством).
Бюджетні позики надаються на таких умовах:
* обсяги бюджетних кредитів на відповідний рік доводяться до
міністерств, відомств, інших центральних органів державної влади, які
фінансуються Міністерством економіки, після затвердження Державної
програми економічного й соціального розвитку України;
* перелік будов і об’єктів виробничого призначення, які фінансуються за
рахунок коштів державного бюджету, визначає Міністерство економіки за
погодженням з Міністерством фінансів і подає його на затвердження
Кабінету Міністрів України у складі Державної програми економічного й
соціального розвитку України на рік, що планується;
* терміни погашення бюджетних кредитів не перевищують трьох років, а в
окремих випадках – п’яти років;
* погашення бюджетних кредитів починається через рік після закінчення
будівництва, реконструкції або технічного переозброєння об’єкта
кредитування (якоїсь його черги, пускового комплексу) і здійснюється
щоквартально;
* погашення бюджетних кредитів, які використовуються на придбання
обладнання, що не входить у систему будівель, починається наступного за
плановим року і здійснюється щоквартально протягом не більше двох років;
* за користування бюджетними позиками встановлюється відсоткова ставка,
яка визначається Мінфіном України щорічно під час формування державного
бюджету.
Організація роботи з обслуговування бюджетних кредитів, їх обліку і
проведення розрахунків з позичальниками покладається на вповноважені
комерційні банки України.
Механізм надання бюджетних позик підприємствам зображено нарис. 7.13.
Уповноважені банки використовують бюджетні кредити відповідно до
цільового призначення.
Оплата виконаних робіт з будівництва, реконструкції, технічного
переозброєння підприємств і об’єктів виконується вповноваженими банками
в межах бюджетної позики за умови надходження від позичальника
розрахунково-грошових документів.
1. Перерахування на окремий рахунок коштів, у межах яких надасться
бюджетна позика відповідно до Державної програми економічного і
соціального розвитку України. 2. Укладання кредитної угоди з визначенням
умов надання позик і їх гарантованого повернення у відповідний термін.
3. Порядок подання інформації про об’єкти, які фінансуються. 4.
Укладання кредитних договорів у місячний термін з моменту одержання
замовником бюджетних позик. 5, 5а Копії кредитних договорів і додатків
до них, які подаються у двотижневий термін з моменту їх підписання
банком.
За користування бюджетним кредитом підприємства сплачують відсоток
бюджету й банку в установлені терміни. Зокрема, кошти підприємств, які
надходять у банк за користування бюджетною позикою, перераховуються в
державний бюджет в обсязі 60%, а коли до позичальника застосовано
штрафні санкції – 70% від загальної суми сплачених підприємством
відсотків. Решта суми поступає в уповноважений банк для покриття витрат
на обслуговування бюджетної позики.
Оплата відсотків здійснюється за рахунок власних коштів підприємства.
Контроль за цільовим і ефективним використанням бюджетних кредитів
покладається безпосередньо на банки, що фінансують позичальника. До
недисциплінованих позичальників, що порушують кредитну угоду,
застосовують штрафні санкції.
Штрафні санкції до підприємств-позичальників не застосовуються в разі
несвоєчасного одержання позичальником бюджетної позики у передбачених
обсягах, а також тимчасової консервації об’єкта за браком коштів для
продовження його будівництва.
Державне кредитування підприємств може здійснюватися для забезпечення
післяприватизаційної фінансової підтримки.
Приватизовані підприємства кредитуються Фондом державного майна України.
Кредитування проводиться за рахунок коштів Державного позабюджетного
фонду приватизації та коштів, передбачених Державною програмою
приватизації. Фінансування здійснюється на умовах забезпечення
повернення, платності і цільового характеру використання коштів.
Кредити за рахунок коштів Державного позабюджетного фонду приватизації
надаються за таких умов:
* у статутному фонді приватизованого підприємства державна частка не
перевищує 25%;
* загальний обсяг кредиту не перевищує 33% загального обсягу надходження
коштів від продажу майна відповідного підприємства (незалежно від його
вартості);
* приватизовані підприємства не належать до об’єктів комунальної
власності;
* продаж підприємства не був здійснений за приватизаційні папери. Розмір
плати за кредит встановлюється на рівні облікової ставки Національного
банку України.
Для одержання цільових кредитів підприємства подають у Фонд державного
майна України такі документи:
* заяву на одержання кредиту із вказівкою його обсягу, мети
використання, умов повернення;
* копії засновницьких документів підприємства-засновника;
* довідку комерційного банку про залишок коштів на рахунку підприємства
і брак заборгованості за одержаними раніше позиками;
* довідку органів Державної податкової адміністрації про своєчасну
сплату податків;
* баланс (копію) на останню звітну дату, засвідчений податковою
інспекцією;
* висновки останньої аудиторської перевірки фінансового стану
підприємства;
* техніко-економічне обгрунтування використання кредиту у вигляді
бізнес-плану;
* перелік майна, яке служитиме заставою і є власністю
підприємства-позичальника;
* інші документи на вимогу Фонду.
Після експертизи документів Фонд повідомляє підприємство та відповідні
вповноважені комерційні банки про свою згоду та умови кредитування.
Уповноважені банки на підставі вивчення кредитоспроможності
позичальників здійснюють кредитування за дорученням Фонду. Підприємство
після одержання повідомлення Фонду про включення його у списки
підприємств-позичальників звертається до вповноваженого комерційного
банку для здійснення кредитування в межах коштів, виділених Фондом.
Комерційні банки після перевірки кредитоспроможності
підпри-ємства-позичальника мають право відмовитись від укладання
договору кредитування, якщо підприємство не має достатніх гарантій
повернення кредиту. Згода вповноваженого комерційного банку є підставою
для Фонду укласти договір із банком і переказати йому кошти Державного
позабюджетного фонду приватизації для кредитування підприємства.
Одержавши ці кошти, уповноважений комерційний банк і підприємство
укладають кредитний договір. Для забезпечення гарантій повернення
кредиту і відсотків за користування ним укладається також договір
застави. Об’єктом застави можуть бути ліквідні активи
підприємства-позичальника.
Контроль за цільовим використанням і своєчасним погашенням кредиту і
відсотків за користування ним здійснює комерційний банк.
У разі несплати підприємством суми кредиту, відсотків за користування
ним чи відповідних комісійних переказ належних сум на рахунок Фонду
здійснюється в межах вартості заставного майна, яке реалізується з
доручення банку.
Література:
Закон України “Про підприємства в Україні” від 27 березня 1991 р.
Закон України “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 р.
Закон України “Про підприємництво” від 7 лютого 1992 р.
Закон України “Про цінні папери і фондову біржу” від 18 липня 1991 р.
Закон України “Про банки і банківську діяльність” від 20 березня 1991 р.
Закон України “Про інвестиційну діяльність” від 18 вересня 1991 р.
Закон України “Про систему оподаткування” від 18 лютого 1997 р.
Закон України “Про банкрутство” // Відомості Верховної Ради України. –
1992. – №31.
Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про оподаткування
прибутку підприємств” від 22 травня 1997 р.
Закон України “Про податок на додану вартість” від 3 квітня 1997 р.
Закон України “Про заставу” від 2 жовтня 1992 р.
Закон України “Про приватизаційні папери” від 6 березня 1992 р.
Закон України “Про лізинг” від 16 грудня 1997 р.
Закон України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної
конкуренції у підприємницькій діяльності” // Відомості Верховної Ради
України. – 1992. – №2.
Закон України “Про збір на обов’язкове державне пенсійне страхування”
від 26 червня 1997 р.
Закон України “Про збір на обов’язкове соціальне страхування” від 26
червня 1997р.
Закон України “Про державний бюджет України на 1999 р.” від 31 грудня
1998 р.
Закон України “Про фіксований сільськогосподарський податок” від 17
грудня 1999р.
Закон України від 13 лютого 1998 р. “Про внесення змін до Декрету
Кабінету Міністрів України “Про прибутковий податок з громадян”.
Закон України від 22 лютого 2000 р. “Про внесення змін до Закону України
“Про підприємництво”.
Закон України від 30 червня 1999 р. “Про внесення змін до Закону України
“Про банкрутство”.
Закон України від 20 травня 1999 р. “Про Національний банк України”.
Закон України від 4 листопада 1999 р. “Про запровадження єдиного збору,
який справляється у пунктах пропуску через державний кордон України”.
Закон України від 20 травня 1999 р. “Про внесення змін до Закону України
“Про оренду державного та комунального майна”.
Закон України від 18 листопада 1999 р. “Про внесення змін до Декрету
Кабінету Міністрів України “Про акцизний збір”.
Закон України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в
Україні” від 16 липня 1999 p. №996-XIV.
Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з
питань оподаткування” від 2 березня 2000 р.
Закон України “Про Державний бюджет України на 2000 р.” від 17 лютого
2000 р. №1458.
Постанова Кабінету Міністрів України “Про створення Державного
інноваційного фонду” від 18 лютого 1992 р.
Постанова Кабінету Міністрів України та НБУ від 19.04.94 р. № 279 “Про
нормативи запасів товарно-матеріальних цінностей державних підприємств
та організацій та джерела їх покриття”.
Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Положення про
порядок санації державних підприємств” // Зібрання постанов Уряду
України. – 1994. – № 5.
Типове положення по плануванню обліку і калькулюванню собівартості
продукції (робіт, послуг) в промисловості. Затверджено постановою КМУ
26.04.96 p., №473.
Типове положення по плануванню, обліку і калькулюванню собівартості
продукції (робіт, послуг) сільськогосподарських підприємств. Затверджено
постановою КМУ 23.04.96 р. № 452.
Типове положення по плануванню, обліку і калькулюванню собівартості
продукції будівельно-монтажних робіт. Затверджено постановою КМУ
9.02.96р. №186.
Типове положення по плануванню, обліку і калькулюванню науково-дослідних
і дослідно-конструкторських робіт. Затверджено постановою КМУ 20.06.96
р. № 830.
Агентство з питань запобігання банкрутству підприємств. Методика
проведення поглибленого аналізу фінансово-господарського стану
неплатоспроможних підприємств та організацій // Галицькі контракти. –
1997. – №40.
Агентство з питань запобігання банкрутству підприємств. Методика
інтегральної інвестиційної привабливості підприємств та організацій //
Українська інвестиційна газета. – 1998. -№3.
Постанова Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2000 р. №419 “Про
складання фінансової звітності”.
Постанова Правління Пенсійного фонду України “Про затвердження змін та
доповнень до Інструкції про порядок обчислення і сплати підприємствами,
установами, організаціями та громадянами збору на обов’язкове Державне
пенсійне страхування, інших платежів, а також обліку їх надходження до
Пенсійного фонду України” від 9 січня 2000 р. №1-3.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
