Реферат
На тему:
Країни близького Сходу після другої світової війни
Близький Схід – територія на заході Азії та північному сході Африки, де
розташовані арабські країни: Єгипет, Судан, Сирія, Ліван, Ірак,
Йорданія, Саудівська Аравія, Ємен, Кувейт, Катар, Оман, Об’єднані
Арабські Емірати, Бахрейн, а також Туреччина, Ізраїль та Республіка
Кіпр.
До Другої світової війни національно-визвольний рух арабів досяг певних
успіхів. Незалежними державами стали Єгипет, Ємен, Саудівська Аравія,
Ірак. Під час війни здобули суверенітет Сирія та Ліван, а після війни
було проголошено незалежність Йорданії. Арабські країни утворили у 1945
р. міжнародну організацію – Лігу арабських держав (ЛАД) для захисту
суверенітету її членів.
Під час війни зазнав жахливої катастрофи єврейський народ: 6 млн євреїв
із загальної кількості 14 млн було знищено у нацистських концтаборах.
Громадськість світу схилялася до підтримки плану відновлення єврейської
держави, яка існувала у давнину на території Палестини. Мандат на
управління цією територією ще у 1922 р. отримала Велика Британія, яка
погодилася передати питання щодо майбутнього цієї землі на розсуд ООН.
Кульмінаційним моментом стало голосування 29 листопада 1947 р. на сесії
Генеральної Асамблеї ООН резолюції, яка передбачала утворення у
Палестині двох держав – єврейської та арабської. «За» проголосували
більшість представників країн – членів ООН. Величезну роль у прийнятті
резолюції ООН про утворення Ізраїлю відіграла делегація України. Рішення
ООН не визнали арабські держави. Це викликало напругу в регіоні, виникла
так звана «близькосхідна проблема». Єврейські квартали в Єрусалимі були
взяті в облогу арабами. Почалися збройні сутички.
Економічний та політичний розвиток арабських країн Близького Сходу
пов’язаний з нафтою – основним багатством цих держав, їхня роль у
світовій економіці досить значна. Країни регіону задовольняють половину
світових та 2/3 західноєвропейських потреб у нафті. З початку 70-х років
Сирія, Ірак, Кувейт рішуче провели націоналізацію іноземних нафтових
компаній. У 1980 р. було завершено процес націоналізації у найбільшій
нафтовидобувній країні — Саудівській Аравії.
З нафтою пов’язана боротьба за сфери впливу у регіоні між західними та
східноєвропейськими країнами. У 1955 р. за ініціативою Великої Британії
Ірак, Туреччина, Іран, Пакистан створили військово-політичний блок,
названий за місцем підписання угоди Багдадським пактом. Участь у ньому
Іраку негативно зустріли як у арабському світі, так і всередині країни.
Проти проанглійської політики іракського короля Фейсала виступила армія.
У липні 1958 р. патріотично настроєні офіцери вчинили військовий
переворот і усунули монарха від влади. Країну було проголошено
республікою. Ірак вийшов з Багдадського пакту.
Насерівська ідея арабської єдності втілилася в загальноарабській партії
БААС (Партія арабського соціалістичного відродження). У 1963 р. баасисти
прийшли до влади у Сирії, а з 1968 р. вони взяли владу в Іраку. Боротьба
за лідерство в БААС між цими країнами призвела до появи у партії
ворогуючих сирійського та іракського напрямів. Разом з тим президент
Сирії (з 1971 р.) Хафез Асад та президент Іраку (з 1979 р.) Саддам
Хусейн заявили, що їхні країни крокують шляхом «соціалістичної
орієнтації». Цей курс сприяв зміцненню тоталітарних режимів в обох
країнах.
Арабо-ізраїльський конфлікт дестабілізував становище у донедавна
багатому Лівані. З 1970 р. у цій країні розташовувалася штаб-квартира
Організації визволення Палестини (ОБІГ) і значна частина її бойових
загонів. З 1975 р. у Лівані розпочалася громадянська війна між різними
релігійно-етнічними громадами, головним чином мусульманськими і
християнськими.
рішньополітичного становища у Лівані, а з іншого – є серйозним
подразником для Ізраїлю.
Продовження кемп-девідського процесу, укладення Ізраїлем двосторонніх
угод з арабськими державами виявилися ефективним засобом поетапного
врегулювання близькосхідної кризи. У вересні 1993 р. прем’єр-міністр
Ізраїлю Іцхак Рабін та лідер ОВП Ясір Арафат вперше потиснули один
одному руки і домовилися про створення палестинської автономії у межах
Ізраїлю. У липні 1994 р. І. Рабін та король Йорданії Хусейн поклали край
війні між сусідніми державами. Лідери обох країн заявили про відкриття
кордонів, про спільне будівництво і експлуатацію двох шосейних доріг,
про розвиток туризму, цивільної авіації.
До подолання близькосхідного конфлікту вороже ставляться екстремісти в
арабському світі і у самому Ізраїлі. У листопаді 1995 р. від рук
фанатика-єврея загинув І. Рабін. Палестинський рух «Хамас» здійснив
низку кривавих терористичних актів проти євреїв із тим, щоб зірвати
процес урегулювання. Ісламські фундаменталісти з ліванської організації
«Хезболлах», яку підтримує Іран, протягом квітня 1996 р. обстрілювали з
гармат північ Ізраїлю. Тель-Авів відповів масованими бомбардуваннями
території Лівану.
Влітку 1990 р. на Близькому Сході, відбулися події, які похитнули
арабську єдність. 2 серпня Ірак здійснив агресію проти Кувейту. Саддам
Хусейн оголосив про приєднання цієї країни до Іраку. Загроза іракського
нападу нависла над Саудівською Аравією і остання звернулася до світової
громадськості з проханням про захист. Багато держав світу скерували до
Саудівської Аравії війська для приборкання агресора. Основу міжнародних
сил становили війська СІЛА (500 тис. чол.). Проти Іраку виступили майже
всі арабські держави. Саддама Хусейна підтримали лише Лівія, Йорданія,
ОВП.
Рада Безпеки ООН рішуче засудила агресивні дії Іраку і запровадила
економічні санкції проти нього. Була встановлена кінцева дата виведення
іракських військ із Кувейту. У разі відмови Іраку виконати цю умову було
вирішено застосувати військову силу.
17 січня 1991 р. розпочалася операція «Буря в пустелі». Масованим
повітряним і ракетним ударам були піддані воєнні об’єкти Іраку, а потім
до бою вступили наземні війська. До кінця лютого міжнародні сили
розгромили іракську армію і визволили Кувейт. Під час відступу іракці
підпалили близько 600 із 950 нафтових свердловин Кувейту. Наслідки цієї
екологічної катастрофи і досі відчутні у країнах Перської затоки.
Іракська агресія викликала гостру політичну кризу в арабському світі,
завдала відчутних збитків державам Близького Сходу.
Після поразки хусейнівського режиму у війні посилився
національно-визвольний рух курдів у Іраку. Цей 20-мільйонний народ
проживає у прикордонні Туреччини, Іраку, Ірану, Сирії, держав
Закавказзя. Курдистан ніколи не був суверенною державою. Незважаючи на
труднощі історичної долі, курди не тільки не асимілювалися, навпаки,
консолідувалися у згуртовану націю. Іракський (південний) Курдистан є
загальнокурдським національним центром. Там з 1961 до 1975 р. (з
перервами) відбувалися повстання курдів. У березні 1974 р. іракський
уряд оголосив про автономію іракського Курдистану, однак вона залишилась
лише на папері. У лютому 1991 р. курди Іраку піднялися на боротьбу проти
режиму Саддама Хусейна, сподіваючись на підтримку міжнародних збройних
сил, які розбили іракську армію у Кувейті. Однак цього не трапилося,
оскільки курдське питання трактується членами ООН як внутрішня проблема
Іраку. Багдадський режим посилив репресії проти курдів.
Національно-визвольний рух курдів жорстоко придушується також в Ірані й
Туреччині.
Туреччина намагається створити антикурдську спілку зі своїми східними
сусідами. За угодою з багдадським урядом, турецькі регулярні війська
перетинають іракський кордон, здійснюючи каральні експедиції проти
повстанців.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
