Реферат на тему:
Історична проза Юрія Мушкетика
Відомо, проблематика і жанрова своєрідність що Юрій Мушкетик починав як
історичний белетрист. У 1954 році «Радянський письменник» видав його
роман, який був одразу перекладений російською мовою і вийшов у цьому ж
таки році в «Молодой гвардии» — призначався він до тодішньої
трьохсотлітньої дати. Роман був першою друкованою книжкою письменника і
дістав досить широку пресу — про нього писали «Дніпро», «Жовтень»,
«Смена» і численні республіканські та обласні газети. Цікаві й назви тих
статей: «Велика дружба», «Повість про велику дружбу», «Повість про
велике єднання», «Повість про вірного сина українського народу» — навіть
через самі назви можемо пізнати: й автор, і рецензенти підганяли твір
під тогочасну кон’юнктуру. Ясна річ, що серйозно, по-мислительському
розібратись у такому вельми складному історичному дуеті, яким був
довготривалий акт стосунків між Семеном Палієм та Іваном Мазепою (одне
тільки їхнє взаємне листування, вміщене в літописі Самійла Величка, так
багато про це говорить), письменник ще не тільки не мав сили, але й у
тогочасних умовах, коли роман писався, й не міг, адже ступінь
історичного мислення тієї пори визначався «Тезами», які небагато
відбігали від пізніших цитатників Мао, тобто історична істина
створювалася апріорно, а факти й події, особливо ж оцінки тих чи тих
явищ, відповідно підганялися під ці нерушні правила — практика, яка
дотривала до нашого часу і яка позбавляла рації будь-який самостійний
історичний дослід, що й призвело, зрештою, не тільки до повного занепаду
історичного мислення, а й зведення історичної науки до ідеологічного
примітиву. Однак у цьому романі, що тепер с тільки історико-літературним
фактом певної доби, тобто того часу, коли він був написаний, Юрій
Мушкетик визначив одну Із основних своїх естетичних засад: будувати
сюжет на супротилежностях двох неспівмірних характерів — цю рису ми
вимічаємо в усіх наступних романах і повістях письменника, побудованих
на історичному матеріалі. Це саме, що й про. «Семена Палія», можна
сказати й про «Гайдамаків», роман, що його видав «Радянський письменник»
у 1957 році, хоч автор прагнув залучити до твору досить широкий
фактографічний матеріал і свого часу твір трактувався як успіх
письменника (одна із рецензій на нього так і звалася: «Ще один успіх»).
Однак тепер, з огляду на сьогодення, обидва романи можемо назвати лише
спробою молодого письменника створити історичне полотно, спробою
художньо освоїти історичний матеріал; практичну користь від того, автор
мав ту, що набув у історичній белетристиці певних художніх навичок.
По тому настала тривала перерва — Юрій Мушкетик цілком перейшов на
сучасну тематику, ніби розчарувавшись у своїх можливостях історичного
белетриста. Але недарма кажуть: те, що посіяно колись, має зійти;
недарма й зерно, кинуте в землю, яке з тих чи інших причин не проросло,
не завжди згниває в землі; надходить час, з’являються нові умови — і
воно проростає. У1971 році Юрій Мушкетик друкує велике оповідання, цього
paзy присвячене античній історії: «Смерть Сократа», яке, однак, називає
(у виданні 1985]року) повістю. Цей твір ніби промацування письменником
своїх нових можливостей в історичній прозі. І тут маємо протиставлення
двох суспільних особистостей, самого Сократа і стратега Феогена, але
їхній двобій визначається уже не мірилами сьогочасної праведності й
неправедності, а факторами оцінки в часі чи, правильніше, оцінкою часу.
Кожен із нас, ніби вістить письменник, чинить за життя так чи так, його
дії вимірюються власною тимчасовою правдою. За цією правдою неправим
проголошується Сократ, через що він і гине, але драма стратега Феогена
саме в тому, що його неправда виявляється перевіркою часу, отож і
виходить: він поринає в небуття, а той Сократ, що, здавалося, нічого за
життя корисного суспільству не чинив, здобуває безсмертя. Тобто автор
при оцінці діянь героя використовує вже не тимчасові поліпічні приписи
тієї чи іншої доби, а міряє діяння міркою правди у часі,
загальнолюдською, точніше кажучи, правдою гуманістичною.
У 1978 році у видавництві «Молодь» Юрій Мушкетик видає повість «Суд над
Сенекою», яка дуже близько стоїть до «Смерті Сократа» і є ніби
продовженням цієї ж таки теми. Продовженням тому, що діалог Нерона і
Сенеки ставить перед автором соціальну й психологічну проблему куди
складнішу: коли Сократ і Феоген особи взаємозаперечні і вже через це
антагоністичні, отже, конфлікт має характер простого заперечення при
зіткненні різнорідних особистостей, то в «Суді над Сенекою» конфлікт
будується на взаємній заперечувальності характерів і особистостей
близьких: Нерон — вихованець Сенеки, він навіть проголошує (вперше в
історії, як зазначає автор) промови, писані Сенекою, філософ учить
Нерона добра, а не зла, хоч, будучи близьким до правлячої особи, й сам
певною мірою деформується як особистість; зрештою, вся його наука, як
виявляється, несподівано стає каталізатором зла, притому зла жахливого,
незмірного, навіть безрозсудного. Отже, наука, дана Сенекою Неронові,
ніби тільки й для того існувала, щоб її було в корені заперечено —
відповідно й фінал закономірний: Сенека має загинути. І він гине,
кінчаючи життя самогубством,— оце і є суд над Сенекою, але не
остаточний. Так, автор не ставить тут крапки, бо знову-таки, існує суд
часовий і суд у віках. А у віках і Сенека, і його наука добра, і його
мистецтво залишаються, тоді як його жорстокосердий учень стає символом
світового зла і віковічно проклинається. Однак і цим суд над Сенекою не
завершується, бо й Сенека не перестає бути винний: хоч би там що, а
Нерон — його породження, отже, хай антагоністична, але частка його
самого. Відтак і повість стає своєрідним застереженням про
неоднозначність добра, про здатність того добра перероджуватися в зло,
отже, й судові над Сенекою немає кінця.
Обидва твори — це притчі, вже не результат улягання тимчасовій
кон’юнктурі, а спроба художнього мислення про життя та світ. Це вже,
коротко сказавши,— література.
Отже, «Смерть Сократа» — це було не тільки повернення в історичну
белетристику Юрія Мушкетика, це була його переоцінка естетичних чи
морально-естетичних засад, якими керується саме історичний
белетристу по тому письменник створює першу редакцію роману «Яса» — це
було в 1970—1974 роках (дати подано в кінці твору при першому його
виданні). Відтак, коли «Смерть Сократа» писалася наприкінці так званого
«відлигового періоду» в нашому житті, «Яса» завершувалася в найбільш
кризові часи застою. «Суд над Сенекою» надруковано в 1978 році, ще в
розгул застою, але вже тоді, коли почали прочуватися, перші весняні
продуви. Це симптоматично в тій мірі, що творчість історичного
белетриста, взагалі письменника, не може не відповідати
суспільно-моральному клімату, в якому він живе так, як від погоди зчаста
залежить і фізичне самопочуття людини. Отже, й «Смерть Сократа», й «Суд
над Сенекою» були не лише твори на теми з античного життя — це були
твори значною мірою сучасні, але не кон’юнктурно сучасні, а сучасні за
єством своїм.
Наступний етап — «Жовтий цвіт кульбаби», надрукований в № 9 «Вітчизни»
за 1984 рік. Як бачимо усі три твори не на українську тематику, третій
твір тільки дотично нашого народу стосується. Це легко зрозуміти, адже
власне на українську майже не було прийнято писати — наша історія була
таки в цілковитому загоні. Конфлікт «Жовтого цвіту кульбаби» знову-таки
ніби дублює конфлікт перших двох повістей: супротиставляються два типи
митця: один кон’юнктурний (Нестор Кукольник), а другий від совісті своєї
(Микола Гоголь), тобто ми ніби маємо розвиток углиб ситуації «Суду над
Сенекою», так само як розвитком углиб «Смерті Сократа» був сам «Суд над
Сенекою». Але коли в повісті головним рушієм інтриги була позиція: цар і
митець, то конфлікт «Жовтого цвіту кульбаби» переводиться в більш
локальне, але не менш глибоке поняття: йдеться про, митця праведного й
неправедного, взаємозаперечність єдиного. Беремо на себе сміливість
побачити тут щось і автобіографічне — шлях самого письменника, кажучи
його ж образами, від Кукольника до Гоголя. Отже, перед нами два типи
митця: той, що гойдається на хвилях суспільного признання, має надію на
милість царя (але все одно перебуває під пильним жандармським оком), і
той, який прийшов у світ і літературу за спонукою розуму і серця. Обидва
митці покидають рідний край, обидва забувають рідну мову, обидва
опиняються в інонаціональному середовищі, але коли один із них
(Кукольник) свій народ із душі витравив до решти, другий намагається
його, як власну душу, в собі втримати, хоч і не без сумнівів (сцена
колінкування перед Пушкіним). Один – це такий собі паперовий кораблик,
який весело й ніби безтурботно мчить по розбурханих хвилях житейського
моря і якому байдуже про дно того моря, а другий — плавець, що долає те
море власним плавом і все-таки вряди-годи намацує ногою покинуту собою
землю. Один у цьому морі знаходить тривкого човна і сідає на нього, а
другого розриває стихія, топить і перетворює на сміття: історія в своїх
присудах немилостива, але здебільшого справедлива, хоч не завжди те чи
інше явище нашого історичного життя здобуває свій «останній суд»
відразу. Юрій Мушкетик недаремно зводить усі три твори у цикл і видає
його в «Романах і повістях» (№ 10, 1985), бо вони такий цикл і справді
складають — вони фактично писані на одну тему, яка розвивається, як я
вже сказав, углибину.
лежність: Сірко — Дорошенко — Самойлович. Самойлович вірно служить своїм
панам і себе при цьому не забуває, Дорошенко ніби й бажає добра рідній
землі, але приносить їй руїну, а Сірко ці дві різнобіжні сили
намагається нейтралізувати: в полі його турбот, за автором, не власна
особа, не власні амбіції, а таки добро рідної землі. Іван Сірко багато в
романі роздумує, потопає в мислительних рефлексіях, на думку декого з
критиків, цього в романі аж забагато, та й може, надто по-сучасному він
це чинить. Але не важко помітити, що Сіркові розмисли — це розмисли
сучасної нам людини (не ототожнюватимемо їх із авторовими — це порочна
критична практика), і автор мав на те художнє право, адже пише для
сучасного читача. Зрештою, такий прийом (осмислення минулих подій
сучасною людиною) він уживає й у «Суді над Сенекою», але за прямою
адресою, тут же він одягає сучасного мисленика в історичний костюм.
Побіч із тим Сірко й історична постать, діє так, як діяв насправді (хоч
би сцена із знищенням потурнаків, яка викликала таке обурення в критика
Л. Федоровської), він вступає в реальні стосунки з історичними
персонажами, як вступав і справді, він знову-таки реально воює, реально
керує Січчю, але, з другого боку, він ніби історична корекція того, хто
несе з собою історичну правду, у протиборстві взаємозаперечувальників:
Дорошенка й Самойловича. Ясна річ, що навіть у такому образі він
безсилий подіяти на історичні події, бо вони склалися так, як склалися,
через що й місія його в романі напівпасивна, напівактивна, і він більше
жаліє й оплакує, ніж має силу історичними подіями керувати. Зрештою, і
його фраза: «Будьмо людьми, гетьмане! Будьмо людьми, царю!» — це також
не історична реальність, а наш теперішній щирий жаль, що події на
Україні розгорталися тоді так фатально, що змінити їх сучасній людині з
її теперішніми бажаннями також не під силу. Але письменникові мало
з’явити оцю потрійну взаємоборність, результат якої навічно записаний на
скрижалях історії, бо не тільки сильні світу вирішували долю цього
світу, а вирішувала її передовсім незбалансованість і розбрат у самому
народі. Чи не через це з’являється в романі й друга трійця — Мокій
Сироватка, Лаврін Перехрест і Марко Ногаєць. Мокій Сироватка — це щира й
проста відданість інтересам своєї землі, його призначення — подвиг в
ім’я рідного краю. Лаврін Перехрест — це шукання істини, а Марко Ногаєць
(аналог — Марко Проклятий) — втілення того примітивного егоїзму, для
якого інтереси народу чи своєї землі річ несуттєва. І Лаврін, і Марко
гинуть у вереміях свого часу, один на турецькому гаку, другий ганебно.
Тоді як місія третього, Мокія Сироватки, символічна — він запалює в
кінці роману сторожовий вогонь і ніби закликає сучасників і майбутні
покоління свого краю до пильності, до обов’язку ту землю щиросердно
боронити. Отже, взаємозаперечне, конфліктне змагання в романі йде вже не
в подвійному, а в потрійному тлі епохи з її побутом, війнами, сутичками,
з її щоденним життям, любов’ю, ненавистю, дрібним і великим, відданістю
й підступністю, людською потугою й слабкістю, з її гірко-солоним
відчуттям неможливості щасливого кінця, з її терпкою печаллю і надіями
на майбутнє.
Хотів того чи не хотів Ю.Мушкетик, але мусив, як, до речі, и Р. Іваничук
«Журавлиному крику» , як Г. Колісник у романі «Полин чорний, мак гіркий»
(Радянський письменник, 1988), замінити читачеві й істориків, хоч і був
вельми далекий од наміру писати белетризовану “історичну розвідку:
попутно з різними сюжетними лініями треба було пояснити читачеві чи не
всю тогочасну соціальну «топографію», без якої той дуже мало збагнув би
в перипетіях духовної історії Сірка, і логіка тих чи тих його вчинків
могла б видатися читачеві логікою інопланетянина.
Багато зусиль докладає автор, щоб відтворити в «Ясі» органічний плин
народного життя: від мирних буднів запорозького сіроми й аж до
господарських клопотів на глухих хуторах. У цьому романі постає народ зі
своєю історичною долею, з великим і малим у ньому, з подвигом і ницістю,
з чорними трагедіями і комічністю «жанрових» сцен. І Ю. Мушкетик, і Р.
Іваничук, і Г. Колісник часто виступають у ролях
істориків-реставраторів, для яких дорогоцінна кожна подробиця, важливий
кожен виразний штрих з картини минулого, але головне — вони прагнуть
осмислити весь той світ, який відкривається їхнім допитливим поглядам,
знайти в ньому минуле і вічне, загальне в конкретному й конкретне в
загальному.
«Яса» — це – добротне, традиційне, сказати б, вальтерскоттівське
повістування з усіма неодмінними його елементами. Несподівані сюжетні
ходи динамізують авторську розповідь, яка подекуди досить відчутно
«пригальмовує», допомагають показати читачеві життя різних соціальних
верств, виводять художні рамки роману далеко за межі Запорозької Січі.
Прикметно, що Мушкетик якнайменше показує нам цього досвідченого
воєнного стратега і тактика в ділі, лише побіжно прохоплюється щодо його
блискуче виграних баталій. Автора цікавить зовсім інший Сірко —
демократично мислячий муж, що піднявся на вершину влади на Січі з
найнижчих низів. Щоправда, влада та доволі примарна й тимчасова, бо
будь-якого кошового, незважаючи на весь його авторитет чи воєнні
заслуги, можуть якогось дня оголосити вже не кошовим. Вольниця— це
вольниця. І саме на цій демократичності стосунків на Січі акцентує увагу
читача Мушкетик. Тому ще загадковішим постає феномен Івана Сірка з його
безмежним авторитетом, з беззастережною вірою козацтва в нього і
звичайною людською довірою.
Як відомо, в кожному талановитому історичному творі завжди присутні дві
епохи: та, яку безпосередньо зображено, і та, в яку твір написано. Бо ж
тільки в ілюстративно недолугому творі, де нібито об’єктивовано
безсторонньо реставрується далекий час, епоха літературного народження
книги не присутня навіть у своєму ембріональному стані, але так само не
присутня там і епоха зображувана, бо нею не можуть стати достеменні, але
розрізнені між собою, не об’єднані серйозною, безперечно винесеною з
авторової сучасності, концепцією факти. То вже не історія, а щось схоже
на антикварний магазин. Є всі поважні атрибути минулих часів, але для
того, щоб побачити за ними далеку епоху, треба дуже й дуже напружувати
уяву. Мушкетик показує нам історію, збагачену саме сучасним розумінням,
а головне — ставить оті карби історії на долях своїх героїв.
«Яса», якщо скористатись тут висловлюванням відомого болгарського
літературознавця Бояна Нічева,— це цілий романний комплекс, роман-трест,
де органічно уживаються соціально-побутовий роман, роман-мозаїка,
роман-літопис. Розкидано в часі й просторі його події і героїв, часто
змінює письменник: «стильовий ключ», охоче вдається до вставних новел,
навіть подекуди повістей, часто послуговується ретроспекцією.
«Яca» — роман водночас і драматично-філософський; і поетично-ліричний.
Друге, поетичність і ліризм народжується з того майстерно відтвореного
світу природи, який так бентежно, відчутно і навально виповнює сторінки
твору. А ще тонко одухотворює весь контекст історія щемливо-юного,
чистого і трагічного кохання Лавріна й Киліяни. Та й інші долі, інші
постаті, зокрема Кайдана, Філона, Ждана, додають свій
психологічно-емоційний нюанс у загальний колорит оповіді, увиразнюють
наше уявлення про людину тієї далекої і близької доби.
Критика неодноразово докоряла Ю. Мушкетику з приводу неоднорідності,
навіть певної неохайності його авторського письма. Треба визнати, що
підстави для таких зауважень подекуди справді були: мовби якийсь поспіх,
недбалість позначають оповідь, скажімо, в «Жовтому цвіті кульбаби», в
«Сльозі Офелії». Тому особливо приємно відзначити бездоганність
мовностилістичної тканини роману «Яса». Майже шістсот сторінок тексту —
і скрізь виразність, природність, жива енергія авторського слова,
впевнена, розкута майстерність почерку. На моє переконання, «Яса» так
само вивершує художні здобутки Ю. Мушкетика в царині історичної теми, як
«Біла тінь» залишається поки що неперевершеною серед творів письменника,
присвячених сучасній, проблематиці.
Проте детальніше будемо вести мову про художні достоїнства роману «Яса»
в наступному розділі.
Нехай той суспільний процес безкомпромісного заперечення антилюдяних і
антинародних породжень компартійно-адміністративної системи інтенсивно
розгорнеться дещо згодом — у другій половині 80-х років. Але вже й на
час написання роману «Рубіж» Ю. Мушкетику вдалося підмітити й викрити
деякі з сутнісних (головним чином антилюдяних, антиморальних) пороків її
на рівні колгоспно-районної ланки.
Та сильніше пафос критики тоталітарної системи звучить у повісті «Літній
лебідь на зимовому березі». Взагалі цей твір дещо несподіваний для
Мушкетика. Повість побудована на маловідомому авторові
табірно-колимському матеріалі. Та, певне, він і в гадці не мав творчо
змагатися (в колористиці, влучності деталей, реалістичній соковитості
описів) з тими, кому довелось пережити страхіття Гулагу. Він поставив
собі на меті інше: дати синтез, узагальнене викриття кореневого зла
імперсько-тоталітарного режиму — його ворожості всьому людяному,
талановитому, національно-своєрідному.
Насамкінець зазначимо, що винесене взаголовок роману старовинне
українське слово «яса» має не лише свій аромат, а й кілька
смислово-образних відтінків, 11-томний «Словник української мови» подає
їх аж шість: «сигнал, знак; чутка, поголос; гучні звуки, гуркіт, грім;
вітання гарматними залпами, салют; данина; світло, сяйво». Така
багатозначність, різновідтінковість назви твору відповідає його
історично вагомому змісту і його складнопереплетеній
сюжетно-композиційній структурі. А такими вони склалися по-своєму
закономірно: бо мали передати, донести в собі неабияку складність,
багатоликість і надзвичайну суперечливість одного з найдраматичніших
періодів історії України, який недарма названий видатними нашими
істориками Великою Руїною.
Використана література
Мушкетик Юрій У пастці.- К.: Укр. письменник, 2004.-
Мушкетик Юрій Позиція.- К.: Дніпро, 1982.- 325с.
Мушкетик Юрий Семен Палий.- М.: Молодая гвардия, 1955.- 272с.
Мушкетик Юрій Михайлович Біла тінь.- К.: Радянський письменник, 1976.-
248 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
