Реферат на тему:
Історія теорії і практики обробітку грунту: сучасні погляди і
узагальнення
Обробка грунту
Історія обробітку грунту є складним питанням, яке потребує пильного
погляду історика науки і техніки. Проблемами обробітку грунту займалися
такі корифеї аграрної науки, як В.В. Докучаєв, П.А. Костичев, І.А.
Стебут, І.О. Ізмаїльський, О.І. Дояренко, К.К. Гедройц, В.Р. Вільямс,
О.Н. Соколовський та інші. Однак в роботах цих учених мало приділялось
уваги історії обробітку грунту.
Слід відмітити, що в роботах філософського плану В.І. Вернадського,
У.Дж. Гласхауера, Г.В.Ф. Гегеля, Ортега і Гасет Хосе, А. Пуанкаре, А.
Бергсона, які дають можливість розглянути історичні явища на більш
високому, узагальнюючому теоретичному рівні, проблеми землеробства, не
говорячи навіть про обробіток грунту, не знайшли відображення.
Основним завданням даної роботи стала спроба розглянути з позицій
законів термодинаміки і вчення про ноосферу питання історії теорії і
практики обробітку грунту, цього самого древнього і необхідного в усі
часи людської цивілізації технологічного прийому землероба.
Фундаментальна проблема природного пояснення походження будь-яких явищ
глобального масштабу, таких, як виникнення людських цивілізацій,
виникнення систем землеробства, напрямів науки і техніки, появи
неординарної особи, пов’язані з законами термодинаміки. Слід зауважити,
що наукові результати завжди були і залишаються суб’єктивними.
До таких фундаментальних проблем глобального масштабу можна віднести
також зародження і розвиток в історичному плані теорії і практики
обробітку грунту.
Відомо, що ні один закон природи не підтверджується так добре, як закони
термодинаміки. Зауважимо, що перший закон (перше начало) термодинаміки
говорить, що загальна кількість енергії і маси залишається незмінною.
Друге начало твердить, що ентропія (міра внутрішнього неупорядкування) в
замкнутій системі може тільки зростати: будь-яка система, яка не зазнає
впливу іззовні, деградує, розпадається, вільна енергія в ній
зменшується, і в кінці кінців вона досягає пасивного стану повного
безладдя.
Іншими словами, час явища закінчується, спливає і воно застигає у стані
пасивної рівноваги. Тобто певна людська цивілізація вичерпує себе і в
кінці кінців гине. Якийсь самий ефективний у свій час напрям науки
перестає бути корисним людству і перестає існувати. Технічні досягнення
минувшини, з якими пов’язаний прогрес суспільства, досягнувши стану
пасивної рівноваги, зникають із поля інтересів людства (взяти хоча б ті
ж сохи, косулі, сабани чи інше ґрунтообробне знаряддя). Навіть структура
з високим рівнем організації, залишена сама на себе, з часом
перетворюється в хаос.
В історії обробітку грунту як основній складовій частини землеробства
відомі періоди, наприклад середньовіччя, коли технологія обробітку
грунту, ґрунтообробні знаряддя на протязі століть не вдосконалювалися.
Цікавість суспільства до цього напряму людської діяльності падав.
Ентропія обробітку грунту в цей період зростала, система грунтообробітку
досягла пасивного стану. У трактатах середніх віків землеробство
згадується тільки в періоди засухи, неврожаю, потреби в продуктах
харчування під час затяжних військових дій.
Відомо, що явище чи система прямують до пасивного стану, коли вони не
зазнають зовнішнього впливу, зовнішнього підживлення. І таким
підживленням може бути наукова думка, яку Володимир Іванович Вернадський
у своєму вченні про ноосферу назвав явищем космічним, планетним. Цим
підживленням може бути безкінечний творчий розум, що існує поза
простором і часом [1-6]. Цю ідею в теологічному плані розвиває і наш
сучасник — вчений із Нідерландів Гласхауер [7].
Вільна наукова думка, це планетне, космічне явище, може дати (по
Вернадському) суть і мету існування людини, суть і мету теорії і
практики обробітку грунту як основного технологічного процесу, який
сприяє розвитку людської цивілізації. Але вона вимагає сприятливого
політичного й ідеологічного середовища: підвищення ролі вчених у
державному житті, правильно поставленої освіти, популяризації досягнень,
а головне, повної свободи наукового пошуку, звільнення його від всякої
рутини, релігійних, філософських чи соціальних пут.
Розвиток природознавства у ХVІІ-ХІХ століттях привів до значних
досягнень у землеробстві, з’явилися дослідники, які дали поштовх для
науки з обробітку грунту.
Особистість, людина, наділена певними природними даними, за сприятливих
умов може розвинутися в носія вільної наукової думки і може бути
елементом стримування ентропії замкнутої системи, якими є напрями науки,
техніки, суспільства.
Навіть учені, які давали помилкові, спрощені чи однобокі пояснення
окремим тонкощам обробітку грунту (орати мілко чи глибоко, восени чи
весною, використовувати чи не використовувати паровий обробіток,
захоплення нулевим, мінімальним чи зверхглибоким обробітком), своїми
судженнями будили наукову думку, спонукали до більш глибоких досліджень
і тим самим сприяли стримуванню ентропії теорії і практики цього
необхідного людству процесу.
Тоді ми маємо визнаного за життя генія чи наукової школи, що впливають
на ентропію. Про таких людей знають, про них пишуть, хоча після їхньої
фізичної смерті пройшли сотні чи тисячі років. Змінюються суспільні
формації, проходять покоління, з’являються і зникають на карті світу
великі і малі країни, а такі величини, як Леонардо да Вінчі, Архімед,
Ньютон, Макс Планк, Докучаєв, Вільямс, Костичев, Стебут, Гедройц чи
Комов, до цих пір стримують ентропію людської цивілізації.
А скільки особистостей, позначених геніальністю, не потрапили під вплив
сприятливого середовища для розвитку вільної наукової думки, але багато
зробили для розвитку якогось напряму науки, техніки чи суспільства. Такі
особистості у свій час вплинули і зараз впливають на стабільність
ентропії замкнутої системи науки і суспільства! У їхніх біографіях дуже
часто спостерігаються факти життя, не сприятливі для розвитку наукової
думки на рівні планетного космічного явища… І наше завдання — до кінця
не розвинуті думки, зафіксовані минулим, поставити в умови більш
сприятливого середовища теперішнього чи майбутнього суспільства.
Висловлені думки, на які в минулому не звернули уваги, рекомендації, які
були відхилені через слабку матеріально-технічну базу або з причин
соціально-економічного чи політичного характеру, в інший час, в інших
історичних умовах можуть значно вплинути на стабільність ентропії
замкнутої системи, такої, як теорія і практика обробітку грунту.
Завдання істориків науки і техніки — відновити забуті в історичному
коловороті імена, їхні думки і нездійснені плани, не впроваджені у
виробництво результати досліджень, суперечливі і відхилені у свій час
ідеї.
TH
9R
дена [8], В.І. Вернадський у розуміння ноосфери вкладав
історико-практичний зміст, ідею зростаючої ролі людської діяльності
завдяки розвитку науки. За Вернадським, це новий геологічний стан
біосфери, пов’язаний із планетарним характером людського буття. Вивчаючи
історію науки, вчений підсумовував: “Наукова людська думка потужно
змінює природу… Створена протягом геологічного часу, зрівноважена
біосфера починає усе сильніше і глибше змінюватися під впливом наукової
думки людства. Сформувався геологічний фактор — наукова думка, яка
змінює життя, геологічні процеси, енергетику планети” [9, с. 231-232].
Наукова думка — тільки один критерій ноосфери. Інша складова — це
свідоме гуманістичне ставлення людини до природи, до людини. Акцентуючи
на цьому факторові , Вернадський писав: “Людина ХХ століття як розумна й
діяльна істота змінює біосферу. Це започатковує нову епоху в житті нашої
планети, епоху свідомого, планомірного і глобального впливу людини на
всі природні процеси” [4, с. 42-43]. Тобто ноосфера, за Вернадським,
містить три основні компоненти: технологічний, соціальний і
гуманістичний.
Наукова думка як один із основних критеріїв ноосфери є чистою
духовністю, тим грунтом, “мислить і перебуває у духові” [10, с. 13].
Наука є реалізацією духу, його субстанцією. Йдеться про становлення
трансцендентного у свідомості. Цікаво, що в теософських ученнях терміном
“Дух” означують лише те, що безпосередньо стосується Всесвітньої
свідомості, є її однорідною і незаплямованою еманацією [11, с. 42-43].
У дефініціях ноосфери простежуються дві філософські орієнтації у
трактуванні: матеріалістична і ідеалістична. Для означення ноосфери
велике значення має філософська традиція вчення про всезагальне, яка
розкриває суть і сруктуру ноосфери як системної організації. Всезагальне
є центральним, ключовим поняттям філософії, її суттю, визначає її
якісний зміст.
Ноосфера як Всезагальне акумулює інформацію, наукову думку, а людські
знання схожі на окремі монади, елементи у системі інформаційного цілого;
вони поступово з’єднуються в єдине інформаційне покриття планети.
Тейяр де Шарден писав: “Земля не тільки покривається міліардами крихт
думки, але огортається єдиною мислячою оболонкою, що творить
функціонально одну велику думку космічного масштабу. Безліч
індивідуальних мислень грунтується і підсилюється в акті одного
одностайного мислення” [12, с. 240].
“Людина, — зазначає Вернадський, — своєю працею і свідомим ставленням до
життя перетворює земну оболонку, геологічне середовище життя, біосферу.
Вона переміщує її в новий геологічний стан: її працею і свідомістю
біосфера перетворюється у ноосферу.” У тлумаченні дійсності через призму
означених категорій виділяються дві характерні тенденції: інтеграція
наукової думки і почуття універсуму, єдиного цілого. Наука — колективна
творчість, вона, як зазначав Анрі Пуанкаре, як монументальне
спорудження, для побудови якого потрібні століття, де кожен повинен
принести камінь, який часто вартує цілого життя. Отже, вона дає почуття
необхідної кооперації, солідарності наших творів із творами наших
сучасників, наших попередників і наших послідовників [13, с. 659]. Це
дає підстави стверджувати, що коли між расами, націями і державами діє
руйнівний принцип bellium omnium conta omnes (війна всіх проти всіх), то
поширюється енергія ворожнечі, що знищує. Якраз наукова думка може бути
об’єднуючим началом. Порятунком може бути сила любові як могутня
можливість єднання. Наукова думка і любов до землі — це дві складові
єдиного процесу, навколо якої універсум формує ноосферу; любов до
людини, любов до справи, якою займаєшся, цією справою може бути
обробіток грунту, його історія, плекання його майбутнього.
Можна сказати, що ноосфера поступово стає космократом, архітектором
нового світу, створюючою космічною силою, суб’єктом якої є людина, її
думка, її творча робота. Це суть історичної динаміки свідомості.
Драматизм всесвітньої історії в її русі від природного до реального
знання і самосвідомості, а далі до субстаціонального, до онтології буття
в ноосфері. І шлях цей був не просто складним і драматичним — він
проходить через низку цілих епох і поколінь, містить здобутки і втрати.
Цей процес спрямований у нескінченність, поки є суб’єкт — свідомість як
носій творчості, у якій реалізується космічне призначення людини.
Людина, на думку Бергсона, продовжує життєвий рух у нескінченність, хоча
і не захоплює з собою всього, що містить у собі життя [14, с. 259]. Тому
усвідомлення законів буття ноосфери як Загального дасть змогу
прогнозувати майбутнє: майбутнє людства, майбутнє науки, майбутнє
землеробства, майбутнє обробітку грунту.
Висновки. Проведений аналіз дав змогу зробити висновок про те, що закони
термодинаміки і вчення про ноосферу дозволяють розглядати історію теорії
і практики обробітку грунту на більш високому, узагальнюючому
теоретичному рівні, що свідчить про можливість використання
загальнолюдських надбань при дослідженні цього самого древнього в
історії людської цивілізації технологічного процесу.
Напрямами перспективних розвідок у царині застосування законів
термодинаміки і вчення про ноосферу слід вважати дослідження з історії
науки в загальному розумінні і вивчення вкладу видатних діячів науки і
техніки у світову культуру зокрема.
Список літератури:
Вернадский В.И. Научная мысль как планетное явление: Неопубликованные
фрагменты // Вопросы истории естествознания и техники — М., 1988. — № 1.
— С. 71-79.
Вернадский В.И. Основою жизни — Искание истины // Новый мир. — М., 1988.
— № 3 — С. 203-233.
Вернадский В.И. Размышления натуралиста: Научная мысль как планетарное
явление. — М.: 1977. — Кн. 2. — 191 с.
Вернадский В.И. Философские мысли натуралиста. — М.: Наука, 1988. — 520
с.
Ермолаева В.Е., Калькова В.Л. Учение В.И. Вернадского о ноосфере:
Научно-аналитический обзор. — М., 1989. — 56 с.
Казначеев В.П. Учение В.И. Вернадского о биосфере и ноосфере. —
Новосибирск: Наука. Сибирское отделение, 1989. — 248 с.
Гласхауэр У. Дж. Как возник наш мир. — Postfach Bielefeld, 1994. — 175с.
Тейяр де Шарден П. Феномен человека. — 2-е изд. — М.: Наука, 1987. —
240с.
Вернадский В.И. Труды по истории науки в России. — М.: Наука, 1988. —
464 с.
Гегель Г.В. Феноменология духа. / П. Таращук (пер. з нім.); Ю. Кушаков
(ред. пер.) — К.: Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2004. — 548 с.
Вернадский В.И. Эволюция биосферы // Наука и жизнь. — 1974. — № 3. — С.
40-44.
Ортега-и-Гассет Хосе. Эстетика. Философия культуры (история эстетики в
памятниках и документах). — М.: Искусство, 1991. — 587 с.
Пуанкаре А. О науке / Пер. с фр.; Под ред. Л.С.Понтрягина. — М.: Наука.
— 1990. — 735 с.
Бергсон А. Творческая эволюция. — М.: Канон-пресс, Кучково поле, 1998. —
383 с. Зміст Видання
© Мудрук Олексій Северіанович, 2006
©Паюк Наталія Олексіївна, 2006
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
