Реферат на тему:
Директивно-економічні, організаційні чинники в ланцюзі змін
господарювання в українському селі (друга половина ХХ — початок ХХІ ст.)
Сільськогосподарське матеріальне виробництво України як раніше, так і в
кінці ХХ століття відігравало особливо значну, надзвичайно важливу роль
в економічних, соціальних відносинах. В аграрно-промисловому комплексі,
за даними Мінсільгоспу, зосереджено загалом більше половини
функціонуючих виробничих фондів України, виробляється понад 50% валового
суспільного продукту — ВВП, близько 80% народного споживання, тобто
товарів, без яких життєдіяльність людини неможлива, безпосередньо або
опосередковано формується 73% зведеного державного бюджету, зайнято 45%
всього працюючого населення [1]. Жодна виробнича сфера без наслідків
виробничої діяльності аграрного матеріального виробництва обійтися не в
змозі, бо воно для цього матеріального механізму є органічно тією чи
іншою мірою не тільки потрібним, а й неминуче необхідним.
Агро-матеріальний комплекс найчастіше пов’язаний з потребами, трепетними
інтересами кожного без винятку громадянина країни, кожної сім’ї, кожного
населеного пункту. Продукція сільського господарства без продукованої в
ньому сировини має винятково важливе значення в життєдіяльності людини
та суспільства. Досконалий його розвиток є основною умовою не тільки
продовольчого благополуччя для населення, а й забезпечення в результаті
переробки сільськогосподарської сировини одежею, взуттям, предметами
гігієни тощо. Успішне функціонування аграрного виробництва постає
важливим чинником успішного розв’язання проблем державного творення,
неухильного утвердження нових форм господарювання та власності на
принципах ринкових відносин, їх економічних наслідків, безперечних змін
у соціальній структурі суспільства.
Структурна побудова аграрної політики політичної державної влади являє
собою багатопланову соціально-економічну і політичну систему як
своєрідний організм з чітко визначеною стратегічною спрямованістю,
теоретичною передбаченістю не лише означених визначень, а й
матеріалізацію їх. Названа політика синтезує в собі не тільки практичне
розв’язання всіх компонентів її, кожного з окреслених в ній складників
та елементів, а й визначає спрямованість самого визначення досягнень
соціально-економічних наслідків, що вимірюється великою сукупністю
конкретних показників, осяжних реальних результатів. Аграрна політика
мусить бути в повній мірі зрозумілою для трудівників
сільськогосподарського виробництва, ними усвідомленою для виконання в
конкретних умовах не тільки всієї України, а кожного без винятку
господарства, його підрозділу, кожного без винятку трудівника, який є в
кінцевому рахунку творцем здобутку виконання вказаної політики. Водночас
аграрна політика здатна виконати своє реальне призначення тільки за тих
умов, коли вона здійснюється не окремими частинами, складовими
компонентами, комплексно в сукупності всієї системи визначених
накреслень.
Правильно сформована, добре продумана, всебічно виважена аграрна
політика забезпечує неухильну стабільність держави в
соціально-економічній сфері, що має кореневу основу гарантованого
поступу суспільства, його ґрунтовну стабільність. Саме такого значення
політика генерує своє політичне призначення та переслідує свою кінцеву
мету матеріалізації накреслень. Водночас слід підкреслити, що
проголошення незалежності України в ній, як зрештою як, зрештою, і в
інших республіках, що були складовими частинами Радянського Союзу,
власної, самостійної аграрної політики не існувало. Політичні і державні
органи, господарські та громадські формування і об’єднання України мали
однозначно визначене завдання центру — забезпечувати безумовне виконання
постанов та накреслень з аграрно-селянського питання, що були викладені
в рішеннях з’їздів та пленумів ЦК КПРС союзного уряду, сесій Верховної
Ради СРСР, її Президії тощо.
Водночас справедливо буде відзначити, що аграрна політика московського
генератора в лінії центру мала свою винятковість стосовно різних
республіканських регіонів, в чому й проявлялась її особливість.
Характерним моментом у цих питаннях була, так би мовити, доба Йосифа
Сталіна. Так, за часів його володарювання Грузія, вихідцем з якої він,
як відомо, був, жодних сільськогосподарських податків не платила,
відсутніми для неї були державні завдання про обов’язкові поставки,
наприклад, цитрусових, фруктів, винограду, продукції тваринництва:
м’яса, вовни, молока тощо. Вся продукція аграрного виробництва
Грузинської РСР тих часів залишалася повністю в її розпорядженні. Більше
таких винятків не надавалося жодній республіці, адже “батько всіх
народів” СРСР був один єдиний найколоритніший виходець з кавказького
краю і він виступав у всіх іпостасях найповнішим єдиновладником. Його
політика не піддавалася критичним оцінкам чи щонайнезначнішого аналізу
будь-кого в партії, а тим більше в державі.
Поруч з тим Грузія забезпечувалась іншими республіками буквально всім, у
чому в неї виникала господарсько-економічна потреба. Скажімо, з України
в Грузію постачали зерно, цукор, картоплю, м’ясні вироби, метал, вугілля
тощо [2]. Як мовиться, кавказьке сонце грілося багатьма республіками
Радянського Союзу, і ніхто у верхах навіть у думці не допускав, що це
могло бути по-іншому. Тим паче, що все це зберігалося на рівні важливої
державної таємниці.
Зовсім в іншому становищі в аграрних відносинах знаходилась Україна. І
говориться це не в контексті протиставлення, а в порядку об’єктивності
оцінки обставин. Сільське господарство України і в першій і в другій
половині ХХ століття мало більш посилений податковий прес порівняно з
іншими регіонами Союзу РСР. Іноді дані обставини проростали в
реальностях справжніми безглуздями. Вважалося навіть, що ті ж податки з
мешканців села мають особливий контекст. Стосовно всіх мешканців села
саме України по війні державою був введений податок на фруктові дерева,
кущі плодоягідників, обмежувалось утримання тваринницької живності:
великої рогатої худоби, свиней, овець, кролів, птиці, у тому числі
водоплаваючої. Доводилося до кожного індивідуального сільського
господарства завдання по здачі м’яса, яєць, молока. Після того як
різалася худоба — корови, молодняк, ВРХ, свині, вівці, кролі тощо, шкури
в обов’язковому порядку мали здаватися районним заготівельним
організаціям системи Укоопспілки. І невиконання даних установок
супроводжувалося покараннями — грошовими штрафами, розглядами в судах на
підставі позовів районних структур системи уповмінзагів.
До сільськогосподарських підприємств державою доводились обов’язкові
завдання по площах посівів зернових в їх різновидності, цукрового
буряка, рицини, конопель, льону, овочів тощо. Доводилося тверде завдання
по обов’язковій здачі державі зернових та інших культур за буквально
символічними встановленими тією ж державою цінами. При чому для
сільського господарства України ціни на реалізацію сільгосппродукції і
встановлювалися більш низькими, аніж для господарств РСФСР, республік
Прибалтики, регіону Сибіру тощо. Такого роду метаморфози у державі з
питань аграрної політики проходили шляхом запроваджуваних закупівельних
цін на розмаїту сільськогосподарську продукцію, здійснювалася
матеріальна підтримка сільськогосподарським підприємствам державним та
кооперативним виробничим об’єднанням. Між тим твердо низькі заготівельні
ціни диктувалися державою з вигодою, безперечно ж, для держави і жодної
мови про ринкові відносини не велося.
Сільськогосподарські підприємства були позбавлені можливості здійснювати
торгівлю виробленою продукцією на ринку до виконання ними завдань по так
званих обов’язкових поставках. Дані обставини позбавляли колгоспи та
радгоспи можливості розпорядитися виробленою сільськогосподарською
продукцією в своїх економічних інтересах. Різко обмежувалися можливості
сільськогосподарських підприємств в економічній власновигідності, в
урахуванні системи традицій в справі господарювання на селі, науково
обґрунтованого запровадження доцільних найраціональніших сівозмін. Між
тим, нерідко зазвичай у господарствах Вінницької, Хмельницької,
Полтавської, Львівської та інших областей складалося такого роду
ненормальне становище, коли державні завдання, скажімо, посіви цукрового
буряка, були настільки масштабними, що не втискалися у польові
сівозміни, в силу чого з року в рік доводилося на значних площах сіяти
буряк по буряку тощо. Дані обставини неминуче руйнували застосування
науково обґрунтованих сівозмін, рекомендований наукою порядок
раціонального чергування культур на полях, застосування також парів,
послідовності посіву і вирощення зернових та технічних культур,
забезпечення раціонального господарювання, економічно найдоцільнішого
використання наявних земельних ресурсів, як основоположного чинника
аграрних відносин.
Між тим подібне відбувалося не тільки з такою культурою, як цукровий
буряк, а й з посівами кок-сагизу, що як багаторічна технічна культура
вирощувався на великих площах в якості сировини для виробництва гуми
після війни в другій половині 40-х років [3] замість природного каучуку,
який державі доводилося до того закуповувати на світовому ринку за
золото чи базову для ринку валюту — долари. І коли з верхів поступило
категоричне розпорядження негайно припинити вирощення в польових
сівозмінах кок-сагизу, а держава відмовилася заготовляти його, корені
кок-сагизу вмить виявилися непотрібними, бо вченими було запропоновано
більш простий, доцільний, економічний спосіб виробництва каучуку, як
штучного матеріалу, із спирту. І ось підняті плугами з ґрунту корені
кок-сагизу, стягнуті у великі довгі бурти на перших порах викликали у
трудівників полів гіркий сум через марно витрачену велику працю. Та
творчий розум і дерзаючий пошук вчителів хімії сільських шкіл вніс у
свідомість трудівників коксагизових полів міркування, що корені вказаної
культури придатні для перегонки їх на добротної якості, навіть
високоградусний самогон. Трудівники села, незважаючи на серйозні
застереження з боку працівників міліції, не допустили пропажі такої
цінної самогоносировини, що деякий час муляла людське око в згорнутих,
видовжених буртах на просторах полів. Це було загальним явищем для
матеріального сільськогосподарського виробництва тих господарств
України, де культивувався не знаний раніше селянами України кок-сагиз,
він же був згідно з вимогами директивних ланок всюди культивуючою
технічною культурою. Вона на полях України давала досить-таки схвальні
врожаї, хоча й була за своєю природою новим, не знаним раніше польовим
явищем.
По дорозі на Борщовичі за м. Новий Яричів, діючого у той час
Новояричівського району на Львівщині на масних, угноєних землях
місцевого колективного господарства Бурти кок-сагизу тяглися обабіч
путівця через все велике, найкращої землі, поле. Ті бурти лежали певний
час і муляли око всім начальникам і неначальникам, які рухалися різними
транспортними засобами до одного з кращих по якості земель господарств в
районі. Керівнику господарства прикро дорікали на неоперативність
боротьби з вказаними буртами один за одним усі уповноважені районних
інстанцій, які постійно на певний час направлялися буквально по всіх
справах господарювання: збиранню зернових та інших культур, підняттю
зябу, посіву озимих, парувальній кампанії ВРХ, стрижці овець, виконанню
завдань по заготівлі яєць і таке інше. Голова господарства турботливо
поділився на вечірньому засіданні правління: вже не знаю, що й робити з
тим в буртах кок-сагизом, можливо нехай би люди забрали на паливо.
Та тільки ці чутки сягнули вух мешканців села, як протягом однієї доби
справа боротьби з тими буртами була розв’язана. Люди вже знали про
можливе прикладно-перегонне застосування кок-сагизу, що й послужило
імпульсом до ліквідації буртів буквально протягом лише однієї трудової
доби [4].
Слід відзначити, що основні параметри аграрної політики вищих політичних
та державних ланок постійно оновлювалися новими і новими документами,
ідеями, і не можна не сказати, що ці документи все ж таки продумувалися,
але більшою мірою формувалися на випередження, і вадою ставало те, що в
них домінувала теоретична політична фабула, а не практична основа
неодмінної матеріалізації розроблених накреслень. Серйозним прорахунком
ставало те, що Радянський Союз у справі аграрних відносин, так би
мовити, варився у власному соку, насправді існував за залізною завісою,
не враховувався світовий досвід, він ігнорувався, що всього-на-всього
суперечило діалектиці надбань в справі аграрного поступу світової
цивілізації, передових сягань її в справі, зокрема, тваринництва,
овочівництва, садівництва, птахівництва, прикореневого забезпечення
фруктових дерев системою прикореневого, капельного зрошення і тощо.
Однак найбільш синтезованим і водночас дієвогенеративним документом
стала Продовольча програма. У розвиток основних положень програми
приймається цілий ряд документів у справі економіки аграрного
виробництва, механізації трудомістких процесів, поліпшення селекції
зернових, технічних та інших культур, піднесення тваринницької галузі,
механізації трудомістких процесів, підготовки та забезпечення сільського
господарства кадрами спеціалістів, механізаторів, поліпшення
сільгоспмашинобудування, меліорації та осушення перезволожених
природними водопересиченостями земель [5] тощо. У той же час всі ці
винятково раціональні і потрібні накреслення, зрештою, як і інші
документи, більшою мірою тяжіли політичною спрямованістю та мали надто
загальний характер і в силу даних обставин повною мірою не виконувалися.
Тому зазвичай чимало важливих теоретичних положень кочували з постанови
в постанову, повторювалися, і іноді дублювалися документами
політінстанцій та державних органів і в життя не втілювалися, бо
фактично накреслення положень у документах і їх матеріалізація фактично
здійснювали поступ наче різними дорогами.
?????????`? наслідків стихійного лиха в сільському господарстві та
розвитку аграрного ринку” (червень 2003 р. — постанова Кабміну), Закон
“Про внесення змін до Закону України “Про оренду землі””(жовтень 2003
р.)[7].
Поруч із цим варто акцентувати увагу на тому, що проблеми аграрної
політики незалежної держави концептуально синтезуються в узагальнюючих
документах держави. До числа такого роду документів правомірно віднести
документи, що випрацьовувались і вносилися на затвердження Законодавчого
органу — Верховної Ради цілими колективами депутатів даного синкліту.
Виправдано вказати на “Декларацію про державний суверенітет України”
(липень 1990 р.) та Закон “Про економічну самостійність Української
РСР”: констатується, що земля, її надра, повітряний простір, водні та
всі інші природні ресурси континентального шельфу та виняткової
(морської) економічної зони, сумарний не тільки економічний, а й
науково-технічний потенціал як найвидатніше багатство, що знаходиться на
терені України, є органічною власністю її народу, всього суспільства,
матеріальною базовою основою незворушного суверенітету України і слугує
з прийдешньою метою найповнішого забезпечення реальних потреб і запитів
матеріального та духовного розвитку громадян [8].
Даного роду домінантні положення для членів українського суспільства
закріплені в конституції України, зокрема в її 13 статті та 14 і 16
статтях першого розділу, в якому сформульовані загальні засади. У
розділі ХІ про місцеве самоврядування зафіксовано, що воно є правом
територіальної громади, себто жителів села чи добровільного об’єднання у
сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста, самостійно
вирішувати питання місцевого значення в межах конституції і законів
України [9].
Водночас справедливо буде відзначити, що окремі закони не позбавлені
дублююче палеативного характеру, не уникли повторів прийнятих раніше
документів, розмазуючи домінантність фабули задуму, постановки проблеми.
Так, у червні 2003 року Верховна Рада прийняла Закон “Про порядок
виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних
часток (паїв)”. І незабаром, буквально в цьому ж місяці, приймається
закон “Про внесення змін до Порядку виділення в натурі (на місцевості)
земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)”. У цьому ж місяці
продублював в тотожній редакції Закон постановою Кабінет Міністрів
України.
Попри всі існуючі проблеми здійснення аграрної політики в умовах
незалежності постає особливим пріоритетом справа землекористування, в
Україні значна кількість гектарів землі з року в рік у господарському
обороті не використовувалася. Таких випадків було чимало, за даними
Мінсільгоспу, такі випадки мали місце фактично в усіх областях, у тому
числі в Одеській, Миколаївській, Запорізькій, Сумській, Чернігівській,
Тернопільській, Вінницькій та інших обласних регіонах [10]. Про такі
обставини нерідко говорили на радіо, в газетах, неодноразово велася мова
про нецільове використання земельних ресурсів. Чимало скрушних слів цій
проблемі присвятила газета захисту інтересів селян України “Сільські
вісті”. В інформації під промовистою назвою “Безгоспні поля” газета
повідомляла, що в результаті операції “Урожай” в 1909 році Державної
податкової адміністрації в Автономній Республіці Крим спільно з
правоохоронними і контролюючими органами при обстеженні господарств і
посівних площ виявлено факти незаконного захоплення земельних ділянок
під посіви зернових, вирощення неврахованих зернових та обробки землі
без наявності відповідних документів на загальній площі 3740,9 га [11].
Земля є найважливішим козирем у здійсненні аграрних відносин, вона є
домінантою цього процесу і без неї не можна уявити життєдіяльність
українського села та разом взятого суспільства, держави, гармонії буття
етносів України. Не випадково при обговоренні проблем земельних відносин
збуджувалась особливо пристрасна кипінь матеріальної і моральної
земельної вартості. Та загальнодержавні земельноретельники в своїх
поглядах змінювали цінності землі, що проявилося в проекті
землекористування та ідеях ринку землі, що було внесено в проекті
Закону, запропонованому Верховній раді головою Держкомітету земельних
ресурсів п. А.Даниленком перед її літніми вакансіями (свого часу —
голова колгоспу, депутат Верховної Ради одного із скликань) від Уряду: в
одному з пунктів була закладена думка про продаж землі також іноземцям
[12]. Не просто собі уявити, що сини і доньки України могли до такого
вдатися, але обставини, що мали місце, багато про що свідчать. Уявімо
собі гіпотетично: земля в Україні скуплена іноземцями, а вони, без
жодного сумніву, такими можливостями не можуть не скористатися, то чи
може бути Україна без землі, на якій розташована? Двох думок,
безперечно, не може бути: Україна без землі, на котрій розміщена, ніяк
не може бути! Ні за яких обставин! Вважаємо, що цим все сказано.
Тим більше, що Україна має фактично третину чорноземів світового запасу
і кадастрові оцінки української землі є надто високими, їм еквівалентної
ціни фактично не існує. Адже не випадково фашистські окупанти в роки
Вітчизняної війни вивозили ешелонами землю з України до Рейху, зокрема з
Полтавської області [13]. Даний факт є надзвичайно промовистим,
неспростовним в історії, а історія, як відомо, своєю емпіричною фабулою
говорить наймогутнішим голосом.
З другої половини 70-х років ХХ століття в контексті матеріалізації
аграрної політики в умовах України виникають нові організаційні форми
господарювання на селі. Їх кількість поступово розширювалася,
збагачувала господарську практику. У той же час вони були надто
дозованими. Однією з перших, безперечно, можна назвати форму підряду:
ланковий, бригадний, у радгоспах — підряд відділень. Дані організаційні
форми, як і інші оргформи, що виникали пізніше, переслідували мету
поставити сферу господарських відносин на шлях самодостатності в сенсі
матеріального становища підрозділів, їх практичної діяльності на основі
господарського розрахунку.
У ланцюзі організаційних форм аграрних відносин з кінця 70-х років
ХХ-початку ХХІ століття їхня кількість істотно зросла і в своїй основі
складала загалом 15 позицій — назв. З метою опредметнення висловленої
думки перерахуємо їх: Колективні сільськогосподарські підприємства —
КСП, земельні спілки; акціонерні товариства; пайові товариства;
товариства з обмеженою відповідальністю; повні товариства; командитні
товариства; радгоспи — державні сільськогосподарські підприємства з
іншою фабулою організаційно-спрямовуючої практичної діяльності з боку
держави при відсутності трестів радгоспів; різноманітні за типами
фермерські господарства — індивідуальні, сімейні, фермерсько-орендні.
Діяв ряд сільськогосподарських виробничих об’єднань, що об’єднують
сільськогосподарські виробничі ланки, які функціонують на приватній
виробничо-економічній основі: приватні підприємства, що носили назву
агрофірми; селянські кооперативи; асоціації кооперативів — селянських
фермерських господарств; кооперативні агрофірми; корпорації [14]. Окрім
того, функціонують сільськогосподарські виробництва різних типів
навчальних закладів, які слугують виробничою базою організації
прикладної діяльності студентів — майбутніх спеціалістів вищої та
середньої кваліфікації сфери рільництва, тваринництва, у тому числі
комплексу ветеринарної медицини. Певну осібність являють виробничі
господарства системи професійно-технічних училищ, сільських звичайно, де
учні практично вчились оволодівати тракторами, комбайнами, іншими
сільськогосподарськими машинами та механізмами, експлуатації обладнання
тваринницьких ферм. На базі таких виробництв також здійснювалася
підготовка масових професій різних виробничників — механізаторів,
ремонтників машин, тракторів, комбайнів, автомобілів, різного роду
механізмів та інших складних знарядь праці в якості слюсарів, ковалів та
інших масових професій.
Всі ці організаційні форми економіко-господарської діяльності
організуються на основі певних дозволів компетентних державних структур
з урахуванням діючого законодавства, спираючись на нього. Всі діючі
форми реєструвались у відповідних юридичних інстанціях, мали свої
спеціально розроблені положення, статути тощо. Мали спеціально
виготовлені у спецпідприємствах печатки, штампи, а також бланки, рахунки
в банках, юридичні адреси, користувалися телефонним зв’язком. З іншими
спорідненими підприємствами, заготівельно-реалізаційними господарськими
структурами тощо діяли в своїх зв’язках на основі договорів, угод,
іншого роду складених документів, що мають відповідну гарантованість із
точки зору їх юрисдикції. Про наслідки своєї економіко-організаторської
діяльності вони інформували в різних засобах масової інформації, зокрема
в місцевій пресі, по радіо, вряди-годи про це велася мова на державному
телебаченні під рубрикою “Сільський час”, що організовувалася щотижнево.
Функціональні положення про діяльність різних
організаційно-господарських форм на селі, базуючись на юридичних,
законодавчих основах у часовому просторі функціонування,
вдосконалювались, доповнювалися передусім у зв’язку зі змінами, що
вносились у законодавство, постанови органів влади. Так, відповідно до
існуючого статусу, наприклад, товариство з обмеженою відповідальністю
має статутний фонд, розділений на частини, тобто паї. Кожний член несе
відповідальність за результати господарської діяльності своєю частиною
власності майна чи землі, яке вносить у фонд Товариства [14].
Що стосується статусу товариства з додатковою відповідальністю, то воно
створюється шляхом внесення власниками своїх часток, тобто паїв до його
статутного фонду. Засновники, тобто учасники, несуть додаткову
відповідальність за наслідки його практичної економіко-господарської
діяльності. У випадку банкрутства кожен без винятку учасник Товариства
має сплачувати борг своїм власним майном: будинком, автомобілем,
мотоциклом тощо у кратному розмірі до реального внеску кожного учасника.
Вся ж інша практична діяльність товариства є тотожною ТОВу.
Що стосується кооперативної агрофірми, то вона є виробничо-господарським
комплексом, що здійснює виробничу діяльність на основі спеціалізації,
концентрації й інтеграції виробництва, переробки, зберігання і торгівлі
сільськогосподарською та переробною продукцією в єдиному технологічному
процесі. В агрофірму об’єднувалися як самостійні підприємства, так і її
внутрігосподарські формування, практична діяльність яких здійснюється на
орендній, кооперативній та господарсько-розрахунковій основі [11].
Динаміка розвитку і розширення кількості різних господарсько-економічних
форм не була, звичайно, однаковою. Тим більше, що деякі з них
об’єднували низові ланки, в той час як інші здійснювали консолідуючу
роль, значення їх саме в цьому й полягало. Найбільш значне поширення
набула фермерська форма господарювання, що фактично з’явилася в Україні
на початку останнього десятиріччя ХХ століття. Із тих пір до першої
половини першого десятиліття ХХІ століття їхня кількість у незалежній
державі зросла до близько 40 тисяч [15].
У той же час справедливо буде відзначити, що фермерський рух
інтенсивністю не відзначався. Його стримувала нестимулююча податкова
політика з боку держави, високими були відсотки банківських кредитів,
зарубіжні інвестиції не ощедрювали. Придбати трактор, тим більше комбайн
фермер можливості не мав (дорогі), тому доводилося їм в цих питаннях
кооперуватися з іншими фермерами. Таке ж становище мало місце з
придбанням вантажних автомобілів, складних сівалок в 2004- 2005 рр. Мали
місце проблеми з пальним для села, що спричинило необхідність втручання
в справу цін на пальне навіть Кабінету Міністрів України. Декілька разів
у червні 2005 року ініційоване Прем’єр-Міністром Ю.Тимошенко це питання
розглядалося в Кабміні, у тому числі на його засіданні, що тимчасово
дало позитивні результати — вдалося домогтися стримання росту цін на
пальне, особливо солярку, на якій працювали трактори та комбайни.
Отже, реформаторство в землекористуванні, формах аграрних відносин має
свої витоки, безперечно, в Столипінській реформі, що здійснювалася в
Росії, до складу якої того часу відносилася й Україна. Зауважимо, що
вказана реформа здійснювалася більш ніж на 60 років пізніше, ніж у
країна з Заходу. Розглядаючи ці процеси в контексті історизму, з часів
виникнення і здійснення агрореформи, відзначимо, що цей процес перебував
у спонтанному моделізмі. Найбільше пожвавлення він мав у добу
найнестримнішого агротрансформатора М. Хрущова: в його добу, за
підрахунками науковців відбулося понад 20 різного роду великих і малих
реформаторських змін в галузі сільського господарства [16]. Немало їх в
Україні відбулося і в роки незалежності. У цьому полягає путівець
діалектики невпинності змін і перебудов в сфері аграрних відносин, що
тягнуться до систематичного вдосконалення та раціонального його
реформаторства, неухильного найбільш повного оволодіння ключами
раціоналізму в розвитку українського села.
Список літератури:
Зведені дані про виробничий потенціал агропромислового комплексу. —
Поточний архів Мінагропрому України, груд. 1997-січ. 1998 рр. — Арк.
1-4.
Зв’язки України з іншими регіонами колишнього Союзу РСР. -Поточний архів
Мінагопрому України. 1997. — Арк. 2-3.
Довідка про сівозміни на полях України. Поточний архів Мінекономіки
України. 1996 р. — Арк. 5-9.
Нариси господарювання на селі Львівщини в повоєнні роки. — Особистий
архів журналіста П.П. Панченка. 2004. — Арк. 17-23.
Джос Ф.Х. Правове забезпечення реформ у агропромисловому комплексі
України // Соціально-економічні проблеми реформ у агропромисловому
комплексі України / 1991-1998 роки. — К., 1998. — С. 9-18.
Живора С.М. Нові законодавчі акти з проблем земельної реформи //
Соціально-економічні проблеми реформ у агропромисловому комплексі
України. 1991-1998 роки. — К., 1998. — С. 100-111.
Відомості Верховної Ради УРСР. — 1990. — № 31; Те ж джерело. — 1990. — №
45; 1991, № 20; Урядовий кур’єр. — 2003. — 18 лип.; Те ж джерело. — 11
черв., 28 серп., 6 серп., 5 листоп.; Агробізнес. — № 8-9. — С. 4-5;
Агрокомпас. — № 8-9. — С. 36-42.
Декларація про державний суверенітет України. — К., 1991. — С. 5-6.
Конституція України. — К., 1996. — С. 6-7; 66-67.
Зведені дані землекористування в Україні. — Поточний архів Мінсільгоспу.
2005 р. — Арк. 1-2.
Безгоспні поля // Сільські вісті. — 2005. — 12 серп.
Проект Закону Верховної Ради про земельні відносини та ринок землі. —
Поточний архів секретаріату Верховної Ради. 2005 р. — Арк. 2-3.
Панченко П.П. Доповідь про політику фашистських окупантів в роки Великої
вітчизняної війни. (Наук. конф., присвяч. 60-ти річчю Перемоги у Великій
Вітчизняній війні). — Поточний архів наукової частини Будинку офіцерів.
2005 р. — Арк. 7-8.
Соціально-економічні проблеми реформ у агропромисловому комплексі
України. — С. 41-48.
Показники стану фермерського руху в Україні. Довідка. 2005 р. — Поточний
архів Селянської спілки України. — Арк. 2-3.
Панченко П.П. Доповідь про особливі реформаторства в сфері сільського
господарства на всеукраїнській науковій конференції в Черкаському
педуніверситеті в 2003 р. Наукова частина. — С. 7-11. Зміст Видання
© Панченко Петро Пантелеймонович, 2006
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
