.

Соціально-економічні та політичні передумови створення української академії сільськогосподарських наук (1956 р.) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
295 3427
Скачать документ

Реферат на тему:

Соціально-економічні та політичні передумови створення української
академії сільськогосподарських наук (1956 р.)

В історії України 50-і роки ХХ століття — це початок складного і
тривалого процесу громадського прозріння, перегляду усталених цінностей,
відмови від нав’язування ідеологічних догм. Повільного і болісного
подолання страхітливих наслідків сталінщини.

Для України, яка з найжорстокішої в історії людства війни вийшла
зруйнованою, знекровленою, з підірваними продуктивними силами, повоєнний
період виявився особливо важким. За даними державної статистики,
впродовж воєнного лихоліття було знищено більше 28 тисяч сіл, 16 тисяч
промислових підприємств, 40 відсотків жилих будівель, 9 магістральних
залізниць, 5600 залізничних мостів, 50 тисяч кілометрів шосейних доріг,
132 портових господарства. Безвимірно жорстокими були людські втрати
України у цій жахливій війні — близько 13 мільйонів 614 тисяч осіб [3,
с. 25].

Голод 1946-1947 років, викликаний не так посухою, як хлібозаготівлями,
став причиною загибелі близько 1,2 мільйони українців, із них 900 тисяч
осіб в сільській місцевості [3, с. 29]. Уряд і ЦК Компартії республіки,
газети, журнали — мовчали. Ціла армія цензурників приховувала від
світової спільноти вже третій, “радянський” голод, який охопив села
Ізмаїльщини, Одещини, Миколаївщини, Херсонщини, Дніпропетровщини,
Полтавщини та південь Буковини. Залишені напризволяще державою, люди
помирали голодною смертю.

У західних областях України силовими методами здійснювався процес
колективізації сільського господарства, який супроводжувався репресіями
щодо значної частини населення. Ще в березні 1944 року для ліквідації
підпілля ОУН, знищення формувань УПА були направлені в західний регіон
війська НКВС-НКДБ, які діяли при підтримці підрозділів Червоної армії і
вже менш як за рік ними було проведено майже 6,5 тисяч бойових операцій,
в ході яких вбито 57405 осіб і взято в полон 50387 осіб [4, с. 241].

У цей час, щоб “стимулювати” працю українського селянства, Верховна Рада
СРСР прийняла Указ “Про виселення з Української РСР осіб, які злісно
ухиляються від трудової діяльності у сільському господарстві і ведуть
антигромадський, паразитичний спосіб життя”. Ініціював цей закон М.
Хрущов, який працював в Україні першим секретарем республіканської
партійної організації і був ретельним виконавцем волі вождя [5, с. 48].

У 1949-1953 роках централізація керівництва сільським господарством
досягла апогею. Навіть керівники колгоспів стали заручниками
адміністративно-командної системи, об’єктами свавілля, численних
стягнень, погроз передачі до суду. Ні про яку господарсько-економічну
самостійність органи колгоспного управління не могли й думати.
Наростаючий занепад сільського господарства наочно продемонстрував, що
господарювання з-під примусу є безперспективним. Реальність початку 50-х
— злиденні колгоспи з пустопорожніми трудоднями та черги за хлібом у
містах.

Повоєнна економіка республіки знаходилася у вкрай важкому становищі, але
протягом четвертої п’ятирічки вдалося відбудувати народне господарство
і, як стверджують дослідники, спостерігалося зростання промислового
виробництва надзвичайно високими темпами. Концентрація зусиль на окремих
пріоритетних напрямах, наявність невеликої кількості підприємств та
відносно невеликий асортимент продукції уможливлювали успішне
централізоване керування економікою з центру — планування, контроль,
розподіл коштів, робочої сили і матеріальних ресурсів. Але можливості
командної економіки поступово вичерпувались і розвиток продуктивних сил
розпочав своє гальмування [5, с. 46].

Ізоляція від зовнішнього світу та відсутність внутрішнього ринку засобів
виробництва спонукали промисловий розвиток відбуватися в основному за
кількісними показниками, які були досить суперечливими. За статистикою,
післявоєнна п’ятирічка була виконана достроково, а промислове
виробництво в Україні зросло на 15% порівняно з 1940 роком. На думку
професора С. Кульчицького, на ту добу вартісні показники давно втратили
надійність, а натуральні показники по багатьох виробництвах підводять до
висновку, що довоєнного рівня було досягнуто лише у п’ятій п’ятирічці
(1951-1955рр.) [6, с. 12].

Відсутність матеріального стимулювання ніяк не впливала на запал, з яким
працювали радянські люди. Після лихоліть війни, яка не обминула жодної
родини, люди жили надією на краще життя. Великий патріотизм населення та
щире бажання якнайскоріше відродити мирне життя не тільки змушували
переносити повсякденні труднощі, але й додавали нового імпульсу
сталінській системі влади, продовжили термін її панування над
народом-переможцем. Тема величного подвигу народу у війні посіла
провідне місце в системі ідеологічної роботи органів радянської влади.
Але сутність тоталітарної держави не змінилась, і людина в ній не
займала належного місця. Сталін проголосив курс на “холодну війну”.

Культурна сфера життя радянських людей, а особливо українців, перебувала
під жорстким систематичним контролем ідеологічних партійних органів. Хоч
якесь ігнорування пропагандистських стереотипів, прояви самостійного чи
оригінального мислення, наявність національної самосвідомості, критичний
підхід до будь-яких явищ суспільного життя — все це призводило до
звинувачень в українському буржуазному націоналізмі, космополітизмі,
антирадянській діяльності і, як норма, до морального або фізичного
знищення діячів культури.

У суспільстві нагніталася атмосфера страху й підозрілості,
переслідувалися не тільки літератори, митці, але й науковці. У науку
приходили люди, чиї інтереси не співпадали з науковими, хто власний
добробут ставив вище за самий прогрес. А. Солженіцин звертає увагу, що є
багато наукових репутацій, побудованих на крові та костях, —
“невдячність учнів, яка перетнула нашу науку і техніку в 30-і — 40-і
роки, мала досить зрозуміле пояснення: наука переходила від істинних
вчених до скороспілих пожадливих висуванців” [7, с. 506].

Гнаними стали такі важливі та необхідні науки, як генетика та
кібернетика. Першу було оголошено буржуазною псевдонаукою, вчених
змушували зрікатися своїх поглядів і переконань, засуджувати власні
помилки і прорахунки, відмежовуватися від менделізму-морганізму, який
вважався проявом ворожої зарубіжної ідеології в біологічній науці.
Початком цієї кампанії стала серпнева сесія ВАСГНІЛ у 1948 році, на якій
лисенківщина, або інакше “народна агробіологія”, зайняла провідну роль,
а генетиці, клітковій теорії, фізіології вищої нервової діяльності —
завдано нищівного удару. Через помилкові, антинаукові погляди “народного
академіка” Т. Лисенка, які підтримувались особисто вождем, було нанесено
невиправних втрат сільськогосподарській науці, медицині. З’явився
принцип партійності науки, який слугував засобом для нещадних репресій
щодо наукових опонентів. Через цю людину було загублено багатьох
талановитих учених [3, с. 56].

“Ворожою” і фактично забороненою наукою стала кібернетика, що на досить
довгий час унеможливило дослідження у визначальній сфері
науково-технічного прогресу.

У цю добу здійснювалася кампанія боротьби з “безрідним космополітизмом”
та “низькопоклонством перед Заходом”, що носила відкритий антисемітський
характер. Діячі культури ставали ворогами соціалістичного мистецтва.

У суспільстві створювалась нездорова психологічна атмосфера. Подібні
політичні гоніння породжували взаємну недовіру, писалися доноси на
окремих учених, викладачів, творчих працівників щодо різноманітних
“відхилень” політико-ідеологічного характеру. Більше того, для розгляду
подібної писанини, за дорученням ЦК ВКП(б), створювалися спеціальні
комісії, які вивчали науковий і творчий доробок критикованих, “сотні
тисяч оперативників в своїх явних кабінетах, і в безвинних кімнатах
казенних будівель, і на явочних квартирах, не жалкуючи паперу і свого
пустого часу, невтомно вербували і викликали на здачу донесень…” [7, с.
500]. Такими заходами переслідувалася не одна мета: окрім послаблення
зв’язків між людьми, ще була і більш суттєва — ті, кого вдавалося
завербувати, соромилися суспільного розкриття і були зацікавлені у
непохитності існуючого режиму.

На початку 50-х років специфіка тоталітарної системи відображалася на
всіх аспектах суспільного життя, вдосконалювалися механізми
економічного, політичного, морально-психологічного контролю над
суспільством. Тоталітаризм сталінського зразка досягнув вершини свого
розвитку.

Але події, які сталися після смерті вождя, відобразили наявність
системної кризи радянського тоталітаризму. Порушилася рівновага на
вершині влади, загострилися внутрішні конфлікти, зникли можливості
використовувати в сфері державного управління масовий терор, у силовому
полі якого саме й формувалася тоталітарна система. Дослідники
зауважують, що при використанні диктатурою різних засобів впливу на
суспільство, її міцність забезпечувалася ще й тим, що три з половиною
десятиліття формувалося покоління людей, які не знали інших умов життя і
виховувались за комуністичними принципами [8, с. 69].

Лояльність населення до влади була зумовлена повною економічною
залежністю від держави, яка брала на себе обов’язок задовольняти потреби
населення в засобах існування. Вкрай недостатнє продовольче постачання
не супроводжувалося масовими протестами тільки завдяки постійному
застосуванню державного терору. “Супротив не висловлювався відкрито, він
не прикрасив епоху всезагального падіння, але невидимими теплими жилками
бився…” [7, с. 503].

Диктаторська політика вождів державної партії завжди трималася на
застосуванні грубої сили, а вимушена відмова нового керівництва від
масового терору як методу державного управління зробила диктатуру
слабкою, започаткувала кризу радянського тоталітаризму і висвітлила
потребу модернізації режиму.

Відмова від такого високоефективного засобу силового впливу на
суспільство, як масовий терор, вимагала якихось інших компенсацій у
вигляді підвищення ефективності виробництва. Тим часом повна відсутність
ефективності директивного господарювання ставала просто разючою на фоні
швидкого економічного розвитку західних країн.

На усіх починаннях М. Хрущова досить яскраво позначилось отримання ним
досвіду керівництва сільським господарством на Україні. Знаючи реальний
стан справ у сільському господарстві і розуміючи гостроту продовольчої
проблеми, М. Хрущов розпочинає сходження до становища одноосібного
лідера країни саме через спроби розв’язання продовольчої проблеми. Саме
з його ініціативи на вересневому (1953 р.) пленумі ЦК КПРС було
поставлено питання про негайне вирішення катастрофічного стану
сільського господарства.

Ставши Першим секретарем ЦК КПРС, М. Хрущов обстоює радикальні зміни,
які спрямовуються на розрядку міжнародної напруженості, підвищення
матеріального добробуту населення, послаблення регламентації культурного
життя в країні [9, с. 105].

Важливі зміни відбувались і в Україні: всупереч практиці, що склалася з
часів Сталіна, до складу Президії ЦК КП України в 1954 році було обрано
майже виключно українців і цим фактом було засвідчено появу нової
української політичної еліти, яка вперше оволоділа більшістю ключових
посад у республіці. Посади першого і другого секретарів ЦК КП України
зайняли О. Кириченко і М. Підгорний. Діяльність політичної еліти і
перебіг політичних процесів в Україні визначалися результатами взаємодії
двох суперечливих тенденцій — централістської (обов’язок цілковитого
послуху центру) і автономістської (можливість домагатися більших прав і
компетенцій в управлінні республікою).

есами: “перерозподіл влади”, обмін партійних документів, активізація
внутріпартійного життя та (чи не найважливіше) розвінчування сталінщини,
яке розпочав М. Хрущов на ХХ з’їзді ЦК КПРС [9, с. 110].

З середини 50-х років відбулося незначне розширення повноважень
компартій союзних республік та ліквідація деяких союзних міністерств і
передача їхніх функцій республіканським міністерствам. У 1957 році
союзні республіки отримали більше прав у формуванні судів,
законодавства, розширювалися наглядові функції судів республік [10, с.
28]. Цей процес не порушив жорсткого централізму в побудові і принципах
організації КПРС, але відобразив нестійкі ліберальні тенденції. Також
з’явилася тенденція до технократії партійного апарату, залучення до
нього спеціалістів із виробництва. Відбувався відступ від крайнощів
сталінської тиранії.

Однією з перших важливих реформ “великого десятиріччя” стала заміна
галузевого управління територіальним. Відповідно до рішень лютневого
(1957 р.) пленуму ЦК КПРС в Україні були створені територіальні ради
народного господарства — 11 економічних адміністративних районів,
очолених раднаргоспами [6, с. 18]. Переконаність Хрущова у тому, що
неефективність промисловості, несприйнятливість нею науково-технічного
прогресу залишаться позаду, як тільки централізоване керівництво буде
замінено місцевим, в подальшому виявилася помилковою. Реорганізацію
здійснювали, не змінюючи суті господарського механізму, тоді, коли
підприємства потребували максимуму самостійності в умовах ринку як єдино
можливого регулятора виробництва.

Та все ж заходи з децентралізації та пробудження регіональних ініціатив
принесли позитивні результати, особливо в сільському господарстві. Обсяг
валової сільськогосподарської продукції зріс на 65% порівняно з 1950
роком. У значній мірі сприяли цьому і підвищення зарплати колгоспникам
та розвиток їх підсобних господарств, який відбувався попри всі
адміністративні перешкоди. Здійснювалась електрифікація сіл,
розширювалося дорожнє будівництво та транспортне обслуговування [11, с.
422].

Завдяки раднаргоспівській реформі республіканські органи влади
контролювали 97 відсотків валового промислового продукту в республіці,
тоді як у 1953 році в підпорядкуванні Києва перебували тільки 36
відсотків підприємств, розташованих в Україні [12, с. 311].

На початку 1956 року державно-партійне керівництво прийняло декілька
постанов щодо реорганізації системи науково-дослідних установ та вищих
навчальних закладів у галузі сільського господарства. За рішенням цих
постанов будувалася струнка система організації науково-дослідних
установ в кожній із республік, яка і складалася із наступних ланок [13,
с. 13].

Державні комплексні сільськогосподарські дослідні станції або інститути,
які створювалися у всіх областях, краях і республіках.

Зональні науково-дослідні інститути.

Галузеві науково-дослідні інститути і дослідні станції.

Головною ж науковою установою, яка мала координувати роботу всіх
науково-дослідних закладів в галузі сільського господарства, була
визначена Всесоюзна академія сільськогосподарських наук імені В.І.
Леніна (ВАСГНІЛ). Академія підпорядковувалася МСГ СРСР і здійснювала
безпосереднє керівництво роботою всесоюзних галузевих науково-дослідних
інститутів, а також займалася розробкою теоретичних проблем, аналізом та
узагальненням результатів науково-дослідної роботи усіх наукових
закладів сільськогосподарської галузі. Науково-методичне керівництво
здійснювалося шляхом проведення наукових сесій та зборів відділень, на
які запрошувалася велика кількість учених та передовиків сільського
господарства.

Відповідно до постанови ЦК КП України і Ради Міністрів УРСР від 10
травня 1956 року №524 “Про заходи по поліпшенню роботи науково-дослідних
установ по сільському господарству” також було здійснено реорганізацію в
системі управління сільськогосподарською наукою УРСР [14, с. 53]. Усі
науково-дослідні установи сільськогосподарської галузі, що на середину
50-х років були розпорошені по різних міністерствах і відомствах
республіки, переходили в підпорядкування МСГ УРСР. Згідно з цією ж
постановою було розпочато швидке створення обласних державних
сільськогосподарських дослідних станцій шляхом об’єднання і зміцнення
існуючих науково-дослідних установ (селекційних і дослідних станцій,
опорних пунктів, дослідних полів), а також на базі окремих кращих
господарств.

Аграрна наука України, яка довгі роки потерпала від жорсткої плановості,
централізації, політичної залежності, попри безліч перешкод зуміла
накопичити міцний науковий потенціал. На кінець 1956 р. в
науково-дослідних установах МСГ УРСР працювали 1492 співробітники, серед
них 15 академіків і членів-кореспондентів АН УРСР і ВАСХНІЛ, 35 докторів
і 516 кандидатів наук [15, с. 3]. Вчені досягли вагомих результатів у
різних галузях сільськогосподарської науки, таких, як агробіологія,
селекція, рослинництво і землеробство, тваринництво і ветеринарія,
лісівництво і агролісомеліорація, гідротехніка і меліорація,
ґрунтознавство та агрохімія, фізіологія живлення рослин.

Але радикального відступу від командно-адміністративної системи
керівництва народним господарством не відбувалося, швидше — навпаки,
певна децентралізація компенсувалася прийняттям і примусовим проведенням
в життя волюнтаристських, науково необґрунтованих рішень. Плюндрування
річкових заплав, “кукурудзяна епопея” та шумливі кампанії по здачі
державі м’ясо-молочних продуктів призвели до гальмування
сільськогосподарського виробництва.

Суперечливі тенденції в економіці безпосередньо були пов’язані з
ставленням до Хрущова партійної номенклатури, представники якої спочатку
підтримували ініційований ним політичний курс, але згодом бурхлива
реорганізаційна діяльність Хрущова почала дратувати номенклатурну
бюрократію, яка прагнула насамперед стабілізації власного становища.

У суспільстві на цей час формувалася незалежна громадська думка, в пресі
почали з’являтися критичні статі щодо діяльності керівників вищих
рангів, молодь захоплювалася західною культурою.

Процес десталінізації відкрив можливість певного оновлення,
лібералізації суспільства. І хоча цей процес відбувався важко і
суперечливо, але він сприяв громадському пробудженню і національному
відродженню в Україні. Помітним було зростання інтересу серед різних
категорій населення до української мови й культури, до історії свого
народу. Цьому сприяла й поява нових україномовних періодичних видань
суспільно-гуманітарного профілю, організація наукових центрів — Академії
будівництва і архітектури і Української академії сільськогосподарських
наук, а також нових творчих спілок — журналістів та працівників
кінематографії України [9, с. 176].

За О. Субтельним, ця доба стала перехідним етапом радянської історії.
Найбільш відчутно проявився поступ в Україні, де сталінізм сягнув
максимально найкритичніших, найжахливіших форм [16, с. 623].

Припинилися масові арешти і чистки, менш суворою стала трудова
дисципліна, підвищувався життєвий рівень.

Перші кроки хрущовського керівництва, спрямовані на лібералізацію
системи, привели до пожвавлення літературного, мистецького, всього
духовного життя в Україні та поліпшення морально-психологічної атмосфери
в суспільстві.

Нові позиції зайняло московське керівництво щодо комуністичної партії
України. Проголошена під час святкування трьохсотої річниці підписання
Переяславської угоди 1954 року ідея партнерства між Україною і Росією
характеризувала росіян як “провідну націю”, а українців вирізняли серед
інших національних груп і доручили роль спільника в будівництві СРСР
[12, с. 310].

Висновки. Реформування в сільському господарстві пов’язувалось із
науково-технічним процесом, інтенсифікацією та інтеграцією виробництва,
зближенням двох форм власності, ліквідацією відмінностей між містом і
селом.

Суть аграрної політики полягала не в зміні економічного ладу, а в
сприянні утвердженню існуючого колгоспно-радгоспного устрою. Планова
економіка та максимально централізоване керівництво народногосподарським
комплексом відображалося і в централізації управління аграрною наукою.
Напередодні створення Української академії сільськогосподарських наук
усі науково-дослідні установи підпорядковувались різним міністерствам
республіки, які в свою чергу були підконтрольні союзним.

Функціонувала, хоч і не зовсім потужна, мережа науково-дослідних
установ, але дієвого впливу на розвиток сільськогосподарської галузі не
мала. Міжвідомчі розмежування не давали змоги зосередити зусилля
науковців на головних приоритетних напрямах розвитку аграрного
виробництва. Агрополітичні рішення ставилися попереду наукових
висновків, що змушувало науковців проводити ті дослідження, що
визначались як актуальні саме партійно-державними органами.

З метою покращення науково-дослідної роботи в аграрному секторі
господарства України і здійснювалися реорганізаційні заходи в 1956 році,
які, безперечно, поліпшили становище в аграрній науці і здійснили
поштовх до розвитку багатьох галузей.

Список літератури:

Вергунов В.А. Проблеми організації сільськогосподарської дослідної
справи на Україні в 20-х — 30-х роках ХХ століття // Український
селянин: Праці НДІ селянства. — Черкаси, 2001. — С.291-292; Кірпаль З.П.
Створення національної бази даних з історії наукових установ,
організацій Української академії аграрних наук // Історія Української
науки на межі тисячоліть. Вип.6 / Ред. кол.: О.Я.Пилипчук від ред. та
ін. — К., 2001. — С.76-82.

Вергунов В.А. Основні історичні етапи розвитку та управління аграрною
наукою України // Історія Української науки на межі тисячоліть. Вип.6 /
Ред. кол.: О.Я.Пилипчук від ред. та ін. — К., 2001. — С.29-33.

Панченко П.П. Сторінки історії України ХХ століття: (Українське село:
поступ, сподівання, тривоги). — К.: ІСДО, 1995. — 232 с.

Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953:
Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз: У 2-х кн. — Кн.1. —
259 с.

Баран В.К. Україна 1950-1960-х рр.: еволюція тоталітарної системи. —
Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1996. —
448 с.

Кульчицький С.В. Новітня історія України // Укр. істор. журнал. — 1991.
— № 10. — С. 11-20.

Солженицын А.И. Архипелаг ГУЛАГ. Том второй. — Владивосток.
Дальневосточ. к. изд-во, 1991. — 540 с.

Кульчицький С.В. Нотатки про українські революції / НАН України.
Інститут історії України. — К., 2001. — 87 с.

Політична історія України. ХХ століття: У 6 т. — Т. 6: Від тоталітаризму
до демократії (1945-2002) / О.М. Майборода, Ю.І. Шаповал, О.В. Гарань та
ін. — К.: Генеза, 2003. — 696 с.

Русначенко А.М. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х —
початок 1990-х років. — К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 1998. — 720 с.

Павленко Ю.В. Нарис історії Києва. — К.: Фенікс, 2004. — 480 с.

Кравченко Богдан. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ
ст. / Пер з англ. — К.: Основи, 1997. — 423 с.

Всесоюзное совещание работников сельскохозяйственной науки. Материалы
совещ. 19-23 июня 1956 года / Под ред. И.А. Минкевича. Сельхозиздат, М.,
1957. — 627 с.

Постанова ЦК КП України і Ради Міністрів УРСР від 10 травня 1956 року №
524 “Про заходи по поліпшенню роботи науково-дослідних установ по
сільському господарству”. — Центральний державний архів вищих органів
влади та управління України (ЦДАВО). — Ф. 4861. — Оп. 1. — Спр. 1.

Співак М.С. Завдання сільськогосподарської науки // Наука і життя. —
1956. — № 12. — С. 1-3.

Субтельний Орест. Україна: Історія. — 3-тє вид., перероб. і доп. — К.:
Либідь, 1993. — 720 с. Зміст Видання

© Щебетюк Наталія Борисівна, 2006

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020