.

Історичні передумови становлення регіонального аспекту державного управління в Україні впродовж 1950-1991 рр. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
246 4042
Скачать документ

Реферат на тему:

Історичні передумови становлення регіонального аспекту державного
управління в Україні впродовж 1950-1991 рр.

Питання, пов’язані з регіональним аспектом державного управління,
привертають до себе все більшу увагу вітчизняних фахівців-практиків,
науковців, дослідників, політиків і державних діячів різних рівнів.
Оскільки здійснювана в Україні упродовж десятиліття з часу отримання її
державної незалежності регіональна політика “не носила цілеспрямованого,
системного характеру” [24, с. 18] і виявилася неефективною [27, с. 1],
то постає нагальна потреба у проведенні поглиблених досліджень
відповідних явищ, процесів і подій історичного минулого. Результати
розвідок у даному напрямі можуть стати передумовою формування виваженої,
дієвої державної регіональної політики та здійснення ефективного
регіонального управління в Україні. Дана тематика є актуальною і з
огляду на підвищення значимості регіонів у майбутньому в контексті
реформування державного управління та інтенсифікації процесів
європейської інтеграції і світової глобалізації, в які включається
країна.

Тематиці регіонального аспекту державного управління, пошуку ефективних
шляхів вирішення регіональних проблем присвячені численні наукові
дослідження. Зокрема, науковому осмисленню теоретико-методологічних
засад регіонального управління і прикладних аспектів регіональної
політики сприяли праці вітчизняних і зарубіжних вчених і фахівців
В.Б.Авер’янова, З.В.Герасимчук, Ю.Н.Гладкія, М.І.Долішнього,
Л.М.Зайцевої, В.Ю.Керецмана, В.Н.Лексина, В.І.Павлова, М.І.Панчук,
М.О.Пухтинського, І.В.Розпутенка, Д.М.Стеченко, В.П.Чичканова,
В.В.Юрчишина та ін. Науковий аналіз аспектів сучасної проблематики
регіонального управління і регіональної політики здійснювався у працях
вітчизняних науковців: С.І.Бандура, В.Г.Бодрова, В.М.Вакуленка,
З.С.Варналія, О.С.Власика, Б.М.Данилишина, М.Б.Дацишина, М.І.Долішнього,
Л.М.Зайцевої, С.М.Злупко, О.М.Майбороди, Ю.В.Наврузова, Н.Р.Нижник,
В.І.Нудельмана, А.П.Павлюк, В.І.Пили, Я.О.Побурко, М.О.Пухтинського,
В.А.Ребкала, С.А.Романюка, В.К.Симоненко, Д.М.Стеченко, О.Г.Топчієва,
В.В.Цвєткова, М.Г.Чумаченко, Ю.П.Шарова та ін.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Однак у
вищенаведених наукових дослідженнях не повною мірою розкрито історичні
передумови становлення регіонального управління в Україні, зокрема за
часів її тривалого перебування у складі СРСР. Вивчення ґенези та
історичного феномену даної тематики становить підвищений інтерес для
науки державного управління, є підґрунтям і передумовою для визначення
більш ефективних шляхів оптимізації регіонального управління та
подальших напрямів державної регіональної політики в Україні, оскільки
підвалини багатьох нині існуючих проблем управління регіонами
закладалися упродовж радянського номенклатурного режиму. Через
закритість радянського інформаційного простору недостатньо
проаналізованими залишаються здійснювані радянським керівництвом підходи
до регіонального управління та особливості впроваджуваної політики
розвитку союзних республік. З огляду на це цінним є опрацювання наукових
праць, узагальнення поглядів зарубіжних науковців і дослідників в
означеній тематиці.

Мета здійснюваного в статті дослідження полягає у науковому
обґрунтуванні історичного минулого і розкритті ґенези регіонального
аспекту державного управління політики як передумови для визначення
перспективних шляхів щодо оптимізації регіонального управління в
контексті сучасних трансформаційних перетворень в Україні. Для
досягнення поставленої мети визначено наступні завдання: 1) провести
комплексний історичний аналіз здійснюваних керівництвом СРСР підходів до
регіонального управління упродовж 1950-1991 рр.; 2) проаналізувати
процеси формування й здійснення в Радянському Союзі регіональної
політики (1950-1991 рр.) та її проблематику на основі опрацювання і
узагальнення відповідних офіційних документів і поглядів зарубіжних
науковців, дослідників.

Виклад основного матеріалу. Оскільки відповідно до
адміністративно-територіального устрою СРСР регіональним
(субнаціональним) рівнем державного управління були республіки, які
виступали суб’єктами і об’єктами регіональної політики, то у даному
дослідженні проводиться аналіз системи управлінських взаємовідносин між
республіканськими і центральними (союзними) органами виконавчої влади
(ЦОВВ).

На початку дослідження доцільно дати визначення поняттям “регіональне
управління” і “регіональна політика”. Сучасна термінологія визначає
регіональне управління як окрему галузь управління розвитком держави та
“частину загальнодержавного управління, в межах якого забезпечується
оптимальне поєднання загальнодержавних і регіональних цілей та
інтересів, територіальних і галузевих аспектів, яке досягається у
процесі взаємодії відповідних органів управління шляхом їх
цілеспрямованого впливу на соціально-економічний та культурний розвиток
відповідних територій” [13, c. 176]. Під державною регіональною
політикою розуміється систематизований вплив на регіони з боку
центрального уряду, а також його територіальних підрозділів [24, c. 14]
або сферу діяльності держави щодо управління економічним, соціальним і
політичним розвитком країни в регіональному аспекті [3, c. 217].

У СРСР термін “регіональне управління” заперечувався, оскільки регіон не
розглядався як самостійний рівень управління [28, c. 49], а
державно-управлінський вплив на республіки здійснювався централізовано
через існуючу адміністративно-командну систему. Так, рішення щодо
залучення й накопичення капіталу, а також його територіального і
галузевого розподілу в СРСР ухвалювалися ЦОВВ, які мали в своєму прямому
підпорядкуванні підприємства і галузі виробництва, які, на їх погляд,
були важливими в їхній регулятивній діяльності. Вважалось, що наділення
ЦОВВ розширеними владними повноваженнями надасть їм можливість
реалізовувати поставлені ЦК КПРС завдання. Діючи у такий спосіб,
високопоставлені московські урядовці могли й здійснювали “в ручному
режимі” перерозподіл доходів і матеріальних благ в межах “неосяжної
країни” [10, с. 143-145].

У сучасній російській науковій літературі [25, с. 26-31] також існує
твердження, що в СРСР регіональна політика не здійснювалась з причини
відсутності такого терміна. І справді, до середини 70-х рр. в офіційних
радянських документах вираз “розміщення продуктивних сил”, по суті,
замінював поняття “регіональна політика”.

Упродовж тривалого часу минулого століття СРСР утримував провідні
позиції серед розвинутих індустріальних країн світу, володіючи
надзвичайно багатою природно-ресурсною базою. Американські географи [34]
вважають, що на території Радянського Союзу в достатній кількості
перебували практично всі види енергоносіїв, мінеральних і сировинних
матеріалів. Це давало змогу задовольняти значні потреби у ресурсах
надпотужної індустріальної держави на далеке майбутнє. В республіках
СРСР можна було спостерігати надзвичайно нерівномірне розташування
ресурсів, населення і господарської інфраструктури. Оскільки значна
частина сировинних запасів, зокрема енергоносіїв, пально-мастильних і
лісоматеріалів та водних ресурсів перебувала у рідконаселених і далеко
віддалених на схід від основних ринків європейської частини СРСР
регіонах, то перед радянськими партійними лідерами поставало питання
щодо поєднання компактного проживання націй (народонаселення) у
республіках, регіонах із заселенням багатих на ресурси далекосхідних
територій держави. Таким чином, глобальне розміщення продуктивних сил і
було в СРСР основним завданням регіонального розвитку, яке полягало в
освоєнні, заселенні та прискореному розвитку північних територій і
Далекого Сходу, вирівнюванні рівнів економічного розвитку республік [30,
c. 7-8].

Структура і функції регіонального управління покликані сприяти
реалізації цілей державної регіональної політики, зокрема сталому і
збалансованому соціально-економічному розвитку регіонів. Оскільки
розвиток регіонів нерозривно пов’язаний із загальними показниками
народного господарства СРСР, то головним пріоритетом регіональної
політики СРСР був планомірний розвиток економічного потенціалу всієї
системи регіонів, що відповідає економічним і політичним завданням
країни в цілому [35, c. 391] та з урахуванням інтересів республік [19,
c. 3]. Інструментом регулювання економічного розвитку СРСР було державне
планування, яке полягало у комплексному впливі держави на народне
господарство з метою його збалансованого і прискореного розвитку [5, c.
67]. Загальні показники економічної діяльності СРСР були нерозривно
пов’язані з економічним розвитком регіонів. У цілому можна виділити два
основних підходи, які використовувались у радянській системі державного
планування економічного розвитку регіонів упродовж 1950-1991 рр. Перший
підхід був проникнутий домінуючою ідеєю уніфікованого розвитку, яка під
час правління Й.Сталіна значною мірою реалізовувалася через державне
планування народного господарства регіонів. Ця ідея полягала у
вирівнюванні рівнів економічного розвитку, кон’юнктури й інфраструктури
регіонів шляхом переміщення населення на схід до джерел енергоносіїв,
природних ресурсів, сировинних матеріалів та поступове заселення цих
територій. Реалізації цього підходу сприяла наявність значного людського
ресурсу, який під лозунгом “почесного обов’язку кожного громадянина
СРСР” примусово спрямовувався до незаселених східних територій і
слаборозвинутих республік у поєднанні з жорстким контролем держави за
міграцією населення. Однак після смерті Й.Сталіна цей контроль помітно
ослабився і радянські планувальники відчули труднощі в мобілізації
населення для проведення тимчасових робіт з освоєння, а тим більше у
направленні їх на постійне місце проживання до віддалених, багатих на
ресурси східних територій (Сибір, Далекий Схід, Казахстан) [12, c. 119;
2]. Для вирішення питання забезпечення робочою силою радянські
планувальники економіки вдалися до нового підходу, суть якого полягала у
зміщенні осі економічного розвитку зі сходу на захід держави до
історично заселених місць з більш розвинутою інфраструктурою і в
інтегруванні багатих на ресурси прикордонних територій в основне русло
економічної діяльності [6; 11].

З метою практичної реалізації задекларованого гасла, що СРСР є “союзом
нерушимим” братніх народів, республіки формально було наділено владними
повноваженнями у формулюванні і ухваленні територіальних програм
економічного розвитку. Хоча, практично роль республік у визначенні свого
власного економічного майбутнього була діаметрально протилежною до
зроблених офіційних заяв, оскільки із середини 70-х рр. прийняті в
Кремлі рішення ще більше посилили централізовані підходи у просторовому
розміщенні капіталовкладень [32, c. 366-383].

Спробу зменшити бюрократичне свавілля установ і чиновництва шляхом
делегування повноважень у плануванні економіки від московських
міністерств до республіканських органів влади було зроблено з приходом
до влади М.Хрущова, котрий на базі раднаргоспів (рад народного
господарства) розпочав одну з найрадикальніших реформ у радянській
економіці. У 1957 р. під контроль раднаргоспів України було передано 97%
(понад 10 тис.) місцевих промислових підприємств і заводів [26, c. 438].
Саме під час існування раднаргоспів (1957-1965 рр.) республіки отримали
повноваження впливати на процес розміщення капіталовкладень і визначати
кон’юнктури місцевих економік. Так голови раднаргоспів могли
перераховувати кошти на капітальне будівництво між будівельними
бригадами в межах своїх незначних підрозділів з однієї на іншу ділянки
роботи за умови виконання плану, введення в дію нового виробничого
об’єкта і лише з дозволу Держплану СРСР [23]. Згодом для
республіканських планувальників економіки і керівників господарств
пріоритетними ставали не загальнодержавні інтереси, а насамперед потреби
їхніх господарств і республік. Як тільки республіки почали проводити
виразно незалежну економічну політику, стало зрозумілим, що експеримент
реформи регіонального управління призвів до неочікуваних наслідків, а
економічна самостійність республік є короткочасною. Так, у середині 60-х
рр. Москва, звинувативши республіки у “місництві”, припинила з ними
“флірт” і поновила попередню централізовану систему ухвалення Держпланом
СРСР та іншими ЦОВВ економічних рішень.

Слід зазначити, що хрущовські реформи сприяли зростанню економічних
показників та піднесенню життєвого рівня населення республік, які різко
і позитивно вирізнялися на фоні сталінського режиму правління. За часів
Й.Сталіна рівень особистого споживання зростав щороку на 1%, а за
М.Хрущова – на 4%. Хоча життєвий рівень радянських людей залишався
значно нижчим від західного, але поліпшення їхнього становища порівняно
з недавнім жахливим минулим було суттєвим. В Україні упродовж 1951-1958
рр. середні доходи робітників зросли на 230%, а доходи колгоспників
порівняно з іншими верствами населення зросли ще більше. Державна
політика в напрямі вирівнювання доходів колгоспників і робітників
здійснювалася і впродовж 1960-1970 рр.: зарплата колгоспників зросла на
182%, а робітників – на 38%. Життєвий рівень населення СРСР покращився з
огляду на: збільшення раціону середньої радянської сім’ї кількістю і
асортиментом продуктів харчування, прокладання доріг, підведення
електрики у віддалені села, появу побутових пристроїв та ін. До
недоліків слід віднести приплив до міст близько 2,5 млн осіб, який
загострив проблему забезпечення житлом [26, c. 438, 459].

18-річне перебування при владі Л.Брежнєва, правонаступника М.Хрущова,
характеризувалось консервативними, хоча і виразно авторитарними
тенденціями у регіональному управлінні. Погляди й політика
республіканських партійних керівників контролювались могутнім і
всюдисущим радянським адміністративно-командним апаратом, який запобігав
будь-якому відхиленню від політичного курсу Кремля [26, c. 441]. Із
середини 60-х рр. ЦОВВ здійснювали контроль над значною кількістю (1987)
промислових підприємств, відсотки у валовому обсязі виробництва яких
зросли з 47% у 1967 р. до 61% у 1987 р. У республіках частки підприємств
союзного підпорядкування у валовому промисловому виробництві коливалися
від 29% в Естонії до 63% у РРФСР. Організація виробництва решти
підприємств (5-10%) здійснювалась і контролювалася переважно органами
виконавчої влади республік [15, с. 82]. Міністерства СРСР, будучи
наділеними розширеними владними повноваженнями щодо економічного
розвитку республік, могли зневажливо відхиляти більшість проблемних
питань, які виникали на територіях республік у ході виконання
розроблених в Москві стратегій. Фактично, республіканські Держплани
ніколи не були наділеними реальними владними повноваженнями щодо
планування економічного розвитку республік; вони могли лише подати
відповідні пропозиції і намагатися впливати на “центр” щодо їхнього
ухвалення. Ця ситуація продовжувалась тривалий час, незважаючи на
зроблені керівництвом держави численні заяви, які створювали “ілюзію”
делегування республіканським і місцевим органам влади владних
повноважень щодо планування і формування республіканських програм [36,
с. 60-61]. По суті, ніяких рішучих кроків не було зроблено щодо
реалізації заходів реформи децентралізації влади, зокрема фіскальної,
оскільки республіки не мали самостійних фінансових повноважень.
Довершенням цього може слугувати той факт, що якщо в 1965 р. до
Держбюджету СРСР відраховувалося 42,5% загальних витрат бюджету
республік, то в 1988 р. цей показник було збільшено до 53,4% [14, с.
564; 16, с. 625]. Джерела надходжень і видатків бюджетів республік
жорстко регламентувалися затвердженими в “центрі” нормативними актами та
інструкціями [29].

У період правління Л.Брежнєва (період “застою”) серед населення зростав
скептицизм і невдоволення життєвим рівнем, який у СРСР далеко відставав
від розвинутих країн. Радянське народне господарство порівняно із
західною економікою не в змозі було задовольнити матеріальні потреби
людей. Так, у 1970 р. у СРСР рівень споживання на одну особу становив
близько 50% відповідного рівня США (без урахування якості товарів і
послуг). У 1982 р. для закупки середнього щотижневого споживчого кошика
працевлаштованим громадянам потрібно було працювати: у Вашингтоні 18
год, а у Києві – 53 год. Московські планувальники, нехтуючи виробництвом
споживчих товарів, розподіляли капіталовкладення переважно у важку
промисловість і на військові програми. Якість товарів, надання послуг і
рівень забезпечення належним житлом громадян СРСР були досить низькими
[26, c. 456].

У середині 80-х рр. після смерті Л.Брежнєва і короткотривалого правління
двох його партійних правонаступників похилого віку К.Черненка і
Ю.Андропова постала необхідність у молодшому, більш енергійному
лідерові, спроможному реформувати регіональне управління та інші сфери.
Таким керівником “нового курсу партії” став прагматичний М.Горбачов,
котрий проголосив демократичний стиль керівництва, закликав до гласності
в управлінні державою, плюралізму думок та розпочав “перебудову”
радянської системи [26, c. 460]. Пообіцявши вивести країну з
економічного застою та підвищити “благополуччя радянських людей до
якісно нового рівня”, він збільшив розміри бюджетних видатків на
соціальну сферу, зокрема на виконання регіональних соціальних програм,
які мали частково фінансуватися з республіканських і місцевих бюджетів
[35, с. 384].

gd?re

спублік мали вагомі підстави звинувачувати центральні органи і
відомства, які були причетними до ухвалення рішень щодо просторового
розміщення ресурсів, оскільки наслідки впливу цих рішень на стан
економіки й екології в республіках були шкідливими [35, c. 384].

Основні підходи М.Горбачова до управління республіками і здійснювану
регіональну політику можна охарактеризувати наступним чином [35, c.
389]: 1) домінування інтересів загальнодержавних над регіональними; 2)
намагання зменшити відмінності у рівнях соціально-економічного розвитку
республік; 3) часткова передача економічних і бюджетно-фінансових
повноважень від ЦОВВ до республіканських органів державного управління.

У стратегічних п’ятирічних програмах розвитку СРСР і його республік на
перше місце ставилися загальнодержавні інтереси. Тобто розвиток
радянських республік був зорієнтованим на виконання глобальних
загальнодержавних цілей, а не на задоволення потреб населення регіонів.
Особливо безкомпромісним і принциповим переважання загальнодержавних над
республіканськими інтересами було у формуванні і реалізації державної
економічної політики. У своїх офіційних виступах М.Горбачов підкреслював
значну економічну взаємозалежність республік та розглядав існування
ринку СРСР, який сформувався впродовж багатьох десятиріч, основним
надбанням і привілеєм республік. Під час активізації нестримного руху до
незалежності прибалтійських, а пізніше й інших республік, він
неодноразово піддавав нищівній критиці республіки і виступав проти
“самолюбства”, “національного егоїзму” і сепаратизму. Однак М.Горбачов
поділяв невдоволення республіканських партійних лідерів щодо негативного
впливу надмірної централізації державної влади, диктатури і свавілля
міністерств та відомств СРСР у розвитку галузей економіки. Невдоволення
і звинувачення населення на його адресу він розглядав як наслідок
постійного тиску на “центр” з боку республіканських органів виконавчої
влади щодо ухвалення Держпланом СРСР та іншими ЦОВВ важливих рішень
стосовно розміщення інвестицій і ресурсів у республіки, визначення місця
будівництва нових підприємств, заводів, фабрик і розвитку інфраструктур
галузей промисловості на територіях республік [35, c. 389-390]. Слід
зазначити, що такі рішення часто ігнорували важливі і проблемні питання,
які хвилювали республіки, а питання отримання фінансування та інвестиції
“з центру” визначалися за принципом “прохача” і політичного патронажу.
Але досить часто, навіть якщо першим секретарям республіканських
компартії вдавалося пролобіювати місцеві інтереси, то їхні зусилля були
успішними тільки в неважливих, другорядних питаннях, вирішення яких мало
незначні для республік наслідки [31].

Хоча в жодному програмному документі СРСР зменшення міжрегіональних
диспропорцій не було визначено завданням державної політики, М.Горбачов
вважав, що у зменшенні відмінностей у рівнях соціально-економічного
розвитку республік досягнуто значного прогресу. Поряд з тим, якщо
проаналізувати офіційно опубліковані Держкомстатом СРСР [17, с. 13, 278,
402, 541; 18, с. 67, 554] окремі показники економічної діяльності
республік, то можна стверджувати про наявність значного розриву в
економічному розвитку республік. Наприклад, питома вага РРФСР у валовому
обсязі капіталовкладень упродовж 1986-1990 рр. у середньому сягала майже
63% (з показником 13,7% Українська РСР посідала 2-ге місце в СРСР), в
той час як у Естонської РСР – лише 0,6% . Відсотки нагромадження
основного капіталу СРСР з-поміж республік станом на 1989 р. також значно
різняться від 61,8% у РРФСР (для Української РСР цей показник становив
15,2%) до 0,7% у Естонській РСР, Таджицькій і Киргизькій РСР. Подібна
тенденція до розшарування республік спостерігається і за показниками за
виробництвом товарів споживання, зайнятості робочої сили та ін. В період
“гласності”, коли радянські ЗМІ відкрили “залізну завісу” тоталітарного
режиму, оприлюднивши статистичні показники рівнів соціально-економічного
розвитку республік, окремі керівники республік почали виражали своє
невдоволення значними міжреспубліканськими відмінностями. Зокрема,
прибалтійські лідери вважали, що за умови виходу цих республік зі складу
СРСР їхнє населення буде жити заможніше. Саме тому міжреспубліканські
соціально-економічні відмінності М.Горбачов розглядав як серйозну
проблему, оскільки у суспільстві стрімко зростала етнічна напруга і
серед населення збільшувалися прояви невдоволення керівництвом держави.
Серед причин, що обумовлюють існування серйозних етнічних конфліктів та
інших негативних явищ він, як з часом виявилося небезпідставно,
розглядав слабку господарську кон’юнктуру, бюрократизм та упередженість
чиновників ЦОВВ у підходах до перерозподілу ресурсів [35, с. 389]. З
метою врегулювання міжрегіональної диференціації М.Горбачов запропонував
розподіляти видатки бюджету на соціальні потреби відповідно до
продуктивності економік республік [4, с. 1-3], тобто з урахуванням їх
внеску до розвитку народного господарства СРСР. Для вирішення нагальних
проблем відсталих в економічному розвитку окремих республік було
запропоновано запровадити систему економічних важелів і стимулів на
основі ефективного використання коштів з державного бюджету СРСР, а
також заснувати всесоюзний фонд з метою надання допомоги регіонам, які
постраждали від стихійних лих, екологічних катастроф і для розвитку
нових територій.

Важливою заслугою М.Горбачова в регіональному управління можна також
розглядати і делегування з центрального до регіонального і місцевого
рівнів державного управління значних владних повноважень щодо управління
економічним розвитком у межах народногосподарського комплексу. Прийнята
в 1986 р. ЦК КПРС і Радою Міністрів СРСР Постанова [22] поклала відлік у
демонополізації радянської влади, започаткувавши шлях у напрямі
децентралізації влади, хоча лише в соціальній сфері і в галузі
будівництва. В іншому прийнятому у 1987 р. нормативно-правовому акті
[21, с. 208-235] передбачалось надати можливість республікам здійснювати
контроль у галузях, пов’язаних з обслуговуванням споживачів, визначати
кон’юнктуру місцевих економік, а також розширити бюджетно-фінансові
повноваження. Поряд з цим питання відання галузями промисловості,
виробництва засобів виробництва та їхньою інфраструктурою належали до
компетенції союзних міністерств. У результаті цього відсоток
промислового виробництва контрольованого з “центру” у РРФСР,
Казахстанській і Білоруській РСР збільшився [37, c. 32]. Однак на фоні
активізації в республіках громадсько-політичного руху в напрямі здобуття
економічної самостійності, а пізніше – державної незалежності, ці
документи залишились “в тіні”. Наприкінці 1988 р. ЦК КПРС дозволив
проведення експерименту щодо економічної самостійності в Прибалтиці,
Білорусії, Татарській АРСР, Москві та у Свердловській області.
Проникнуті цією ідеєю прибалтійські республіки лише продовжували курс у
напрямі отримання повного політичного суверенітету [33]. Уряд СРСР
відреагував на це, видавши законопроект [9, с. 3], в якому передбачалося
проведення перебудови управління соціально-економічним розвитком на
основі розширення для радянських республік суверенних прав щодо
самоуправління і самофінансування. Але оскільки положення законопроекту
майже не відрізнялися від прийнятої раніше Постанови [21, с. 208-235], а
лише деталізували здійснювання між центром і республіками міжбюджетні
процедури, то прибалтійські республіки внесли на розгляд Верховної Ради
СРСР радикальніші пропозиції щодо отримання ними більшої самостійності у
сфері економічної діяльності. Прийнятий 27 листопада 1989 р. Верховною
Радою СРСР Закон “Про економічну самостійність Литовської РСР,
Латвійської РСР і Естонської РСР” [7] наділив ці республіки реальними і
значними владними повноваженнями у сфері економічного розвитку. Саме з
ініціативи цих республік вперше у практиці державотворення СРСР стала
передбачатися можливість використання договірних механізмів [1].
Зокрема, ст. 2 цього закону [7] встановлювалося, що “згідно з
домовленістю між урядом СРСР і урядом республіки союзні міністерства,
комітети і відомства передають у відання народу республіки підприємства
і господарські організації з усіма основними і обіговими коштами…
Згідно з домовленістю Союзу РСР і республіки до союзної власності
відносять засоби збройних сил, магістральні нафтогазопроводи й інші
об’єкти, що мають загальносоюзне значення”. Зі свого боку, “республіки
перебирають на себе договірні обов’язки з міжреспубліканського
товарообігу”. Відповідно до ст. 3 цього закону [7] “економічно
самостійна республіка має бюджет, визначає джерела і обсяги надходжень
бюджетних коштів”. Органами державної влади і управління республіки
наділялися правами і обов’язками розпорядників бюджетних асигнувань,
самостійного визначення порядку складання і використання державного
бюджету республіки (в частині, що не входила в бюджет СРСР). У
подальшому закон [7] став підґрунтям для проведення переговорів між
республіками і керівництвом ЦОВВ щодо визначення нових рамок економічних
взаємовідносин. У ході переговорів найбільш дискусійними були питання
передачі союзних промислових підприємств у власність республік та
обсягів міжбюджетних потоків. Однак цей закон [7] не задовольнив
найбільш важливі вимоги прибалтійських лідерів стосовно передачі
республікам прав власності на майно і землю, здійснення ними повного
контролю над місцевими заводами, фабриками, банками, вирішення
фінансових питань і ведення зовнішньої торгівлі.

Лише у серпні 1990 р. Верховною Радою Української РСР був прийнятий
закон про економічну самостійність України [8], в якому проголошувались
основні зміст, цілі, принципи економічного суверенітету республіки,
самостійне здійснення управління народним господарством країни і
зовнішньоекономічною діяльністю, визначалися відносини власності,
фінансово-бюджетна, кредитна і грошова системи. Пізніше на виконання
цього закону [8] і Постанови Верховної Ради Української РСР [20] було
визначено юридичні права держави на власність, землю, розміщених на її
території підприємств, банків та розроблено програму переходу до
регульованої ринкової економіки.

Отже, намагаючись врегулювати питання економічних взаємовідносин між
центром і республіками та активізувати відцентрові тенденції у 1990 р.,
М.Горбачов визначив подальший розвиток СРСР на основі укладання
договорів із союзними республіками й існуванні різних форм
взаємозв’язків, які, як передбачалось, мали сформувати економічний
фундамент для інтеграційних процесів. Ідея з укладанням договорів
полягала в тому, що управління визначеними галузями економіки
передбачалось здійснювати з Москви, а управління решти – залишалось за
республіками. За таких умов, управлінські і фіскальні повноваження
республік значно звужувалися. “Підводними рифами” цього документа були
також положення, які провокували виникнення суперечностей і протистояння
у відносинах “центр – регіони”. Однак задум М.Горбачова зберегти у такий
спосіб територіальну цілісність СРСР, стримати рух республіканських
лідерів до державної незалежності на фоні прогресуючого і панічного
небажання населення республік залишатися під радянською експансією
виявилися примарними: невдовзі у 1991 р. СРСР розпався.

Результати проведеного у статті дослідження історичних передумов
становлення регіонального аспекту державного управління в Україні
впродовж 1950-1991 рр. дають змогу сформулювати наступні основні
висновки.

По-перше, регіональне управління в СРСР здійснювалося
адміністративно-командною системою державного управління шляхом
державного планування уніфікованого, соціально-економічного розвитку
республік, яке централізовано визначалося і жорстко контролювалося
московськими планувальниками. Регіональна політика СРСР, яка
ототожнювалася з “розміщенням продуктивних сил” і на практиці
здійснювалась шляхом спрямування робочої сили до місць знаходження
енергоносіїв і їх заселення, здійснювалась здебільшого примусово,
принципово спрямовувалась на виконання загальнодержавних завдань,
пов’язаних з освоєнням багатих на природні ресурси північно-східних
територій і використанням їх як паливно-енергетичної бази.

По-друге, характерними рисами регіонального управління досліджуваного
періоду були нехтування партійного керівництва СРСР вирішувати проблемні
питання розвитку республік у поєднанні з бюрократизмом і суб’єктивізмом
чиновників Держплану у підходах до розподілу ресурсів капіталовкладень,
що призвело до поглиблення міжрегіональних диспропорцій у рівнях
соціально-економічного розвитку та невдоволення громадян. Спроби
М.Хрущова у 1957 р. реформувати регіональне управління шляхом
делегування раднаргоспам повноважень щодо розміщення капіталовкладень і
визначення кон’юнктури місцевих економік і М.Горбачова у 1991 р.
започаткувати відцентрові тенденції у регіональному управлінні шляхом
демонополізації державної влади мали епізодичний характер, були
короткочасними і призвели до неочікуваних наслідків: у першому випадку
до поновлення централізованої системи ухвалення рішень, а в другому – до
краху СРСР.

Перспективами подальших розвідок у предметній сфері можна визначити
проведення досліджень у напрямі комплексного, міждисциплінарного
вивчення передумов і становлення регіонального управління впродовж інших
періодів історії України, його правового, інституційно-фінансового
забезпечення політичних, соціально-економічних аспектів, їх наукового
обґрунтування з метою сприяння кращому розумінню, осмисленню
регіональної проблематики та визначенню перспективних шляхів щодо
оптимізації регіонального управління в контексті здійснюваних в країні
сучасних реформувань.

Список використаних джерел

1. Барциц И.Н. Договорное регулирование федеративных отношений /
Конституция Российской Федерации //
http://constitution.garant.ru/DOC_889891.htm станом на 10.04.2007 р.

2. Бжименский Ю.А. Проблемы народонаселения при социализме:
политико-экономические аспекты. – М.: Мысль, 1974. – 214 с.

3. Богорад О.Д., Невелєв О.М., Падалка В.М., Підмогильний М.В.
Регіональна економіка: Словник-довідник / НДІ соціально-економічних
проблем міста. – К.: НДІСЕП, 2004. – 346 с.

4. Горбачев М.С. Политический доклад Центрального Комитета КПСС XXVII
съезду КПСС. – М.: Политиздат, 1986. – 126 с.

5. Економічний словник-довідник / За ред. д-ра екон. наук, проф.
С.В.Мочерного. – К.: Феміна, 1995. – 368 c.

6. Железко С.Н. Социально-демографические проблемы в зоне БАМа. – М.:
Статистика, 1980. – 183 с.

7. Закон СССР об экономической самостоятельности Литовской ССР,
Латвийской ССР и Эстонской ССР // Законодательство России. –
http://www.bestpravo.ru/ussr/data01/tex11134.htm станом на 12.04.2007 р.

8. Закон Української РСР про економічну самостійність Української РСР /
Система інформаційно-правового забезпечення “Ліга: Закон” станом на
10.04.2007 р.

9. Законопроект СССР “Общие принципы для перестройки управления
экономикой и социальной отраслью в Союзных республиках на основании
расширения их суверенных прав, самоуправления и самофинансирования” //
Правда. – 1989. – 14 марта. – С. 3.

10. Злобин И.Д. Советские финансы. – М.: Прогресс, 1975.

11. Кваша А.Я. Проблемы социально-демографического развития СССР. –
М.: Статистика, 1974. – 180 с.

12. Лукинов И.И. Проблемы демографической политики // Экономика.
Демография. Статистика / АН СССР. – М.: Наука, 1990.

13. Малиновський В.Я. Словник термінів і понять з державного управління.
– К.: Центр сприяння інституційному розвитку державної служби, 2005. –
254 с.

14. Народное хозяйство СССР в 1965 году: Стат. ежегодник / ЦСУ СССР. –
М.: Финансы, 1966.

15. Народное хозяйство СССР в 1987 году: Стат. ежегодник / Госкомстат
СССР. – М.: Финансы и статистика, 1988.

16. Народное хозяйство СССР в 1988 году: Стат. ежегодник / Госкомстат
СССР. – М.: Финансы и статистика, 1989.

17. Народное хозяйство СССР в 1989 году: Стат. ежегодник / Госкомстат
СССР. – М.: Финансы и статистика, 1990. – 766 с.

18. Народное хозяйство СССР в 1990 году: Стат. ежегодник / Госкомстат
СССР. – М.: Финансы и статистика, 1991. – 752 с.

19. Некрасов Н.Н. Региональная экономика. – М.: Экономика, 1978.

20. Про реалізацію Закону “Про економічну самостійність Української
РСР”: Постанова Верховної Ради Української РСР від 3 серп. 1990 р. №
143-XII / Система інформаційно-правового забезпечення “Ліга: Закон”
станом на 10.04.2007 р.

21. О совершенствовании деятельности республиканских органов управления:
Постановление ЦК КПСС и Совета Министров СССР от 17 июля 1987 г. № 824
// О коренной перестройке управления экономикой. – М.: Политиздат, 1988.
– С. 208-235.

22. О мерах по дальнейшему повышению роли и усилению ответственности
Советов Народных Депутатов за ускорение социально-экономического
развития в свете решений XXVII съезда КПСС: Постановление ЦК КПСС,
Президиума Верховного Совета СССР и Совета Министров СССР от 25 июля
1986 г. № 876 // Законодательство России. –
http://www.bestpravo.ru/ussr/ data02/tex12281.htm станом на 12.04.2007
р.

23. Приблуда A.С. Компетенция совнархоза и его отраслевых управлений. –
М.: Госюриздат, 1960.

24. Романюк С.A. Політика регіонального розвитку в Україні: сучасний
стан і перспективи розвитку // Інститути та інструменти розвитку
територій. На шляху до європейських принципів / За ред. С.Максименка;
Київ. центр Ін-ту Схід-Захід. – К.: “Міленіум”, 2001. – С. 13-40.

25. Селиверстов В.Е. Современные тенденции региональной политики в
России // Регион: экономика и социология. – 1995. – № 3. – С. 26-31.

26. Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ. Ю.І.Шевчука. – К.:
Либідь, 1991. – 512 с.

27. Українська регіональна політика не знижує нерівність розвитку
територій // Інформ. бюл. Міжнар. центру перспект. дослідж. – 2004. –
Число 218. – С. 1-2.

28. Функции и структура органов управления, их совершенствование / Под
ред. Г.Х.Попова. – М., 1973.

29. Шерметов M.K. Финансы СССР. – М.: Финансы и статистика, 1987.

30. Штульберг Б.М., Введенский В.Т. Региональная политика России.
Теоретические основы, задачи и методы реализации. – М.: Гелиос АРВ,
2000.

31. Barry D.L. Outside Moscow: Power, Politics and Budgetary Policies in
Soviet Republics. Columbia University Press, New York, 1987.

32. Barry D.L., Nechemias C. Half full or half empty: the debate over
regional equality, Slavic Review, 1981. – No. 40. – Р. 366-383.

33. Belkindas М.V. Soviet Regional Economic Autonomy: Baltics versus
Moscow. Delphic Associates, Falls Church, VA, 1989.

34. Jensen R., Shabad T., Wright A. Soviet Natural Resources in the
World Economy. University of Chicago Press, Chicago, 1983.

35. Ozornoy G.I. Some Issues of Regional Inequality in the USSR under
Gorbachev, Carleton University, Department of Geography, Ottawa,
Regional Studies, 1991. – Vol. 25.5. – P. 381-393.

36. Schroeder G.E. Nationalities and the Soviet economy //
M.A.Beissinger, L.Hajda (еds). Nationalities in Soviet Politics and
Society, 1990.

37. Winiecki J. The Distorted World of Soviet Type Economies, University
of Pittsburgh Press, Pittsburgh, 1988.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020