.

Еволюція соціально-ціннісних поглядів у теорії і практиці управління державою (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
277 3553
Скачать документ

Реферат на тему:

Еволюція соціально-ціннісних поглядів у теорії і практиці управління
державою

Вирішення сучасних завдань соціального розвитку передбачає аналіз
проблеми формування соціально-ціннісних засад державного управління та
історії їх розвитку. Крім того, державне управління в процесі свого
формування, функціонування і реалізації постає як складний феномен, що
потребує розкриття й пізнання його природи. Залежно від виявлення
закономірностей розгортання соціально-ціннісних засад державного
управління, на нашу думку, визначається й ефективність соціальної
організації, розв’язання соціально-економічних проблем та формування
правової системи. Отже, аналіз історичних форм державного управління та
їх соціально-ціннісного обґрунтування є необхідним елементом розвитку
науки державного управління.

Аналіз державно-управлінської наукової літератури. Теоретична
актуальність вирішення цієї проблеми зумовлена передусім тим, що вона
досі не стала об’єктом комплексного системного дослідження вітчизняної
державно-управлінської науки, а відповідно, не дістала адекватного
висвітлення у науковій літературі. Поряд з тим аксіологічний вимір
теорії державного управління представлений такими класиками світової
думки, як Платон, Арістотель, Блаженний Августин, Фома Аквінський,
Н.Макіавеллі, Дж.Віко, Т.Гоббс, Ш.-Л. де Монтеск’є, Т.Джефферсон,
Дж.Медісон, Г.Гегель, К.Маркс, М.Вебер та ін.

Мета і завдання дослідження, результати якого викладено в цій статті, –
аналіз соціально-ціннісних поглядів у теорії і практиці управління
державою.

Для досягнення поставленої мети вирішувалися наступні дослідницькі
завдання:

– описати на основі історіографічного аналізу наукових джерел еволюцію
аксіологічних поглядів у світовій теорії державного управління;

– окреслити тенденції формування сучасних соціально-ціннісних концепцій
державного управління.

Викладення основного матеріалу статті. Насамперед слід звернути увагу на
розвиток ціннісних засад державного управління в західноєвропейській
цивілізації, який розпочинається з виникненням держави античного типу.
Античний поліс генетично походив від первісної громади, яка, хоча і була
вже втягнутою в систему суспільного поділу праці і кожний її представник
не був функцією роду, але всі її члени були вільними громадянами
(починаючи з реформ Солона), тобто формально мали рівні права і могли
брати участь в управлінні державою. У полісній громаді Стародавньої
Греції та Риму за доби високої класики не було опозиції між державною
владою і соціальною організацією громадян. Вони були тотожні (олігархія,
тиранія, імперія – це все вже форми розкладу античного полісу). Антична
демократія як політична форма влади народу є тотожною державному
управлінню. Однак, на нашу думку, наявність демократичної форми
правління не є достатньою для виникнення громадянського суспільства в
його сучасному розумінні. Тим більше, що антична демократія багато в
чому живилася працею рабів. Лише дихотомія державної і економічної влади
(державних і пануючих господарських практик) породжує в добу Нового часу
цей феномен. Тоді як античність не порушує первісного синкретизму
соціальних форм, де державне пронизувало всі форми людських відносин:
родину, релігію, освіту, мистецтво. Принципову різницю між античною і
новоєвропейською ціннісними настановами державного управління
французький мислитель Б.Констан пояснює на прикладі здійснення свободи в
цих соціумах: “Наша свобода має полягати в мирному користуванні
особистою незалежністю, на відміну від античного типу свободи, який
полягав у діяльній, постійній участі в колективній реалізації влади” [1,
с. 620]. Бути членом античного “politike” означало бути громадянином –
членом держави і, тим самим, бути зобов’язаним жити й діяти відповідно
до її законів і без заподіяння шкоди іншим громадянам. Отже, в
Античності держава була наявним громадянським станом, ототожнювалася з
ним, а здійснення державного управління в античному полісі
конституювалося через репрезентацію певної системи громадянських чеснот.
Тому феномен державного управління зумовлювався ідеалами давньогрецького
полісу, де поняття “людина” прирівнюється до поняття “громадянин” [2, с.
192]. Це явище пояснює О.Шпенглер: “Остаточний занепад античного полісу
відбувається у даруванні Каракаллою (212 р.) римського громадянства всім
провінціалам. Цим було знищене античне статуєподібне поняття
громадянина” [3, с. 472]. Отже, в управлінні державою могли брати участь
не всі мешканці полісу, а лише люди, які мали певний правовий статус.
Тому говорити про те, що за Античності було правове управління державою
в новоєвропейському розумінні, неможливо. Перш за все тому, що
новоєвропейській атомізованій державі протистоїть антична тотальність
суспільного устрою (це демонструє законодавство Солона, згідно з яким
людина, що під час вуличних бійок не визначила своєї позиції зі зброєю в
руках, мала бути вигнаною із соціуму, тобто процедура ізоляції від
спільноти є крайньою пенітенціарною мірою традиційного суспільства [4,
с. 53]).

Існувала ідея держави як впорядкованого космосу, що є втіленням
доброчесностей громадян. Як писав автор першої в Європі розгорнутої
державної теорії Платон, “Усі розбещені люди (які підкорені власною
слабкістю) створюють один рід, решта – три роди громадян – оточують їх з
усіх боків і примушують не порушувати законів”. До таких родів він
відносить: благочесних, ревнісних та тих, хто “прагне не до тіла, а до
прекрасних властивостей душі”. Найкращою з усіх чеснот Платон вважає
справедливість як “повинність віддавати кожному належне” [5]. Держава
відповідає своїй ідеї, лише якщо керується законом справедливості.
Платон сприймав державу як органічну істоту, що й пояснює його ставлення
до громадян такої держави – “держава є такий організм, в якому кожна
людина служить цілому й ціле служить кожній частині” [5].

Протилежною позиції Платона, який визнавав необхідність обмеження
приватних інтересів задля безпеки ідеальної держави, є концепція
Арістотеля, хоча він також визнавав природне походження держави:
“…будь-яка держава – продукт природного виникнення, як і первинне
спілкування: воно є довершенням їх, у довершеності ж виявляється
природа” [6, с. 413] і наполягав на первинності держави порівняно з
родиною. Для Арістотеля кінцевою метою людського існування, абсолютним
благом, безумовно бажаним для всіх, так само як і кінцевою метою
держави, а отже, і процесу управління державою, є щастя як розумна
діяльність людської душі. Воно досягається через опанування
доброчесності, яка для нього є “нормальним розвитком природних
спонукань” [6, с. 206]. У Арістотеля ціннісне є підґрунтям існування
держави, її складовою та умовою державного управління. Наприклад,
справедливість обидва вищеназвані філософи пов’язують з уявленнями про
державу. Право вважається мірилом справедливості, а отже, є засобом
упровадження цінностей у державне життя. При цьому Арістотель, дещо
глузуючи з платонівської “ідеальної держави”, у власній концепції
залишає за людиною природне право на створення сім’ї, на володіння
приватною власністю та наділяє людину певним колом індивідуальних прав,
“аби кожний міг вільно розвиватись до повноти душевних сил, які йому
необхідні” [6, с. 211].

Політична думка Стародавнього Риму й Стародавньої Греції нерідко
розглядається в єдності. Для цього є зрозуміла підстава. Грецька
філософія, культура, наука дуже вплинули на римське суспільство.
Розглядаючи державу як найвище втілення людського розуму, мислителі
Греції й Риму конструювали різні моделі держави, в яких найбільш повно,
на їхню думку, проявлялося свідоме начало. Однак слід мати на увазі:
якщо в політичній думці стародавніх греків переважав
соціально-політичний аспект, то у римлян – правовий. У греків проблемами
держави й права займалися філософи, у римлян – юристи, які мали в цій
сфері безсумнівні заслуги. Зокрема, першим, хто ввів у науковий обіг
поняття громадянина як суб’єкта права й держави, був Марк Тулій Цицерон
– відомий оратор і державний діяч Стародавнього Риму. При цьому, на
відміну від Платона й Арістотеля, які вважали, що природне право й
держава невіддільні одне від одного та виникають одночасно, Цицерон
стверджував, що спочатку виникає природне право, а вже потім з’являються
держава й писаний закон [7, с. 69].

Виникнення монотеїстичних світових релігій та утвердження християнства у
статусі офіційної ідеології пізньої Римської імперії у ІV ст. призвело
до посилення впливу релігії на державні процеси. Це спонукає
західноєвропейську систему державного управління до формування нової
ієрархії цінностей: з одного боку, християнська теологія постулює: “для
нас немає більш чужих справ, ніж справи державні”, а з другого боку,
глава церкви – Папа Римський – перебрав на себе і світські функції, що
сприяло затвердженню догматів церкви у державних законах, а джерелом
понять “закон”, “право”, “справедливість” стає Святе Письмо, освячуючи
цим їх божественну природу. Тобто світська держава набуває другорядного
значення (“не маємо тут постійного граду, але шукаємо майбутнього” [8]),
а, поряд із цим державна влада сакралізується, стає ланкою божественної
вертикалі влади.

Легітимізацію державної влади і визначення механізму її управління в
розумінні політичних мислителей доби Середньовіччя можна побачити на
прикладі робіт Блаженного Августина. Управління державою
розповсюджується на “тварний” світ та на володіння ним – це “природний
порядок” за Августином. Він протиставив два гради – Божий та людський,
наголошуючи на необхідності підкорення та служіння людської держави
Божій, “бути органом церкви, мечем віри проти невірних” [9, с. 601-605].

Більш натуралістичне розуміння процесу управління державою можна
побачити у творах Фоми Аквінського. Встановлена Богом влада несе людям
добро, тому їй варто беззаперечно підкорятися. Головне завдання
державної влади – сприяти загальному добру, піклуватися про
справедливість у суспільних справах і забезпечувати мир підданим. Але
використання влади може бути поганим. Тому тою мірою, якою світська
влада порушує закони Бога, піддані мають право чинити їй опір. У
політичному вченні Аквінського визнавався суверенітет влади народу:
“Король, що зрадив своєму обов’язку, не може вимагати покори. Це не
повстання, спрямоване на скинення короля; оскільки він сам повстав,
народ має право скинути його. Однак краще обмежити його владу, щоб не
допускати зловживань. З цією метою весь народ повинен брати участь в
управлінні. Державний лад повинен з’єднувати обмежену й виборну монархію
з аристократією за ознакою вченості і таку демократію, що забезпечувала
б доступ до влади для всіх класів за допомогою народних зборів. Жоден
уряд не має права стягувати податки понад міру, встановлену народом.
Усяка політична влада здійснюється за згодою народу, і всі закони
повинні узгоджуватися з народом або його представниками. Ми не можемо
бути в безпеці, поки залежимо від волі іншої людини“ [цит. за 10].
Вчення Аквінського містить ідею теократичної держави як найкращого
устрою державного управління, що об’єднує в собі дві благословенні Богом
гілки влади: світську та духовну, світська влада, у свою чергу,
підкорюється духовній. Обов’язок громадян полягає у цілковитій покорі
владі, навіть деспотичній – вона слугує для спокути людських гріхів.
Право змінити таку владу належить виключно церкві. Таким чином, за всієї
різноманітності цінностей середньовічної державної влади запорукою
ефективного управління є християнська покора.

Проблема ціннісних орієнтацій державного управління Західної Європи доби
Відродження була сформульована італійським мислителем і дипломатом
Ніколо Макіавеллі. Він робить спробу розвінчати авторитет католицької
церкви, яка на початку своєї діяльності була символом незалежності
Італії, а за часів життя Н.Макіавеллі перетворилась на найбільшого
власника й гнобителя народу поряд з іноземними завойовниками країни на
тлі її роздрібненості. Сформульоване Н.Макіавеллі вчення про
матеріальний інтерес як рушійну силу суспільних процесів певним чином
похитнуло традиційно ціннісне обґрунтування важелів державного
управління. Проте свобода залишається для Н.Макіавеллі найвищою цінністю
як стосовно людини, так і держави: “Доки всі насолоджуються благами
свободи, ніхто не усвідомлює їхньої вартості, вони полягають у тому, що
кожен може вільно і беззастережно користуватися своїм майном, не
побоюючись за гідність дружин та дочок, за власну безпеку; володіючи
цим, ніхто не відчуває себе зобов’язаним тільки за те, що його не
ображають” [11, с. 260]. Цінність свободи як мети існування і орієнтира
державного управління у цього італійського дослідника поєднується з
розвінчанням божественної природи державної влади.

?а інтересів особи. Раціональне пояснення механізму державного
управління відбувається для забезпечення природного прагнення людини до
свободи. Остання як найвища цінність стає рушієм світової історії в
концепції Джамбатісто Віко: “Спочатку підкорені народи намагаються вийти
з-під гніту та бажають рівності, потім, намагаючись перевершити рівних,
стають на шлях до тиранії; тиранія на своєму вищому етапі змінюється
монархією, що й завершує кругообіг розвитку історії”. Державну владу
Віко називає природним явищем: “Хто не може керувати сам, повинен надати
це право іншому… У світі завжди правлять ті, хто кращий за природою”
[12]. Отже, природні схильності стають показником здатності управління
як найвищого втілення свободи.

Необхідність наукового підходу до державного управління висвітлюється в
роботах Томаса Гоббса. Він виходить з того, що громадянська історія може
скласти “підґрунтя науки про державу та мораль”. Він ставить питання:
“Чому норми моралі та права за свою довгу історію підлягали таким
значним змінам, часто навіть ставали кардинально протилежними? Відповідь
досить проста: тому що від цього залежали певні майнові інтереси людей,
їм вигідно було мати саме такі права. Коли ж це перестає бути вигідним,
права починають спростовуватись” – насправді, переконаний автор –
“…люди рівні від природи і підтримують своє існування всілякими
засобами, користуючись необмеженою свободою природного стану. Це
спричинює нескінченні війни, що загрожує людству самознищенням. Тому
невпорядкованість природного стану обмежується раціональним актом
суспільного договору, завдяки якому з’являються державні інституції, які
здійснюють розумність управління, встановлюючи поняття правильного –
неправильного, справедливого – несправедливого. Тому що зазначені норми
не мають сенсу, коли немає спільної влади, немає закону…
Справедливість та несправедливість – це якості людей, що живуть у
суспільстві” [13]. Таким чином, встановлюється громадянський мир і
складається суспільна угода, в основі якої лежить природний закон, що
разом з природним правом становить сутність людської природи як єдність
природного та позитивного розуму. Виникає держава, мета якої – “в
єдності та підкоренні”. Тотальність управління перетворює державу на
чудовисько-Левіафана, але, за Т.Гоббсом, немає іншого шляху позбавитись
від самогубної стихії природного стану. Уже в роботах Т.Гоббса
сформульовані цінності, які стають підґрунтям формування
новоєвропейського типу держави та відповідного їй типу державного
управління, це – природна рівність людей, що уособлюється в рівності
перед законом, справедливість як критерій ефективності державного
управління (оскільки у Т.Гоббса суспільство і держава ще не
розрізняються) та безпека як кінцева мета об’єднання спільноти у
державу.

Принципово нові ідеї управління державою на теренах Західної Європи
з’являються у Новий час. Тут світ історично демонструє більшу
індивідуальну свободу основної маси населення за мінімального впливу
античної спадщини з її середньовічно-неоплатонічною традицією бачення
людини частинкою ієрархії Космосу. Зовсім інша структура державного
управління складається за умов існування конституційної монархії або
буржуазно-демократичної республіки.

Стратегією розвитку новоєвропейських держав вже стали економічні
практики, а не збереження сталої соціальної ієрархії. Трансформація
державного управління полягала у розмежуванні політичної та економічної
стратифікації. Соціальною репрезентацією державного управління були вже
не представники дворянства чи духовенства, що очолювали політичну еліту
за часів Середньовіччя та Відродження, а члени третього стану –
виробники й торговці. Потреба легітимізувати свій реальний статус у
правовому вимірі створила інститут громадянського суспільства як засіб
боротьби за поєднання економічної та політичної свободи. “Для того щоб
розкласти феодальне суспільство і звести його до своєї основи в особі
окремої людини, політична революція проти старого порядку була покликана
знищити всі прошарки, корпорації, цехи, привілеї, всі інші інститути,
які порушують принцип рівності підданих перед державою”, – вважає
російський дослідник К.Гаджиєв [14, с. 24]. Сфера державного управління
мала бути не лише секуляризована, а й закріплена у новому соціальному
статусі.

Процес формування національної держави та механізмів її управління
відбувався тоді в тому значенні, в якому ми використовуємо його зараз.
Державу починають розуміти не як певну спільність людей, а як апарат
забезпечення і дотримання інтересів членів суспільства. Із державним
апаратом управління пов’язується закон – запорука міцної і стабільної
держави, дотримання громадянських угод і охорони приватної власності.
Саме в західних країнах Європи практика управління монархічного
управління доповнюється новою складовою, яка поступово змінює сам
механізм державного управління та його соціально-ціннісні засади. Разом
з посиленням ролі світської влади, що розглядалось як підґрунтя
стабільності в умовах зародження і поширення капіталістичних відносин,
спроможних захистити власника й підтримувати порядок в суспільстві, не
втручаючись при цьому в приватне життя особистості, у Західній Європі
виникає новий важіль управління, який претендує підвищитися до статусу
державного, – громадянське суспільство.

Упровадження сучасних ціннісних обґрунтувань і теоретичних здобутків у
практику державного управління, на нашу думку, в Західній Європі та
Північній Америці відбувається у ХVІІІ ст. Йдеться, приміром, про
проголошення Декларації незалежності, Біля про права та Конституції в
США, Конституції та Декларації прав людини і громадянина у Франції.
Декларація незалежності на державному рівні нарешті проголосила
самоочевидними істини: всі люди створені рівними, вони мають від Творця
певні невід’ємні права, серед яких є право на життя, свободу і на
прагнення до щастя. Вона містила також тезу про свободу совісті як
природне право людини [15, с. 4].

Один з авторів Декларації незалежності США Томас Джефферсон прагнув
утвердити в американському стилі управління ідеальне “царство розуму”.
За Т.Джефферсоном, “Прогрес лібералізму викликає добрі сподівання, що
розум людини з часом повернеться до свободи… Наша країна подала приклад
фізичного звільнення від боргу перед ним, а стосовно звільнення
морального, – то моральна свобода існує у нас лише номінально. На
практиці, засилля суспільної думки цілком пригнічує ту свободу, яка в
теорії стверджувалася законами” [цит. за 16, с. 40]. Він виступав за
расову повноцінність. Походження нерівності серед людей Т.Джефферсон
пояснював тим, що закони власності взяли гору над природними правами
людей. Він наголошував, що закони можуть і повинні змінюватися
відповідно до людських потреб та потреб часу, але правова свобода ще не
замінює моральну. Тому представник прагматизму Джон Дьюї ставить
питання, узагальнюючи спадщину “психології демократії”: “Чи можна
зберегти політичну свободу без свободи культури?” [16, с. 41]. Цю
функцію доведення стратегій управління до культурних засад суспільства,
на його думку, має виконувати держава.

Як відомо, Джеймс Медісон вважається “батьком” Конституції США. Він
відзначався критичним ставленням до узагальненого механізму державного
управління Західної Європи, що дало змогу вийти у реальному політичному
житті країни на принципово новий рівень – конституційний. Якою стає
людина, – залежить від суспільства, на його думку. Тому люди повинні
самі обирати форму правління та умови співжиття. Для цього потрібно
забезпечити їм політичну рівність та повагу до прав кожного, враховуючи
й права меншин. Ці принципи мають становити основу державного управління
та бути закріпленими законодавчо. Республіканська форма правління є
засобом їхнього забезпечення на противагу монархії чи аристократії.
Останні ж, на думку Д.Медісона, становлять небезпеку для
республіканізму. Важелем, що підтримував би стабільність
республіканської влади та унеможливлював переродження її в тиранію чи
анархію, є система “стримувань і противаг”, яку забезпечує поділ влади
[17].

Таким чином, новоєвропейський етап становлення державного управління в
межах класичної раціональності створив фундамент теорії правової
держави, принципів її управління та його ціннісного виміру. Свобода та
індивідуалізм є основою формування демократичної системи цінностей:
“…у реалізації всього діапазону видів нової свободи полягає суть
історії Нового часу” [19, с. 268].

Висновки.

1. У своєму “донауковому” становленні державне управління розглядалося
як включене в ціннісну ієрархію буття на підставі безпосередньої
тотожності соціальної онтології й аксіологічної проблематики, про що
свідчать античні класифікації правильних і неправильних форм державного
управління, теологічна апологія державної влади в добу Середньовіччя,
єдність в опозиції “держава – громадянське суспільство” Нового часу.

2. Державне буття споконвічно наділялося ціннісним виміром. У процесі
історичного розвитку проблему суспільних цінностей істотно загострило
руйнування суворої єдності соціальної онтології й аксіології. Якщо
донаукові форми теорії державного управління можна було розглядати як
вбудовані в єдину логіку розуміння, то криза класичного ідеалу
раціональності в теоретичній сфері й складна диференціація практики
державного управління в різних країнах приводять до того, що наприкінці
ХІХ – початку ХХ ст. колись єдиний вектор розвитку європейської теорії
державного управління набуває форми багатовекторної спрямованості, яка
відображає національні особливості. Виникають провідні національні
наукові школи державного управління, у кожній з яких створюється
своєрідна інтерпретація проблеми соціально-ціннісної парадигми
державного управління.

3. Соціально-ціннісний вимір державного управління є феноменом
перетинання багатьох галузей гуманітарного знання. Історичний дискурс
показав, що цей науковий напрям виник на перехресті філософії, теорії
політики й менеджменту. Крім того, тут багато в чому використовувалися
досягнення інших соціальних наук – психології, філософії, права,
соціології.

4. Аналіз наукового доробку історичних попередників, категоріального
апарату та принципів державного управління в цілому розкрив зміст
наукової проблеми формування соціально-ціннісних засад системи
державного управління в Україні.

Перспективи подальшого наукового дослідження полягають у тому, щоб:

– визначити соціально-ціннісні елементи політичного поля як
системоутворюючого підґрунтя державного управління;

– проаналізувати базові стратегії управління державою з різних типових
для сучасності аксіологічних позицій (утилітаризму та гуманізму).

Список використаних джерел

1. Констан, Бернар. О свободе воли у древних в ее сравнении с
представлениями современных людей. – М.: Наука, 1987. – 726 с.

2. Шелер М. Сутність моральної особистості // Л.Чекаль, А.Черній
Філософський практикум. – К.: Аграр. наука, 1998. – С. 147-162.

3. Шпенглер О. Закат Европы. – Ростов н/Д.: Феникс, 1998. – 640 с.

4. Себайн Д.Г., Торсон Т.Л. Історія політичної думки: Пер з англ. – К.:
Основи, 1997. – 838 с.

5. Платон. Законы // Собр. соч.: В 4 т. – М.: Полития, 1994. – Т. 3. –
С. 136, 330-359.

6. Аристотель. Политика // Собр. соч.: в 4 т. – М.: Мысль, 1984. – Т. 4.
– 570 с.

7. Марк Тулій Цицерон. Про державу. Про закони // Філософія політики:
Хрестоматія: У 4 т. / Авт.-упоряд. В.П.Андрущенко та ін. – К.: Знання
України, 2003. – Т. 1. – С. 59-73.

8. Библия. Книга Священного Писания Ветхого и Нового Завета. – М.:
Изд-во Моск. Патриархии, 1988. – С. 1324.

9. Августин. О Граде Божием // Антология мировой философии: В 4 т. – М.:
Мысль, 1969. – Т. 1. – Ч. 2. Философия древности и средневековья. – С.
582-605.

10. Актон Д. История свободы в эпоху христианства // О свободе.
Антология западноевропейской классической либеральной мысли. – М.:
Прогресс, 1995. – С. 397.

11. Макіавеллі, Ніколо. Державець // Філософія політики: Хрестоматія: У
4 т. / Авт.-упоряд. В.П.Андрущенко та ін. – К.: Знання України, 2003. –
Т. 1. – С. 259-265.

12. Вико Дж. Основание новой науки об общей природе наций: Пер. с итал.
– М.; К.: “REFL-book”-“ИСА”, 1994. – 656 с.

13. Гоббс Т. Основы философии // Гоббс Т. Сочинения: В 2 т. – М.: Мысль,
1989. – Т. 1. – С. 66-506.

14. Гаджиев К.С. Концепция гражданского общества: идейные истоки и
основные вехи формирования // Вопр. филос. – 1991. – № 7. – С. 19-35.

15. Ашин Г. Толерантность и элита // Власть. – 2002. – № 5. – С. 17-25.

16. Дьюї Дж. Свобода і культура часу // Читанка з історії філософії: У 6
кн. – К.: Довіра, 1993. – Кн. 6. Зарубіжна філософія ХХ століття. – С.
38-46.

17. Медісон, Джеймс. Бумаги Джеймса Медисона. – М.: Изд-во “ТДК”, 2007.
– 317 с.

18. Гегель Г.В.Ф. Философия права: Пер. с нем. – М.: Мысль, 1990. – 524
с.

19. Хайдеггер М. Европейский нигилизм // Проблема человека в западной
философии. – М.: Прогресс, 1988. – С. 261-314.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020