Реферат на тему:
Філософська антропологія
План
1. Основні поняття і терміни.
2. Проблема сутності людини в історії філософії.
3. Філософія про походження людини і природи.
4. Цінності людського існування.
1. Проблема людини як унікального творіння Всесвіту належить до
«вічних» філософських проблем, оскільки будь-яка філософська традиція в
основі свого змісту має відношення людини до світу.
Ще давні греки зрозуміли, що людина може почати філософствувати тільки з
пізнання самої себе. Водночас знаменита теза Сократа «Пізнай самого
себе» не реалізована дотепер, хоч кожна філософська система (школа) на
кожному історичному етапі людської цивілізації намагалася висунути свою
концепцію людини. Однак у цих концепціях природа людини не набула чітких
і зрозумілих характеристик, а навпаки, породжувала ще більше запитань,
аж до сумнівів щодо існування такої природи. Такий стан розв’язання цієї
проблеми обумовлювався значною мірою загадковістю походження людини,
складністю її структурних елементів та їхніх об’єднуючих чинників.
Теорія антропогенезу в сучасній науковій картині світу також постає
здебільшого як процес із багатьма невідомими. Це пояснюється тим, що, як
зазначав відомий дослідник «феномена людини» французький філософ і
антрополог П’єр Тейяр де Шарден, людина є найтаємничішим об’єктом науки,
який постійно спантеличує дослідників. Оскільки людина є вершиною
еволюції, то розшифрувати її природу, на його думку, означає, по суті,
не що інше, як спробу з’ясувати механізм утворення світу та його
перспективу.
Перші цілісні уявлення про людину зародилися не у філософії і не в
науці, а проявились у надрах релігійно-міфологічної віри: міфологія
Давнього Сходу, антична релігійно-міфологічна традиція, християнська
традиція (Біблія — Старий завіт) тощо. На первісних етапах історії людям
притаманні різноманітні міфологічні та релігійні форми самосвідомості. У
легендах, переказах, міфах, як частині історії духовного розвитку
людства, й розкривається розуміння природи, призначення і сенсу людини
та її буття.
У міфологічній свідомості поява і розвиток людини нерозривно пов’язані з
генезою Космосу, з природою, невід’ємною частиною якої вона себе
вважала. Так, у тібетських міфах Космос і Перша Людина народились із
Світла і, по суті, складаються зі Світла. Спочатку люди були безстатеві,
вони володіли внутрішнім світлом і випромінювали його. Сонця і Місяця не
існувало. Коли у людини прокинувся сексуальний інстинкт і з’явилися
статеві органи, Світло в ній погасло, а на небі з’явилися Сонце і
Місяць.
Згідно з іншою поширеною міфологічною традицію (що існувала й на теренах
сучасної України) первісні люди були «земнонародженими» (звідси й
поширений культ Землі-матері). Вони жили в гармонії між собою і
природою, «позбавлені пам’яті про минулі покоління». Зі зміною обертання
Всесвіту земнонароджене плем’я було знищене, як писав. Платон. Коли
нормальне обертання Всесвіту відновилося, живе створіння вже не могло
зароджуватися в землі з частин іншого роду. Подібно до Космосу, якому
Творець повелів бути у своєму розвитку самодостатнім, так і частинам
його та сама влада наказала якомога самостійніше зачинати, народжувати і
годувати потомство.
Основні уявлення людей міфологічного світогляду про їхні витоки, як і
витоки живого взагалі, пов’язані з тотемічними символами. Ці символи
об’єднують переважно назвою «чуринга» (видовжені пласкі камені (іноді
галька) із реалістичним чи схематичним зображенням тотемічних пращурів),
що уособлювала тіло тотема й водночас тіло (або його частину) хазяїна
чуринги. Вона не лише втілювала історію народу і загальний початок усіх
частин Всесвіту, які стосувалися людини та її життєдіяльності, а й була
зосередженням зародків тварин, рослин і людини. Вважалося, що під час
певних обрядових дій зародки (образи людей) «оживають», «вискакують» із
чуринги, а закінчивши своє життєве коло, повертаються до неї. Чуринга
сприймалася як вищий символ єднання минулого (героїчної епохи тотема) і
сучасності, єднання людини, людства та природи.
За Овідієм, тотемом для створення людей є змішана з річковою водою
земля, а перші люди створені Геєю-Землею з крові дітей Геї та Урана. У
пізньоаккадському «Оповіданні про Атрахасиса» повідомляється про
створення людей із глини і крові вбитого божества. Ймовірно, зазначає
відомий український історик, автор оригинально! космо-археологічної
концепції Микола Чмихов (1953—1994), глиняними були й камені-тотеми, які
для забезпечення народжуваності дітей, за віруванням, скидало з неба на
землю слов’янське божество Род. Індійці вважали, що люди виникли з тіла
вселенського першопращура Пуруші (санск. — «людина», «чоловік»).
Для розуміння природи культурної еволюції суттєве значення має мутаційна
теорія еволюції голландського вченого Хуго де Фріза (1848—1935). Згідно
з нею нові види виникають стрибкоподібно в результаті великих одиничних
мутацій у генному спадковому апараті. Ідея стрибкоподібного розвитку
життя, зокрема й антропогенезу, набула розвитку в сальтаціоністських
концепціях, представники яких, спираючись на найновіші досягнення
молекулярної біології, біології розвитку, палеонтології та ін. наук,
надають вирішального значення в еволюції випадковим явищам, зокрема
глобальним катастрофам.
Такі точки зору добре узгоджуються з теорією самоорганізації систем. В
її основу покладено принцип самоорганізації як рушійної сили розвитку
будь-яких відкритих систем, що обмінюються із середовищем речовиною та
енергією. Перехід одного якісного стану в інший у цих системах
відбувається як стрибкоподібний процес, який переводить відкриту
нерівноважну систему, що досягла свого критичного стану, в якісно новий
стійкий стан з вищим рівнем складності та впорядкованості. При цьому
вибір кінцевого стану системи після стрибка (флуктуації) є випадковим.
У космічній еволюційній концепцій П. де Шардена антропогенез
розглядається в контексті космогенезу — постійні взаємодії двох якісно
відмінних світових енергій: механічної та психічної. Перша зумовлює
розширення, друга — концентрацію. В процесі космогенезу відбувається
зростання психічного через його концентрацію і примноження форм його
вияву. До того ж, на думку Шардена, у Всесвіті діють фізичні константи
(стала сильних і слабких взаємодій, стала Планка, граничність швидкості
світла тощо), які в комплексі зумовлюють його наявний стан, який
уможливив появу людини.
У своїй знаменитій праці «Феномен людини» Шарден доводить, що перехід до
«феномена людини» відбувався не лише через морфологічні зміни і
природний відбір, як у Дарвіна, а визначався, крім цього, ще й
внутрішніми силами самого організму nоmо sapiens, трансформацією її
свідомості, зокрема появою рефлексивної здатності, що полягає в
усвідомленні своєї свідомості. Тварина, на думку дослідника, знає дещо
про світ, але вона не знає, що саме вона знає. Людина усвідомлює свою
свідомість, і це робить її перебування у світі новою формою буття,
підносить процес еволюції до нового рівня. Істотною властивістю
людського життя, за Шарденом, є і його здатність використовувати для
свого розвитку випадковості. Життя розвивається, зазначав він, через гру
шансів, але впізнаних і схоплених, тобто психічно відібраних шансів.
Заслугою вченого є й те, що він у межах еволюційної концепції, яка має
загалом нелінійний характер, обґрунтував єдність біологічної та
соціальної природи людини. Т. де Шарден вибудував такий ланцюг еволюції
людини; австралопітек — пітекантроп — синантроп — homo sapiens.
По-перше, у процесі еволюції постійно виникали нові розгалуження,
більшість яких досить швидко зникала, а по-друге, у кожний період часу
існувало багато паралельних еволюційних ліній, що походили від спільного
нащадка. Нарешті, походження людини пов’язане із зародженням життя на
Землі, що лишається поки що таємницею. Тому розглянуті точки зору є лише
гіпотезами. Існує гіпотеза й про позаземне (космічне) походження людини.
Згідно з нею земна людина є продуктом «селекційної діяльності» на Землі
вищої цивілізації; еволюційний процес живого у земних умовах
неодноразово коригували штучно.
У наукових розробках проблеми антропогенезу ще багато невідомого, не
з’ясованого до кінця, не проаналізованого, а отже, такого, що
підтримується однією групою вчених і водночас заперечується іншою. І це
зрозуміло, оскільки йдеться про найдивовижніше творіння — людину.
2. Проблема людини є однією з найактуальніших у філософії. Однак лише в
сучасній філософії виник окремий напрям — філософська антропологія.
Філософська антропологія — напрям, завданням якого є системне вивчення й
обґрунтування сутності людського буття та людської індивідуальності.
Нерідко термін «філософська антропологія» тлумачать у ширшому значенні —
як філософське вчення про людину, або філософію людини. У такому сенсі
вживається він і в цьому посібнику.
Щоб збагнути сучасний стан філософії людини, необхідний історичний
екскурс розв’язання проблем людини. Кристалізація філософського
розуміння людини, особливо на початкових етапах розвитку філософії,
відбувалася на основі міфів, легенд, переказів і закладених у них ідей,
образів, понять, а також своєрідного діалогу між міфологією та
філософією, що тільки «спиналася на ноги» у своєму розвитку.
У давньогрецькій філософи спочатку людина не існує сама по собі, а є
складовою системи певних відносин, що тлумачаться як абсолютний порядок
і Космос. Людина в такому контексті мислилась як частина Космосу, як
мікрокосм, що був-відображенням макрокосмосу (частина Космосу в межах
людського сприйняття), який розуміли як живий організм. Такі погляди на
людину обстоювали представники Мілетської школи.
Безпосередньо антропологічна проблематика знаходить свій вияв у
діяльності софістів і в творчості автора філософської етики Сократа, які
вводять людину в буття як головну дійову особу. «Мірило усіх речей —
людина» — основоположний принцип софістів.
Платон стояв на позиціях антропологічного дуалізму душі і тіла, хоча
душу вважав субстанцією, яка й робить людину людиною, а тіло розглядав
як ворожу їй матерію. Тому від якості душі залежала й загальна
характеристика людини, її призначення і соціальний статус.
Філософія Нового часу, хоча й не звільнилася повністю від релігійного
впливу, проблему людини вирішує не в містичному світлі, а в реальних
земних умовах, утверджуючи її природний потяг до добра, щастя, гармонії.
Цій філософії органічно притаманний гуманізм і антропоцентризм, вона
часто пронизана ідеєю автономії людини, вірою в її безмежні можливості.
У Новий час до визначальних ознак людини було віднесено те, що вона
силою свого розуму створює знаряддя праці, щоб збільшити власну
продуктивну спроможність. Набуває поширення механістичний погляд на
людину як своєрідну машину (Р. Декарт, Ж.-О. Ламетрі, П.-А. Гольбах, Д.
Дідро, К.-А. Гельвецій). Людський організм (на який впливає свідомість і
відчуває на собі зворотний вплив) — це самостійна заводна машина на
зразок годинникового механізму. Ще однією відмітною рисою філософської
атропології цього часу є тлумачення людини як продукту природи, цілком
детермінованої її законами. За словами П. Гольбаха, вона «не може —
навіть подумки — вийти з природи».
Гегель у своїй антропологічній концепції зосередився на вираженні
становища людини як суб’єкта духовної діяльності і носія
загальнозначимого духу і розуму. Особа, зазначив він, на відміну від
індивіда, починається тільки з усвідомлення себе як істоти
«нескінченної, загальної і вільної».
Незважаючи на те, що представники німецької класичної філософії додали
до загальної характеристики людини такі нові риси, як «духовність»,
«духовна діяльність», ці риси не набули необхідного якісного виміру,
оскільки їх антропологічні концепції, як і вся їх філософія, були
пронизані виключно духом раціоналізму.
І лише в сучасній філософській думці з її яскраво вираженим прагненням
наблизитися до окремо взятої живої людини, з відкриттям глибинної
людської ірраціональності внутрішній світ людини, її духовність
набувають необхідної оцінки. Першим, хто насмілився перервати пісні
тріумфу, які розспівував чистий інтелект, за словами Е. Фромма, був 3.
Фрейд. Він показав, що розум — найцінніша і найлюдськіша властивість
людини — сам піддається змінному впливу пристрастей, і тільки їх
розуміння може звільнити розум і забезпечити нормальну працю. У творах
Фрейда відображено глибоку діалектику соціального і біологічного
(природного) в людині. Він розкрив силу біологічних бажань, їхню
відносну самостійність, здатність до сублімацій, тобто можливість
«перемикати» власну енергію як на суспільно корисну працю, так і входити
в конфлікт із соціальним, з нормами культури і, за певних умов,
здобувати над ними перемогу, а за їхнього гальмування (приглушення) бути
джерелом неврозів.
Двоїстість, суперечливість людської природи формує її цілісність через
єдність внутрішнього душевного життя. Цей складний синтезуючий процес у
поєднанні з активною зовнішньою свідомою діяльністю і формує людину. Без
нього, за словами М. Бердяева, вона була б лише поєднанням окремих
шматків і уламків. Внаслідок цього творчого акту долається тваринна
природа людини, реально зростає її свідомість, формується її невід’ємний
атрибут — духовність.
Духовність — міра людяності як данність, що закор/нена у глибини
внутрішнього життя людини і завдяки якій природна людська
індивідуальність може реалізувати себе як особу.
У новітній філософії з’являється ще одна важлива риса у тлумаченні
специфічних особливостей людської природи — її здатність до
трансцендентування. Людину можна визначити як живу істоту, яка може
сказати «Я», усвідомлювати сама себе як самостійну величину, —
зауважував Е. Фромм. Тварина живе серед природи і не трансцендентує її,
вона не усвідомлює себе і не має потреби в самототожності, як це
властиво людині1. Цю думку підтримує і М. Шелер, стверджуючи, що тільки
людина — оскільки вона особистість — спроможна піднятися над собою як
живою істотою і, виходячи з одного центру ніби потойбік
просторово-часового світу, зробити предметом свого пізнання все, зокрема
й саму себе1.
Тому тільки людина має здатність піднятися над собою, ідеально
відмовитись від своєї емпіричної природи і, піднявшись над нею,
аналізувати, оцінювати її. Тільки духовне начало в ній, принципово
відмінне від усіх емпіричних якостей (зокрема, й інтелектуальних), що
виходить за межі її емпіричної природи взагалі, є те щось, що властиве
самій лише людині і що визначає її справжню своєрідність. Такі погляди
поділяли М. Гайдеггер, М. Бердяев, В. Соловйов, С. Франк, М. Шелер,
Ж.-П. Сартр та багато інших філософів.
Отже, філософи на різних етапах розвитку філософії прагнули розгадати
природу людини, віднайти в ній своєрідне щось, завдяки чому людина є
людиною. Водночас зміст, розуміння цього сутнісного чинника
інтерпретувалися по-різному, що цілком закономірно з огляду на різні
епохи, в яких жили філософи, і на надзвичайно складний та суперечливий
об’єкт вивчення — людину. Тому доцільними є виокремлення не якогось
одного, а кількох невід’ємних ознак людського, зокрема:
— наявність розуму (ця концепція найпоширеніша і досить стійка. Від
Арістотеля до І. Канта, від Г. Гегеля і К. Поппера вона майже не зазнала
суттєвих змін);
— соціальність (людина є істотою, буття якої через необхідність (потреба
добування їжі, захисту і відтворення собі подібних, набуття власне
людських якостей) пов’язане з соціальною організацією);
— цілеспрямована діяльність (людина є істотою, що свідомо творить.
Тварина діє завдяки властивій їй структурі інстинктів, а людина реалізує
себе через цілеспрямовану діяльність із створення необхідних умов для
задоволення її біологічних, соціальних і духовних потреб передусім
створенням знарядь праці);
— здатність творити символи, насамперед слово (завдяки слову людина
спілкується, полегшує і поліпшує процес суспільної діяльності —
трудової, соціальної, політичної, духовної);
— духовність як міра якісності особи, її людськості (те, що надає людині
неповторної унікальності з-поміж усього живого на планеті; те, що
властиве тільки їй. Ця визначальна якість є не зовнішньо сформованим
феноменом, а надбанням активності самої людини, самоспрямованої на
задоволення своїх внутрішніх природних потреб).
Завершуючи розгляд природи, сутності людини, слід звернути увагу на
співвідношення понять «людина», «індивід», «особа», «індивідуальність»,
які іноді вживають як взаємозамінні, тотожні. Ці поняття є
однопорядковими, але не ідентичними.
Найбільш загальним поняттям є «людина».
Людина — поняття, що відображає загальні риси людського роду, тобто
характеризує родову істоту.
Індивід — окремий представник людського роду, окремо взята людина
(немовля — індивід з його антропологічними властивостями, або одиничне
від сукупності).
Особа — людський індивід, узятий в аспекті його соціальних* якостей
(погляди, цінності, інтереси, моральні переконання тощо), тобто це
людина, що пройшла процес соціалізації.
Індивідуальність — неповторний, самобутній спосіб буття конкретної особи
як суб’єкта самостійної діяльності, індивідуальна форма суспільного
життя людини на противагу типовості, загальності.
Вона виражає власний світ індивіда, його особливий життєвий шлях.
Виявляється в рисах темпераменту, характеру, у специфіці інтересів,
якостей інтелекту, потреб і здібностей індивіда. Людина стає
індивідуальністю, коли її особистість збагачується одиничними та
особливими, неповторними властивостями.
¶ 0
@ни не є сталою данністю при народженні. Вони набуваються людиною у
процесі її життєдіяльності, через взаємозв’язок із зовнішнім предметним
світом. Філософська традиція, започаткована С. Керкегором і К. Марксом і
згодом підтримана В. Джемсом, А. Бергсоном і П. Тейяром де Шарденом,
розглядає людину як таку, що сама формує себе, творить сама себе, тобто
набуває сутності. Тобто людина не є розумною істотою, а стає нею, як і
свідомо творчою, соціальною, такою, що володіє мовленням, формує власну
духовність. Ці властивості не виникають на порожньому місці, хоча й під
соціальним впливом. Вони мусять мати певну потенційну основу, константу,
якою є людське тіло як частина природного світу. «Людина створена таким
чином, — писав І. Кант, — що враження і хвилювання, викликані зовнішнім
світом, сприймає за допомогою тіла — видимої частини її істоти, матерія
якої слугує не тільки для того, щоб закарбувати в […] душі першої
поняття про зовнішні предмети, а й необхідна для того, щоб внутрішньою
діяльністю відтворювати і пов’язувати ці поняття, одне слово, для того,
щоб мислити»1. Тобто природний організм людини є активним чинником
формування її сутнісних рис і властивостей. Біологічне в людині —
людський організм з його структурами і функціями, специфічною для людини
нейрофізіологічною організацією і властивою їй вищою нервовою
діяльністю.
Біологічне є найвищим рівнем природного, який інтегрує в собі фізичне і
хімічне, найзначущіша його частина. Це сукупність загальних суттєвих
ознак і властивостей людей як виду. Особливостями людського організму є:
пряма хода на двох ногах, розмаїття функцій рук, бінокулярний
(стереоскопічний) зір, великий мозок (наявність глибоких звивин “на
мозку істотно визначає розумові здібності людини). Біологічні
особливості людини передаються від покоління до покоління, записані в
генетичній програмі, яку репрезентують молекули ДНК. Генетична програма
розвитку організму забезпечує видову визначеність людини; расову
належність; впливає на тип вищої нервової діяльності та численні
індивідуальні особливості морфологічного характеру (ріст, колір волосся,
форму обличчя, силу голосу, тривалість життя тощо). Біологічно
обумовлені не лише видова визначеність чи стійкі варіації виду,
наприклад, раси, а й такі періоди індивідуального життя, як дитинство,
зрілий вік, старість. Біологічно визначаються й певні підструктури
особи, зокрема темперамент, окремі риси характеру, статеві та вікові
властивості психіки, природні здібності (пам’ять, художня творчість,
обдарованість у музиці, математиці тощо). Таким чином, людина, ставши
істотою соціальною, не позбулася біологічної індивідуальності. Хоч які
були б соціальні умови, і вони не можуть усунути генетичної
різноякісності людей згідно з хромосомною теорією спадковості. Натомість
вроджені анатомо-фізіологічні особливості людини зумовлюють її здатність
до засвоєння певних соціальних програм, до трудової діяльності та
мовлення, особливо гнучкість, неспеціалізованість спадкової програми
поведінки, яка робить людину слабшою порівняно з тваринами і одночасно
дає їй величезні переваги. Отже, якість людини, її здібності у
загальному вимірі є результатом поєднання трьох факторів: біологічного
(задатків), соціального (соціальне середовище і виховання) і психічного
(внутрішнє «Я» людини, її воля тощо).
Тобто людина підпорядкована як законам живої природи, так і суспільним
законам, законам власної цілісності. Людина не існує поза суспільством,
але її немає і без особливого роду природних якостей.
Розглядаючи проблеми соціального і біологічного, слід уникати двох
крайностей: абсолютизації соціального фактора — пансоціологізму і
абсолютизації біологічного фактора — панбіологізму. У першому випадку
людина постає як абсолютний продукт соціального середовища, а в другому
— абсолютизується біологічна природа людини. Біологічне і соціальне в
людині нерозривно пов’язані. Біологічне в людині здійснюється і
задовольняється в соціальній формі. Природно-біологічний бік існування
людини опосередковується й «олюднюється» соціокультурними чинниками. Це
стосується і задоволення таких суто біологічних потреб, як продовження
роду, харчування тощо. Інша річ, що соціальність буває різною, може
набувати й нелюдських форм, здатна навіть вбити людину, яка її створює і
відтворює, або перетворити людину на «гвинтик», «мурашку» суспільної
організації. Та за будь-яких обставин новонароджена людина стає людиною
тільки за умови своєчасного проходження певного періоду соціалізації.
Якою вона буде —доброю чи злою, байдужою чи співчутливою, щедрою чи
жадібною — залежить від якості соціального середовища. Отже, людина є
цілісністю, якій внутрішньо притаманні діяльність і варіативність
(унікальність) як наслідок поєднання взаємодії її соціальності та
природності.
Перехід від тваринної істоти до істоти культурної передбачає наявність
певних біологічних передумов:
— культура може існувати лише в спільноті, яка забезпечує неперервний
процес самовідтворення культури. Це означає, що наші далекі тваринні
предки повинні були жити стадами. До речі, життя термітів чимось дуже
подібне до життя суспільства: в ньому існує біологічна ієрархія,
своєрідний «поділ праці». Тобто уже сама організація біологічної
спільності в чомусь ніби вивершується над біологічним рівнем;
— основою культури є розум, а його передумовою — високорозвинутий мозок,
який визначає здібності істоти. Логічно припустити, що в наших тваринних
предків мозок був значно розвинутіший від інших тварин;
— культура — це діяльність, праця, вона передбачає застосування знарядь
праці. А це можливе лише за певної будови «робочих органів». Дельфіни і
свині — досить здібні біологічні істоти, але через відсутність придатних
кінцівок не можуть продукувати культуру і створити світ культури. Хобот
слона може маніпулювати речами, але його можливості обмежені.
Отже, «місточок», через який наші тваринні предки перебралися в царство
культури, був дуже вузьким, передбачав збіг багатьох сприятливих
випадковостей.
Незалежно від світоглядних засад більшість дослідників вважає, що праця
(цілеспрямована діяльність) відіграла фундаментальну роль у формуванні
особливого відношення людини до світу і до самої себе.
А. Гелен стверджував, що дія (а його розуміння дії тотожне праці) може
бути відправним пунктом у розумінні людини: «Всю організацію людини
можна зрозуміти, виходячи з дії… Під дією слід розуміти передбачувану
спрямовану зміну дійсності, а сукупність змінених таким чином фактів…
слід назвати культурою».
Праця суттєво змінила відношення предків людини до світу. Відомо, що
тварина живе у вузькій екологічній ніші. її органи спеціалізовані та
пристосовані до зовнішнього середовища, яке є ніби продовженням її тіла.
Тварина реагує лише на сприятливі або небезпечні для неї подразники
середовища. Всі інші залишаються поза її увагою.
Для людини, завдяки здатності планомірно перетворювати навколишні речі,
не існує нейтральних подразників чи речей. Все (камінь, дерево, рослина
тощо) може безпосередньо чи опосередковано бути придатним для
виготовлення знарядь, одягу, їжі. Людина, як висловився засновник
філософської антропології М. Шелер, на відміну від тварини, «відкрита
світу», вона «має світ». Вона не включена у світ як його органічна
частина, а підноситься над світом, між нею і світом існує своєрідна
дистанція.
Дещо по-іншому осмислює специфіку людського відношення до світу Гелен.
На його думку, людина створила своїм середовищем сферу культури. її
відношення до світу опосередковане культурою. Завдяки цьому людина
освоїла майже всю земну кулю і навіть вирвалася за межі Землі. Вона не
цілком залежить від природного середовища, тому що захищена штучним
середовищем — сферою культури, її «відв’язаність» від середовища існує
не лише практично, ай’у думках. Подумки людина здатна подолати обмежені
просторово-часові параметри свого буття в навколишньому світі. Вона є
істотою, «якій відкрита вся повнота простору».
Праця безпосередньо пов’язана з мисленням. Тварина знає світ тільки
крізь призму своїх фізіологічних інтересів. Вона не знає речей самих по
собі, вона «знає» себе в речах: проектує речі на себе, на задоволення
своїх біологічних потреб. Людина завдяки використанню знарядь праці знає
об’єктивні властивості речей, знає їх такими, якими вони є самі по собі
безвідносно до її потреб. В праці людина застосовує річ проти речі
(Гегель вбачав у цьому «хитрість розуму»). Так, при застосуванні каменя
проти дерева первісна людина дізналася, що камінь твердіший за дерево. У
цьому знанні зафіксоване відношення самих речей, а людина вилучена з
нього. Мислення людини оперує об’єктивними властивостями речей.
Певне знання властивостей речей і вміння оперувати ними («технічне
мислення») у зародку притаманне тваринам. Імовірно, воно тривалий час
було властиве і предкам сучасної людини до появи мислення у мовній
формі. Так принаймні вважають сучасні дослідники.
Праця зумовила й зміну відношення людини до самої себе. Тварина
спонукається до дії (пошуку їжі тощо) лише під безпосереднім тиском
потреб. Людина виготовляє знаряддя і тоді, коли вона сита (за
відсутності потреб), і тоді, коли голодна. Вона тамує голод, але працює
над знаряддям. Це свідчить, що людина піднялася над своїми потребами,
навчилася дисциплінувати їх, бути певною мірою їх господарем. Здатність
людини підноситися над собою (своїми біологічними потребами) дала
підставу німецькому філософу Гельмуту Плесснеру (1892—1985) назвати її
ексцентричною істотою: «Якщо життя тварини центричне (злите з її тілом),
то життя людини ексцентричне, вона не може порвати центрування, але
одночасно виходить із нього назовні».
Природа не передбачила механізмів, які могли б захистити істоту, що
«взяла камінь» (озброєну неприродним чином), саму від себе. Голими
руками людині важко вбити людину: під час боротьби агресивність спадає,
а відчайдушні крики жертви «вмикають» у сильнішого психологічні
механізми жалю. Каменем або ножем вбивають за мить.
Природні механізми погашення гальмування не встигають «увімкнутися».
Сучасна техніка робить миттєвим акт знищення людей, дистанціює вбивцю й
жертву. Одним натисненням кнопки можна приректи на смерть тисячі і
навіть мільйони людей. І це може зробити навіть людина, яка не
переносить на вигляд крові. Тому завдяки «знаряддю-зброї» первісна
людина стала ворогом передусім сама собі, вона почала знищувати своїх
родичів. Знаряддя створили загрозу її існуванню.
Людська спільнота істотно відрізняється від стада і щодо статевих
стосунків. У стаді існує ендогамія, тобто потомство відтворюється на
основі внутрішньостадних статевих зв’язків, а в суспільстві — екзогамія
(зовнішні для роду зв’язки) або агамія (заборона шлюбів між близькими
родичами). Етнографи спочатку вбачали в забороні інцесту здогад наших
далеких предків стосовно несприятливих наслідків кровозмішування. Однак
згодом вони відкинули цю гіпотезу: первісна людина не завжди
усвідомлювала навіть зв’язок між статевим актом і народженням дитини.
В основі заборони статевих зв’язків між близькими родичами були постійні
сутички за володіння особами жіночої статі у первісному стаді, які через
застосування знарядь спричиняли непередбачувані наслідки, постійно
тримали стадо в напрузі, руйнували його здатність протидіяти зовнішній
агресії.
Регулювання статевих відносин зумовило до створення шлюбу, завдяки якому
людина окультурила оди;; із найсильніших своїх інстинктів. Завдяки цьому
виник рід — спільнота, заснована на природних зв’язках (його члени
споріднені по крові), але відношення в якій регулюються мораллю. У
процесі розвитку роль першого чинника (крові) у формуванні спільнот
послаблювалася. На передній план вийшли економічні та культурні чинники,
а надприродні норми регулювання відносин, які започаткувала мораль,
зростали. Завдяки цьому почало формуватися суспільство.
Виміри сфери буття людини існують у нерозривній єдності. Тільки уві сні
чи за психічного захворювання людина перетворюється на біологічний
організм. А в нормі будь-який вияв людини включає майже всі виміри
буття. Так, споживання їжі є задоволенням біологічних потреб, але воно
здійснюється за участю свідомості та культурних норм; кохання є
соціальним почуттям, але включає тілесність людини і культуру — один в
коханій людині бачить вільну істоту, інший зводить її до речі.
Основою, на якій ґрунтуються інші сфери буття людини, є тіло. Всі інші
(свідомість, соціальність, культура) тісно пов’язані, й зумовлюють одна
одну.
З усіх відношень, у які можуть вступати різні сфери буття людини,
філософської антропології стосуються передусім ті, в яких задіяна сфера
тіла. Це відношення: тіло — психіка (свідомість), тіло — соціальність,
тіло — культура. Інші відношення є предметом вивчення інших наук, які
можна розглядати як відгалуження філософської антропології. Наприклад,
відношення соціальності та свідомості вивчає соціологія.
Наприклад, особливістю молодої людини є те, що вона статево (біологічно)
дозріла (почувається дорослою), а соціально ще незріла — не має
професії, не може матеріально утримувати сім’ю, вкрай обмеженим є її
життєвий досвід. Між статевою і соціальною зрілістю молоді в сучасному
суспільстві існує розрив, якого не було (або він був невеликим) у
традиційному суспільстві. Цим зумовлена соціальна неусталеність молоді,
вразливість її психіки, схильність до асоціальних дій. Дехто так
зживається з роллю молодого, що до сивини не може вийти з неї. Це явище
має назву «інфантилізм». Воно зумовлене небажанням молодої людини брати
на себе соціальні обов’язки, зумовлені її віковим статусом.
Іншим прикладом є так звана феміністична проблема. Жінка, яка на рівні
свідомості почувається вільною особою і, отже, рівноправною в чоловіком,
яка більшість соціальних обов’язків виконує на рівні з чоловіком,
розглядається суспільством як другорядна істота, зазнає дискримінації за
статтю. Це виявляється в обмеженні доступу жінок до престижних занять
(зокрема керівних), і в оцінці жіночої статі у культурі загалом. Так, в
європейській культурі, згідно з біблійною традицією, жіноча стать
оцінюється як гріховна, оскільки через Єву гріх увійшов у цей світ.
Відношення тіла і соціальності має і зворотний аспект — підхід до тіла з
позиції соціального. Під соціальним кутом зору тіло постає насамперед як
здоров’я людини, тобто як здатність виконувати певні соціальні
обов’язки, здатність забезпечувати власне існування. Турбота про
здоров’я, свідоме ставлення до власного тіла є ознакою цивілізованості
суспільства.
Так, мистецтво —хореографія, скульптура, архітектура, живопис, поезія,
театр та ін. можливе завдяки тому, ідо тіло людини «вміє» рухатися,
чути, бачити, говорити. Навіть особливості видів мистецтв зумовлені
значною мірою різними тілесними здатностями людини.
Ознакою творів мистецтва є їхня співмірність з тілом людини, гармонія з
ним. Так, основою музики, орнаменту, поезії є біоритми (для інших істот,
наприклад слона і бджоли вони, напевно, інші), а танець взагалі є виявом
ритміки тіла. Співмірні людському тілу й архітектура, скульптура.
Хмарочоси та єгипетські піраміди вражають наше сприймання, але, не
будучи співмірними нашому тілу, не сприймаються як прекрасні.
Певною мірою вплинуло тіло і на релігійні уявлення. Міфологічні боги
антропоморфні, а християнський трансцендентний Бог для того, щоб стати
близьким, співмірним людині, втілився в образі людини. У мусульманстві
Бог, є найбільш трансцендентним (не має ні образу, ні імені), між ним та
людиною тілесним посередником виступає Мухаммед. А Будда взагалі
вважається Богом-людиною.
Тіло конституювало й інші релігійні уявлення. Зокрема, християнство,
визнаючи душу чимось окремим від тіла, вважає, що перед Страшним судом
мертві воскреснуть у плоті. Наявність тіла в останньому акті людської
драми не випадкова: справжніх страждань (пекло) і справжнього блаженства
(рай), які б не були пов’язані з тілом, християнство не уявляє.
Тіло та його потреби зумовили мораль. Мораль і близьке до нього право
спрямовані на приборкання зоологічного індивідуалізму. Виконання
правових норм гарантується силою, яка, зокрема, передбачає тілесні
покарання (ув’язнення).
Співмірною, узгодженою з тілом є також техніка, адже технікою людина
керує завдяки тілу. Вона є певною мірою продовженням тілесних здатностей
людини: посилює здатності рухатися, копати, піднімати тягар, різати і
навіть думати.
Навіть в науці, зокрема в фізиці, простежується роль тіла, що зумовило
поділ фізики на вчення про світло, звук, теплоту.
Отже, тіло людини відіграло істотну роль у формуванні культури. Культуру
загалом можна розглядати як штучний, створений людиною світ, співмірний,
згармонізований з людиною (її тілом).
Існує і зворотний вплив культури на тіло. Культура існує як певна
символічна система, яка кожному включеному в неї предмету надає свого
відмінного від природного, значення. Так відбувається і з тілом людини,
включеним у культуру. Воно набуває культового неприродного значення. Цим
зумовлені заборона канібалізму, поховання тіла, поклоніння мощам,
татуювання, прикрашання тіла та ін. Від народження, коли немовля
обгортають «крижмою» — полотном, що символізує його перехід із світу
природи у світ культури, тіло людини потрапляє в новий світ, в якому
його діяльність регламентується не природним, а культурним чином.
Загалом структура сфер буття людини тіло — свідомість — соціальність —
культура відкриває доступ до розуміння багатьох явищ людського життя.
Використана література
Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник. – К., 1997 р. – 620 с.
Брюнинг В. Философская антропология // Западная философия (итоги
тысячелетий). – Екатиренбург. 1979.
Лой А.М. Проблема свідомості: історичність досвіду // Філософська і
соціальна думка. – 1992. – №7.
Шпет Т. Свідомість та її власник // Філософська і соціальна думка. –
1993. – №4.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
