.

Правова основа містобудівного кадастру. Зміст документів проекту зміни цільового призначення земельної ділянки. Спеціальні правові режими земель істор

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 4741
Скачать документ

Реферат на тему:

Правова основа містобудівного кадастру. Зміст документів проекту зміни
цільового призначення земельної ділянки. Спеціальні правові режими
земель історико-культурного призначенн

План

Правова основа містобудівного кадастру.

Зміст документів проекту зміни цільового призначення земельної ділянки.

Спеціальні правові режими земель історико-культурного призначенн.

1.Правова основа містобудівного кадастру.

Ефективне управління процесами функціонування і розвитком населених
пунктів, особливо великих міст, які є складними територіальними
системами соціально-економічного і геолого-екологічного типу, складними
технічними системами, не може здійснюватися без надійного інформаційного
забезпечення.

Законом України “Про основи містобудування” передбачено створення
містобудівного кадастру населених пунктів України, який являє собою
систему даних про належність території до відповідних функціональних
зон, їх сучасне і перспективне призначення, екологічну,
інженерно-геологічну ситуацію, стан забудови й інженерного забезпечення,
характеристику будинків і споруд на землях всіх форм власності. Він
призначається для забезпечення містобудування в установленому порядку
необхідною інформацією. Вся ця система даних базується на відомостях про
землю, територію, яка забезпечується веденням державного земельного
кадастру.

Земля на території міста є переважно просторовим операційним базисом для
розміщення об’єктів будівництва, хоч не виключено її використання як
головного засобу виробництва для потреб ведення сільського і лісового
господарства. Тому її раціональне використання суттєво впливає на
економічний стан господарювання юридичних і фізичних осіб на території
міста, що має важливе значення в умовах ринкової економіки. Особливої
актуальності набуває земельно-кадастрова інформація на нинішньому етапі
у зв’язку із введенням і справлянням плати на землю у вигляді земельного
податку і орендної плати.

Землекористувачам і власниками землі на території населених пунктів, в
тому числі і міст, є державні, кооперативні і громадські підприємства,
організації і установи та громадяни, яким надані земельні ділянки за
відповідним цільовим призначенням. Так, сільськогосподарські землі
перебувають у користуванні переважно сільськогосподарських підприємств
тау власності громадян. Ці землі представлені переважно всіма
сільськогосподарськими угіддями та землями під виробничими будівлями і
дворами, під господарськими шляхами і прогонами тощо.

Ліси та інші лісовкриті площі на території міст перебувають в основному
у користуванні лісогосподарських підприємств.

Очевидно, що у складі земель населених пунктів найбільш питому вагу
мають забудовані землі, серед яких розрізняють площі під забудовою
(одно- і двоповерховою та три- і більше-поверховою), під промисловими
об’єктами, громадською забудовою, вулицями, площами, кладовищами та
іншими угіддями і земельними ділянками. Інші землі на території міст
займають невеликі площі. На теперішній час дані про власників землі,
землекористувачів і їх площі зосереджені у відповідних звітних
документах (форма 6-зем) та окремо на картографічних матеріалах. Для
оперативного управління земельними ресурсами на території міста існує
необхідність у створенні автоматизованої земельно-інформаційної системи
(31С), яка за допомогою комп’ютерної техніки поєднає всі дані в єдину
базу даних для функціонування загальної інформаційної системи міста.

Щодо всіх земель міста, то у земельно-інформаційній системі повинні бути
показники, що характеризують всі їх види та особливості окремих видів.
Загальними показниками у цій системі мають бути:

* порядковий номер;

* назва вулиці, площі;

* номер земельної ділянки всередині забудованого кварталу;

* власник землі, землекористувач;

* підстава для передачі землі у власність та надання її у користування;

* обмеження у використанні земель (сервітути);

* загальна площа земельної ділянки, га або м2;

* дата і прізвище особи, яка засвідчила правильність запису в реєстрову
книгу тощо.

Крім цих показників, кожна земельна ділянка мас включати показники
грошової оцінки (ціни) та ставки і розміри плати за землю.

Слід сказати, що досить цінною для потреб містобудівного кадастру є
інформація щодо ґрунтового покриття території, його гранулометричної
характеристики, меліоративного стану земель, крутизни й експозиції схилу
земельної ділянки та інших показників, які є важливими чинниками у
містобудуванні.

Містобудівний кадастр є складовою частиною державної системи кадастрової
документації, яка вміщає відомості про земельні, водні, лісові та інші
ресурси і забезпечує єдність обліку і контролю використання природних
ресурсів. Містобудівний кадастр має свої характерні особливості, які
обумовлюються-специфікою міського середовища, характером інфраструктури
і екологічної ситуації, що виражається в спеціальних методах
диференціації території на зони різної економіко-будівельної цінності.

Містобудівний кадастр формується на базі спеціальної “кадастрової””
інформації, що містить відомості про просторове розташування об’єктів
міського середовища, які розміщені на земній поверхні, наді під нею,
явища і процеси, які відбуваються на території населеного пункту,
економічний і правовий статус цих територій і об’єктів, їх природні та
господарські, кількісні і якісні характеристики.

Дані містобудівного кадастру використовуються для вирішення завдань:

– планування, забудови і прогнозування розвитку населений пунктів;
проектування розміщення будівництва і реконструкції об’єктів житлового,
виробничого і громадського призначення;

– створення і реконструкції інженерно-технічної та соціальної
інфраструктури;

– регулювання земельних і економічних відносин;

– визначення зон економічної оцінки території;

– аналізу використання міських земель і контролю за використанням
природних ресурсів.

При проведенні кадастру особливе значення має економічна оцінка окремих
територій з метою встановлення розмірів податків, обліку власників і
користувачів об’єктів кадастру, регулювання земельних та інших відносин,
контролю реалізації рішень і постанов органів влади в галузі
містобудування.

Базою містобудівного кадастру є картографічна основа, за допомогою якої
створюють кадастрові плани. На кадастрових планах зображають кадастрові
об’єкти, межі адміністративних районів, землеволодінь і
землекористувань, наземні та підземні будівлі й споруди, комунікації.

Отже правовою основою містобудівного кадастру є закон України «Про
містобудування» від 16 листопада 1992 року та постанова Кабінету
Міністрів України від 25 березня 1993 року, №224 «Про містобудівний
кадастр населених пунктів» з змінами та доповненнями від 8 лютого 2001
року.

2. Зміст документів проекту зміни цільового призначення земельної
ділянки

1. Визначає механізм щодо зміни цільового призначення земельно? ділянки,
яка перебуває у власності громадянина або юридичної особи.

2. Зміна цільового призначення земельної ділянки проводиться за паданням
заяви (клопотання) її власника до сільської, селищної, міської ради,
якщо земельна ділянка розташована в межах населеного пункту, або
районної держадміністрації, якщо земельна ділянка розташована за межами
населеного пункту.

До заяви (клопотання)додаються:

а) копія державного акта на право власності на земельну ділянку:

б) для громадянина – власника земельної ділянки – копія паспорта (серія,
номер паспорта, коли і ким виданий та місце проживання), для юридичної
особи – власника земельної ділянки – копія статуту (положення) та копія
свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи:

в) документи щодо встановлених обмежень (обтяжень) та земельних
сервітутів на використання земельної ділянки:

г) обґрунтування необхідності зміни цільового призначення земельної
ділянки із зазначенням її розміру.

3. Сільська, селищна, міська рада або районна держадміністрація
розглядає заяву (клопотання) і в разі згоди на зміну цільового
призначення земельної ділянки дає дозвіл на підготовку проекту її
відведення:

– складання проекту відведення земельної ділянки, якщо зміні цільового
призначення підлягає її частина:

– перепогодження проекту відведення земельної ділянки з відповідними
органами виконавчої влади, якщо зміні цільового призначення підлягає вся
земельна ділянка.

4. Проект відведення земельної ділянки. цільове призначення якої
змінюється, складається державною або іншою землевпорядною організацією
на замовлення власника земельної ділянки.

5. Умови і термін складання проекту відведення земельної ділянки
визначаються договором укладеним замовником з виконавцем робіт.

6. Проект підведення земельної ділянки погоджується або перепогоджується
з органом земельних ресурсів природоохоронним і
санітарно-епідеміологічним органами, органом містобудування і
архітектури та охорони культурної спадщини, а також підлягає державній
землевпорядній експертизі, після якої замовник полає проектні матеріали
відповідно до сільської, селищної міської ради або до районної
держадміністрації для прийняття рішення.

7. Сільська, селищна, міська рала розглядає проектні матеріали та
приймає рішення про зміну цільового призначення земельної ділянки. яка
розташована а межах населеного пункту (крім земель визначених пунктом 11
цього Порядку).

8. Районна держадміністрація розглядає подані проектні матеріали та
приймає рішення про зміну цільового призначення земельної ділянки, яка
знаходиться за межами населеного пункту, якщо така зміна пов’язана з
наступним використанням цієї ділянки для сільськогосподарських потреб,
ведення лісового і водного господарства, будівництва об’єктів,
призначених для обслуговування членів територіальних громад району
(шкіл, лікарень, підприємств торгівлі тощо).

9. Якщо зміна цільового призначення земельної ділянки, яка розташована
за межами населеного пункту, передбачає використання ділянок для інших
потреб, ніж визначених пунктом а цього Порядку, районна
держадміністрація розглядає проектні матеріали, готує свій висновок з
цього питання і подає його разом з матеріалами до Ради міністрів
Автономної Республіки Крим, обласної держадміністрації.

Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласна держадміністрація
розглядає матеріали та приймає рішення про зміну цільового призначення
земельної ділянки (крім земель, визначених пунктом 10 цього Порядку).

10. Якщо зміна цільового призначення стосується земельних ділянок –
ріллі, багаторічних насаджень для несільськогосподарських потреб, лісів
першої групи площею понад 10 гектарів, а також земельних ділянок
природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення та особливо
цінних земель, що проводиться за рішенням Кабінету Міністрів України,
районна держадміністрація подає проектні матеріали разом із своїм
висновком до Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласної
держадміністрації.

Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласна держадміністрація
розглядає подані проектні матеріали і готує свій висновок для подання
Кабінету Міністрів України для прийняття відповідного рішення.

11. Зміна цільового призначення особливо цінних земель, розташованих у
межах населеного пункту, проводиться після погодження з Верховною Радою
України за рішенням сільської, селищної, міської ради. Проектні
матеріали на погодження до Верховної Ради України подаються Верховною
Радою Автономної Республіки Крим, обласною. Київською і Севастопольською
міською радою.

Зміна цільового призначення особливо цінних земель, розташованих за
межами населеного пункту, проводиться після погодження з Верховною Радою
України за рішенням Кабінету Міністрів України. Проектні матеріали на
погодження до Верховної Ради України подаються Радою міністрів
Автономної Республіки Крим, обласною держадміністрацією.

12. Рішення сільської, селищної міської ради або відповідного органу
виконавчої влади про зміну цільового призначення земельної ділянки є
підставою для оформлення громадянину або юридичній особі державного акта
на право власності на земельну ділянку із зміненим цільовим призначенням

13. У разі прийняття рішення про відмову у зміні цільового призначення
земельної ділянки сільська, селищна, міська рада або відповідний орган
виконавчої влади протягом 15 днів письмово повідомляє про це її власника
з обґрунтуванням причини відмови.

14. У разі незгоди власника земельної ділянки з рішенням сільської,
селищної, міської ради або органу виконавчої влади про відмову у зміні
її цільового призначення спір вирішується 8 судовому порядку. Ст 20 ЗК
(2-3)

Проект зміни цільового призначення частини земельної ділянки,
погоджується в районному відділі земельних ресурсів, відділу
архітектури та містобудування, рай санепідемстанції, державній службі
охорони культурної спадщини і в управління екологічної експертизи. Після
погодження державної земельної експертизи на підставі проекту, а також
рішення сільської ради буде виготовлено державний акт на власність.

3. Спеціальні правові режими земель історико-культурного призначенн.

1. До земель історико-культурного призначення належать землі, на яких
розташовані:

а) історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, меморіальні парки,
меморіальні (цивільні та військові) кладовища, могили, історичні або
меморіальні садиби, будинки, споруди і пам’ятні місця, пов’язані з
історичними подіями;

б) городища, кургани, давні поховання, пам’ятні скульптури та мегаліти,
наскальні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових
таборів, поселень і стоянок, ділянки історичного культурного шару
укріплень, виробництв, каналів, шляхів;

в) архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі,
залишки стародавнього планування і забудови міст та інших населених
пунктів, споруди цивільної, промислової, військової, культової
архітектури, народного зодчества, садово-паркові комплекси, фонова
забудова.

Виділення земель історико-культурного призначення в окрему категорію
земель особливої державної охорони пов’язане з необхідністю збереження
об’єктів культурної спадщини українського народу, які знаходяться на
відповідних землях.

Унікальний історико-культурний потенціал України був віднесений
Генеральною схемою планування території України, затвердженою Законом
України від 7 лютого 2002 р. № 3059-Ш, до передумов використання її
території, що сприяють соціально-економічному розвитку держави. Саме
тому забезпечення реконструкції та реставрації історичних будівель,
охорони і збереження пам’яток історико-культурної спадщини, природного
ландшафту визнано одним із пріоритетних завдань у сфері містобудування
(Указ Президента України «Про пріоритетні завдання в сфері
містобудування» від 13 травня 1997 р.).

Об’єктом культурної спадщини законодавство України може визнати місце,
споруду (витвір), комплекс (ансамбль), їх частини, пов’язані з ними
території чи водні об’єкти, інші природні, природно-антропогенні або
створені людиною об’єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до
нашого часу цінність з антропологічного, археологічного, естетичного,
етнографічного, історичного, мистецького, наукового чи художнього
погляду і зберегли свою автентичність.

f

I

&

f

®

oioa*oOoE1/2oao?c–??‹??th?ao

!еру об’єктів, які на них розташовані, визначається коментованою
статтею. Такий поділ є похідним від класифікації об’єктів культурної
спадщини, наведеній у ст. 2 Закону України «Про охорону культурної
спадщини» від 8 червня 2000 р., хоча ці дві класифікації повністю не
співпадають.

Більш широкий, порівняно з ст. 53 ЗК, перелік видів об’єктів культурної
спадщини, який дається в Законі «Про охорону культурної спадщини»,
свідчить про те, що для надання земельній ділянці статусу земель
історико-культурного призначення недостатньо лише наявності на
відповідній території історико-культурного об’єкта – необхідно визнання
особливого статусу такого об’єкта державою шляхом вчинення певних
юридичних дій, зокрема включення об’єктів культурної спадщини до
Державного реєстру нерухомих пам’яток України, Списку охоронюваних
археологічних територій України, Списку історичних населених місць
України тощо.

Державний реєстр нерухомих пам’яток України ведеться за категоріями
пам’яток національного та місцевого значення. Порядок визначення
категорій пам’яток встановлюється Кабінетом Міністрів України. Із
занесенням до Реєстру на об’єкт культурної спадщини, на всі його
складові елементи поширюється правовий статус пам’ятки (ст. 13 Закону
«Про охорону об’єктів культурної спадщини»).

Занесення до Реєстру пам’яток національного значення, вилучення з нього,
зміна категорії пам’ятки провадиться згідно з постановою Кабінету
Міністрів за поданням центрального органу виконавчої влади у сфері
охорони культурної спадщини. Щодо пам’яток місцевого значення рішення
приймається центральним органом виконавчої влади у сфері охорони
культурної спадщини за поданням відповідних органів охорони культурної
спадщини або Українського товариства охорони пам’яток історії та
культури, інших громадських організацій, до статутних завдань яких
належать питання охорони культурної спадщини.

Відповідно до ст. 31 Закону «Про охорону культурної спадщини»
топографічно визначені території чи водні об’єкти, в яких містяться
об’єкти культурної спадщини або можлива їх наявність, можуть
оголошуватися рішенням центрального органу виконавчої влади у сфері
охорони культурної спадщини охоронюваними археологічними територіями на
обмежений або необмежений строк за поданням відповідного органу охорони
культурної спадщини. Правовий режим охоронюваної археологічної території
визначається центральним органом виконавчої влади у сфері охорони
культурної спадщини. Список охоронюваних археологічних територій України
за поданням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони
культурної спадщини затверджується Кабінетом Міністрів України.

З метою захисту традиційного характеру середовища населених місць вони
заносяться до Списку історичних населених місць України. Відповідний
Список за поданням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони
культурної спадщини затверджується Кабінетом Міністрів України.

Межі та режими використання історичних ареалів населених місць,
обмеження господарської діяльності на територіях історичних ареалів
населених місць визначаються у порядку, встановленому Кабінетом
Міністрів України, відповідною науково-проектною документацією, яка
затверджується центральним органом виконавчої влади у сфері охорони
культурної спадщини або уповноваженими ним органами охорони культурної
спадщини.

Крім вимог національного законодавства у сфері збереження об’єктів
культурної спадщини і земель під ними, Україна виконує й міжнародні
зобов’язання, що на неї покладаються відповідно до міжнародних
договорів, учасницею яких вона є. Так, ще в статусі Української РСР
Україна ратифікувала Конвенцію про охорону всесвітньої культурної і
природної спадщини (Париж, 1972 р.; ратифіковано Указом Президії
Верховної Ради УРСР від 4 жовтня 1988р.№6673-ХІ).

Ця Конвенція спрямована на забезпечення виділення і особливої охорони на
національному та світовому рівнях найбільш цінних об’єктів.
Країни-учасниці забезпечують найефективнішу, наскільки це можливо,
охорону та популяризацію таких об’єктів. Вони мають проводити спільну
політику задля надання культурному і природному надбанню певного статусу
в суспільному житті та включення охорони таких об’єктів до
загальнодержавних програм.

Конвенція передбачає відповідні юридичні, наукові, технічні,
адміністративні та фінансові заходи на національному рівні для
виявлення, охорони, збереження і популяризації культурної та природної
спадщини. Держави-учасниці повинні сприяти створенню національних та
регіональних центрів з цих питань.

Поважаючи суверенні права держав-учасниць, Конвенція, разом з тим,
визнає загальним надбанням світової спільноти об’єкти, віднесені до
даної категорії відповідно до національного законодавства.
Наголошується, що для охорони цього надбання держави мають
співробітничати.

Для забезпечення виконання визначених завдань створено Координаційний
комітет і Фонд всесвітньої культурної та природної спадщини.
Передбачено, що будь-яка держава – Сторона Конвенції може звертатися з
проханням про надання міжнародної допомоги на користь цінностей,
розташованих на її території.

1. Землі історико-культурного призначення можуть перебувати у державній,
комунальній та приватній власності.

2. Навколо історико-культурних заповідників, меморіальних парків, давніх
поховань, архітектурних ансамблів і комплексів встановлюються охоронні
зони з забороною діяльності, яка шкідливо впливає або може вплинути на
додержання режиму використання цих земель.

3. Порядок використання земель історико-культурного призначення
визначається законом.

1. Згідно з ч. 1 коментованої статті землі історико-культурного
призначення можуть перебувати в усіх трьох формах земельної власності:
державній, комунальній та приватній.

Для оцінки особливостей права власності на землі відповідної категорії
слід звернутись до правового регулювання відносин власності на пам’ятки
історії та культури, оскільки саме ці об’єкти дають підстави для надання
землям, на яких вони розташовані, особливого охоронного статусу і за
загальним правилом визначають суб’єктів власності на відповідні земельні
ділянки.

Особливості здійснення права власності на пам’ятки історії та культури
регулюються розділом IV Закону України «Про охорону культурної
спадщини». Стаття 17 цього Закону, а також ст. 21 Основ законодавства
України про культуру (Закон від 14 лютого 1992 р.) також декларують
можливості розвитку всіх форм власності на об’єкти культурної спадщини.
Аналіз відповідних норм, однак, дає підстави стверджувати, що положення
земельного законодавства про можливість перебування земель
історико-культурного призначення у державній, комунальній та приватній
власності не є універсальним, тобто таким, що поширюється на всі види
земель цієї категорії, оскільки є категорії пам’яток, які не можуть
перебувати в комунальній та приватній власності, а саме – пам’ятки
археології. Усі пам’ятки археології, в тому числі ті, що знаходяться під
водою, включаючи пов’язані з ними рухомі предмети, незалежно від форми
власності території чи водного об’єкта, на яких вони розташовані, є
державною власністю.

Однак останнє застереження має дуже обмежену сферу застосування,
оскільки право власності на землі історико-культурного призначення, і на
інші землі, за загальним правилом є похідним від права власності на
об’єкти нерухомості, що знаходяться на ній. Це дає підстави
стверджувати, що й землі, зайняті під об’єктами, передбаченими п. «б» ч.
1 ст. 53, за загальним правилом перебувають у державній власності.
Орієнтиром щодо віднесення історико-культурної пам’ятки до археологічної
є її включення до Списку охоронюваних археологічних територій України.

Відповідно до ч. З п. «в» ст. 83 ЗК землі під об’єктами
історико-культурного призначення, що мають особливу цінність, належать
до земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну
власність, якщо інше не передбачено законом. А згідно з ч. З п. «в» ст.
84 ЗК до земель державної власності, які не можуть передаватись у
комунальну власність, належать землі під історико-культурними об’єктами,
що мають національне та загальнодержавне значення.

Не можуть бути приватизовані також землі, зайняті пам’ятками, включеними
до Переліку пам’яток, які не підлягають приватизації. Відповідний
Перелік затверджується Верховною Радою України.

Всі інші об’єкти культурної спадщини, що є пам’ятками, можуть бути
відчужені, а також передані власником (уповноваженим ним органом) у
володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній
особі. Але в усіх випадках такого відчуження чи передачі законодавець
вимагає погодження відповідного органу охорони культурної спадщини.
Порядок погоджень встановлюється центральним органом виконавчої влади у
сфері охорони культурної спадщини. Особа, якій передається в управління,
володіння чи користування пам’ятка, зобов’язується дотримувати й режим
використання земель, на яких знаходиться відповідна пам’ятка.

Право власності на пам’ятку має бути посвідчено документально, з
обов’язковою вказівкою на категорію пам’ятки, дату і номер рішення про
її державну реєстрацію.

При продажу пам’ятки власник або уповноважений ним орган зобов’язані у
письмовій формі повідомити про це відповідний орган охорони культурної
спадщини та центральний орган виконавчої влади у сфері охорони
культурної спадщини із зазначенням ціни та інших умов продажу, на яких
він її продає.

Право привілеєвої купівлі пам’ятки не застосовується, якщо покупцем
пам’ятки, яка перебуває у приватній власності, є близькі родичі
продавця.

2. Відповідно до п. «а» ст. 112 ЗК охоронні зони створюються навколо
об’єктів культурної спадщини з метою охорони і захисту їх від
несприятливих антропогенних впливів.

Законодавство про охорону об’єктів культурної спадщини дає визначення
зонам охорони пам’ятки та виділяє їх види.

Зони охорони пам’ятки встановлюються з метою захисту традиційного
характеру середовища як окремих пам’яток, так і їх комплексів
(ансамблів) навколо пам’ятки. Вони можуть створюватись у вигляді
охоронних зон, зон регулювання забудови, зон охоронюваного ландшафту,
зон охорони археологічного культурного шару, в межах яких діє
спеціальний режим.

Межі та режими використання зон охорони пам’яток визначаються
відповідною науково-проектною документацією та затверджуються
центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини
або уповноваженими ним органами охорони культурної спадщини.

Порядок визначення меж зон охорони пам’яток встановлюється центральним
органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини.

У межах зон охорони пам’яток забороняються містобудівні, архітектурні чи
ландшафтні перетворення, будівельні, меліоративні, шляхові, земляні
роботи без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини і без
погодження з Інститутом археології Національної академії наук України.

Території охоронних зон належать до земель історико-культурного
призначення, що відображається в державних земельних кадастрах, планах
землекористування, проектах землеустрою, іншій проектно-планувальній
документації.

Встановлення зон охорони пам’яток не може бути підставою для примусового
вилучення з володіння (користування) земельних ділянок у юридичних та
фізичних осіб за умов дотримання землевласниками та землекористувачами
правил використання земель історико-культурного призначення.

Специфічне регулювання стосовно правового режиму зон охорони пам’яток
містить Закон України «Про рекламу» від 3 липня 1996 р., ст. 15 якого
передбачає обмеження на розміщення зовнішньої реклами (тобто реклами, що
розміщується на окремих спеціальних конструкціях, щитах, екранах,
розташованих просто неба, на фасадах будинків та споруд) у межах
охоронних зон пам’яток історії та культури. Розміщення такої реклами
дозволяється лише за погодженням з відповідними міністерствами
(відомствами) або місцевими органами влади.

3. Порядок використання земель історико-культурного призначення
визначається відповідно до законодавства України про культуру та про
охорону об’єктів культурної спадщини і пов’язаний з характером об’єкта,
під яким знаходиться відповідна земельна ділянка, його загальнодержавним
(національним) чи місцевим статусом і низкою інших факторів.

Використання пам’ятки має здійснюватися відповідно до режимів
використання, встановлених органами охорони культурної спадщини, у
спосіб, що потребує якнайменших змін пам’ятки та забезпечує збереження
її матеріальної автентичності, просторової композиції, а також елементів
обладнання, упорядження, оздоби тощо.

Режими використання пам’яток встановлюють:

центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини –
щодо пам’яток національного значення;

орган охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки
Крим, органи охорони культурної спадщини обласних, Київської та
Севастопольської міських, районних державних адміністрацій – щодо
пам’яток місцевого значення.

За загальним правилом, пам’ятки, їх частини, пов’язане з ними рухоме та
нерухоме майно забороняється зносити, змінювати, переміщувати
(переносити) на інші місця. Такі дії допускаються лише як виняток з
дозволу Кабінету Міністрів України, за поданням центрального органу
виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини, у випадках коли
неможливо зберегти пам’ятку на місці, за умови проведення комплексу
науково обґрунтованих заходів з вивчення та фіксації пам’ятки (охоронних
досліджень).

Якщо землі історико-культурного призначення зайняті під музеєм, то
відповідний режим охорони та використання земельної ділянки визначається
Законом України «Про музеї та музейну справу». На території, відведеній
для музею, забороняється діяльність, що суперечить його функціональному
призначенню або може негативно впливати на стан зберігання музейного
зібрання, а також інша діяльність, яка є несумісною з діяльністю музею
як закладу культури.

На цій території згідно із статутом музею дозволяється функціональне
зонування території, а саме – поділ її на зони:

заповідну, призначену для зберігання та охорони найбільш цінних
історико-культурних комплексів і окремих об’єктів;

експозиційну – для стаціонарного демонстрування великогабаритних
музейних предметів і використання в культурно-пізнавальних цілях;

наукову – для проведення науково-дослідної роботи;

рекреаційну – для відпочинку та обслуговування відвідувачів музею;

господарську – для розміщення допоміжних господарських об’єктів.

Музей здійснює користування землею, іншими природними ресурсами та несе
відповідальність за дотримання норм щодо їх охорони і раціонального
використання.

4. Знайти відносну середню квадратичну помилку виміру ліній стіни
будівлі якщо L=14 м., m = 2 мм.

Середню квадратичну помилку знаходимо за формулою:

Використана література

Методичні вказівки «Основи містобудівного кадастру» Проект зміни
цивільного призначення земельної ділянки, Коломия, 2005 р.

М.Г.Ступень, І.М. Добрянський Містобудівний кадастр, Львів 2003 р.

Земельний кодекс України за загальною редакцією В.В.Медведчука, Київ,
2004 р.

М.Г. Ступень, Р.Й. Гулько «Кадастр населених пунктів» Львів «Новий Світ
– 2000», 2005 р.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020