.

Словацькі землі в боротьбі з Османською імперією в XVI – XVII ст. (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
2 6034
Скачать документ

Курсова робота

Словацькі землі в боротьбі з Османською імперією в XVI – XVII ст.

Зміст

Вступ………………………………………………………………………….3

Розділ 1. Османська навала на словацькі землі……………………..……..6

Розділ 2. Словацькі терени в період османсько – габсбурзького
протиборства……………..…………………………………….….13

Розділ 3. Словацька культура в XVI – XVII ст. ……………………………17

Висновки……………………………………………………………………..25

Список використаної літератури………………………………….………..28

Вступ

Актуальність даної теми полягає в ознайомленні з наявним матеріалом,
який дає історіографічна література. Адже незаперечним є те, що суть і
причини актуальності теми залежить від опрацьованого матеріалу по даній
темі та її викладу в науковій літературі.

Дана тема охоплює важливий і водночас складний період в історії
словацького народу і тому заслуговує на особливу увагу сучасників.

Унаслідок нескінченних конфліктів, спустошливих воєн і повстань, що не
припинялися упродовж XVI—XVII ст., багато районів Словацького краю, що
входив до складу Угорського королівства, зазнали небачених руйнувань і
збезлюдніли. Слід наголосити, що з середини XV ст. словацькі землі стали
ареною боротьби між династіями польських Ягеллонів, австрійських
Габсбургів та представниками мадярських магнатів, які претендували на
трон Угорського королівства.

Послаблення Угорського королівства відіграло свою фатальну роль, адже
постійну загрозу для населення словацьких земель становили наскоки
османів. Вперше з цією небезпекою людність південної частини словацьких
земель зіткнулася в 1529 р., коли османське військо, яке прямувало на
Відень, спустошило території в долинах річок Вагу, Грону та Нітри, а
тисячі людей потрапили в полон. Відтоді загарбницькі рейди на словацькі
території тривали аж до 1683 р., коли османське військо зазнало поразки
в битві поблизу Відня. Протягом майже 150 років населення словацьких
земель протистояло тиску османів.

Вивчення боротьби словацького народу проти османського поневолення є
актуальним завданням сучасної історичної науки, оскільки актуальність
проблеми зумовлюється відсутністю якогось комплексного узагальненого
видання з даного питання, де б підсумовувалися всі попередні
дослідження.

Мета і завдання дослідження обумовлені актуальністю обраної теми.
Працюючи над дослідженням автор ставить перед собою мету висвітлити, на
основі аналізу опрацьованої наукової літератури, характер боротьби проти
османської навали на словацьких землях.

Виходячи з мети, ми ставимо перед собою наступні завдання:

висвітлити основні перипетії османської агресії проти словацького
народу;

проаналізувати розвиток словацьких землель в період
османсько-габсбурзького протиборства;

охарактеризувати розвиток словацької культури XVI – XVII ст. в контексті
анти османської боротьби.

Отже, об’єкт дослідження – словацькі землі в боротьбі з Османською
імперією в XVI – XVII ст.

Предметом дослідження є весь комплекс процесів пов’язаний із
суспільно-політичним та культурним розвитком словацького народу в
контексті антиосманської боротьби XVI – XVII ст.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період XVI – XVII ст., тобто час
агресії з боку Османської Порти щодо словацького народу.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що автор намагається побудувати
свою роботу на основі вивчених достовірних, підтверджених фактів і
детальне вивчення всіх доступних йому матеріалів. В дослідженні робиться
спроба пов’язати систематизацію і узагальнення значного фактичного
матеріалу, комплексного дослідження даної проблеми.

Теоретична і практична значимість результатів дослідження полягає в
можливості їх використання у вищих і середніх навчальних закладах при
підготовці відповідних тем з всесвітньої історії.

Практичне застосування дослідження може знайти під час лекційних,
факультативних, семінарських і консультативних занять у вузах, в ході
наукових конференцій. Матеріали і висновки роботи можуть бути
використані у подальшій науково-дослідній роботі істориків.

Структура роботи обумовлена метою та завданнями дослідження і побудована
за проблемно-хронологічним принципом. Робота складається із вступу,
трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

Розділ 1.

Османська навала на словацькі землі

Ще в середині XV ст. словацькі землі перетворилися на арену боротьби між
династіями польських Ягеллонів, австрійських Габсбургів та
представниками мадярських магнатів, які претендували на трон Угорського
королівства. Занепад міст, погіршення становища усіх верств населення
викликали масові протести.

В Угорщині тривав процес подальшого закріпачення селян. Так, закони, що
обмежували свободу пересування, було доповнено актом про переслідування
за переховування втікачів. Повстання гірників у Банській Бистриці в 1525
– 1526 pp. за своїм розмахом і організованістю стало найбільшим
соціальним виступом у регіоні. Безпосереднім приводом до повстання
послужила відмова гірників в Кремниці, Банській Бистриці і інших містах
приймати неповноцінні гроші, якими розплачувалися власники копалень
Фуггери. Робітники прогнали представників Фуггерів і припинили роботу,
присягнувши не відновлювати її до виконання їх вимог. Одночасно
робітники домоглися зміщення міських властей. До повсталого міста були
послані королівські чиновники, яким було передано управління копальнями
в Банській Бистриці. Але становище гірників не покращилось і
невдоволення робітників продовжувало зростати [1, c. 182].

В перших числах березня 1526 р. гірники Банської Бистриці, до яких
приєднались і бюргери, виступили зі зброєю в руках і зажадали підвищення
оплати своєї праці. Угорська Державна рада у відповідь відправила
королівського юриста Вербоци із завданням придушити повстання. Вербоци
прибув в Бистрицю 8 квітня. Тут він зібрав надзвичайний суд із місцевої
шляхти. Вимоги робітників і їх виступ були кваліфіковані як злочин.
Керівники повстання були страчені, а їх майно конфісковано [10, c. 225].

Поразка, завдана мадярському війську османами під Мохачем 29 серпня 1526
p., виявила не лише слабкість Угорського королівства, а й призвела до
загибелі угорсько-чеського короля Лайоша II. На звільнений угорський
престол претендували династії Ягеллонів і Габсбургів, які згідно з
договором від 1515 р. визначали правонаступництво на чеський та
угорський трони. В договорі зазначалося, що в разі смерті Владислава
Ягеллона трон мав перейти до Габсбургів. На угорську корону претендував
також воєвода Трансільванії Янош Запольяї.

У жовтні 1526 р. в місті Токай на зборах угорської шляхти прибічники Я.
Запольяї проголосили його королем Угорщини. Оскільки більша частина
маєтностей магната розташовувалася в словацьких землях, його нерідко
називали «словацьким королем», а воїнів його війська — «словацькими
гайдуками». Водночас угорські Державні збори обрали мадярським монархом
Фердінанда І (1527 – 1564 рр.), який уже володів чеською короною.
Вступивши на престол він значно розширив територіальні володіння
Габсбургів, до яких увійшли Хорватія, Славонія, Задунайська Угорщина та
словацькі землі. Унаслідок цього почалася громадянська війна між двома
кандидатами. Це було великим лихом для Угорщини та Центральної Європи.
Розколота Угорщина не змогла чинити опору загарбникам, і турецький потік
заполонив угорські рівнини [8, c. 188].

Фактично в Угорському королівстві було два правителі, які повели між
собою боротьбу за владу. Обидві ворогуючі сторони звернулися по допомогу
до короля польського Сигізмунда. Король опинився у складному становищі.
Запольяї був його шурином і користувався прихильністю польської шляхти.
Фердинанд посилався на Віденську угоду від 1515 р. і, попри ворожість
більшості польської шляхти до Габсбургів, він також знайшов певну
підтримку серед польської знаті. За таких обставин Сигізмунд міг лише
намагатися припинити громадянську війну і примирити двох супротивників.
Але це виявилося даремним, тому двічі розбитий Фердинандом Запольяї втік
до Польщі і був порятований султаном, з яким через посередництво своїх
польських прихильників уклав союз. З допомогою султана Запольяї зміг
завоювати Буду і просунутися аж до Відня.

Однак у 1538 р. королі-суперники уклали угоду про взаємне визнання
легітимності й поділ території королівства. Західна частина країни
відійшла Фердінандові, східна — Я. Запольяї. Після смерті Запольяї (у
нього на момент укладення угоди не було наступника) Східна Угорщина мала
перейти під суверенітет Габсбургів [5, c. 208].

Але до смерті східного правителя 1548 р. у нього народився син
Я.Жигмонд, що створило передумови для продовження суперництва за трон.
Мадярських магнатів підтримала Османська Порта.

В ході протиборства Фердінанд І, який на той час розв’язував проблеми в
чеських і німецьких володіннях, не встояв перед тиском османів й у 1547
р. був змушений підписати принизливий мирний договір, згідно з яким
Угорщина визнавала право Порти на захоплені нею раніше угорські
території й зобов’язувалася сплачувати султанові данину. Територію
країни було поділено на три частини: центральна відійшла до Порти,
східна — до Трансільванії. Лише Західна Угорщина (разом зі словацькими
землями) залишалася під владою Габсбургів [5, c. 210].

Фактичним розпорядником у своїх володіннях Фердінанд І призначив
«капітана гірської Угорщини» Я. Катзіонера. Становище населення у
словацьких землях було не набагато кращим, аніж в інших частинах
розділеного Угорського королівства, оскільки імператорські війська
грабували місцеве населення майже так само, як і османи. Однак,
незважаючи на ці обставини, до західної частини Габсбурзької монархії
переселялося багато родин, які шукали тут порятунку від османів. Це
призводило до зростання податкового тиску, що, своєю чергою, викликало
протести місцевої людності.

Прагнення габсбурзьких правителів зміцнити свою владу в «угорських
володіннях» зустрічали рішучий опір угорської та чеської шляхти. До того
ж, Відню були відомі плани Порти щодо остаточного загарбання всієї
Угорщини. Становище населення словацьких земель цього регіону, що стали
складовою частиною Габсбурзької монархії, було досить важким. Окрім
феодальних повинностей селяни сплачували до імператорської казни великі
податки, несли тягар військового постою, потерпали від утисків
чиновників тощо [12, c. 163].

Унаслідок нескінченних конфліктів, спустошливих воєн і повстань, що не
припинялися упродовж XVI—XVII ст., багато районів Словацького краю
зазнали небачених руйнувань і збезлюдніли.

Постійну загрозу для населення регіону становили наскоки османів. Вперше
з цією небезпекою людність південної частини словацьких земель
зіткнулася в 1529 р., коли османське військо, яке прямувало на Відень,
спустошило території в долинах річок Вагу, Грону та Нітри, а тисячі
людей потрапили в полон. Відтоді загарбницькі рейди на словацькі
території тривали аж до 1683 р., коли османське військо зазнало поразки
в битві поблизу Відня. Однак у першій половині XVI ст. наступ Порти
тільки починався. У 1541 р. нападники захопили Буду, в 1543 р. — фортецю
Естергом — центр угорської римо-католицької церкви [6, c. 189].

Після падіння Естергома для османів відкрився шлях до словацьких земель,
населення яких відновлювало фортифікаційні споруди та організовувало
оборону міст. Саме в цей період у краї збудовано ряд фортець, найбільшою
з яких була Нові Замки. Рятуючись від ісламських завойовників,
католицькі ієрархи переїхали до Трнави, архієпископ оселився у
Братиславі (Прешпорку).

Намагаючись повернути втрачені за договором 1547 р. території, Фердінанд
І оголосив війну Порті. Однак її наслідки були катастрофічними: після
поразки габсбурзької армії в 1551 р. султан приєднав до своїх володінь
нові землі. Так, після захоплення у 1554 р. фортеці Філяківський Град на
захоплених словацьких землях було створено чотири санджаки (округи):
Естергомський, Новоградський, Сетанський і Філяківський. Місцеве
населення, яке опинилося під османською владою, було обкладене подушною
податтю [6, c. 190].

Протягом майже 150 років населення словацьких земель протистояло тиску
османів. Після захоплення Портою в 1562 р. земель Центральної Угорщини
словацькі терени, окрім південних, перетворилися на центр життя
королівства, а Братислава фактично стала мадярською столицею. Саме тут
відбувалися засідання Державних зборів, розміщувалася державна
скарбниця, в замку зберігалися королівські клейноди, а в палаці Св.
Мартіна відбувалися церемонії коронації угорських монархів.

Турецька навала, наслідком якої було загарбання великої частини
території Угорського королівства, спричинила суттєві зміни в етнічному
складі населення словацьких земель. Під натиском загарбників багато
угорців (представники шляхти, купецтва та інших станів) переселялися до
підвладних Габсбургам територій, і насамперед до словацьких міст, —
Братислави, Трнави, Кошице тощо. Серед угорців, які знайшли порятунок у
словацьких землях, більшість становили селяни. Все це призвело до
переміщення міжетнічного мадяро-словацького кордону на північ [9, c.
280].

Своєю чергою, словацькі селяни, які традиційно мешкали й вели
господарство в долинах річок та низинах, рятуючись від жорстоких
завойовників, переселялися до важкодоступних гірських регіонів, де вони
корчували ліси, освоювали нові землі й будували поселення.

Рятуючись від свавілля османських властей, до південно-західних регіонів
словацьких земель у цей період переселилося декілька тисяч хорватських
родин. Хорвати-переселенці, як правило, не змішувалися з місцевою
людністю, а оселялися окремо, засновуючи власні поселення.

З центральних регіонів Угорщини на словацькі землі мігрувало багато
родин мадярської шляхти, які відразу дістали чимало привілеїв: їх
звільняли від податків, надавали право торгувати вином тощо. Збільшення
населення краю в цілому сприяло розвиткові міст [5, c. 218].

Водночас змінювався й етнічний склад населення словацьких земель, яке
здебільшого було двомовним — німецько-словацьким. У період загострення
протиборства між Фердінандом І і Я.Запольяї в містах спалахували
міжетнічні конфлікти: першого підтримували німці, а другого — словаки.
Тому для підсилення «німецької партії» Фердінанд І указом від 1530 р.
заборонив переселення словаків і поляків до Бардієва та інших міст [12,
c. 174].

Після переселення до словацьких земель мадяр (шляхти й представників
інших станів) міжетнічні конфлікти в містах ще більше загострилися. В
суперечках, що виникали з угорцями, словаки здебільшого знаходили
підтримку в німецького населення. Так, конфлікт, що виник у Трнаві, мало
не завершився розправою мадярської шляхти над словаками й німцями. Для
подолання міжетнічного протистояння в містах імператор Фердінанд І
спеціальним декретом зрівняв словаків і німців з угорцями; для злагоди в
суспільстві міську адміністрацію мали почергово очолювати представники
різних етносів.

Напруженість у міжетнічних відносинах започаткувала процес
самоідентифікації словаків як окремого народу й сприяла пробудженню
їхньої національної самосвідомості. Інтенсивнішими й різноманітнішими
ставали контакти словаків з населенням сусідніх моравських і чеських
земель [9, c. 282].

Прагнучи повернути втрачені території, імператор Рудольф II (1576—1608
рр.) у 1593 р. розпочав війну проти Османської імперії, яка тривала 15
років. Спочатку австрійські війська здобули кілька важливих перемог, їм
вдалося, зокрема, повернути фортеці Філяково, Сечани, Новоград і
Естергом. Проте надалі воєнні дії тривали з перемінним успіхом, до того
ж словацькі землі в цей період неодноразово спустошували спільники
османів — кримські татари [6, c. 191].

Під час Тридцятилітньої війни 1618 – 1648 рр. більшу частину словацьких
земель зайняли війська правителя Трансільванії — князя Дердя Ракоці, які
протистояли шведській та австрійській армії під час облоги Брно в 1645
р. В ході війн (1660-1664 рр. та 1683-1699 рр.), які вела Австрійська
монархія з Портою, значна частина словацьких земель потрапила під владу
султана [4, c. 433].

Угорські магнати, спираючись на підтримку Порти, підняли в словацьких
землях чергове повстання проти Габсбургів. Однак поразка османів під
Віднем у 1683 р. прискорила їхній остаточний розгром. Крім того, за
часів османського панування угорську шляхту було позбавлено всіх земель
і майна, десятки тисяч людей у словацьких землях потрапили в рабство.
Економіка краю була дезорганізована й майже цілком зруйнована [6, c.
191].

Таким чином, в 1529 р. людність південної частини словацьких земель
вперше зіткнулася з османським військом. Після падіння в 1543 р. фортеці
Естергом (центр угорської римо-католицької церкви) для завойовників був
відкритий шлях до словацьких земель. Після захоплення у 1554 р. фортеці
Філяківський Град на захоплених словацьких землях було створено чотири
санджаки: Естергомський, Новоградський, Сетанський і Філяківський.
Місцеве населення, яке опинилося під османською владою, було обкладене
подушною податтю. Турецька навала спричинила суттєві зміни в етнічному
складі населення словацьких земель, що призвело до переміщення
міжетнічного мадяро-словацького кордону на північ. Напруженість у
міжетнічних відносинах започаткувала процес самоідентифікації словаків
як окремого народу й сприяла пробудженню їхньої національної
самосвідомості, що відіграло велику роль в антиосманській боротьбі.

Розділ 2.

Словацькі терени в період османсько-габсбурзького протиборства

Внаслідок австрійсько-османських воєн уже в середині XVI ст. словацькі
землі було штучно розділено. Більша частина Словаччини з центром у
Братиславі становила основу угорських володінь Габсбургів, а південна її
частина разом із відповідними районами Угорського королівства відійшла
під владу Порти. Вона входила до складу Будишинського пашалика, де
місцеве населення зазнавало ще більших утисків, аніж на півночі, у
габсбурзьких володіннях.

Словацьке населення в другій половині XVI ст. й особливо в XVII ст.
несло на собі головний тягар боротьби проти османської експансії.
Водночас у словацьких землях, як і в інших частинах Габсбурзької
монархії, сформувалося кріпацтво у його «другому виданні», що проявилося
в збільшенні панщини, грошових і натуральних повинностей, обмеженні
права переходу селян, ліквідації общинного самоврядування та ін. На
посилення феодального гніту селяни відповідали повстаннями, які
найбільшого розмаху набули в східних і південних регіонах словацьких
володінь Габсбургів у першій половині XVII ст. [10, c. 225].

Словацькі землі перетворилися на арену жорстокого воєнного протиборства
між Османською Портою і Габсбургами. Вони постійно опинялися в епіцентрі
антигабсбурзьких виступів мадярських магнатів і шляхти.

Так, саме виступ словаків 1605 р. в підтримку трансільванського князя
І.Бочкаї, який очолював антигабсбурзький рух, став визначальним і сприяв
завершенню П’ятнадцятилітньої (Довгої) війни 1593 – 1606 рр. Згідно з
Віденським договором 1606 р. Трансільванське князівство позбавилося
«опіки» Габсбургів, потрапивши водночас у васальну залежність від Порти.
В договорі, укладеному між султаном та імператором терміном на 20 років,
фіксувалися території, які входили до складу Османської імперії. Крім
того, Рудольф II мусив сплатити одноразову данину в 200 тис. форинтів
[8, c. 190].

Події, що відбувалися в розділеному на три частини Угорському
королівстві (князівство Трансільванія, території, окуповані Портою, та
землі, що належали Габсбурзькій монархії), вже на початку XVII ст.
визначалися багатовекторною боротьбою. Габсбурги намагалися відвернути
від своїх володінь загрозу османської експансії. Водночас угорська
феодальна верхівка прагнула відстояти набуті нею права і привілеї. У 30
– 40-х роках XVI ст. в розчленованому королівстві не припинялася
боротьба між магнатами-католиками, яких підтримували Габсбурги і
феодальна верхівка з протестантського табору в Державних зборах. В цій
боротьбі, яка проявлялася не лише в полеміці чи законодавчих актах, а й
набувала силових форм (війни, повстання), брали участь дворяни, селяни,
ремісники.

Однак імператору Священної Римської імперії (і королю Угорщини) Рудольфу
II доводилося протистояти не лише виснажливому османському тискові, а й
властолюбним зазіханням рідного брата — ерцгерцога Матіаса (Матіяша).
Після раптової смерті трансільванського князя І.Бочкаї в 1606 р. Матіас
— представник імператора в угорських володіннях — за підтримки частини
австрійського, мадярського і моравського дворянства, після утворення
угорсько-моравської конфедерації, куди входили й словацькі землі,
домігся врешті-решт у 1608 р. угорської корони. Скориставшись хворобою
Рудольфа II він спочатку посів чеський трон, а потім став імператором,
відомим під іменем Матіяш II (1608—1619 рр.). Своїм спадкоємцем в
Угорському та Чеському королівствах новий імператор призначив католика
Фердінанда Штирійського, який правив під ім’ям Фердінанд II (1619—1637
рр.). Це стало однією з причин Чеського повстання 1618—1620 рр., яке,
своєю чергою, призвело до Тридцятилітньої війни 1618—1648 рр. [6,
c.195-196].

Водночас Габсбурги, йдучи на певні поступки, не упускали нагоди для
відновлення наступу Контрреформації. До того ж, недотримання ними
договорів викликало невдоволення угорської шляхти. Тому, коли в Празі
спалахнуло антигабсбурзьке повстання 1618 р., мадярське дворянство
підтримало цей виступ, а угорський лідер Г.Бетлен оприлюднив у Кошице
маніфест, де перелічувались усі порушення Габсбургами обіцянок та
укладених ними угод. Повстання поширилося на всі словацькі землі. Уже в
жовтні 1618 р. військо, очолюване Г.Бетленом, зайняло Братиславу, де на
засіданні Державних зборів його було обрано королем Угорщини (1620—1621
рр.). Імператор Фердінанд II, який вів боротьбу з чеською шляхтою,
намагаючись виграти час, уклав з Г.Бетленом перемир’я. Перемога
Фердінанда II над чехами в битві поблизу Білої Гори 1620 р. послабила
позиції угорського короля. У травні 1621 р. імператорське військо
оточило Братиславу й Нітру. Незадовго перед цим були захоплені фортеці
Філяково й Сечани, міста Крупіна й Брезно. Однак у битві, що відбулася
поблизу Нових Замків в липні 1621 р., військо Г.Бетлена завдало поразки
австрійцям, Трнава й Нітра опинилися під контролем мадяр. У січні 1622
р. імператор і король Угорщини уклали мирний договір, згідно з яким Г.
Бетлен відмовлявся від корони, а угорській шляхті були гарантовані її
давні права і привілеї [8, c. 192].

?

°

E

2

4

?

?

 

¤

°

®

%я Ракоці І. У 1643—1645 рр. на цих територіях мадярська шляхта в союзі
зі шведами чинила опір Габсбургам і навіть брала участь в облозі Брно.

Під час австрійсько-османських воєн, що тривали, з перервами, майже ціле
століття (1660 – 1664 рр. та 1683 – 1699 рр.) частина словацьких
територій перебувала під владою Порти, і лише за Карловецьким миром 1699
р. їх знову було повернуто до складу імперії Габсбургів [17, c. 70 ].

Саме на словацьких теренах у 1678 р. мадярські магнати, спираючись на
підтримку османів, організували один із найбільших антигабсбурзьких
виступів. За короткий час війська повстанців на чолі з Імре Текеєм взяли
під свій контроль землі Східної та Центральної Словаччини. Однак поразки
османської армії під Віднем 1683 р., а потім і на угорських територіях
ускладнили становище повсталих і прискорили їх остаточний розгром
військами імператора Леопольда І (1657—1705 рр.). Ватажок повстання —
І.Текей — мусив тікати разом з османами, а габсбурзька армія займала
місто за містом. Найдовше оборонявся Пряшів. Захопивши місто, австрійці
жорстоко розправилися з учасниками повстання.

В умовах, що склалися, угорська шляхта змушена була поступитися
Габсбургам. Державні збори в листопаді 1687 р. визнали право
австрійської гілки Габсбургів за чоловічою лінією на успадкування
угорської корони, а також відмовилися від права на «співправління» —
одного з найважливіших привілеїв угорських феодальних станів, що існував
з 1222 р. Відтепер Угорське королівство стало спадковим володінням
Габсбургів. На словацьких землях, визволених з-під османів, Габсбурги
продовжували політику Контрреформації, застосовували проти реформатів
терор і репресії [6, c. 197].

Отже, словацьке населення в другій половині XVI ст. й особливо в XVII
ст. несло на собі головний тягар боротьби проти османської експансії.
Словацькі землі перетворилися на арену жорстокого воєнного протиборства
між Османською Портою і Габсбургами. Під час австрійсько-османських
воєн, що тривали, з перервами, майже ціле XVII ст. частина словацьких
територій перебувала під владою Порти, і лише за Карловецьким миром 1699
р. їх знову було повернуто до складу імперії Габсбургів.

Розділ 3.

Словацька культура в XVI – XVII ст.

Війни та повстання XVII ст. спустошили словацькі землі, ниви було
занедбано, а міста збезлюдніли. Все це не могло не відбитися й на
розвитку культури. Розчленування Угорського королівства й утвердження
османського панування над його середньою частиною призвели до
переміщення центру політичного життя на північ і північний захід.
Приплив біженців на словацькі землі, господарське освоєння цих територій
спричинили зміни в етнічному складі місцевої людності. Оскільки словаки
були активними учасниками всіх війн та станових повстань, що їх
ініціювали угорці, в цей період відбувалося «ословачення» міст і
витіснення з них німецького елементу. Саме за таких несприятливих умов і
відбувався процес формування словацької народності. Вже в XVI ст. у
словаків з’являються ознаки етнотериторіального розуміння батьківщини. У
1685 р. вперше зафіксовано назву «Словаччина». В цей період належність
словаків до Угорського королівства являла собою основу їхнього
національного світосприйняття, оскільки вони вважали себе складовою
угорської політичної та історичної спільноти. Терміни «словак» і
«татранський слов’янин» були ознаками селянського стану [6, c. 197].

Поширення в словацьких землях гуманістичних і ренесансних ідей,
зростання міст, зміцнення бюргерства у соціальній структурі суспільства
зумовили появу нових елементів у духовному житті словаків. Особливий
вплив на розвиток словацької культури справила Реформація. Однак
багатства краю зосереджувалися в руках угорської шляхти та німецького
бюргерства. Словацькі землі стали центром культурного життя габсбурзьких
володінь Угорського королівства.

Важливим чинником розвитку культурних процесів у Словаччині стало
входження її, як і Чехії, до складу однієї держави — Габсбурзької
монархії. Етнічна близькість народів сприяла посиленню впливу чеської
культури на формування національної самосвідомості. Так, у словацьких
землях поширилася так звана «біблійщина» — чеська мова, якою було
перекладено Біблію (відома під назвою Краліцької). Поступово
«біблійщина» утвердилася як мова писемності певної частини словаків, нею
видавалися навіть королівські розпорядження. Проте загальний рівень
грамотності населення залишався досить низьким [12, c. 223].

Поширення ідей Реформації сприяло змінам у галузі освіти. Так, навчальні
заклади в словацьких землях поступово набували конфесійної
забарвленості, й хоча вони були приватними, їхня діяльність
регламентувалася органами місцевого самоврядування. Найбільш відомими
були протестантські школи в Бардієві, Глаговце, Біточі, католицькі — у
Трнаві. У другій половині XVI ст. на території Словаччини налічувалося
понад 130 шкіл. Але якщо в районі Братислави, в Малих Карпатах і на
Загір’ї школи функціонували майже в кожному населеному пункті, то в
інших регіонах їх було значно менше [6, c. 198].

Більшість дітей здобували початкову освіту в церковних школах. Наступним
етапом було навчання в «латинській» школі. Лише вихідці із заможних
родин могли завершувати свою освіту в гімназіях. У деяких містах були
відкриті спеціальні навчальні заклади для дівчат.

Становлення словацької культури відбувалося в надзвичайно складних
умовах. Угорська правляча еліта всіляко гальмувала цей процес, проводила
політику мадяризації словацької шляхти та інших верств населення. Всі ці
негативні явища посилювалися діяльністю єзуїтів, які в 1561 р. з’явилися
в словацьких землях. Очоливши контрреформаційний наступ єзуїти
підпорядкували собі всю систему освіти. В наступний період у краї були
відкриті єзуїтські школи, гімназії та університети. Так, у 1635 р. був
заснований Трнавський університет, який мав теологічний, філософський та
юридичний факультети, у 1657 р. — Кошицький університет [15, c. 208].

Ідейне протистояння доби Контрреформації специфічно проявилося у сфері
освіти, зокрема, у вигляді вистав дитячих театрів, які діяли як у
католицьких, так і в протестантських школах. В них ставилися п’єси таких
відомих літераторів-єзуїтів, як Я. Ліпаї, Д. Мітіс та ін.

Швидко розвивалася у словацьких містах видавнича справа. Так, уже в 70-х
роках XVI ст. у Братиславі, Бардієві, Кошице, Трнаві, Банській Бистриці
були відкриті друкарні. Тільки в друкарні Левочі до кінця століття
вийшло друком близько 900 видань, у Трнавському університеті — понад
600. Після поразки чеського повстання 1620 р. у словацьких містах Сеніц,
Тренчин, Жиліна розмістилися друкарні чеських видавництв.

У XVI ст. в Словаччині розвивалася світська й духовна поезія. Так,
відомими латиномовними поетами того часу були В. Мадер, Я. Бокатіус, П.
Рубігалус, В. Балаша. В історичних піснях та любовній ліриці лунала тема
боротьби проти османів. Надзвичайно популярними були «Пісня про
Сегетський замок» та «Пісня про блакитний камінь». У цей період
з’являються також поетичні твори, написані так званою змішаною
«чесько-словацькою» мовою [12, c. 220].

У творчості словацьких поетів XVII ст. домінував так званий «маньєризм».
Яскравими представниками цього стилю були П.Беніцький, Я.Філіцький,
Я.Ланіго. Їхні вірші написані здебільшого мадярською й змішаною
«чесько-словацькою» мовами. У стилі «бароко» написана духовна лірика
таких відомих поетів того часу, як Д.Матешицький, Є.Млинарових,
Я.Глоссіус. Цей стиль характерний також для деяких історичних пісень
(наприклад «Пісня про Новий Замок»), в яких розповідалося про османську
навалу, народні рухи та повстання в словацьких землях [14, c. 244].

Наприкінці XVII ст. у Словаччині поширюються й прозові твори на
релігійно-побутові теми, мемуари та розповіді про подорожі. Так, в
автобіографічній книзі «Доля Піларика Степана, вірного слуги Господа
Бога» 1666 р. розповідається про поневіряння автора в османській неволі.
Бурхливі події періоду Контрреформації описані у творах Т. Машніка, Я.
Сімонідеса, Д. Крмана.

Вагомий внесок у скарбницю словацької культури зробив Д. Горчичка. За
його активної підтримки було видано чимало праць чеських і словацьких
діячів культури. Так, вийшли друком відома праця Я. Коменського «Видимий
світ у малюнках» (1685 р.), збірка пісень Трановського (1684 р.) та ін.
З ім’ям Д. Горчички пов’язані перші дослідження словацького фольклору та
публікація «Нового латинсько-словацького базару», де були вміщені
словацькі прислів’я [14, c. 245].

Ще в 20-х роках XVI ст. ідеї Реформаці через Чехію та Моравію
поширювалися у словацьких землях (у Бардієві 1518 р. чеською мовою
вийшов друком «Катехізис Мартіна Лютера»), а в середині століття дістали
офіційне визнання в «гірських містах» Словаччини. Оскільки у складі
місцевого населення досить численною і впливовою була німецька діаспора,
вчення Лютера тут швидко набуло популярності. З поширенням Реформації
пов’язані й виступи соціальних низів. Здобули масову підтримку рух
анабаптистів, виступи гірників на словацьких рудниках у 1525— 1526 рр.
За цих умов з ініціативи дрібного й середнього дворянства, наляканого
швидким зростанням німецького впливу на першому етапі поширення
реформаційних ідей, Державні збори в 1525 р. прийняли закон про знищення
або вигнання з території Угорського королівства всіх прихильників
лютеранства. Однак здійсненню цього рішення завадило османське
вторгнення та поразка мадяр у битві під Мохачем. Після цих подій більша
частина королівства перетворилася на театр тривалого воєнного
протистояння [8, c. 356].

У словацьких землях, як і в інших частинах Угорського королівства,
позиції прихильників учення Лютера були досить міцними. Незначний вплив
на місцеве населення мали баптисти, «Чеські брати» та кальвіністи, які
поширювали свою ідеологію у Південній та Східній Словаччині. Водночас
поширення лютеранства створювало певні труднощі для пропаганди ідей
Реформації в словацьких землях, оскільки місцеве населення ставилося до
нової конфесії як до «німецької віри». За цих умов переважна більшість
соціальних низів і надалі дотримувалася католицької віри. Так, серед
селян протестантські вчення здебільшого не знаходили прихильників, а
їхній перехід до іншої конфесії був здебільшого пов’язаний зі зміною
віри їхніх панів. Загалом боротьба за станові привілеї та свободу
віросповідання створювала на словацьких теренах сприятливе підґрунтя для
поширення реформаторських ідей [6, c. 192].

Важливу роль у поширенні Реформації відіграв перехід до протестантизму
угорського дворянства, симпатії якого до нового вчення були викликані не
стільки прагненням оновити католицьку церкву, скільки наміром створити
сприятливі умови для проведення реформ, спрямованих на посилення позицій
світських феодалів й обмеження королівської влади. Ці реформи
передбачали також скасування церковної десятини та інших поборів і
податкових пільг церкви, конфіскацію частини церковних земель на користь
держави; ліквідацію монополії духовенства на освіту тощо.

З поширенням Реформації мадярське дворянство спрямувало свої зусилля на
створення такої церковної організації, яка перебувала б під контролем
державної влади і відповідала їхнім інтересам. Саме тому частина
представників панівного класу в Угорському королівстві змінила
віросповідання. Варто зауважити також, що така радикальна переорієнтація
відбувалася в контексті конфлікту, що розгортався між мадярською
верхівкою і Габсбургами, які й у період Реформації відстоювали позиції
Римської курії [6, c. 193].

Водночас Угорське королівство стало однією з перших країн Центральної
Європи, де задовго до засудження протестантизму на Тридентському соборі
(1645—1663 рр.) розгорнулася католицька Контрреформація. Так, під тиском
Габсбурзької влади Державні збори у 1548 р. ухвалили закон, згідно з
яким населення королівства мало повернутися в лоно римо-католицької
церкви. Діяльність баптистських общин заборонялася. Наступ
Контрреформації очолив архієпископ М.Олаг. Головним знаряддям
Контрреформації став орден єзуїтів, який облаштувався у словацьких
землях в середині 80-х років XVI ст. Саме у володіннях австрійських
Габсбургів єзуїти могли розраховувати на всебічну підтримку влади у
справі реставрації католицизму. Як і в інших регіонах Європи єзуїти вели
тут активну полеміку зі своїми ідеологічними противниками. Особливу
увагу вони приділяли підготовці духовенства, а також створенню
навчальних закладів, у яких вихідці із заможних родин, передусім
місцевої владної верхівки, виховувалися б у католицькому дусі [8, c.
357].

Однак у другій половині XVI — на початку XVII ст. центральна влада в
Угорському королівстві мала досить обмежені можливості для здійснення
контрреформації. Тому вона намагалася заручитися підтримкою місцевого
дворянства, жителів міст та їхніх станових організацій. В Угорському
королівстві в цей період протестантизм був віросповіданням більшості
населення. Насадження католицизму розглядалося владною верхівкою як один
із найважливіших засобів для встановлення тут абсолютної монархії під
егідою Габсбургів. За цих умов боротьба за свободу віросповідання
перетворилася на боротьбу за збереження містами та шляхтою своїх
станових привілеїв. Незважаючи на самовіддану діяльність єзуїтів та
інших прихильників Контрреформації, яка проводилася з небаченим
розмахом, результати її в загальнодержавному масштабі залишалися досить
обмеженими. До 20-х рр. XVII ст. противникам Реформації не вдалося
залучити на свій бік дворян і міщан Угорського королівства. Слабкість
позицій Римської курії стала особливо очевидною, коли після невдалих
спроб відновити вплив католицизму Габсбурги та єпископат королівства
вирішили перейти до силових методів. Наслідком цієї політики було
об’єднання різних угруповань протестантської шляхти, її зближення з
містами [8, c. 358].

Внутрішньополітична криза в Угорському королівстві 1606 – 1608 р.
засвідчила слабкість позицій прихильників Контрреформації і змусила їх
піти на певні поступки. Так, право протестантів усіх станів вільно
сповідувати свою віру було закріплено у Віденському мирі 1606 р., у
земських законах, затверджених віденським сеймом 1608 р. тощо. Про
певний рівень впливу протестантизму в межах габсбурзьких володінь
королівства свідчить призначення на посаду мадярського палатина
(верховний представник станів) євангеліста Ю. Турзо. Завдяки його
зусиллям на зборах делегатів протестантських общин Центральної та
Західної Словаччини у 1610 р. було створено синод і призначено
суперінтендантів, які очолили територіальні осередки нової конфесії. На
засіданні синоду в Спішському Попраді в 1614 р. було ухвалено рішення
про створення протестантських общин у східних районах словацьких земель,
де словаки становили більшість населення [6, c. 193].

Тиск Контрреформації знову посилився в 1616 р., коли архієпископом
Естерегомським став П. Пазмань. Того ж року помер палатин Ю. Турзо, а на
цю посаду знову був призначений католик. Спираючись на єзуїтів, П.
Пазмань розбудував систему навчання і виховання священиків, у 1635 р.
заклав у Трнаві університет. До єзуїтських закладів освіти приймали
дітей заможних шляхтичів. Завдяки цьому до лона католицької церкви було
повернуто багато шляхетських родів.

У цілому в Угорщині становище протестантів було значно кращим, аніж на
інших землях, де правили Габсбурги. Це пояснювалося кількома причинами.
Одна з них — намагання Габсбургів, за умов експансії Османської імперії
і внутрішньої нестабільності, утримати свої позиції ціною поступок у
релігійному питанні. Внаслідок цього з Центральної Європи до словацьких
земель мігрувало чимало протестантів, які шукали тут порятунку від
утисків. Після поразки в битві поблизу Білої Гори значна кількість чехів
різних станів оселилася в Словаччині [6, c. 193].

Таким чином, війни та повстання XVII ст. спустошили словацькі землі,
ниви було занедбано, а міста збезлюдніли. Все це не могло не відбитися й
на розвитку культури. Словаки були активними учасниками всіх війн та
станових повстань, що їх ініціювали угорці, в цей період відбувалося
«ословачення» міст і витіснення з них німецького елементу. Саме за таких
несприятливих умов і відбувався процес формування словацької народності.
Важливим чинником розвитку культурних процесів у Словаччині стало
входження її, як і Чехії, до складу однієї держави — Габсбурзької
монархії. Етнічна близькість народів сприяла посиленню впливу чеської
культури на формування національної самосвідомості.

Висновки

Починаючи з 1529 р. людність південної частини словацьких земель вперше
зіткнулася з османським військом. Після падіння в 1543 р. фортеці
Естергом (центр угорської римо-католицької церкви) для завойовників був
відкритий шлях до словацьких земель. Після захоплення у 1554 р. фортеці
Філяківський Град на захоплених словацьких землях було створено чотири
санджаки: Естергомський, Новоградський, Сетанський і Філяківський.
Місцеве населення, яке опинилося під османською владою, було обкладене
подушною податтю. За часів османського панування угорську шляхту було
позбавлено всіх земель і майна, десятки тисяч людей у словацьких землях
потрапили в рабство. Економіка краю була дезорганізована й майже цілком
зруйнована.

Турецька навала спричинила суттєві зміни в етнічному складі населення
словацьких земель, що призвело до переміщення міжетнічного
мадяро-словацького кордону на північ. Під натиском загарбників багато
угорців (представники шляхти, купецтва та інших станів) переселялися до
підвладних Габсбургам територій, і насамперед до словацьких міст, —
Братислави, Трнави, Кошице тощо. Серед угорців, які знайшли порятунок у
словацьких землях, більшість становили селяни. Своєю чергою, словацькі
селяни, які традиційно мешкали й вели господарство в долинах річок та
низинах, рятуючись від жорстоких завойовників, переселялися до
важкодоступних гірських регіонів, де вони корчували ліси, освоювали нові
землі й будували поселення.

Рятуючись від свавілля османських властей, до південно-західних регіонів
словацьких земель у цей період переселилося декілька тисяч хорватських
родин. Хорвати-переселенці, як правило, не змішувалися з місцевою
людністю, а оселялися окремо, засновуючи власні поселення.

З центральних регіонів Угорщини на словацькі землі мігрувало багато
родин мадярської шляхти, які відразу дістали чимало привілеїв: їх
звільняли від податків, надавали право торгувати вином тощо. Збільшення
населення краю в цілому сприяло розвиткові міст.

Напруженість у міжетнічних відносинах започаткувала процес
самоідентифікації словаків як окремого народу й сприяла пробудженню
їхньої національної самосвідомості, що відіграло велику роль в
антиосманській боротьбі.

Словацьке населення в другій половині XVI ст. й особливо в XVII ст.
несло на собі головний тягар боротьби проти османської експансії.
Словацькі землі перетворилися на арену жорстокого воєнного протиборства
між Османською Портою і Габсбургами. Вони постійно опинялися в епіцентрі
антигабсбурзьких виступів мадярських магнатів і шляхти. Саме на
словацьких теренах у 1678 р. мадярські магнати, спираючись на підтримку
османів, організували один із найбільших антигабсбурзьких виступів.
Однак поразки османської армії під Віднем 1683 р., а потім і на
угорських територіях ускладнили становище повсталих і прискорили їх
остаточний розгром австрійськими військами. Таким чином, угорська шляхта
змушена була поступитися Габсбургам. Державні збори в листопаді 1687 р.
визнали право австрійської гілки Габсбургів за чоловічою лінією на
успадкування угорської корони. Відтепер Угорське королівство (і
відповідно словацькі землі) стало спадковим володінням Габсбургів. Під
час австрійсько-османських воєн, що тривали, з перервами, майже ціле
XVII ст. частина словацьких територій перебувала під владою Порти, і
лише за Карловецьким миром 1699 р. їх знову було повернуто до складу
імперії Габсбургів.

Війни та повстання XVII ст. спустошили словацькі землі, ниви було
занедбано, а міста збезлюдніли. Все це не могло не відбитися й на
розвитку культури. Словаки були активними учасниками всіх війн та
станових повстань, що їх ініціювали угорці, в цей період відбувалося
«ословачення» міст і витіснення з них німецького елементу. У словаків
з’являються ознаки етнотериторіального розуміння батьківщини. У 1685 р.
вперше зафіксовано назву «Словаччина». Саме за таких несприятливих умов
і відбувався процес формування словацької народності. Важливим чинником
розвитку культурних процесів у Словаччині стало входження її, як і
Чехії, до складу однієї держави — Габсбурзької монархії. Етнічна
близькість народів сприяла посиленню впливу чеської культури на
формування національної самосвідомості.

Список використаної літератури

Агади И. История венгерского крепосного крестьянства. – М., 1956. – 432
с.

Венгрия и балканские страны в борьбе против турецких завоевателей //
Всемирная история. – Т.IV. – М., 1958. – С. 400 – 420.

Восточная Европа в древности и средневековье. – М., 1978. – 590 с.

Дворнік Ф. Слов’яни в європейській історії та цивілізації. – К., 2000.

Історія південних і західних слов’ян. – К.: «Радянська школа», 1959. –
558 с.

Історія західних і південних слов’ян. – К., 2001. – 616 с.

История южных и западных славян: В 2 т. – Т.1. – М., 1998. – 620 с.

История Чехословакии: В 3-х т. – Т.1. – М., 1956. – 588 с.

История средних веков: в 2-х томах / Под ред. З. В. Удальцовой и О. А.
Карпова. – Т.2. – М., 1987. – С. 279 – 281.

История Венгрии: в 3-х томах. – Т.1. – М., 1971. – С. 220 – 299.

Ивонин Ю. Имперская идея и проблема государственности в Западной Европе
XVI века // Вопросы истории. – 1993. – №6. – С. 31 – 43.

Краткая история Чехословакии: с древнейших времен до наших дней. – М.,
1988. – 574 с.

Кузьмин М. Школа и образование в Чехословакии. – М., 1971. – 576 с.

Словацкая литература от истоков до конца XIX века: В 2-х ч. – Ч.1. –
М., 1997. – 678 с.

Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій. – К.,
1992. – 634 с.

Хрестоматия по истории южных и западных славян: В 3-х т. – Т.1. – Минск,
1987. – 756 с.

Шумарин В. В вихрях антиосманской войны (1526 – 1606 гг.) // Краткая
история Венгрии: с древнейших времен до наших дней – М., 1991. – С. 68 –
111.

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020