Реферат на тему:
Українська повстанська армія (УПА)
Організацію українських націоналістів (ОУН) і Українську повстанську
армії (УПА) необхідно розглядати як дві окремі. Хоч і пов’язані між
собою структури. Перша була підпільною партійно-військовою структурою,
друга – партизанською за своїм характером армією. Вони мали різні
функції. Суть проблеми ОУН-УПА полягає у з’ясування питання, яким
повинно бути офіційне ставлення сучасної влади до підпільно-повстанських
структур, що боролися за незалежність України у минулому. Такими
структурами були:
Українська військова організація (УВО), що існувала з 1920 р. і увійшла
до Організації українських націоналістів (ОУН) у 1929 р. (хоч і не
розчинилася в ній одразу);
Організація українських націоналістів, що діяла на західноукраїнських
землях і в еміграції від 1929 р., а після загибелі провідника Євгена
Коновальця у 1938 р. розкололася на дві однойменні, але самостійні
організації: ОУН під проводом Андрія Мельника ОУН(М) і ОУН під проводом
Степана Бандери ОУН(Б). В Західних областях ОУН існувала до кінця 50-х
років;
Українська повстанська армія (1943-1949 рр.)
Дружина українських націоналістів (ДУН) і більше відомі під кодовими
назвами – спеціальний відділ «Нахтігаль» і організація «Роланд». Це
військові частини у складі абверу чисельністю не більше батальйону.
В Україні не було своєї національної незалежної від чужинців кадрової
армії, за невеликим винятком короткочасного існування Української
Народної Республіки. Всі ці довгі криваві роки українську землю топтали
окупаційні армії багатьох Європе1ських та азіатських держав, а ми,
аборигени, проти своєї волі були змушені їх годувати. Всі вони були для
українського народу чужими і чинили над ним насильство. Тому УПА
нізвідки не приходила, не вдиралася ані на наші, ані чужі землі для їх
поневолення, а навпаки: вона сама вийшла із свого українського народу,
покликала зі зброєю в руках захищати свою Батьківщину від усіх
тогочасних завойовників-окупантів. Це була унікальна нестандартна армія,
армія – ентузіастів-патріотів і безкорисливих фанатиків, армія без своєї
держави. Її боротьбу можна лише віддалено порівняти з повстанням
легендарного Спартака під огрядом умов, у яких їм доводилося воювати. Що
ж могла ОУН у ті важкі і буремні роки дати своєму дитяті – УПА? Крім
ентузіазму, втілення патріотизму і фанатизму на засадах українського
націоналізму, благословення Божого і відповідних національних
порад-вказівок з тактики підпільної боротьби – нічого.
Історія формування Української повстанської армії досить складна,
неоднозначна і ще й досі містить чимало «білих плям». Ще у серпні 1941
р. Т.Бульба – Боровець оголосив себе головним отаманом України, ідейним
спадкоємцем і продовжувачем справи С.Петлюри та організував нерегулярне
формування української міліції. Формування називалося «Поліська Січ» і
діяло на території Полісся та Волині. Спочатку січовики, які налічували
2-3 тис. війська, боролися із рештками червоної армії. Коли ж німці
спробували наприкінці 1941 р. розпустити це формування, вони перейшли до
партизанської боротьби. Незабаром Поліську Січ було перейменовано на
Українську повстанську армію, яка вела бойові дії як проти радянських
партизан, так і проти фашистів. Назва УПА у цей час відображала не
стільки реальний стан справ, скільки мету, яку ставив перед собою
Т.Бульба-Боровець. Він вважав, що «революційна армія … повинна
еволюціонувати… від партизанки до регулярної армії, підпорядкованій
певній державній концепції».
Після невдалої спроби 30 червня 1941 р. проголосити відновлення
самостійної Української держави та хвилі репресій ОУН пішла в підпілля.
«Українські націоналісти, – зазначав свого часу С.Бандера, – насамперед
захищають інтереси свого власного народу. Навіть якщо при вступі в
Україну німецькі війська сприйматимуться як визволителі, таке ставлення
може швидко змінитися, якщо Німеччина ввійде без наміру відновлення
Української держави. Усяке насильство викличе опір».
Становлення оонівського партизанського руху почалося в середині 1942 р.
Після хвилі масового дезертирства з лав української поліції навесні 1943
р. військові формування значно зросли і спочатку називалися Українська
визвольна армія (УВА), а невдовзі взяли популярну вже на той час назву
Українська повстанська армія. Очолив її Роман Шухевич (Тарас Чупринка).
У середині 1943 р. УПА Бандери насильно залучила до свого складу майже
всі загони Т.Бульби-Боровця та частини ОУН А.Мельника. Рештки їх
утворили незалежне партизанське з’єднання під назвою Українська Народна
Революційна армія (УНРА) і продовжувала бойові дії проти червоних
партизанів та німців аж до кінця 1943 р. (на той час Т.Бульба-Боровець
був заарештований німцями і кинутий до концентраційного табору
Заксенгаузен).
За законами дії УПА поділялася на три групи: УПА-Північ (Волинь і
Полісся) УПА-Захід (Галичина, Закарпаття, Буковина) УПА-Південь
(Поділля). Четверте формування УПА-Схід, не вдалося сформувати. Згідно з
німецькими даними чисельність УПА в момент найбільшого піднесення
боротьби (кінець 1944 – початок 1945р.) досягла 100 тис. осіб. Основними
об’єктами партизанських дій УПА були німці та їхні союзники; формування
Армії Крайової та польські населення; радянські партизанські загони, а
згодом і підрозділи Червоної армії.
Уже у грудні 1941 р. Головний Провів УПА прийняв постанову, в якій чітко
визначалася стратегічна мета і тактична лінія організації: «Готуватися
до довгої, затяжної та упертої боротьби з німецькими окупантами і
дотримуватися тактики накопичення сил». На етапі становлення основними
завданнями повстанських загонів були проти діл вивозу робочої сили і
продовольства з українських земель до Німеччини і протистояння
окупаційним властям.
У лютому 1943 р. третя конференція ОУН(Б) прийняла рішення про перехід
до збройної боротьби. Перший бій з німцями відбувся 7 лютого цього ж
року, коли перша сотня УПА під керівництвом І.Перегійняка здійснила
напад на містечко Володимерець Волинської області. У березні 1ё943 р.
повстанці розгромили табори для військовополонених у Луцьку та Ковелі, а
в травні недалеко від спаленого окупантами села Кортеліси, що
розташувалося на шляху Ковель-Рівне, було вбито шефа спецвідділів С.А.
генерала В.Лютце.
f?
-ooooooooooooocccUeUeUeUeccccc
&
DoeFUeH¬JFN8T?WaeZoboef†m?m?mon8pipfqOeqooooooooooooooccUeUeUeUeUe
&
Активізація дій УПА у західних регіонах України викликала занепокоєння
не лише в німецького а й у радянського командування, оскільки повстанці
ставали «Третьою силою», що намагалася втримати під своїм контролем
значні території. Щоб не випустити ситуацію з під контролю у серпні 1943
р. за наказом радянського командування з Білорусії в район Ковеля та
Любомля було перекинуто 2 тис. радянських партизанів, але, втративши в
протистояння з повстанцями понад півтори тисячі осіб, ці формування
змушені були відійти.
Повстанці були змушені в роки війни воювати ще й на третьому фронті –
про поляків. Початком конфлікту стали масові вбивства українській
Холмщини і Підляшшя, здійснені польською Армією крайового (АК) 1941
року. Незабаром ці терористичні акції були поширені у Галичині та на
Волині. Спроби керівництва УПА досягти порозуміння і звертання
митрополит А.Шептицького успіху не мали.
На Волині, в Галичині ба Закерзонні розпочалася різанина, жертвою якої
стали не лише солдати, а й десятки тисяч мирних жителів –як українців
так і поляків. Кривава українсько-польська боротьба то спалахуючи, то
затухаючи тривала аж до 1947 р.
Центральна ідея. Яку обстоювала УПА, сформульована в одній з листівок:
«Ми боремося за Українську державу, а не за чужий імперіалізм. Ми мусимо
берегти наші сили, бо ми впевнені, що війна у своїй кінцевій фазі
надасть нам державу».
Зростання лав УПА, поповнення загонів людьми різних національностей та
політичних поглядів зумовлювали необхідність суттєвого перегляду
ідеології та політики ОУН (Б). Тому в серпні 1943 р. був скликаний ІІІ
надзвичайний великий збір ОУН (Б). Він не тільки проголосив курс на
боротьбу проти «московсько-більшовицького та німецького ярма, за
побудову Української самостійної соборної держави, а й виробив
соціально-економічну та політичну платформи організації.
Під час війни, намагаючись максимально зібрати і сконцентрувати реальні
українські сили. ОУН(Б) продовжує еволюціонувати в демократичному
напрямі. Саме з ініціативи ОУН неподалік від Сам бора в Галичині 11
липня 1944 р. було скликано збори, у яких взяли участь 20 представників
різних довоєнних партій Західної України (крім ОУН(М) та східних
українців). Тут і було створено Українську Головну Визвольну Раду
(УГВР), яку деякі історики називають «тимчасовим українським
парламентом». Характерно, що платформа УГВР не лише повністю увібрала
програму ІІІ збору ЛУН(Б), а й пішла шляхом посилення демократичних
засад. Зокрема, в ній підкреслювалося, що нереволюційні методи боротьби
також доцільні і допустимі і що демократія є устроєвим принципом
представництва.
З наближенням лінії фронту до підконтрольних УПА районів її керівництво
спочатку вирішило зайняти позицію невтручання в протистояння між
вермахтом і Червоною армією. У цей час ставка робилася на збереження і
зміцнення своїх сил, вичікування слушного моменту для вирішального
удару. І після зайняття радянськими військами Лівобережжя і Донбасу
основний удар УПА спрямовує проти радянських партизан і підрозділів
Червоної армії.
Отже, у роки другої Світової війни основною стратегічною метою формувань
ОУН-УПА було відновлення української державності. Потрапивши у вир
радянсько-німецького протистояння, вона активно намагалася відіграти
роль «третьої сили», що представляє та обстоює інтереси українського
народу. Така позиція зумовила боротьбу одразу на три фронти – проти
німецьких окупантів, радянських партизанів і польських формувань Армії
Крайової.
Після закінчення війни ліквідація греко-католицької церкви. Насильницька
колективізація, масові депортації викликали в місцевого
західноукраїнського населення опір діям влади. Організуючим ядром і
ударною силою цього опору стали формування УПА. Її діяльність у
повоєнний період умовно можна поділити на два етапи. Змістом першого
етапу (1945-1946 рр.) було відкрите протистояння великих з’єднань,
ар’єргардні бої, а другого – (1947-1950 рр.) – підпільна боротьба удари
невеликих бойових груп, затухаюча активність. За офіційними даними
оунівці здійснили 14,5 тис. диверсій і терористичних актів, у яких
загинуло майже 30 тис. військовослужбовців, працівників державних і
охоронних органів, місцевих жителів. Тактична лінія УПА, курс на масовий
опір західноукраїнського населення радянській владі додав привід
Сталінському керівництву для широкомасштабних каральних акцій у регіоні.
Тому під колесами репресивної машини опинились не лише повстанці
свавілля, беззаконня, провокації стали нормою поведінки спецвійськ у
Західній Україні.
Загибель командувача УПА Р. Шухевича (5 березня 1950 р.) стала
своєрідним поворотним пунктом – після неї фактично закінчився
організований опір на Західноукраїнських землях, хоча окермі невеликі
загони УПА та рештки підпілля діяли ще до середини 50-х років.
Повстанці, вояки УПА, ненавиділи своїх поневолювачів так люто, що в бою
з ними вибирали смерть замість полону. Тому останню кулю берегли для
себе. Треба сказати, о це була природна і справедлива
національно-визвольна війна, якій немає аналогів у світі.
ХХ століття, попри все інше, можна назвати «Український століттям»,
століттям активного, кривавого вирішення «замороженого» українського
питання. Століттям, у якому сили добра і зла вибрали собі для герцю
багатостраждальну Україну. На початку століття національна ідея,
покликана до життя Українськими Січовими Стрільцями, була теоретично
відшліфована ОУН, а на практиці її спробувала реалізувати УПА. Народ
загорівся, виповнився національною гідністю, прагненням до
справедливості у взаєминах з іншими народами світу. За дуже короткий час
– історичну мить – наступив позитивний перелом у народній душі. Народ
усвідомив, що лише він сам, а ніхто інший повинне бути господарем на
своїй Землі. Цей перелом стосувався насамперед моральної сторони,
психіки і напрямку мислення, як окремого громадянина, так і народу в
цілому. А це вже немало!
Використана література
Микола Лебедь «УПА, її ґенеза, ріст і дії у визвольній боротьбі
українського народу за українську самостійну соборну державу» частина І,
друге видання 1987 р.
національна академія наук України (інститут історії України)
«Організація українських націоналістів і українська повстанська армія:
Київ, наукова думка 2005 р.
С.Ф. Хмель «Українська партизанка» ( з крайових матеріалів) «Шлях
Перемоги» Львів 1994 р.
Часопис спілки письменників України №2 і №3 Львів 2001 року.
О.Д. Бойко «Історія України» Київ «Академвидав» 2005 р.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
